Перегляд вихідного коду сторінки С. Перемога


==Назва==
Село Перемога (до 1946 року – Холопкове)

==Географія== 
Село Перемога знаходиться в мальовничій горбистій місцевості на лівому березі річки Есмань за 15 кілометрів від Глухова вздовж автошляху на Путивль, площа – 4 км.
===Розташування===

Село Перемога (до 1946 року – Холопкове) – село в Україні, Глухівському районі Сумської області.

===Клімат===
Клімат місцевості помірно-континентальний з середньорічною сумою опадів близько 600 міліметрів.

===Ґрунти, рослинний і тваринний світ===
Природа навколо села відзначається різноманітністю, чарує своїми неповторними краєвидами. Основні риси ландшафту місцевості, в якій розташоване село Перемога, сформувались у післяльодовиковий період. Село оточують пагорби – відроги Середньоросійської височини, середня висота над рівнем моря – 145 м. Пагорби розчленовані ярами і балками. Їх схили вкриті густими широколистяними лісами. Поміж лісових масивів розкинулись поля. На схід від села протікає річка Клевень, відділяючи Глухівський район від сусіднього Путивльського.  Грунти переважно сірочорноземні, родючі.

===Історія===
У книзі «Історія міст і сіл УРСР. Сумська область» зазначається, що перша писемна згадка про Холопкове відноситься до 1499 року, однак, з яких джерел узята зазначена дата – не вказано. Очевидно, малося на увазі повідомлення чернігівського архієпископа Філарета (Гумілевського), що Холопкове існувало ще при московському правительстві.  Однак, Філарет помилково датує цей період 1499 – 1682 роками .  Насправді ж, територія нашого краю перебувала під владою Москви у 1500 – 1618 роках. Отже, очевидно, в цей час і виникло село.

===Давні часи===
Місцевість, у якій знаходиться село Перемога, була заселена ще в глибоку давнину. Поблизу села виявлено чимало пам’яток археології, що відносяться до різних історичних епох. На південний схід від села на правому березі Клевені, в урочищі Кут, знаходяться залишки багатошарового поселення доби бронзи, раннього залізного віку та розвинутого середньовіччя. У кількастах метрах на північний захід від цього поселення – курган, який теж, імовірно, відноситься до епохи бронзи. Його діаметр становить 32 метри, висота – 1,8 метра . На схід від села, в сторону Клевені, на краю так званого Широкого Болота, знаходиться поселення доби бронзи та раннього середньовіччя. Крім того, вздовж берега Есмані є ще дві пам’ятки археології – поселення доби бронзи та поселення доби раннього середньовіччя . До цього можна додати і такий цікавий факт. У 1920-х роках у Глухівському краєзнавчому музеї зберігалися кістки мамонта, знайдені поблизу Холопкового .  На захід від села, на краю Дикого болота знаходиться Городищенська гора з якою пов’язана легенда про давнє поселення .

Таким чином, місцевість, де розташоване село Перемога була заселена ще в глибоку давнину. Про це свідчать до речі, не тільки археологічні пам’ятки, а й гідроніми (назви річок) краю, які мають дуже давнє походження. Так, наприклад, назва річки Есмань походить від давньоіндійського чи іранського слова «asman» - «камінь», що означає «кам’янка», або річка з кам’яним ложем. Назву річки Клевень дослідники вважають балтською за походженням, порівнюючи з литовськими словами «klevas» (клен), «klevynas» (кленовий ліс), тобто «кленова річка» (річка, що протікає кленовими гаями і лісами.

===Новий час===
З книги П. Кулаковського «Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої. 1618 – 1648» дізнаємося, що Холопкове до 1618 року належало московському цареві. Можливо, тому його мешканців називають «холопами», а саме село  - Холопковим. Однак, за іншими даними, володіли селом у цей час Мартин Беззубцов та Олексій Касумов. Жителі сплачували податок: 4,5 чверті жита та осьмину вівса ( одиниці виміру сипучих речовин – чверть дорівнює приблизно 210 літрам, осьмина – 105 літрам).

Холопкове згадується також у документах, що відносяться до періоду Великої Смути у Московській державі. Про це свідчить, зокрема, чолобитна ігумені Путивльського Миколо-Можайського монастиря Марфи «царю Димитрію Івановичу» (самозванцю Лжедмитрію ІІ) за 1608 рік:

«Царю государю и великому князю Дмитрею Ивановичю всеа Руси бьет челом, из Путимля, от Николы Чюдотворца Можайскаго из монастыря нищая твоя богомолица инока старица Марфища, еже о Христе с сестрами. И опять, государь, въдругое били челом тобе государю о хлебе ж, государь нас пожаловал, велел нам дати с дворцового села с Холопкова и свою царьскую грамоту давал: и твоей царьской жалованной грамоты не послушали, хлеба нам и по той грамоте не дали ж» .

