Перегляд вихідного коду сторінки Село Волокитене


==Назва==
Волокитене -  село в Україні, в Путивльському районі Сумської області. 
==Географія== 
[[Файл:Rfhnf_djkjrbnbyj.png|200px|thumb|right|Волокитине]]

Село Волокитине знаходиться на правому березі річки Есмань в місці впадання її в ріку Клевень, вище за течією на відстані 2 км розташоване село Кочерги, нижче за течією на відстані 1 км розташоване село Щербинівка, на протилежному березі - села Кагань і Ротівка. Річки в цьому місці звивисті, утворюють лимани, стариці (Ржавка) і заболочені озера.

===Розташування===
Розташовано на берегах річок Клевень та Есмань, за 16 км від райцентру. Є адміністративним центром Волокитинського сільської ради, в який, крім села, входять села Кочерги, Кубарева і Щербинівка.

===Клімат===
===Ґрунти, рослинний і тваринний світ===
===Історія=== 

[[Файл:Samoilovich_IS.jpg|150px|thumb|right|Іван Самойлович]]

Перші відомості про село відносяться до початку 17 ст. Зокрема, відомо, що перед 1618 роком Волокитине входило до Московської держави. Його власником був Ігнат Тарасов. Мешканці сплачували щорічний податок: осьмину жита та осьмину вівса. За Деулінським перемир’ям 1618 року село відійшло до Речі Посполитої. У 1619 році тут було всьго п’ять підданих. За даними на 1638 рік у Волокитиному існувало три дими (селянські господарства), належало воно польському магнату Олександру Пісочинському. Через село проходила дорога з Новгорода – Сіверського на Путивль, тут знаходився так званий «Великий Клевенський перевіз». Поблизу перевозу постійно перебувала путивльська застава «на Волокитиних Ростанях» (Ростані – роздоріжжя, розвилка на дорозі). 
Після вигнання з України польських феодалів 1648 рік жителі Волокитиного стають вільними, а саме село віднесено до категорії «ратушних». Однак, гетьман Іван Самойлович віддає Волокитине «господарю» Кирилу Дорофійовичу Грушинському, званому у народі Дорошенком.

[[Файл:Mazepa.jpg|150px|thumb|right|Іван Мазепа]]

Новий гетьман України Іван Степанович Мазепа у 1668 році відібрав село у Грушинського і передав Михайлові Миклашевському. Останній належав до заможного шляхетського роду. Виходець із Галичини (с. Миклашів поблизу Львова), прибувши в Лівобережну Україну, зробив блискучу кар’єру ще при гетьмані І. Самойловичу , а при Мазепі став стародубським полковником. Його діти поріднилися із знаменитими козацько – шляхетськими родинами того часу: Скоропадськими, Журахівськими, Маркевичами, Лизогубами та ін.
Після загибелі М. Миклашевського під час війни зі шведами у 1706 році під Несвіжем Волокитине перейшло у власність до його сина Степана, а потім – до Степанового сина Петра.
За ревізією 1736 року у Волокитиному налічувався 61 двір, з них – 29 дворів козаків, які були особисто вільними (12 «грунтових», 14 «убогих», 3 «підсусідки») та 32 двори кріпосних селян Степана Миклашевського (6 «убогих», 26 «підсусідків»).
У 1781 році у селі було 65 дворів та 88 хат.
Наприкінці 18 століття волокитинські козаки були переведені до категорії державних селян. А кріпосними селянами володіли подальщі нащадки Миклашевських, зокрема П.П. Миклашевський, М.П. Миклашевський і, нарешті, А.М. Миклашевський. З ім’ям останнього пов’язані на диво славні сторінки історії села у 19 столітті.
За даними «Малоросійського родословника»  В. Модзалевського А.М. Миклашевський народився 4 липня 1801 року в с. Ярославці Глухівського повіту. 

