Перегляд вихідного коду сторінки C. Великі Будки


==Назва==
с. Великі Будки

==Географія== 
===Розташування===
с. Великі Будки Роменського р-н, Сумської обл.
[https://www.google.com.ua/maps/place/%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D1%96+%D0%91%D1%83%D0%B4%D0%BA%D0%B8,+%D0%A1%D1%83%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0+%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C/@50.8099058,33.5894442,15z/data=!4m13!1m7!3m6!1s0x4129f31e967e2115:0x5c2df65a0b3f176!2z0JLQtdC70LjQutGWINCR0YPQtNC60LgsINCh0YPQvNGB0YzQutCwINC-0LHQu9Cw0YHRgtGM!3b1!8m2!3d50.8104017!4d33.5978289!3m4!1s0x4129f31e967e2115:0x5c2df65a0b3f176!8m2!3d50.8104017!4d33.5978289]

===Клімат===
===Ґрунти, рослинний і тваринний світ===
У грунтовому покриві лук нашої місцевості переважають дерново-лучні зернисті грунти суглинкового механічного складу. Це найпродуктивніші і найцінніші сінокісні та пасовищні угіддя. Серед справжніх лук найбільш поширеними є формації костриці лучної, стоколосу безостого, суничника наземного, тонконога лучного, пирію повзучого, мітлиці тонкої, тимофіївки лучної, пажитниці багаторічної тощо. Неглибоке залягання грунтових вод і оглеєння грунтів сприяють поширенню угруповань щучника дернистого. Поширенню даних угруповань також сприяє пасовищне навантаження на лучні ценози. Болотисті луки трапляються в умовах постійного (рідше тимчасового) надмірного зволоження на лучно-болотистих і дерново-глеєвих грунтах. Представлені вони угрупованнями лепешняка великого, лепешняка плаваючого, бекманії звичайної, лепехи звичайної, осоки лисячої, пухирчастої, побережної, гострої тощо, хвоща болотного та ін..



[[Файл:Річка Сула.jpg|300px|thumb|left|]]


Для лучних угруповань характерна добре виражена ярусність, велика участь у травостої різнотрав’я, велика видова насиченість. Для лук характерні аспекти, які змінюються в часі яскравими барвистими кольорами. Вони мають величезне господарське значення як природні кормові угіддя (сіножаті та пасовища), як місце зростання цінних лікарських рослин, декоративних видів, медоносів тощо. Проте на сучасному етапі вони зазнали і продовжують зазнавати великого антропогенного пресингу. В умовах дефіциту кормових угідь на переважній більшості їх площ спостерігається перевипас. Більшість лук знаходиться у деградованому стані. Їх травостої зріджені та низькопродуктивні. Видовий склад вкрай збіднений. Дуже зменшилась їх ценотична різноманітність. Спрощена екологічна структура лучних угруповань. Цьому сприяли також нераціонально проведені осушувальні меліоративні роботи, не на належному рівні проведені великомасштабні роботи з корінного поліпшення лук та ін.. Тому лучна рослинність на нашій території потребує охорони, раціонального господарського використання, що сприяло б їх відтворенню та поліпшенню. 

Навколо села є ліси. Належать вони до широколистяних. Головною лісоутворюючою породою широколистяного лісу є дуб звичайний. Ріст дуба припиняється у віці біля 200 років, а живе він понад 1000 років. Його деревина дуже цінна і використовується в будівництві. Віками може лежати у воді дубове дерево і не тільки не гниє, а навпаки, набуває ще більшої міцності. Дуб – цілюща рослина. В народній медицині використовують листя, кору, молоді пагони дуба. Ним лікують захворювання шкіри, травної системи.

[[Файл:Панорама лісу.jpg|200px|thumb|left|Панорама лісу]]

Ясен звичайний росте у мішаних лісах разом з дубом, кленом, липою, осикою, тополею, грушою звичайною, яблунею лісовою. Він вимогливий до грунту, вологи, світла, хоча в молодому віці витримує затінення краще, ніж дуб. У дібровах ясен є супутником дуба і утворює разом з ним перший ярус. Деревина ясена дуже міцна. Завдяки своїй міцності вона застосовується в машинобудуванні, а також у меблевому та фанерному виробництвах.
Невід’ємною складовою лісу є береза бородавчаста. Серед дерев нашої флори однією з перших відгукується на поклик весни білокора красуня. Береза милує наш зір у будь-яку пору року. Та найпривабливіша вона на провесні, коли тільки-но розвинуться ніжні, жовто-зелені, ще липкі листочки її і повітря сповнять п’янкі березові пахощі. Береза – окраса нашого краю. Дає береза високоякісне паливо і непогану деревину. Береза – рослина-цілитель, лікує нирки, застудні захворювання, має фітонцидні властивості.

Липа… При цьому слові в уяві відразу постають звичні сполучення: липовий мед, липовий чай. Липа – дерево середньої величини, має густу розгалужену крону. В пору цвітіння сповнює все довкола медовими пахощами. Цвіте в кінці червня, на початку липня. Та не тільки медом славна липа. Її плоди-горішки є ласощами для білок, сойок, дятлів, які й розносять їх. Славиться й липова деревина, що відрізняється легкістю й м’якістю. 

Гуляючи осіннього сонячного дня у лісі обов’язково в очі кинуться яскраві жовтогарячі барви клена гостролистого. Велике дерево, до 25 -30 метрів заввишки. Листки має цілісні, великі, п’яти-семилопатеві, зверху темно-зелені, зісподу – світліші. Цвіте у травні. Цвітіння клена – то весняне свято для бджіл і бджолярів, до 70 грамів меду збирають бджоли з одного дерева. Клен гостролистий – всіма визнана декоративна рослина. Цінна й деревина клена, вона щільна, тверда, тонкого рівномірного складу.