Ігуменя Путивльського Миколо-Можайського монастиря кілька разів зверталася до царя-самозванця надати монастиреві село Холопкове; самозванець, у свою чергу, давав жалувані грамоти, однак справа не вирішувалася. 
Після 1613 року, коли Земський собор обрав царем Михайла Романова, смута в країні пішла на спад, життя потрохи нормалізувалося. Та Сіверщина все ще «бурлила». Неспокійно було в Путивльському та Новгород-Сіверському повітах. Саме за ці землі почалася тоді запекла боротьба між Московським царством та Річчю Посполитою. Ось один із прикладів: 6 серпня 1618 року польсько-литовські війська з’явилися в 30 верстах від Путивля «в деревне Хлопково», пограбували місцевих мешканців. Князь Семен Борятинський переслідував відступаючих грабіжників, наздогнав їх уже за Сеймом в 100 верстах від Путивля, розгромив і взяв у полон 12 чоловік, зокрема, й ротмістра Павла Волинця.
Нарешті, 1 грудня 1618 року між Росією і Польщею було підписано Деулінське перемир’я. Холопкове відійшло до Речі Посполитої і було включено до Підпутивльського стану Новгород-Сіверського повіту. Згідно реєстру збору подимного у 1619 році в селі було чотири підданих, належало воно Теофілу Ковнацькому. У 1638 році Холопкове налічувало 12 димів (селянських господарств) і його власником був уже Адам Вишневський. Потім село належало Яну Гарабурді, який поступився  ним  1644 році Стефану Речинському. Стефан Речинський – особа тісно пов’язана з відомим польським магнатом Олександром Пісочинським. У 1640-х роках Речинський був поручним надвірної хоругви
О. Пісочинського. Займав послідовно посади мечника, підсудка, судді Новгород-Сіверського повіту.
За часів гетьманщини, у 1658 році село Холопкове стає власністю Глухівського Петропавлівського монастиря, якому село універсалом гетьмана І. Виговського дано . В подальшому це буде підтверджуватися універсалами наступних гетьманів  та царськими жалуваними грамотами .
В адміністративному відношенні до 1782 року Холопкове входило до складу Глухівської сотні Ніжинського полку. Після ліквідації полкового устрою в Україні село стає центром Холопківської волості Глухівського повіту Новгород-Сіверського намісництва, з 1796 року – до складу того ж повіту Малоросійської , а з 1802 – Чернігівської губернії (додаток 4).
За ревізією 1736 року в Холопковому налічувалось 45 дворів, з них 26 селянських (6 «грунтових» і 20 «убогих») та 19 козацьких (9 «грунтових», 6 «убогих», 4 «підсусідки»). У 1781 році в селі було вже 68 дворів і 90 хат (селянських 53 двори і 60 хат, козацьких – 15 дворів і 30 хат) .
Поблизу Клевенського болота Іван та Ігнат Боженки заснували хутори, де діяли винокурні (6 винокурних котлів), на яких гнали горілку. Горілку возили на продаж до Глухова.
Після 1786 року монастирські селяни хоч і стали особисто вільними, але перебували у феодальній залежності від держави, користувалися казенною землею і не мали права залишати її без дозволу влади.
Реформа 1861 року, яка скасувала кріпосне право в Росії, мала надзвичайно важливі наслідки перш за все для поміщицьких селян, які частково проживали і в Холопковому. Доля державних селян, до яких належала значна кількість мешканців Холопкового вирішувалась законом 1866 року «Про поземельний устрій державних селян».
Після реформи на селі з’явилися заможні селяни-хазяї. 	Так відомі це – Милка Єгор ( двір знаходився на місці відділу зв’язку ) мав паровий млин, пасіку, лавку, круподерку. В лавці все необхідне для селян, але не всі ж мали змогу придбати товар через бідність.
Хазяї Ковалі мали великий наділ землі, кузню,постоялий двір( на місці колгоспного двору ). Також в селі була невелика цегельня, там виробляли цеглу і продавали в своєму селі та в інших селах. Володів цегельнею Кутик.
У жовтні 1860 року при Михайлівській церкві в селі була відкрита вперше школа. Наставників – 2, учнів чоловічої статі – 34, жіночої – 4 .
У 1866 році в селі була відкрита земська початкова школа. Вона розміщувалась у дерев’яному приміщенні, критому соломою. Фінансувало школу повітове земство, виділяючи на її утримання 240 карбованців щороку. У 1886 році в селі було 1565 чоловік населення. У 1889 році в школі навчалося хлопчиків -65, дівчат-2. Школу в цьому році закінчило лише два хлопці. У 1897 році в школі навчалося 65 учнів (48 хлопчиків і 17 дівчаток) [4]. У числі перших учителів був син місцевого священика Василь Васильович Борзаковський.
З давніх-давен  у Холопковому існувала церква. В 1867 році почалося будівництво нової церкви в центрі села. Через10 років зведено нове приміщення трьох престольного храму.  Збудована церква була на пожертвування. Центральний престол присвячений Архістратигу Михаїлу, два бічні – Казанській іконі Божої Матері та Воздвиженню Чесного Животворящого Хреста Господнього. Про давність Холопківської церкви свідчить те, що в ній зберігалися Євангеліє київського друку 1668 року, Трифолог 1678 року, виданий у Новгороді, Апостол 1688 року московського друку та ще одне київське Євангеліє 1697 року .
У другій половині ХІХ століття населення села швидко зростало і в 1897 році у Холопковому вже було 264 двори і 1796 жителів .
У період із 1905 по 1908 рік за сільські кошти з ініціативи сільського старости Міщенка Іллі Яковича був куплений у с. Годунівці Глухівського повіту поміщицький будинок для нового приміщення сільської школи. Він був перевезений колективними силами і поставлений на тому ж місці, де і зараз стоїть. Але біда трапилась у тому, що будинок школи ставили без будь-якого технічного нагляду, приміщення над важким мезонімом почало валитися. Тоді Глухівське Земство само вирішило взятись за будівництво школи на кошти Земської управи. Приступили до будівництва школи в 1910 році. Все приміщення було розібрано. Поставили міцний фундамент. Стіни були збудовані в такому виді, в якому вони є і сьогодні.
У 1912 році були відкриті двері в чудове приміщення школи, яке збереглось та діє і до цього часу. Церковна школа була ліквідована, і діти об’єднались у одну школу з 4-х річним строком навчання.
Вирішенню аграрного питання мала сприяти столипінська аграрна реформа ( з 1906 року ), яка проявилась у створенні відрубів, хуторів. Так холопківські селяни – на правому березі річки Клевень заснували хутір Кут .
В ХІХ і на початку ХХ століття селяни практично не отримували ніякої медичної допомоги. Із 18 сіл Холопківської волості лікар приїздив  один раз на місяць тільки в Холопкове і Волокитине .

