Перегляд вихідного коду сторінки С. Перехрестівка, Роменського району, Сумської області


==Назва==
с. Перехрестівка, Роменського району, Сумської області

==Географія== 
===Розташування===
Село – центр сільської ради з 1972 року, розміщенене південно – східному напрямі в 12 кілометрах від районного центру і залізничної станції Ромен, населення 1215 чоловіків( на 01.2012 р.).Сільській раді підлягають населені пункти: Перехрестівка, Олексіївка, Левандівка, Малярівщина, Кузьменкове, Зюзюки, Кашпури,( Бойкове і Савойське – зниклі).

===Клімат===
Помірно континентальний.

===Ґрунти, рослинний і тваринний світ===
Ґрунтовий покрив області відрізняється значною складністю та різнобарв’ям, що обумовлено розташуванням її у двох фізико географічних
зонах Полісся та Лісостеп.Територія області розташовується в межах двох фізико-географічних зон мішаних лісів та лісостепу, що обумовлює характер поширення ґрунтів, рослинності, тваринного світу й ландшафтів. Зона мішаних лісів характеризується значним розвитком хвойних лісів, під якими сформувалися дерново-підзолисті ґрунти, лісостепова сірих лісових ґрунтів, які сформувалися під дібровами, та чорноземів, характерних для степових угруповань. Усі ці ґрунти нині практично повністю розорані й зайняті сільськогосподарськими угіддями.Повсюдно в області по заплавах річок розвинуті дернові, лучні, лучно-болотні і болотні ґрунти. Болотні ґрунти зустрічаються в районах зниженнях місцевості і на поза заплавних просторах Полісся. На перших надзаплавних терасах під сосняками (борами) сформувалися дерново-підзолисті ґрунти легкого механічного складу (піщані та супіщані). Внаслідок розвитку ерозійних процесів ці ґрунти на схилах часто бувають певною мірою змиті. У нижніх частинах схилів зустрічаються потужні намиті різновиди ґрунтів.Дерново-підзолисті та сірі лісові. Найбільша північна частина області (Середино-Будський, Шосткінський, Ямпільський райони), що входить до складу Лівобережного Полісся, характеризується розвитком комплексу дерново-слабо- і середньо-підзолистих ґрунтів, серед яких зустрічаються відносно невеликі масиви дерново-підзолистих оглеєних ґрунтів, болотних та сірих лісових. Дещо південніше (територія Глухівського, південь та південний схід Кролевецького, північ Путивльського району) аж до р. Сейм під дібровною рослинністю переважно на лесоподібних суглинках сформувалися сірі лісові ґрунти. Серед них зустрічаються досить великі масиви опідзолених чорноземів (наприклад, між селами Нова Слобода і Веселе), а також на значній площі дерново-підзолисті ґрунти. Сірі лісові ґрунти цього району представлені переважно світло-сірими та сірими лісовим ґрунтами.
У ґрунтовому відношенні схожі масиви ґрунтів тут стрічаються й південніше від Сейму: північніше та західніше від м. Ромни, Тростянець та в районі с. В. Чернетчина.

