Перегляд вихідного коду сторінки Історія с. Іволжанське


==Назва==

В народі із вуст в уста передаються легенди про походження назви населеного пункта  Іволжанське. Одна з них розповідає, що назву селу дали від великої кількості верб, на російській мові - «ив» , звідси і Іволжино. Інша легенда трактує походження назви села від птаха іволги, а українською мовою – вивільги. Часто старенькі люди  і по сьогоднішній день називають населений пункт «Виволжено» - можливо,  від «вивільга». 
 
Існує ще одна легенда про походження назви села,  пов’язана з назвою криниці, нібито збудованої людиною на прізвище Іволгін. Де правда, де вимисел, де легенда -  на сьогодні, мабуть, всі точки зору на походження назви села мають право на існування, тож  нехай вони передаються і далі з покоління в покоління.  Бо тут і верби ростуть, і поселяються вивільги, і є дуже старе джерело з надзвичайно чистою і смачною водою.

==Географія== 
===Розташування===

Селище Іволжанське знаходиться за 25 км від м. Суми в напрямку м. Курськ, Росія. Розташований на березі річки Олешня. Вище за течією на відстані 2 км розташоване селище Кияниця, нижче за течією на відстані 2 км розташоване село Писарівка. [[https://uk.wikipedia.org/wiki/Іволжанське]]

===Клімат===
===Ґрунти, рослинний і тваринний світ===
==Історія== 
===Давні часи===
===Новий час===

В книзі ''«Россия, полное географическое описание нашего отечества», под редакцией В.П.Семенова т. VІІ. Малороссия издат. Деврина 1903г. Г.С.Петербург»''  є перша історична згадка про хутір Іволжино. ''«Ведомость сколько в Харьковской округе за помещиками состоит по нынешней ревизии во владении крестьян: умершего лейбгвардии корнета Андрея Кондратьева в х. Иволжино -51 человек»''( дані за 1783 рік). Андрій Андрійович Кондратьєв, син Андрія Васильовича та правнук Герасима Кіндратовича ,одного з найбагатших поміщиків Слобідської України, мав у Сумському і Лебединському повіті понад 33тис. десятин землі (села Василівка, Великий і Малий Бобрики, Нижня Верхосулка, Павлівське, Піщане, Попівка, Ситківщина, Хотінь, Яструбине, хутори Дубова Пустош, Іволжин, Кияшківський, Кривцова Пустош, Мороча, Полуботківський, Радковщина),  кілька винокурних, цегляних, селітряних заводів, 5113 кріпаків (1795).

Хутір Іволжино переходив з рук в руки однієї і тієї ж сім’ї Кондратьєвих: від Герасима, відомого сумського полковника, землі одержав йог осин Андрій, далі – його син Василь, нарешті, землі та хутір Іволжин перейшли до його правнучки   Ганни Андріївни, яка одружилася з Михайлом Івановичем Камбурлеєм,  курським губернатором. Їхня донька Ганна одружилася з Бутурліним  і передала хутір своїй доньці Ганні Дмитрівні, одруженій з графом Петром Сергійовичем Строгановим, якому навколишні землі з маєтком Хотінь  відійшли довічно.

Не тільки підневільна праця кріпаків приносила прибуток поміщикам. У першій половині 19ст. Сумський повіт стає одним з найбільш розвинутих у промисловому відношенні в Харківській губернії, а галузі харчової промисловості набули найбільшого поширення.  В умовах низьких цін на зерно, гуральництво давало в 2-4 рази більший прибуток, ніж хліб. Промислові підприємства на той час будувалися в основному в селах, що обумовлено наявністю сировини, дешевої робочої сили. За даними 1861 року, в Сумському повіті працювало 28 винокурень: Могриці, Стецьківці, Битиці, Іволжиному, Кияниці, Біловодах. До 1890 року завершується відокремлення спиртоочисних підприємств від винокурних. За даними Сумського Обласного Державного архіву,            ''«…Иволжанський спиртзавод был построен в 1890 году и принадлежал графу Строганову ».'' 