===Новітній період===
В 1918 році в селі Холопкове  було встановлено радянську владу. 7 грудня 1919 року в селі відбувся волосний з’їзд Рад, на який прибуло 34 делегати. В прийнятій на з’їзді постанові відзначалось: «Всіма силами підтримувати радянську владу, виконувати накази і розпорядження, на першу вимогу вступати у лави Червоної Армії» [3].
У 1923 році ліквідовано Холопківську волость, і село увійшло до Глухівського району Новгород-Сіверського (з 1925 року – Глухівського) округу. В лютому 1932 року Холопкове у складі Глухівського району відійшло до Київської, а в жовтні того ж року – Чернігівської області. В 1935 році село включене до Шалигинського району Чернігівської, а з 1939 року – Сумської області. З ліквідацією Шалигинського району в 1959 році Перемога знову відійшла до Глухівського району.
За переписом 1926 року кількість дворів досягла 418, а чисельність мешканців – 2272. У підпорядкованому Холопківській сільраді хуторі Кут у цей час було 13 дворів і 69 жителів.
В 1929 році в селі Холопкове ініціативною групою було утворено колгосп                     
ім. Червоної Армії (голова Гавриленко Іван Миколайович). В 1930 році в селі було утворено і другий колгосп, який називався „1 Травня” (голова Шутко Михайло). Через деякий час ці два колгоспи об’єднались і було утворено колгосп ім. Червоної Армії.
На початку 30-х років рішенням органів радянської влади була закрита церква. Зняли хрест, дзвони, порозбирали ікони. Коли в церкві перестали правити, в неї вдарила блискавка і розбила одну сторону. З 1917 по 1927 рік в Холопківській церкві служив священником протоієрей Кипріан (Соловйов Кипріан Лукич), випускник Київської Духовної академії. Мав музичні здібності – чудово співав і грав на скрипці. Організував молодіжний церковний хор. В грудні 1927 року проти нього було заведено кримінальну справу за «агітацію проти суспільного ладу». В обвинувачення входило, те, що отець Кипріан організував дитячий хор, що «суперечило в селі піонерському руху». Був заарештований і висланий в заслання, яке розтягнулося на дев’ять років. З 1936 року отець Кипріан служив в Алма-Аті, а в 1937 році був знову заарештований, засуджений і розстріляний.  Згодом власті вирішили взагалі зруйнувати церковну споруду. У 1935 році вона була повністю зруйнована. В наш час В Алма-Атинській єпархії готується канонізація постраждалих на казахській землі новомучеників: архієпископа Тихона(Шарапова), архімандрита Аркадія та протоієрея Кіпріана (додаток 5).
Одним з найтяжчих наслідків колективізації став голод 1932 – 1933 років. Весь хліб, вирощений в колгоспі забрала держава. Люди харчувались зіллям, гнилою картоплею, половою, буряковою ботвиною, цвітом акації. Відомо, що 1 чоловік помер від голоду. Але вистояли, а життя все ж таки йшло своїм шляхом.
У 1935 році у Баничах була створена МТС, яка обслуговувала кілька колгоспів, в тому числі і Холопківський колгосп імені Червоної Армії. 
В другій половині 30-х років ситуація в колгоспах дещо покращилась. Ці незначні зміни офіційна пропаганда видавала за великі досягнення соціалізму. Передовикам сільськогосподарського виробництва надавалась можливість навчатись в середніх і навіть вищих навчальних закладах. Крім того, вони мали певні переваги в здійсненні життєвої кар’єри. Так стахановка колгоспу імені Червоної Армії Милка Уляна Терентіївна стала головою Будищанської сільради [14,с.60].
Мабуть нема такого села в Україні, доля якого не була б пов’язана із подіями Великої Вітчизняної війни. Важкі часи настали і для жителів села Холопкове. 
Наше село було окуповане фашистами у вересні 1941 року. На початку війни наше село опинилося майже в центрі воєнних подій, які відбувалися на території Глухівщини. І однією з них був Чернєвський бій, події якого відбувалися і на землях, прилеглих до нашого села. Події розгорілися у період з 21 по 24 вересня 1941 року, і відбувалися на території сіл та хуторів розташованих по колу: Кравченкового, Калюжного, Некрасового, Семенівки, Холопкового, Банич, Шалигіного, Сваркового з епіцентром бойових дій у районі села Чернєве під час деблокування радянськими військами Київського «котла» ( тобто військ Південно – Західного фронту, які потрапили в оточення в районі м. Києва у вересні 1941 року) (додаток 6). 