===Історія===
Земля, на якій зараз воно розташоване, належала пану Лук’яновичу (маєток якого знаходився в хуторі Лук’яновичі). До його володінь входили землі таких сіл, як Борозенки, Лучки і Попівщина. Коли у Лук’яновича виріс син Олексій, батько подарував йому село, яке назвали ім’ям сина, – Олексіївка, що межує з Перехрестівкою.До Ромен часто приїжджав багатий пан Безпальчий, якого приваблювали  багаті і щедрі землі нашого краю. Згодом, як добрий господар, він викупив у Лук’яновича деякі його землі і поселився на них.
Перші відомості про село Перехрестівку в історичних документах датуються 1865 роком. У цей час село називається хутором, що належав Безпальчому Федору Васильовичу, повітовому предводителю дворянства і дійсному статському раднику. У документах пізніше значиться друга назва – Перехрестівка. За переказом старожилів назва походить від того, що керуючий господарством Безпальчого був євреєм по національності, а згодом прийняв християнську віру, як тоді говорили, “вихрестився” або “перехрестився”. 
Можна вважати, що походження Перехрестівки інше – від перехрестя доріг. Та старожили вважають, що шлях на Гадяч, на центральні дороги проходив мимо хутора, тому перша версія більш вірогідніша.
Так, як сам Безпальчий мало бував у своєму хуторі, а більше жив у Москві, то жителі часто називали хутір за прізвищем господаря – хутір Безпальчого. У Перехрестівці Безпальчому належало 12 тисяч десятин землі та винокуренний завод, збудований у 1887 році (внаслідок реформ 60-х років 
ХІХ ст.)
Поміщик був людиною енергійною, грошовитою. Все найкраще, що йому доводилося бачити у Москві, вкладав у свій маєток. Тож красень – поміщицький будинок – виріс при в’їзді до села (населенного пункту, як такого, ще не було). Нижче до греблі було збудовано будівлю для прислуги і пральню (нині це ІІ провулок Леніна). Від будинку вниз викопано ставок, який і нині іменують “Панським”. Сюди завезли лебедів, що плавали серед лілій і кувшинок. Поряд була альтанка – найулюбленіше місце господаря, якою він пишався, любив проводити свій вільний час, і куди обов’язково запрошував гостей, як він висловлювався: “Помилуватися райським куточком”. Не кожен поміщик мав таку красу. Слід доповнити, що розміри маєтку точно не встановлені, а його “багатство” доводили дорогі на той час меблі, оксамитові гардини, канделябри у вигляді ангелів, порцелянові вази з пахучими квітами. Так розповідали старожили, яким у свій час розповідали їхні батьки. Будучи освіченим, Безпальчий своїх дітей відправив до Петербургу здобувати освіту. Зі слів старожилів, до підлеглих ставився добре.
У 1897 році винокуренний завод і землю орендує купець Калуга. За оренду він платить щорічно Безпальчому 9 тисяч карбованців. Це триває до 1913 року.  Із цього року, за розповідями місцевих старожилів, орендатором є Берченко Павло Іванович.Усі жителі хутора були селянами. Так у 1907 році склад населення був таким: 	всього 529 чоловік, з них чоловіків – 272, жінок – 257. Дворян – 2 (одна жінка і один чоловік).
Селяни працювали у господарстві Безпальчого, а потім у його орендаторів. Дехто працював на винокуренному заводі. За розповідями, щоденна оплата була 10 копійок, тож селяни жили бідно. За твердженням старожилів на 70 дворів, наявних у Перехрестівці, напередодні 1917 року десь у 20 дворах були корови. Земельні наділи селян – 30-50 соток на сім’ю.
Столипінська аграрна політика позначилася на розшаруванні селян. У селі виділилося кілька заможних сімей, що мали по п’ять і більше десятин землі. Це сім’ї Ситника Сидора, Шишки Григорія, Цимбала Герасима, Бондаренка Григорія, Бичковського Дмитра, Грибінника С.А., які мали від 10 до 20 десятин землі.
Із культурних закладів була початкова школа, збудована в 1906 році за кошти земства, і в якій нараховували 47 хлопчиків і 2 дівчат. Як бачимо, дівчатка майже не навчалися. У школі був один учитель, класів – 4. Першим учителем був Симонов Микола Якович. Пізніше стали працювати ще два педагоги – Колосовська Ольга Іванівна й Колосовська Віра Іванівна.
Буремні роки більшовицького перевороту, української революції, громадянської війни позначилися на житті села розрухою. Тож у школі у 1923 році навчалося лише 23 учні.
В Олексіївці навчав грамоти дітей панський лакей Стеценко Лаврін. Із 1925 року почала діяти початкова школа, розміщена у панському будинку. У 1920 році у Перехрестівці була обрана сільська рада. Вибори відбулися 13 березня 1920 року, в яких брало участь 200 чоловік. Керівництво складалося з трьох членів: Олійник Кіндрат Павлович, Журенко Олексій Петрович, Журенко Леонтій Іванович. Наступні вибори у місцеві ради відбулися у 1922 році, у ході яких головою сільської ради обрали Олійника К.П., секретарем – Грибінни-
ка С.А. Виборців було 650 чоловік. У 1922 році в селі Олексіївка було обрано головою сільської ради Сергієнка Григорія Івановича. 
По закінченні громадянської війни селяни приступили до відбудови сільського господарства, налагодження мирного життя. Школу у 1925 році відвідувало уже 65 учнів, з них 47 хлопчиків і 18 дівчаток. До 1959 року школа була початковою і розміщувалась у двох приміщеннях, одне збудоване в 1906 році, інше – пристосоване. 
Партійна організація заснована у 1929 році і налічувала 83 комуністи; комсомольська – у 1924 році, мала 78 членів.
Під тиском вказівок з центру було взято курс на примусову колективізацію сільського господарства, на знищення селянина-одноосібника. Велику допомогу у цій справі надавали вище вказані організації. У 1929-1930 роках була проведена колективізація в селі Перехрестівка. Активну участь у створенні колгоспу брали Чернуський Іван, Скрипаль Петро, Берещук Й.Д., Бондаренко О.Г. Першим головою колгоспу імені Калініна був Журенко Іван Олексійович. У селі Олексіївка у 1931 році засновано колгосп “Червоний лан”. На базі колишньої економії Безпальчого було організовано в 1925 році агробазу району (директор Білошапка Т.Я., землі було 400 гектарів, на якій вирощували хліб, займалися розведенням свиней), яка в свою чергу в 1932 році була реорганізована в радгосп Блюхера, першим директором якого був Сальников. 
Таким чином, на території Перехрестівки поряд господагювали колгосп Калініна і радгосп Блюхера. Із колишнього винокуренного заводу виріс спиртозавод і знаходився у власності радгоспу Блюхера. 