Своїх дітей подружжя Строганових  не мало,  тому справи як на заводі, так і в маєтку с.Хотінь змусили продавати майно. Ще в 1911 році Іван Герасимович Харитоненко звертався до графа Строганова по питанню продажу, та граф навіть не прийняв цукрового магната. Через два роки помре Харитоненко і, майже одночасно, 90-річний граф. За відсутністю прямих спадкоємців, суд в результаті тривалого процессу про спадкоємство, затвердив цілу плеяду частково збіднілих далеких родичів, , які продали свою долю спадку єврею Шкопу, а потім маєток і садиба були куплені сумською землевласницею Марією Матвіївною Ліщинською.

===Новітній період===

Станом на 1 вересня 1946 року , згідно довідника  «Українська РСР. Адміністративно- територіальний поділ » в  Хотінському районі  Сумської області до складу Новосічанської сільської ради відноситься "хутір Іволжанський". Згідно штампу в книгах, що були в бібліотеці Іволжанського спиртзаводу   Харківського спиртотресту  за 1953 року зазначено "Иволжено Хотенский  р-н Сумской области". В довіднику «Українська РСР. Адміністративно –територіальний поділ» станом на 1січня 1972 року селище Іволжанське входить до складу Новосічанської сільської ради Сумського району Сумської області.


Історія села невід’ємно пов’язана з історією заводу. Після революції 1917 року завод перейшов у відомство Харківського спиртотресту.  Ці дані підтверджують протоколи засідань другої Харківської районної комісії про націоналізацію земель від 1922 року ''«О национализации земель для Иволжанского винокуренного завода».''  На заводі були установлені три схеми виробництва спирту – паточна, картопляна та зернова. В 1941 році у зв язку з окупацією території обладнання було евакуйоване. Після війни завод відбудували, і з 1946 року він став випускати продукцію. Сировиною для отримання спирту була картопля та зерно, а з пуском після  відбудови в 1949 році  Кияницького цукрового заводу - патока.  Спирт, вироблений на Іволжанському заводі,  був найвищого у Харківському спиртотресті гатунку. За спогадами Лебідь Валентини Яківни, техніка-хіміка по сировині, що пропрацювала на заводі з 1958 по 1970 рік, якість іволжанського спирту у Харківському спиртотресті відзначали як найкращу. Головне у технологічному процесі виготовлення спирту – це якість води. Перші лабораторні дослідження місцевих фахівців, датовані 1940 роком, підтвердили, що вода має цінний мінеральний склад.  У 1960- 61 роках проби цієї води були вперше направлені для детальних аналітичних досліджень до Українського науково-дослідного інституту медичної реабілітації та курортології в місто Одесу і одержали позитивні харатеристики, що вода є унікальною гідрокарбонатною, залізистою, кальцієвою, магнієвою. У воді є біологічно-корисні для організму мікроелементи -  йод, бром і ряд інших.  Але промислового розливу води в той час, на превеликий жаль, так і не було розпочато. 

В 1971-1972 роках відбувається реконструкція спиртзаводу  на винзавод, що випускав плодово-ягідні вина. Сировиною служили фрукти, зібрані в садах району, області, республіки.  Працював завод в одну зміну. Усіх робітників було 56 чоловік. Одне з найдешевших в асортименті  плодовоягідних вин  Іволжанського винзаводу було вино «Солнцедар». 

	Після розпаду Радянського Союзу на заводі деякий час розливали паньяк  (настоянка на травах)  на основі сировини, що завозилася із Одеської області. Антиалкогольна кампанія змусила перепрофілювати Іволжанський винзавод,  і підприємство почало випускати фруктові консерви та безалкогольні напої (1987р.)