У рамках загального контрнаступу в район східніше та південно-східніше м.Глухова у вересні 1941 року висувалися дві радянські дивізії: 2-га гвардійська та 160-та стрілецька, які входили до складу Рильської бойової дільниці (командир гвардії полковник А.З.Акименко) оперативної групи Брянського фронту. Їх завдання: активними наступальними діями перерізати важливу для німців дорогу Путивль – Глухів, щоб перешкодити Гудеріану мобільно перегруповувати свої війська в район Глухова та Шостки, звідки він планував нанести свій головний удар на Москву в обхід її з півдня через Орел, Тулу.
Спочатку контрудар наших військ розвивався досить вдало. Радянські частини, маючи район села Чернєве, як своєрідний «трамплін» почали 21 вересня 1941 року наступати у кількох напрямках. Перша частина військ пішла штурмувати села Холопкове та Баничі, друга – хутори: Калюжний, Кравченків, села Семенівку та Некрасове, третя – Сваркове, Заруцьке, Іванівку. Атакуючим вдалося заглибитися на відстань від 4 до 6 км., від річки Клевень, але гітлерівське командування, занепокоєне стрімким наступом наших військ, змушене було додатково перекинути зі свого резерву в напрямку села Чернєве до сотні своїх танків. Німецькі танкісти, підтримані своєю авіацією, разом з мотопіхотою нанесли по відкритому лівому флангу 2-ї гвардійської стрілецької дивізії нищівного удару, де в районі  Холопкового 900-от новобранців з Курського поповнення потрапили в оточення і вщент були розгромлені. 
Ось, як про ці події пише сам фашистський танковий стратег Гудеріан у своїй книзі «Воспоминания солдата»: «Противник наступав на Глухів і Чолопкове (Холопкове) зі сходу та північного сходу, частково оточивши наші війська, які оборонялися в цих пунктах. Перед фронтом 17-ї танкової дивізії були виявлені дві нові радянські дивізії…, 17-ту танкову дивізію я підпорядковував безпосередньо штабу танкової групи, а полк «Велика Німеччина» передав у підпорядкування 17-ї танкової дивізії, якій поставив завдання знищити противника в районі Глухова. Дивізія це завдання виконала» [ 16, с.14-20 ]. Далі Німецькі «лещата» притисли бійців 2-ї гвардійської стрілецької дивізії, які відступили до важко прохідного болота та річки Клевень біля села Чернєве, де наші воїни тонули у болоті, річці, гинули під гусеницями танків. Втрати радянських військ у Чернєвському бою були великими. Під час Чернєвського бою вперше в історії Великої Вітчизняної війни було застосовано так звані заград. загони [16].
Одним із героїв Чернєвського бою був Микола Гнатович Пивоваров – батальйонний комісар 395 –го гвардійського стрілецького полку (займав на той час посаду полкового комісара ), який загинув на 14 му кілометрі залізничної колії Глухів – Баничі, поряд із нашим селом, відбиваючи чергову ворожу атаку. Його іменем названі вулиці в селі Чернєве та м. Глухові. Одне з полів Перемозької сільської ради названо на його честь, там же, на місці загибелі комісара встановлено пам’ятний знак . У червні 2007 року на землях Перемозької сільської ради по трасі Суми – Глухів було встановлено меморіальний комплекс на честь Героїв Чернєвського бою ( додаток 7) . 
На фронтах Великої Вітчизняної війни і в партизанських загонах проти ворога билися 240 односельців, 174 з них нагороджені орденами і медалями, 180 чоловік полягли смертю хоробрих за свободу й незалежність Батьківщини. У боях за Батьківщину відзначилось багато односельчан. За мужність і героїзм орденом Червоної Зірки був нагороджений Козлов Михайло Якович.
Не схилилось населення нашого села перед ворогом в жорстокі часи окупації. Ще в серпні 1941 року були вжиті необхідні заходи для організації опору німецько-фашистським загарбникам [12, с.391-392]. Так в нашому селі в приміщенні сільської ради  27 серпня було започатковано організацію Шалигінського партизанського загону ( спочатку називався Холопківський ). Місцем дислокації і закладення бази був Уздицький ліс недалеко від села Холопкове. Закладку баз продовольства, обмундирування та боєприпасів було розраховано  на період дії загону в тилу ворога для 50–ти чоловік на 2 роки. Саме з Уздицького лісу і розпочав свій бойовий шлях Шалигінський партизанський загін під командуванням Опанаса Яковича Саганюка та комісара Федота Даниловича Матющенка.
Саганюк О.Я. - із 27 серпня 1941 року по 15 листопада 1942 року – командир Шалигінського партизанського загону (додаток 8). Учасник карпатського рейду.   Матющенко Ф.Д.- з початку заснування і до 15 листопада 1942 року – комісар загону. Із 15 листопада 1942 року по 15 січня 1944 року – командир загону (додаток 9).   До складу Шалигінського загону входили жителі навколишніх сіл: Банич, Мацкового, Кочерг, Вікторового. 