У 1937 році на базі спиртозаводу організовано спиртотрест, першим директором якого був Барибін. Його змінив з 1939 по 1941 рік Приходько Федір Пилипович. Він продовжив свою діяльність з 1943 по 1945 рік. 
Важким наслідком суцільної колективізації і насильницького подолання опору селянства став голод 1932-33 років, що важким і незабутнім лихом залишився у пам’яті наступних поколінь. Слід відзначити, що на території села масштаби голоду були далеко менші, ніж у сусідніх селах і районах – виручав спиртозавод (технологія виробництва спирту була побудована на картоплі –людей рятувала мерзла картопля з кагатів та відходи виробництва), тому сюди звідусіль тяглися люди, щоб мати змогу вижити. Не дивлячись на наявність техніки, урожайність була низька – по 10-15 центнерів з гектара. На перших порах у радгоспі було декілька тракторів “Фордзон”, 12-ти сильна німецька молотарка “Клейтон”, 6 жаток типу “Меккерленк”, сакківські плуги, в кожен з яких запрягали по дві пари биків.
Перед війною 1941-1945 років було 12 тракторів: 8 колісних ХТЗ,  1 універсал і три гусеничних трактори “НАТИ”. 
Мирний розвиток країни і села був перерваний Великою Вітчизняною війною. У період окупації (вересень 1941 року – вересень 1943 року) тут господарювали німці. Селом управляв колишній царський офіцер – німець-економ. Намагалися все можливе вивезти з земель Безпальчого (так у німецьких списках значилася Перехрестівка). 
Руйнації зазнав і колгосп, і радгосп. Збитки повністю становили 1517998 карбованців. За роки війни загинуло 274 чол., 126 сімей втратили годувальників, 38 воїнів повернулися з війни інвалідами. У час окупації було вивезено 172 молоді особи. У роки війни до лав Червоної армії вступило 177 жителів села. 35 нагороджено за мужність орденами і медалями, 62 загинули смертю хоробрих. Троє занесено до Книги Скорботи України: 
Шкура Тимофій Тимофійович, 1919 року народження, колгоспник, загинув у 1943 році під час обстрілу села, похований на сільському кладовищі;
Хоменко Костянтин Федорович, агроном, розстріляний у 1943 році як активіст, похований у кар’єрі поблизу села Герасимівка;
Король Рольф Карлович, 1882 року народження, службовець, розстріляний фашистами у 1941 році як активіст, похований у кар’єрі поблизу села Герасимівка. 
Свідченням вічної пам’яті про минулу війну, вічної скорботи за її жертвами і вічної гордості за вклад односельчан у велику Перемогу є братська могила у селі Олексіївка. По закінченні війни на ній був збудований пам’ятник загиблим воїнам-визволителям, а в 1974 році було відкрито меморіал загиблим у боях за Батьківщину воїнам-односельцям у селі Перехрестівка.Про довоєнний рівень життя господарств інформація збереглася мінімальна.
Після визволення села з-під ярма фашизму радгосп першим у районі виконав державний план по хлібозаготівлі, хоч і нелегко було відбудовувати зруйноване господарство. Але життя брало своє: відроджувалося зранене село, знову колосилися хлібні ниви, народжувалися діти. Злиття воєдино колгоспу Калініна та радгоспу Блюхера дало економічний результат – у 1957 році був створений колгосп імені Леніна. Якщо в 1945 році у радгоспі було 8 тракторів, 2 комбайни, 3 автомашини, то у 1957 році тракторів було уже 16, 8 комбайнів, 32 автомашини. Урожай зернових становив у 1953 році 12 центнерів з одного гектара, а у 1962 році – 16 центнерів. Відповідно один центнер молока коштував 678 крб. 34 коп., а в 1962 році – 11 крб. 47 коп. Площа земельних угідь новоствореного радгоспу дорівнювала 5358 га.
У 1960 році постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Об улучшении семеноводства зерновых, масленичных культур и трав» радгосп Леніна був переданий Київським обласним трестом радгоспів главку науки Міністерства сільського господарства УРСР. Із цього ж 1960 року радгосп є зерновим господарством, підпорядкованим державній Сумській дослідній станції. Із 1962 по 1972 роки очолює господарство Скрипаль Іван Петрович. Із 1972 по 1983 рік господарством керує Данько Іван Петрович. У цей час радгосп спеціалізується на виробництві добірного елітного зерна, вирощуванні цукрових буряків; тваринництві молочно-м’ясного напрямку, стійлово-пасовищного утримання з високим рівнем механізації. Машинно-тракторний парк мав на озброєнні 50 вантажних автомобілів, 44 трактори, 25 комбайнів, 37 сівалок. Це були часи, коли боролися за гідну зустріч історичних дат, партійних з’їздів, коли МТФ радгоспу виборювали призові місця і заносились особисто і колективно на районну Дошку пошани, коли долали рубіж 3500 кг надоїв молока. Радгосп був мільйонером. За трудові успіхи 218 передовиків радгоспу нагороджено орденами і медалями:
Орденом Леніна: – бригадир тракторної бригади Вернигора Іван Дмитров.Орденом Жовтневої революції: –доярка Татенко Поліна. Орденом трудового Червоного прапора – 9 виробників передового виробництва. 
У 1964 році збудовано нове типове приміщення восьмирічної школи. У 1966 році школа набула статусу середньої. За даними на 1980 рік у ній працювали 29 вчителів, навчалося 280 учнів. Були збудовані дороги з твердим покриттям до сіл сільської ради. Функціонувала лікарня на 25 ліжок, працювало 3 лікарі і 18 чоловік середнього медперсоналу, сільська бібліотека – книжковий фонд – 12040 книг.  Відкрито 4 магазини, аптека, дитячий садок “Малятко”. Село повністю радіофіковане і електрифіковано. У його мешканців з’явилися перші телевізори, пральні машини, холодильники, мотоцикли, автомобілі. 
Як бачимо, жителі добилися значних успіхів у поліпшенні свого добробуту, у піднесенні економічного і культурного рівня, у розвитку освіти.
Історія села невіддільна від історії своєї держави. Восьмидесяті роки позначилися тривожними подіями: війна в Афганістані і Чорнобильська катастрофа. Спочатку біда зачепила юнаків села, які виконували інтернаціональний обов’язок і з честю пройшли справжню школу мужності, показали себе хорошими і вірними товаришами, здатними діяти в екстремальних ситуаціях. 
Ось їхні імена: Надточій Олександр Павлович; Іванов Олександр Іванович; Барановський Олександр Миколайович; Кушніренко В’ячеслав Миколайович; Шуба Василь Федорович; Рибка Микола Іванович; Настенко Микола Миколайович; Винник Микола Іванович.