[[Файл:Міклашевський.jpg|150px|thumb|right|Андрій Миклашевський]]

Був вихованцем Імператорського царсько – сільського пансіону, по закінченні якого, з 1819 року служив корнетом Охтирського гусарського полку. З 1821 року він поручик, а з 1824 року – штаб – ротмістр у відставці. Цей чин був при ньому і в 1836 році, коли після одруження з московською красунею Д.О. Олсуф’євою, він назавжди оселився у родовому маєтку, зайнявшись, як належить справжньому господарю, його благоустроєм.
Спочатку був збудований дім, посаджений парк, потім – споруджений завод і, нарешті, церква, яку прикрашав фарфоровий іконостас місцевого виробництва.
Фарфоровий (порцеляновий) завод був одним з головних занять Миклашевського, його найбільшим задоволенням, його майбутньою славою. Будівництво мануфактури було розпочато після 1836 року, а вже наприкінці 30 – х років 19 століття – отримали першу продукцію. Необхідну для виготовлення порцеляну каолінову глину видобували в шахтах поблизу села Полошки під Глуховом і на підводах доставляли у Волокитине.
Вже у 1839 році волокитинський фарфор експонувався на Всеросійській промисловій виставці у Санкт – Петербурзі, де був удостоєний великої срібної медалі.
До порцелянової справи Миклашевським були залучені висококласні фахівці, сере яких можна виділити француза Франсуа де’ Арта, директора заводу. Приїздив у Волокитине, щоб допомогти налагодити виробництво брат Франсуа – Август, який працював на Імператорському фарфоровому заводі у Петербурзі. Лише декілька імен із 130 кріпосних майстрів зберегла нам історія. Це  А. Кочура, І. Сержанов, Г. Шаболітінов, Ф. Петруня, Т. Тупиця, В. Смик, А. Косолап. Працювали на заводі вільнонаймані майстри з числа державних селян і козаків, а також із гжельських заводів Підмосков’я. Крім того, Миклашевський заохочував вчитися розпису фарфорових виробів дітей кріпаків. 
Асортимент готової продукції був досить різноманітним: вази з ліпними квітами і чудовим живописом, статуетки романтичного характеру, розкішний посуд, свічники, чорнильні прилади, плитка для оздоблення камінів, рами для дзеркал – ось далеко неповний перелік виробів волокитинських майстрів.
Волокитинський фарфор постійно продавали у Харкові, Чернігові, Полтаві, Ромнах, Кролевці, а також у багатьох інших містах та на ярмарках.
Роки економічного розквіту Волокитинського заводу тривали недовго. Починаючи з 1856 року, попит на вироби різко впав. Після скасування кріпосного права Миклашевський не зумів реорганізувати підприємство на капіталістичних засадах, і 1862 року його завод зовсім припинив виробництво. «Божусь Богом, - клявся поміщик, - чтобы я платил деньги моим крепостным? – Никогда!». Пан наказав забити вікна фабричних приміщень і повісити замки на дверях. Миклашевський марно сподівався, що кріпосне право буде поновлене і він житиме так, як і до його скасування.
Період існування Волокитинського фарфорового заводу був досить коротким, але внесок його у розвиток українського декоративно – прикладного мистецтва, безперечно, значний.
Проте найбільшим волокитинським дивом вважали церкву з фарфоровим іконостасом. Церква знаходилась під самим спуском у заплаву Клевені. ЇЇ будівництво Миклашевський розпочав ще в 40 – х роках 19 століття. Очевидці про неї пишуть тільки з подивом.

[[Файл:Скоропадський.jpg|150px|thumb|right|Павло Скоропадський]]