Перший час Холопківський партизанський загін діяв у селі Холопкове в щільному контакті з частинами Червоної Армії. Партизани допомагали червоноармійцям розвідувати дислокацію ворожих сил, виконували роль провідників, будували переправи.
Після відступу радянських військ бійці загону зірвали міст на шосе Путивль – Глухів, знищили 4 автомашини і близько сотні гітлерівців. Загін установив зв’язок з підпіллям майже по всьому Шалигінському  району, в зв’язку з тим, що сфера його діяльності розширилась змінив свою назву на Шалигінський партизанський загін.
У жовтні 1941 року було встановлено зв’язок із з’єднаними загонами Руднєва і Ковпака. Налагоджено зв’язок із Великою землею. 
На кінець жовтня Шалигінський партизанський загін змінив місце свого перебування до урочища Мариця, поблизу села Волокитино. Кількість загону збільшилась за рахунок місцевих жителів. 
Уже з січня 1942 року ведеться робота про об’єднання Шалигінського партизанського загону з Путивльським об’єднаним загоном. Об’єднання Шалигінського партизанського загону із Путивльським об’єднаним загоном відбулося 1 лютого 1942 року в хуторі Новоселиця, Глухівського району, або, як у народі його називають, Зазірський виселок.  В цей день шалигінці прибули з Мариці у повному складі, всі двадцять сім чоловік [6, с.44].
На місці заснування Шалигінського партизанського загону було встановлено пам’ятний знак (додаток 10) .
В місті Глухові діяла патріотична група під керівництвом  О.М.Бойка, до складу якої входили і наші односельці: Галаган-Скопенко О.І. (фельдшер), Бойко В.Т. (вчителька місцевої школи). Керівник цієї групи – Бойко О.М. був сином Бойко  В.Т. Підпільники розповсюджували зведення Радянського Інформбюро, організовували втечі радянських військовополонених із міського концтабору, добували зброю і боєприпаси. Учасники патріотичної групи були схвачені гестапо і розстріляні у 1943 році, поховані в м.Глухові ( зараз їх могила знаходиться на Вознесенському кладовищі в м.Глухові).
Звільнення села Холопкове від німецько-фашистських загарбників відбулося у серпні 1943 року.
Завершення Великої Вітчизняної війни дозволило прискорити відбудову господарства.
В 1946 році село Холопкове на честь Великої Перемоги було перейменоване на Перемога. Односельчани, що поверталися з фронту, поповнювали колгосп. Але 1946-1947 роки були неврожайними. Багатьом селянам довелось голодувати. Правда, цей голод був не такий страшний, як у 1933 році.
У повоєнні роки колгосп імені Червоної Армії перетворився в один із найбільших господарств у районі. Очолював господарство колишній командир шалигінського партизанського загону Панас Якович Саганюк. 
Починаючи з 1959 року, колгосп то укрупнювали, приєднуючи сусідні, більш слабкі господарства, то розукрупнювали. В листопаді 1959 року до колгоспу імені Червоної Армії були приєднані колгоспи  «Перше Травня» (село Будищі) та імені Кірова (села Баничі і Мацкове). На базі ліквідованих колгоспів створювались комплексні механізовані бригади [14, с.95].
Перемозький колгосп імені Червоної Армії в 50-х роках був сильним господарством. За врожайністю сільськогосподарських культур і продуктивністю тваринництва він займав перше місце в районі. Коли створювали укрупнений колгосп, - сподівались, що сільське господарство в Баничах, Мацковому і Будищах підніметься до такого рівня, як у Перемозі. Але нічого з того не вийшло, і в лютому 1962 року було здійснено розукрупнення колгоспу і на базі сіл Баничі, Мацкове і Будищі створено колгосп імені Кірова [14, с.96].
У грудні 1974 року колгосп імені Кірова був удруге приєднаний до колгоспу імені Червоної Армії. Крім цього до нього приєднано бригаду села Чернєве.
У 1970-80-х роках колгосп імені Червоної Армії був найбільш потужним. Господарство мало 5920 гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі 4152 гектари ріллі. Вирощували зернові і технічні культури, займались м’ясомолочним тваринництвом, діяв цегельний завод. Головою колгоспу в цей час був Кошаба Олександр Миколайович, а з 1976 року господарство очолював Ткачов Олександр Іванович [14, с.99].
У 1988 році від колгоспу імені Червоної Армії  відокремився  колгосп імені Кірова (Баничі, Мацкове, Будищі), а пізніше – чернівська бригада. Після кількох реорганізацій колгоспу у 2000 році виникло ТОВ «Перемозьке». Врешті – решт було здійснене розпаювання колгоспних земель і майна між селянами.