===Давні часи===
===Новий час===
===Новітній період===
==Населення==
населення 1215 чоловік( на 01.2012 р.)

==Органи влади==
Перехрестівська сільська рада. Голова Ярошенко В.І. Сільській раді підлягають населені пункти: Перехрестівка, Олексіївка, Левандівка, Малярівщина, Кузьменкове, Зюзюки, Кашпури,( Бойкове і Савойське – зниклі).

==Економіка==
Функціонують: агрофірма "Надія"- директор Стазілов В.П. та фермерське  господарство "Деметра-агро" яке очолює Черненко П.О.
[[Файл:Черненко_П.О..JPG|200px|thumb|left|Підпис під зображенням]]

==Медицина==
Перехрестівська сільська лікарська амбулаторія. Головний лікар Самойленко Н.М. працює стоматолог, забезпечена сучасним обладнанням.

==Освіта== 
===Дошкільна, шкільна і позашкільна освіта===
Дошкільний навчальний заклад (дитячий садок) “МАЛЯТКО” Перехрестівської сільської ради Роменського району,Сумської області.
Перехрестівський дошкільний навчальний заклад "Малятко" розташований у центрі мальовничого села Перехрестівка. Побудований у 1970 році на кошти радгоспу імені Леніна і знаходився у його власності до 2000 року. Це був дитячий ясла-садок. Дітей приймав з двохмісячного віку. Дитячі ясла-садок налічував чотири групи, в яких виховувалось понад сто чоловік дітей, перша група – ясельна, друга група – молодшо-середня, третя група – старша, четверта – підготовча. Обслуговуючий персонал яслі-садка налічував 28 чоловік. Очолювала його завідуюча Обуховська Віра Іванівна, яка працювала на цій посаді до 1991 року. Дитячі яслі-садок "Малятко" з першого жовтня 2000 року переведений до комунальної власності Перехрестівської сільської ради.
На сьогодні це дитячий садок, розрахований на 75 місць, налічує дві різновікові групи, в яких виховується 40 дітей. Ясельна група відсутня (за декретними відпустками матерів). До послуг дітей чотири ігрові площадки з атрибутами, одна спортивна площадка з фізкультурним обладнанням, спортивний зал. Дитячий садок з 1991 року очолює завідуюча Гребенюк Світлана Миколаївна, освіта вища педагогічна. Обслуговуючий персонал налічує 12 чоловік. Вихователів – 4, з вищою педагогічною освітою – 2, середня спеціальна освіта – 2. Дитячий садок працює за еколого-валеологічним напрямком. Головне завдання вихователів – збереження і зміцнення фізичного і психічного здоров’я дітей, оздоровлення їх природними факторами з використанням нетрадиційних форм занять з фізичного виховання.