	Наступним  етапом роботи заводу і  становлення води на виробництво став 1989 рік. Зразки води з Іволжанського родовища знову були  направлені в УНДІ медичної реабілітації та курортології  м. Одеси. Проведені дослідження знову підтвердили добру стабільність хімічного складу води та мінералізацію її в часі. Згідно бальнеологічної оцінки, воду за складом було віднесено  до природної столової води,  внесено до республіканського стандарту на мінеральні води та рекомендовано до промислового розливу під назвою «Івожанська». Нині завод працює в стінах будівлі, збудованої ще  графом Строгановим. Вода подається зі скважини, яка діє з 19століття.

==Населення==

Загальна чисельність населення станом на 1 жовтня 2015 р. - 208 чоловік.
Кількість дворів - 90.

==Органи влади==

Підпорядковується Кияницькій сільській раді.

==Економіка== 
==Медицина==
==Освіта== 

Діти навчаються у Новосічанській ЗОШ І-ІІІ ступенів.
Підвіз здійснюється шкільним автобусом.

==Культура==

Діє сільський клуб.

==Релігія==
==Спорт==
==Пам'ятки архітектури, історії та культури==

На околиці села  є одна з 4 братських могил Кияницької сільської ради з похованнями воїнів, що загинули під час оборонних боїв за село на початку жовтня 1941 року (підрозділи 293 стрілецької дивізії 40-ї Армії ) та 8 березня і в  другій половині серпня 1943( підрозділи 615 стрілецького полку 167 трілецької дивізії  38-ї Армії). В братській могилі знайшли свій останній пристанок 11 воїнів Радянської Армії - один воїн, що загинув у 1941 році, а решта - під час визвольних боїв 1943 року.
Поряд з братською могилою на початку 2000-х років була побудована дерев’яна капличка. Ініціатором і спонсором побудови культової споруди була  родина  Мельників - Володимира Петровича та Василини Василівни, що проживають у селі Іволжанське. 10 жовтня 2008 року протоієреєм Віктором  каплиця освячена на честь Святого Георгія. Каплиця – це християнська культова споруда, що являє собою невеличку церкву без приміщення для вівтаря. Як правило, каплички будуються на місці поховань, вздовж доріг. Призначена каплиця для відправ та молитов. Кожен, хто бажає, може зайти помолитися, подумати про  тлінність життя…

==Персоналії==

  Кожне село на Україні може гордитися талановитими працьовитими людьми. Кожне село має  і відомих жителів. 
'''Олександр Степанович Демиденко. 
'''
Народився Олександр Степанович 6 квітня 1940 р. в с. Писарівка ( нині Сумського району Сумської області), а дитячі та юнацькі роки провів в с.Іволжанське,  у 1955 році закінчив Новосічанську школу, де і почав писати свої перші поетичні рядки.  Закінчив Чернівецький держуніверситет за спеціальністю філолог – викладач української мови та літератури. На другому курсі здобув всеукраїнське визнання як автор тексту пісні «Плаче захмарене небо». Вона здобула таку популярність, що багато хто вважає її народною. А загалом на вірші Олександра Демиденка написано більше 250-ти пісень. Кращі з них увійшли до його пісенних  збірок  «Плаче захмарене небо», «Калинові дзвони» та «Диво-сон».

 Після закінчення вузу Олександр Степанович працював учителем у школах Чернігівщини, в Сумському обласному Будинку народної творчості, 
вихователем київських студентських і робітничих гуртожитків, комендантом, начальником УЖКГ.
[http://koonspu.org/index.php/novyny/134-nova-yuvileyna-zbirka-oleksandra-demydenka]