Відомий церковний історик Філарет (Гумилевський) не міг приховати свого захоплення: «Великолепный храм, который мог бы служить красою самой столицы».
Збереглися до нашого часу «Золоті ворота» - надзвичайно дивовижне романтичне творіння. Складаються ворота з монументальної трьохпролітної арки в англо – готичному стилі з стрункими баштами. За воротами та огорожею знаходився величезний (24 га) парк. Посадили його у 30 – х роках 19 століття кріпосні селяни. Пани дбали про його благоустрій, про те, щоб висаджувалось якомога більше рідкісних порід дерев. Від воріт парк прорізає так звана «велика алея», вона веде до місця, де знаходиться особняк Миклашевського – величний будинок, фасад якого прикрашали чотири масивні колони.
Біля церкви були зведені ще одні ворота, менш екзотичні, ніж «Золоті», але теж варті уваги з архітектурного погляду. Виразними формами виділялася серед сільської забудови споруда школи, зведена Миклашевським наприкінці 19 століття. Архітектори називають її «пряничним будинком», бо відрізняється вона надзвичайним багатством, витонченістю, соковитістю архітектурних деталей, взятих з арсеналу російського зодчества 17 століття.
Миклашевські піклувалися про освіту місцевого населення. Так, при фарфоровому заводі діяла школа, де навчалися розпису по фарфору сільські хлопчики та дівчатка. У 1872 році була відкрита початкова школа. Графиня Олександра Андріївна Олсуф’єва особисто опікувалася школою. 
Помер Андрій Михайлович Миклашевський у 1895 році. Залишив двох дочок – Олександру та Марію. Маєток успадкувала старша – Олександра Андріївна Олсуф’єва. Марія стала матір’ю видатного державного діяча, гетьмана України Павла Скоропадського.
Після революційних подій 1917 року нащадки Миклашевських назавжди покинули своє родове гніздо. У Волокитиному залишилось їх величезне культурне надбання – колекція фарфору, живопису, пам’ятки архітектури тощо. Слід зазначити, що на початку 1920 – х років були спроби організувати музей у панському маєтку. Це невдалося зробити і унікальна колекція була розпорошена по багатьох музеях, приватних колекція, а значною мірою, по – варварськи знищена. Не вцілів ні панський особняк, ні заводські будівлі. А у 1955 – 1958 роках зруйнували «волокитинське диво» - Покровську церкву. На її рештках звели сільський будинок культури. Поховання Миклашевського у церкві ще раніше було осквернене. 
Одже, після буремного 20 століття від колишньої волокитинської садиби залишились лише «Золоті ворота», вкрай занедбаний парк і церковна брама. Такою виявилася історична доля славетного села Волокитино.

===Давні часи===
===Новий час===
===Новітній період===
'''Волокитине. Революція 1917 – 1941 р.р.'''

У Волокитині йшли чутки про революцію, і коли дізналися, що скинули царя у селі почалися погроми. Волокитинські селяни спершу боялися брати щось із поміщицької садиби, але коли наїхали із сусідніх сіл люди і грабували все, тоді й місцеві взялися тягти, боячись, що нічого не дістанеться. 
Поміщицький будинок був пограбований і коли уже нічого було взяти, прийнялися за стіни будинку і фабрики, залишивши лише фундамент. Дивом уціліла богодільня, що була переобладнана у школу. 
Революцію зустріли з великим ентузіазмом. Проводились мітинги, збори, на яяких виступали солдати – фронтовики: Шпак І.Г, Парахонський С.С.. Вони вимагали розподілу поміщицької землі і надання її безземельним. У жовтні 1917 р. було організовано комбід (голова – Криушенко Михайло Іванович), якому вирішили передати панські землі. Була створена комісія з розподілу майна Міклашевського. 
У січні 1920 р. на території села Волокитине встановлена радянська влада.
Перша Рада робітничих, селянських і солдатські депутатів була обрана у березні 1920 р.: Шпак І.Г., Криушенко М.І., Лисиця В.К., Войтенко В.А. та Криушенко Н.О. Головою призначили Войтенка В.А.
Організована перша кооперація та кредитне товариство.
1922 рік – організація комсомольського осередку. Перші комсомольці – Крекотень Мотря, Перерва Макар, Черток Степан, Кривошей Петро, Ремньова Ольга та Чечель Василь. 
У 1929 році було створено колгосп «Запорука Перемоги», більшість селян налякані насильством, змушені були туди записуватись. У 1930 р. створені колгоспи – «Серп і Молот», «Перемога».
Розкуркулені: Анікеєнко Т.В. – пічник і каменяр; Криушенко Д.Л. – мав гарну клуню; Євтушенко В.; Божко С.Р.; Ракогон О.І.; Москаленко Д. і Нагорний С.
У 1933 році радянський уряд да непосильне завдання колгоспам по хлібозаготівлі. Та все ж Волокитине від голоду постраждало мало, лише деяким сім’ям було важко.
Репресії 1937 року. Боялися сусід сусіда, не промовляли зайвого слова. Коли з району приїздили «кегебісти» - люди ховалися, щоб не попадати їм на очі. Репресованими були: Москаленко С.С.  – реабілітований; Вергалієв Ф. – реабілітований через 10 років; Третяк Г.І. – реабілітований посмертно. 
Перед війною у селі люди стали жити заможніше. У кожному колгоспі була своя цегельня, невелике будівництво, агротехніка. Розгорнулося широке патріотичне змагання радянських людей на трудовому фронті. 
З 1939 р. ширився рух по знищенню неграмотності і малограмотності, для чого відкривалися «п’ятихатки», де проводилися заняття. В останні роки перед війною уся країна будувалася. Був розроблений проект перебудови і села. Від «Золотих Воріт» планували через Шишовку широку вулицю через гай до Щорсівської шосейки. По всій дорозі палнувались в основному адміністративні будівлі: сільрада, магазин, аптечний пункт. 
На жаль, майже не зберіглося те, що створено поміщиками Міклашевськими: під час грози згоріла церква, у 1924 році все найцінніше було вивезено з церкви. 
З середини 18 ст., коли в межах Російської імперії панували Єлизаветинська та Олександрівська доба, на землях Глухівського краю було створено багато чудових у художньо – естетичному плані садиб. Деякі стали зразками національної архітектури та садово – паркового мистецтва, як Волокитинська садиба роду Міклашевських. У другій половині 19 ст. вона набула статусу «Царського села» на півночі Малоросії та включала в себе палацово – парковий, сакральний та технологічний комплекси. Лише у 1962 р. село Волокитине відійшло до Путивльського району.