[[Файл:Наша_школа.JPG|200px|thumb|left|]]

Перехрестівська ЗОШ І-ІІІ ступенів 
За даними архіву в селі Перехрестівка на кошти земства у 1906 році була побудована початкова школа, в якій навчалося 47 хлопчиків і 2 дівчинки.Як бачимо, дівчатка майже не навчалися. У школі був один учитель, класів – чотири. Цим першим учителем був Симонов Микола Якович. Пізніше стали працювати ще дві сестри-вчительки – Колосовська Ольга Іванівна і Колосовська Віра Іванівна.До 1958 року школа була початковою і розміщувалася уже у двох приміщеннях, одне збудоване у 1906 році, а інше – пристосоване. З 1958 року додатково набирали по одному класу.
Так, у 1958-1959 навчальному році набрано 5 клас, відповідно у 1959-1960 н.р. – 6 клас, 1960-1961 н.р. – 7 клас, тому школа називалася початкова прогресуюча, і відповідно у 1961-1962 навчальному році стала восьмирічною.Тож перший випуск п’ятнадцяти восьмикласників відбувся у 1962 році. Класним керівником була Висоцька (Іванченко) Марія Григорівна. Наповнюваність учнів у класах становила в середньому 15-20 осіб. Варто згадати, що поряд, в межах однієї сільради, функціонувала Олексіївська восьмирічна школа. У 1964 році збудовано нове типове приміщення восьмирічної школи.  В 1966 році школа набула статусу середньої.  За даними на 1980 рік у ній працювали 29 вчителів, навчалося  280 учнів. У 1980-ті роки шкільна освіта вступила у якісно новий етап свого розвитку. Верховною Радою СРСР були прийняті "Основні напрями реформування загальноосвітньої і професійної школи". Учні мали більш якісно оволодівати конкретними знаннями з природничо-технічних, економічних та суспільно-політичних наук. Слово партії звучало на кожному уроці. Період початкового навчання збільшено до чотирьох років, а восьмирічні школи реорганізовано в дев’ятирічні. 
Завершується у цей час перехід до загальної середньої освіти, поліпшується трудове виховання і підготовка до свідомого вибору професії, зокрема, сільськогосподарської. Тому школа виконувала план набору учнів до Глинського ПТУ. З метою профорієнтаційної роботи в школі була організована кролеферма, учні з учителями заготовляли гіллячковий корм, сіно.Основи навчально-виховного процесу закладали фахівці початкових класів. Це Похмура Валентина Денисівна, Ніколаєва Галина Павлівна, Рачек Валентина Іванівна, Фенько Євдокія Степанівна, Пишна Валентина Миколаївна. У школі працювало сім груп продовженого дня. Колектив учителів зібрався молодий і роботящий, творчий і завзятий. Майже всі мали вищу педагогічну освіту, працювали над удосконаленням власної майстерності. Це Денисенко Галина Іванівна, Швецова Уляна Іванівна, Надточій Ніна Тимофіївна, Трояненко Надія Василівна, Кондратенко Григорій Васильович, Єрко Володимир Степанович, Дрозденко Світлана Трохимівна.В 2014-2015 навчальному році у школі навчається 142 учні
З них в 1-4 класах – 58 учнів; � в 5-11 класах – 84 учні. У навчальному закладі працює � 30 працівників; - з них педагогічних працівників -21- бібліотекар – 1;- технічного персоналу -  7;- медична сестра – 1. Навчально-виховний процес здійснюють 21 досвідчених педагогів, серед яких: Вчителів вищої категорії – 6, Вчителів першої категорії – 8, Вчителів другої категорії – 3 Спеціаліст - 3, вчителів, що мають звання "Старший вчитель” - 2, Керівників предметних районних методичних об’єднань – 2.Директор школи - � Фенько Ольга Федорівна;Заступник директора Перев’язко - Любов Василівна. У 2014 році школі � виповнилося 50 років.