==Населення==
==Органи влади==
==Економіка==
Зараз село Перемога – велике, упорядковане і перспективне село. Тут є господарчі структури: ТОВ «Еліфібр», ПП «Скопенко», ПП «Шулік», рибцех «Есмань» ПАТ «Сумирибгоспу», асфальтовий завод Глухівської ДЕД. Є чимало закладів соціально-культурного призначення: магазини, фельдшерсько-акушерський пункт, НВК, стадіон, діє церква Архістратига Михаїла. Важливу роль в житті селян відіграє підсобне господарство. Селяни вирощують картоплю, овочі, фрукти. Частина вирощеної картоплі, а іноді й інших культур, йде на продаж.

==Медицина==

Фельдшерсько-акушерський пункт

==Освіта== 
Перемозький навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, дошкільний навчальний заклад "Пролісок"
===Дошкільна, шкільна і позашкільна освіта===
===Заклади спеціальної та вищої освіти===

==Культура== 
==Релігія==
На початку 30-х років рішенням органів радянської влади була закрита церква. Зняли хрест, дзвони, порозбирали ікони. Коли в церкві перестали правити, в неї вдарила блискавка і розбила одну сторону. З 1917 по 1927 рік в Холопківській церкві служив священником протоієрей Кипріан (Соловйов Кипріан Лукич), випускник Київської Духовної академії. Мав музичні здібності – чудово співав і грав на скрипці. Організував молодіжний церковний хор. В грудні 1927 року проти нього було заведено кримінальну справу за «агітацію проти суспільного ладу». В обвинувачення входило, те, що отець Кипріан організував дитячий хор, що «суперечило в селі піонерському руху». Був заарештований і висланий в заслання, яке розтягнулося на дев’ять років. З 1936 року отець Кипріан служив в Алма-Аті, а в 1937 році був знову заарештований, засуджений і розстріляний.  Згодом власті вирішили взагалі зруйнувати церковну споруду. У 1935 році вона була повністю зруйнована. В наш час В Алма-Атинській єпархії готується канонізація постраждалих на казахській землі новомучеників: архієпископа Тихона(Шарапова), архімандрита Аркадія та протоієрея Кіпріана.