==Населення==
==Органи влади==
==Економіка== 
==Медицина==
==Освіта== 
===Дошкільна, шкільна і позашкільна освіта===
===Заклади спеціальної та вищої освіти===
==Культура== 
==Релігія==
==Спорт==
==Пам'ятки архітектури, історії та культури== 
'''Волокитинський палац'''

Палац має два поверхи.
Фасад: прикрашений виносним портиком, який лежить на шести колонах коринфського ордену з розкішними ліпними капітелями. На п’ятиметровій висоті колонаду перетинає балкон мезонина з чавунною решіткою.
В’їзні ворота і верхні парадні «Золоті ворота» створені в англо – готичному стилі.
Інтер’єр великої зали оздоблений: двоярусною фарфоровою люстрою, художнім плетивом, розписними стелями з виразними карнизами, портретами колишніх господ. У маєтку великою популярністю користувався художник – портретист М.Ге, що писав портрети членів родини. Палац також прикрашали роботи П. Кисельова, М. Тюріна,  О. Кипренського, В. Боровиковського.

'''Покровський храм'''

Зведений у 1857 році у стилі пізнього класицизму коштами                                                    А.М. Миклашевського. «всередині храму все оздоблення – унікальний іконостас, деталі для якого виготовлялись на фарфоровій фабриці. У храмі знаходяться три іконостаси у відповідності з престолами, але своєю розкішністю і багатством вражав середній великий іконостас. Чотири фарфорові колони до трьох метрів, на яких тримаються Царські врата з іконами євангелістів, Богородиці, Св. Гавриїла проміжний карниз, дві бічні ікони у фарфоровій рамці» с. 116…
Кіоти, свічники, люстри – зроблене теж з порцеляну позолочене і витончено розписане. До храму приписане населення с. Волокитине та навколишніх хуторів. Унікальний Покровський храм нещадно зруйновано у 1955 – 1957 рр. відомості про це відсутні.

==Персоналії==
==ЗМІ==
===Друковані ЗМІ===
===Електронні ЗМІ===
==Пошта, зв'язок, банківська сфера==
==Цікаві факти==
Історики вважають, що серед Миклашевських були декабристи. Зятем М.П. Миклашевського був А.Ф. Бригген. Знав особисто Миклашевського і Т.Г. Шевченко, про якого він згадував у своїй повісті «Капітанша».

==Фотогалерея==
==Примітки та посилання==
==Джерела==
==Література==
==Ресурси інтернету==

==Автор статті(''посилання на сторінку користувача'')==
[[Користувач:Шпаковська Кристина Володимирівна|Шпаковська Кристина Володимирівна]]