===Заклади спеціальної та вищої освіти===
Роменська виправна колонія управління Державної пенітенціарної служби України  в Сумській області (№ 56) максимального рівня безпеки (для тримання чоловіків, засуджених до позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі) з плановим наповненням 870 чоловік.Роменську виправну колонію (№56) засновано відповідно до наказу МВС УРСР від 4 листопада 1961 року під індексом п/я ЯА-128/56.  Розташована на території колишнього спиртзаводу, приміщення та виробничі цехи якого були мало пристосовані для утримання засуджених, тому основним завданням керівництва колонії стало будівництво гуртожитків, виробничих приміщень та об’єктів комунально-побутової сфери. Капітальне будівництво велось в установі протягом майже 24 років. В 1962 році побудовано огорожу периметру колонії, овочесховище, тепломережу, вольєр та кухня для службових собак. 
У 1963 році побудовані та введені в експлуатацію артезіанська свердловина з насосною станцією, пожежна водойма на 150 м. куб. води, продовольчий та речовий склади, лазня і пральня. 
В наступному році до експлуатації  введено погріб для зберігання овочів, їдальню для засуджених  на  150  місць, міжзонний контрольно-перепускний пункт.                                    
На господарчому дворі побудовано автогараж на 4 автомашини, крім того побудовано та здано в експлуатацію  2 восьмиквартирні житлові будинки для проживання співробітників колонії. Протягом тривалого часу (до 1970 року), поряд  з  об’єктами соціальної сфери,  зводились  і виробничі  приміщення - це два виробничі цехи, склад  готової продукції, компресорна. Введено в дію водонапірна башта та зовнішня сантехнічна система.
З 01.01.1970 року виправно-трудова колонія отримала нову назву - УС-319/56.
Оскільки огорожа навколо  периметру була дерев’яною, то назріло питання будівництва нової капітальної огорожі, яке завершилося в 1972 році. 
Протягом  70-х  років  споруджено 5 житлових будинків для співробітників установи, введено в дію автогараж на 25 автомашин та пилорама.        
Капітальне будівництво було завершено  у 80-ті роки. Побудовано адмінбудинок та контрольно-пропускний пункт, а також 5 п’яти квартирних будинків для особового складу. Введено в дію 3 гуртожитки для засуджених, кожен на 215 місць, вузол зв’язку, зовнішні теплотраса та водопровід, міжзонний контрольно-пропускний пункт.
З 1 січня 2004 року Роменська виправна колонія (№56) є  колонією максимального рівня безпеки згідно сертифікату про відповідність максимальному рівню безпеки на підставі наказу ДДУПВП від 12.12.03р. №251. В 2000 році один з гуртожитків переобладнаний у відділення соціально-психологічної служби для утримування засуджених у приміщеннях камерного типу.
Особливостями тримання засуджених, організації нагляду та проведення виховної роботи вирізняється сектор для тримання засуджених до довічного позбавлення волі, який 28 серпня 2004 року був введений в експлуатацію, з січня 2008 року – введено в дію другий корпус сектору для тримання чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі. Планове наповнення становить 110 осіб.  Загальна площа земельної ділянки установи 31 га, в тому числі: житлової зони - 18000 м кв., виробничої зони - 14000 м кв., господарчої зони - 27250 м кв. Загальна довжина основної огорожі по лінії охорони складає 830 п/м.

==Культура==
Перехрестівський сільський клуб та перехрестівська сільська бібліотека
[[Файл:Перехрестівський_клуб.JPG|200px|thumb|right|Будинок культури]]

==Релігія==
Спасо-Преображенська церква Київського патріархату - відкрита у 2003 році. Настоятель -  отець Олександр
[[Файл:Спасо_преображенський.JPG|200px|thumb|right|Спасо- Преображенська церква]]

==Спорт==
Односельчани пишаються результатами  спортивних показників, досягнень на республіканському та міждержавному рівнях. Слід назвати Шаповалова Сергія Олександровича, майстра спорту СРСР з легкої атлетики, чемпіона УРСР з бігу на 1500 метрів, призера Спартакіади народів СРСР. Спортивну естафету продовжив Нікон Геннадій Анатолійович, майстер спорту міжнародного класу  з лижних гонок,член збірної команди України.  У 1993 році у складі збірної України взяв участь у чемпіонаті світу серед юніорів у Чехії.У 1994 році стартував на чемпіонаті світу у Канаді серед дорослих. Здобув дві бронзові медалі на Всесвітніх Універсіадах в Іспанії (1995рік) та в Північній Кореї (1997 рік).Неодноразовий чемпіон і призер чемпіонатів і розіграшів Кубка України.У 1998 році у складі збірної України прийняв участь у зимовій Олімпіаді з лижних гонок в Нагано.
[[Файл:Геннадій_Нікон_.JPG|200px|thumb|left|Геннадій Нікон]]

==Пам'ятки архітектури, історії та культури==
У 1974 році було відкрито меморіал загиблим у боях за Батьківщину воїнам-односельцям у селі Перехрестівка.
[[Файл:Меморіал_загиблим.JPG|200px|thumb|right|]]

==Персоналії==
[[Файл:Опарій_Олександр.JPG|200px|thumb|left|Олександр Опарій]]