В поезії Олександра Степановича  Демиденка сільська тематика – чи не найважливіша. І це не просто данина синівському обов’язку, а щось таке , що неможливо передати звичайними, буденними словами. Треба мати зір справжнього художника і неабияку поетичну уяву, аби побачити, що тіні від гілок смерек нагадують лелечі крила. Поезія Олександра Демиденка - афористична, образна і надзвичайно мелодійна. Неспроста Степан Сабадаш, Анатолій Гайденко, Ярослав Вишиваний, Остап Гавриш та інші українські композитори беруть слова його віршів за основу своїх пісень, які потім співає уся Україна. Перша збірка поезій «На крилах лелек» побачила світ у 2006 році у видавництві «Український письменник», друга, «У сузір’ї  внуків», віддрукована видавництвом «Буква» у 2007 року. «Веселі дні на хуторі Григорівка» - це третя книжка талановитого гумориста і поета, видана ТО «Край», видавець Міцінський С.А.  у 2007 році. Олександр Демиденко -  член Спілки письменників України,  на сьогодні проживає разом з дружиною в м.Києві на бульварі Давидова. 10 квітня 2007 року Олександр Степанович  побував на малій батьківщині, відвідав Писарівську та Новосічанську школи. Відбулася творча зустріч з учителями та старшокласниками, де приємно поспілкувалися, послухали поезію у виконанні автора, почули відповіді на запитання.   26 січня 2011 року в обласній філармонії   відбувся вечір поезії О.Демиденка. Батьківщина і досі тримає письменника тісними родинними узами та вабить до себе.  

З-під пера поета вийшли збірки віршів для дорослих «На крилах лелек» (2006),  гуморесок «Веселі дні на хуторі Григорівка» та «Я з сонця й роси» (2015),  а також для дітей «У сузір′ї внуків» (2006), «Лисиччине дзеркало» (2007), «Україна в нас одна» (2007), «Пори року» (2007),  «Місяць-художник» (2008).

'''Геренко Світлана Василівна'''

9 грудня 1945 року в с. Степанівка Сумського району народилася  Геренко (Варуха) Світлана Василівна. З 1953  роки родина  Василя Варухи  проживала в селі Іволжанському  на території відгодівельного пункту Кіровського радгоспу. В той час, коли радянські діти мріяли бути космонавтами чи, на худий кінець, лікарями, Світлана уже знала напевне, що буде журналістом. Школяркою друкувалася в молодіжній газеті, а закінчивши Новосічанську десятирічку, вирушила  вступати вчитися  на журналістку до Київського університету ім. Шевченка. Та на престижний факультет приймали з дворічним трудовим стажем, тому, щоб не марнувати часу, вступила на заочне відділення філфаку СДПІ ім. А.С.Макаренка. , а працювати пішла в рідну Новосічанську школу вожатою. Життя в школі кипіло: вечори, вікторини, туристичні походи. Світлана Василівна точно знає, що батьківщина  КВК – не телебачення, не студенти вузів, а стіни нашої школи. Пропонували Світлані місто секретаря райкому комсомолу, та мрія про журналістику перемогла,  і вона пішла працювати в газету «Червоний промінь». Продовжувала друкуватися в журналах «Дніпро», «Перець», «Прапор», газетах «Молодь України», «Літературна Україна». Її гуморески входять до збірника «Одноперчанин»,  альманаха літераторів Сумщини «Слобожанщина».  Вона представлена в Міжнародній асоціації українських гумористів «Весела Січ»  як активно-веселий член сумського куреня імені  Остапа Вишні.  За три десятиліття творчої діяльності Світлана Василівна відома сумчанам і жителям області як один із кращих журналістів області. Працювала  в газетах «Сумщина» (до цього «Ленінська правда»),  «Червоний промінь», головним редактором «Педагогічної трибуни». Творчий доробок оцінений обласною премією «Золоте перо»  2000 року, званням Заслужений журналіст України. Спілка журналістів присвоїла їй звання «Пані журналістка». В школі юних журналістів допомагає освоювати ази журналістики, продовжує вести рубрику  «Рідня». У жовтні 2015 р. побачила світ книга поетеси, журналістки «Прощальне танго моєї журналістики – книга вітання откровенця, відповіді на нестандартні запитання».

==ЗМІ==
===Друковані ЗМІ===
===Електронні ЗМІ===
==Пошта, зв'язок, банківська сфера==
==Цікаві факти== 
==Фотогалерея==
==Примітки та посилання==
==Джерела==
==Література==
==Ресурси інтернету==

==Автор статті(''посилання на сторінку користувача'')==
[[Користувач:Лебідь Віра Миколаївна|Лебідь Віра Миколаївна]]