==Спорт==
==Пам'ятки архітектури, історії та культури== 
==Персоналії==
З історією нашого села пов’язані долі визначних особистостей: Героя Радянського Союзу Степана Петровича Бідненка, художника Григорія Івановича Гавриленка та народного артиста України Гурця Олександра Васильовича.
Бідненко Степан Петрович уродженець села Макове Шосткинського району. З серпня 1942 року – учасник бойових дій на Північно – Кавказькому, 1 – му, 2 – му Українських фронтах Великої Вітчизняної війни. Був тричі поранений і тричі контужений. Командир взводу 51 –го гвардійського танкового полку ( 10 –а гвардійська механізована бригада, 5 –й гвардійський механізований корпус, 4 –а гвардійська танкова армія, 1 –й Український фронт) гвардії лейтенант Бідненко відзначився в боях під Берліном. Нагороджений орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки і медалями. За мужність і відвагу, виявлені в боях з німецько – фашистськими загарбниками, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року Степану Петровичу Бідненку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу .  Продовжував службу до 1948 року, після чого – в запасі. Після демобілізації з Радянської Армії повернувся до мирної праці.
В 1948 році Степан Петрович Бідненко був призначений директором школи в селі Перемога. У 1951 році закінчив Сумський педінститут. До 1969 року працював на директорській посаді нашої школи. Плідна діяльність ветерана війни на ниві народної освіти відзначена двома медалями: «За трудову відзнаку» і медаллю імені Макаренка. С.П. Бідненку присвоєно звання «Заслужений вчитель УРСР».
З 1970 року Степан Петрович Бідненко мешкав у м. Алушта ( Крим). Помер 
13 листопада 1980 року, похований в Алушті .
Уродженцем села є український художник Гавриленко Григорій Іванович (1927 – 1984), який працював у галузі станкової та книжкової графіки, живопису .
Життя Григорія Івановича тісно переплелося з роботою в мистецтві. Біографія досить типова. Народився в селі Холопкове ( нині Перемога) на Глухівщині. За часів колективізації сім’я була розкуркулена. І на початку 30 – х років сім’я Гавриленків виїхала до м. Києва. Григорій Іванович з дитинства мав пристрасть до малювання. Навчався в художній школі м.Києва. У 1955 році закінчив художній інститут у майстерні І. Плещинського (м. Київ). Жив і працював у Києві. З 1955 року брав участь у республіканських і загальносоюзних виставках мистецтва книги, малюнка, акварелі, живопису. Роботи художника неодноразово експонувалися за кордоном: в Польщі, Чехословаччині, Голландії, Португалії.  Цій рідкісній, універсальній, енциклопедично освіченій людині, яка любила і глибоко знала світове мистецтво та до нестями була закохана у свою культуру, доля подарувала усього 57 років життя.
Григорій Іванович оформив і проілюстрував тридцять дві книги. Заслужили загального визнання і стали помітними віхами в розвитку української книжкової графіки «Кобзар» Т. Шевченка, «Доробок» М.Бажана .
У Перемозі народився (1957 рік), провів дитячі та юнацькі роки народний артист України Олександр Васильвич Гурець. Тут він розпочав свою трудову біографію рядовим трактористом  у місцевому колгоспі. Пізніше доля привела його у заслужену капелу бандуристів, потім до хору імені Г. Верьовки. У 1988 році закінчив Київську державну консерваторію імені П.І.Чайковського. З 1991 року – соліст Національної опери України. Брав участь у міжнародних конкурсах, гастролював у Польщі, Росії, Німеччині, Франції, Голландії, Ізраїлі, Швейцарії та багатьох інших країнах. На думку музичних критиків, Олександр Васильович є кращим тенором України.