Олександр Опарій
Олександр Опарій народився в селі Перехрестівка Роменського району на Сумщині. Після восьмирічки вивчився на кондитера в училищі. Після армії працював на Васильківському майоліковому заводі. У 1997 р. вступив до Миргородського державного керамічного технікуму ім. Гоголя на відділ художньої кераміки. Після закінчення працював на фарфоровому заводі в селищі Городниця на Житомирщині. У 2002 році вступив до Львівської національної академії мистецтв на кафедру художнього текстилю. Нині навчається там в аспірантурі (пише наукову роботу про рослинні мотиви в декоративно–вжитковому мистецтві Полтавщини) та викладає на кафедрі текстилю.Кераміст, писанкар, ткач, а загалом художник і народний майстер Олександр Опарій малював змалку. У рідному селі Перехрестівка, на Сумщині, не було художньої школи, в бібліотеці бракувало гарних книг із мистецтва. Хлопець усе щось збирав по енциклопедіях, шукав, читав, набирався знань. Так і вчиться усе життя — опановує все нові різновиди народного мистецтва, вивчає фахову літературу, відвідує музеї в різних куточках України. Творить і викладає студентам у Львові.« Першу сорочку я придбав восени 1995 року. Перед тим у Києві побачив у деяких людей колекції сорочок. І в Ромнах на зупинці запитав у бабусь, чи чогось такого не мають. Одна бабця сказала: «Маю сорочку, але ви її не візьмете. Бо вишита білими нитками, а не червоними і чорними». Кажу, принесіть. А сам уже мрію — це буде така сорочка чи така. Сорочка виявилася дуже хорошою, та я й не думав, що матиму колекцію. А потім. Тільки–но я на базарі в тієї жінки купив сорочку — інші побачили і тут же мені з дому поприносили свої сорочки. І я ще щось придбав. Десь побачив, що продавали квасолю в розкішному вишитому рукаві — то купив разом із рукавом. Сорочок зараз понад 120, переважно з Полтавщини. Хоча є і з Борщівщини, Покуття, Гуцульщини. Рушників понад 50. Маю гарні рушники недавнього часу, там уже з’являються і котики, і кольорове муліне. Хотілося б, щоб кілковий рушник зберігався незмінним, щоб дівчата і сьогодні вишивали його за стародавніми зразками, але рушників також торкається час і змінює їх. Кілкові рушники відбулися в певному часі…»  Кожному народному майстрові потрібно мати колекції старовинних народних сорочок, рушників, килимів — для зразка.Він написав свою першу писанку ще в юності. Його бабуся вже не писала писанок — 1930–ті роки обірвали традицію. Але йому як дитині, яка любила малювати, коли фарбувала крашанки до Великодня, варили ще окремо кілька білих яєчок, щоб він їх розмалював. Звичайно, він не знав воскового розпису, щось малював кольоровими олівцями. А воскову писанку він зробив на початку 1994 року. Тоді йому трапився журнал «Соняшник», де була описана технологія писанкарства. Доти Саша бачив по телевізору, як гуцули роблять писанки, але не розумів, що у них за фарби. Олександр купив на базарі в Ромнах барвники для фарбування крашанок. Це тепер  вже відомо, що то були барвники для пряжі з гардинно–тюлевої фабрики. А восени 1994–го у Києві познайомився на з’їзді писанкарів із майстрами, з відомим митцем Тарасом Городецьким, а він мав талант своїми роботами заполонити душі інших людей, дати поштовх для їхнього поступу.

Вернер Марія Йосипівна
Випускниця Перехрестівської школи 1970 року.Вернер Марія Йосипівна, нині директор Кременчуцької  трикотажної фабрики. За роки її керівництва якість продукції піднялася до європейського рівня, про що свідчить Диплом національного конкурсу «Вища проба». Фабрика має дипломи федеральних, регіональних і обласних  виставок, на яких підприємство неодноразово представляло свою продукцію.  Всі фарби весни увібрали кременчуцькі полотна та трикотажні вироби різного асортименту. Реалізація продукції  має широку географію. «КТФ» успішно співпрацює не тільки з підприємствами України, а й має надійних пар тренів у Європі.

Володимир Анатолійович Стеценко народився 3 квітня 1954 року в с. Олексіївка Роменського району сумської області, в сім’ї колгоспника. Після закінчення Перехрестівської ЗОШ І-ІІІ ст. вступив на філологічний факультет Сумського державного педагогічного інституту ім. А.С.Макаренка. Зустріч із цікавими поетами сприяла розвиткові поетичних міркувань. З 1975 року вчителював у Недригайлівському районі, а в наступному, 1976 році, за вірш, присвячений Недригайлівщені, став лауреатом  молодіжної премії поета – фронтовика І.Чумаченка. З 1980 року живе і працює на Липоводолинщені. Друкується в районній газеті «Наш край». Співпрацює із самодіяльним композитором із Недригайліва А.Бідахом. Разом написали понад 20-ти пісень, записали два концерти на Сумському радіомовленні. У 1996 році у Сумському видавництві «Пролісок» надруковано збірку творів «Мотиви Прихоролля», до якої ввійшли поезія. Проза членів літературної студії імені Федора Швіндіна, що діє при редакції Липоводолинської районної газети «Наш край». Заслуговують на увагу поезії Володимира Стеценка, присвячені рідному краю.  «Пишу – багато,друкуюсь – мало, - говорить автор. – Вважаю, що пустоцвіти не мають права на повноцінне життя. Моє кредо і життєва позиція:
Життя прожить – не поле перейти,
І щастя той не знатиме ніколи,
Хто міг би в серці золото знайти,
А перейшов в житті лиш поле.
Значна частина мого життя в моїх віршах. Сподіваюсь, що кращі мої поезії ще попереду.»


Олександр Надточій
Незмірно багата людська особистість. Якими тільки гранями не яскравіє її душа, коли відчуває нагоду реалізувати свої можливості розквітнуть в повному розумінні цього слова. І то не секрет – такі можливості закладаються ще з дитинства.Так і для Олександра Надточія – співака, композитора, поета – цілющим джерелом для творчості стала його сім’я, де з діда – прадіда колихалися в пісні. Ще будучи учнем Перехрестівської школи, Саша брав участь у районних та обласних конкурсах юних співаків. Після закінчення школи служив в Афганістані. Шалені кулі вбивали друзів, а він зі своїм собакою Греєм знову і знову вирушав у розвідку, не знаючи, чи буде дано повернутися. А у вільний час писав листи додому про нормальну службу в Ташкенті. І тільки вечори вихідних днів, коли роти починали черговий турнір клубу веселих та кмітливих, здатні вселити промінець розради. В такі моменти він опинявся в центрі уваги. Грав на гітарі, співав, по ходу гри влучно та дотепно складав пісенні відповіді. І його запросили в ансамбль «Каскад», пісні якого були знані всіма, хто йшов крізь вогонь тієї війни. Деякі пісні заборонялися цензуро, але цінувалися пам’яттю, летіли через кордони на рідну землю. Звичайно, Саша погодився і зрадів такій пропозиції. Його талант співати, писати вірші, музику оцінили. Згодом він стає солістом ансамблю.Колись на Центральному телебаченні була програма «Когда поют солдаты». Її редактор Регіна Ільченко часто запрошувала на неї тих, хто пройшов Афганістан. Звучали в передачах і пісні Саші Надточія. У Москві він певний час виступав з групою «Павелецкий вокзал». Пізніше повернувся додому, в рідні краї. Випускник Московського державного інституту культури перепробував себе в різний час в різних справах. У 2001 році в Харкові проводив Всеукраїнський фестиваль «Солдати ХХ сторіччя за мир», організований колишніми афганцями. Він став лауреатом фестивалю. Тоді ж на Київській студії звукозапису вийшли пісні Олександра Надточія «Дощ в Афганістані», «Афганський вальс».Лауреат Всеукраїнського фестивалю «Боромля», дипломант «Червоної рути» Саша став учасником звітного концерту майстрів мистецтв та творчих колективів Сумської області у Києві. Киянам він подарував свою власну пісню «що треба мені для життя». 
У рамках обласної естафети праці і культури « Краю мій рідний» у МЦКД відбувся концерт. Серед калейдоскопу яскравих виступів слід відмітити виступ Саші. Кожен з його номерів вартий високих слів похвали. В обласному турі фестивалю першу премію отримав гурт «Фабула», керівником і солістом якого він є.

==ЗМІ==
===Друковані ЗМІ===
===Електронні ЗМІ===
==Пошта, зв'язок, банківська сфера==
Функціонує Роменське поштове відділення

==Цікаві факти== 
==Фотогалерея==
{|border=1
|[[Файл:Меморіальна_дошка.JPG|200px|thumb|]]
|[[Файл:Памятник_Олексіївка.jpg|200px|thumb|]]
|[[Файл:Перехр_школа.jpg|200px|thumb|]]
|-
|[Меморіальна дошка]
|[Памятник в с. Олексіївка]
|[Перехрестівська школа]
|}

==Примітки та посилання==
==Джерела==
1.	Східно – Український біографічний інститут «500 впливових особистостей». Лідери ХХІ століття. 2001рік.
2.	Суми. Видавництво «Слобожанщина».2002 рік. «Краю наш Роменський».
3.	Роменський філіал Сумського архіву. Фонд 11. Опис 4. Одиниця 3. Лист 1540

==Література==
==Ресурси інтернету==
www.wikipedia.org

==Автор статті(''посилання на сторінку користувача'')==

[[Користувач:Столяров Вадим Олександрович|Столяров Вадим Олександрович]]