==ЗМІ==
===Друковані ЗМІ===
===Електронні ЗМІ===
==Пошта, зв'язок, банківська сфера==
==Цікаві факти== 
==Фотогалерея==
==Примітки та посилання==
==Джерела==
Городищенська гора.(Записано Сенченком Тимофієм Васильовичем з уст старожилів у 1966 році)
Це дуже багата гора, незліченні скарби заховані на ній. Говорять старі люди, що тут давним – давно  колись місто було, може таке велике, як наш Глухів. Попід горою, в бік села Холопкового тягнеться велику болото, зветься воно Дике. Розповідають старі люди, що на місці Дикого болота було велике водоймище, яке зливалось з річкою Есмань. 
Місто Городище розташувалось на оцій горі і було не досягаєме для ворогів. Але не спокійно жилось мешканцям Городища, на них нападали якісь дикі вороги – татарва чи інші які розбійники.
Одного разу ворогів насунуло стільки, що на Дикому водоймищі створився ніби людський ярмарок. Вороги вимагали скарбів, бранців, хотіли б правителя свого тут поставити. Почалось бойовище страшне. Кілька днів дерлися вороги на кручі, а з того боку де був в’їзд у місто і стояли ковані ворота, били якимись  машинами. Сумно стало в місті, всі чекали, що ось-ось ворота в фортецю вороги повалять і почнеться страшна різанина. 
І звернувся тоді до міщан городищенський володар: «Діти мої, вороги нас перемогли. Прийшли вони, щоб пограбувати скарби наші. Не дамо їм добровільно й нитки сурової. Знесіть дорогоцінності ваші на моє подвір’я, сховаймо все в мурованому льохові до слушного часу, а мине це лихоліття, кожен скористається тим, що й приніс на схованку». Принесли бочки, скрині ковані і склали в них багатство своє. Дужі руки занесли ті скарби в льох, закривши його натроє дверей. Пудові замки повісили, щоб не могли вороги відімкнути. Щоб було надійніше, покликав володар до льоху схімомонахів і вирекли вони закляття над льохом. Після закляття льох став опускатись під землю, лишився лише горбик-дашок, щоб по ньому можно було впізнати схованку. Темного вечора вдерлись вороги в місто. Пограбували, спалили-зруйнували місто, а самі зі здобиччю сіли в кораблі і попливли в свої місця. 
Минали роки, століття, а місто так і не відбудувалося.
Були такі цікаві, що хотіли відкопати й скористатися городищенськими скарбами, але де там – що за день нариють, то за ніч невидима сила засипе.
Стверджують, що кожного року в святу великодню суботу, під паску значить, коли в церквах читають «Діяння святих апостолів» на цьому льохові вночі горить велика, в руку завтовшки свічка. За кілька хвилин перед тим, як задзвонять до утрені, відкриваються всі троє дверей так на не довгий час, заходь і бери скарби. 
Знайшовся один сміливий чоловік, який у святу великодню суботу, коли вже досить стемніло прийшов на гору. Спочатку все було ніби гаразд, а далі сміливість у нього почала зникати, стало страшно. Десь із землі чувся ніби плач жінки, дитячий стогін тяжкий, то мабуть тужили душі загиблих городищан. У хащах реготав лісун – побережник. І ось в саму глуху ніч біля дверей льоху з’явився якийсь сивий старець з довгою до колін бородою і волоссям аж до пояса. Він був в одежі ченця-схимника. На плечах і грудях біліли нашиті хрести, які носили лише схімомонахи та святі угодники божі. Стало тихо. Губи святого старця прошепотіли якусь молитву, широким хрестом він благословив чоловіка, і всі троє дверей в льохові відчинилися.
-	«Чого ти тут опинився, за чим прийшов небого?»
-	«Святий отче, прошу допомоги на денне пропитання».
-	«То що ж, йди в льох. Тричі винесеш з льоху, чого забажаєш, але четвертий раз не ходи – на твій вік і того вистачити мусить».
Земно уклонившись старцеві, який непомітно десь зник в темряві ночі чоловік зайшов до льоху. Чоловік нагріб добра стільки, скільки міг підняти і похапцем виніс. Потім майнув вдруге, і втретє і йому здалось, що мало. Пішов і вчетверте, але десь у церкві дзвоном благовістили до великодньої утрені і двері в льохові з хрустом грохнули і чоловік там лишився навіки. А те добро, що виніс жаднюга знову перенеслось в льох і опинилось в тих посудинах, з  яких було взято.

==Література==
Використана література.
1.	Газета Глухівщина, 15, 18 грудня 2010р.
2.	Генеральное следствие о маетностях Нежинского полка. 1729 – 1730г.- Чернигов, 1900.
3.	Державний архів Чернігівської області, ф.Р.-2, ОП 1, спр.46, арк.22 – 23 зв.
4.	Земский сборник Черниговской губернии.- Чернигов, 1891, №4-5.
5.	Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область.- К., 1973.
6.	Ковпак С.А. Воспоминания, очерки, статьи.- К., 1987.
7.	Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии. Т.2. Полк Нежинский.- К., 1893.
8.	Обломский А.М. Среднее Посеймье в позднеримское время. Формирование южной границы колочинской культуры.- Российская археология, 1996, №4.
9.	Отчет Глуховской уездной земской управы за 1899-1900 гг. по земскому управлению и хозяйству.- Глухов, 1900.
10.	 Отчет о работе Левобережной раннеславянской экспедиции в 1992г.-М.,1993.
11.	 Русов А.А. Описание Черниговской губернии. Т. 2- Чернигов, 1899.
12.	 Сумская область в период Великой Отечественной войны 1941 – 1945. Сборник документов и материалов.- К., 1988.
13.	 Тищенко К. Литва на Сіверщині. Топонімічні свідчення.- Пам’ятки України, 2001, №1-2.
14.	 Тупик С.В. Будищі – село над Клевенню. Історико – краєзнавчий нарис.- Суми, 2002.
15.	Филарет (Гумилевский). Историко – статистическое описание Черниговской епархии. Кн.7.- Чернигов, 1973.
16.	 Щербань Олексій. Чернєвський бій: погляд у героїчне минуле. Хроніка, дослідження, спогади.- К., 2009.
17.	 Епархиальные известия. – Чернигов, 1861.

==Ресурси інтернету==

==Автор статті(''посилання на сторінку користувача'')==
[[Користувач:Гавриленко Яків Миколайович|Гавриленко Яків Миколайович]]