Густий підлісок у широколистяних лісах створює ліщина. Цвіте вона рано навесні. Плоди достигають у вересні-жовтні. Ліщина широко відома завдяки своїм цінним плодам горіхам, які містять до 65% жиру, мають високі смакові та лікувальні властивості.
Калина звичайна – окраса узлісь, ягоди калини дуже люблять птахи. Тому калина відіграє велику роль у приваблюванні птахів. Калина – цінна харчова та лікарська рослина. Вона відзначається високими декоративними властивостями як у пору цвітіння, так і в пору плодоношення.

Серед чагарників найбільш поширеними видами у лісах є бузина чорна, шипшина, глід, терен колючий та ін.. Бузина – цінний медонос, суцвіття використовуються в народній медицині, лікують застудні захворювання. Терен колючий – кущ або невеличке деревце від одного до чотирьох метрів заввишки, дуже розлоге, з численними гілочками, які в молодому віці мають червонувато-бурий колір з блискучим відтінком. Цвіте у квітні, інколи на початку травня. Шипшина – досить поширений у нас чагарник із родини розових, що навесні й на початку літа привертає увагу великими запашними квітами, восени – яскравими, різних відтінків червоними й оранжевими плодами. М’яка оболонка ягодоподібного гіпантію є справжнім сховищем вітамінів. Найбільше тут аскорбінової кислоти (вітаміну С), багато каротину, вітамінів В2, Р та К. Крім того, плоди шипшини містять близько 12% цукрі, 5% дубильних речовин, лимонну та яблучну кислоти, пектинові речовини, фітонциди, ефірну та жирну олії, солі калію, кальцію, магнію, натрію, фосфору та заліза. Тому-то й використовують плоди шипшини як полівітамінний засіб.
Широколистяні ліси субформацій липово-дубової та кленово-липово-дубової характеризуються двохярусним деревостаном. У першому ярусі панує дуб звичайний, місцями з участю ясена звичайного, з домішкою берези бородавчастої, осики, вільхи клейкої. У другому ярусі липово-дубових лісів домінує липа серце листа, кленово-липово-дубових – липа серце листа і клен гостролистий. Підлісок, як правило, добре розвинений. Домінуюча роль у ньому переважно належить ліщині, у вологіших місцезростаннях – крушині ламкій. Характерними видами підліску є такі чагарники, бруслина бородавчаста, бруслина європейська, свидина паросткова тощо, а також підріст ясена, клена та інших деревних і чагарникових порід. Добре виражений ярус трав’яних рослин. Його густина, видовий склад і домінуючі види визначаються в першу чергу зімкнутістю крон деревних і чагарникових порід (умовами освітленості), характером рельєфу, умовами зволоженості. У дуже тінистих лісах трав’яний покрив зріджений, з нерівномірною густотою і збідненим видовим складом. Такі умови найкраще витримує тіневитривалий вид копитняк європейський. У помірно зволожених місцях росте яглиця, її супутниками є переліска багаторічна, розхідник шорсткий, вороняче око звичайне, купина багатоквіткова, дріоптерис чоловічий, зубниця п’ятилиста, зубниця бульбиста, фіалка дивна, медунка темна тощо. Трав’яний покрив можуть утворювати також зірочник гайовий, папороть – страусове перо звичайне, кропива дводомна. У безлистому весняному лісі у ярусі трав’яних рослин у ролі домінантів виступають проліска сибірська, ряст ущільнений, рідше – ряст Маршалла, проліска дволиста, часто зустрічається анемона жовтецева. Це весняні ефемероїди. Зрідка трапляється пізній весняний ефемероїд – цибуля ведмежа.

Тваринний світ лісів також різноманітний і багатий. Із хижих ссавців поширені вовк, лисиця, єнотовидний собака, із родини кунячих – борсук, лісова та кам’яна куниці, ласка, горностай, лісовий тхір, європейська видра. Чисельність більшості названих видів незначна, а борсук, горностай, видра занесені до Червоної книги України. У лісах, серед чагарниківі на відкритих просторах полів і лук мешкають різні види копитних ссавців. Це лось, косуля, дикий кабан. У цих біотопах зустрічається сірий заєць, поширені багато чисельні види гризунів – лісова та жовтогорла миші, лісова (руда) полівка, вовчок (соня), звичайний сліпак, білка та ін.. Узлісся полюбляють плазуни – ящірка прудка і ящірка живородяча, безнога ящірка – веретільниця ламка, звичайний вуж, звичайна мідянка, звичайна гадюка. Мідянка зустрічається дуже рідко, вона занесена до Червоної книги України.

Найбільш багатий ліс птахами. Із лісом, лісовими галявинами, узліссями та заростями чагарників зв’язані багато чисельні птахи – представники різних рядів і родин. Ліс птахи заселяють з низу до верху, до самих верхівок дерев. На землі будують свої гнізда звичайний соловейко, лісовий щеврик, вівчарики жовтобровий і ковалики, малинівка, звичайна вівсянка. Вище, на деревах і чагарниках, гніздяться дрозди співочий, чорний, білобровий, чикотень і дрізд-омелюх, а також чорноголовка та інші види. Дупла дерев займають шпаки, синиці, мухоловки, повзик, хатні та польові горобці, деякі сови. Декілька видів дятлів дупла видовбують самостійно. Це великий строкатий, середній, малий, зелений, сивий і чорний дятли. У кронах дерев гніздяться іволга, берестянка, сіра ворона, сорока і багато інших птахів.

У чагарниках на вирубках і галявинах свій світ птахів: сірі, садова і рябогруда славки, сорокопуд-жулан, коноплянка, чечевиця, зяблики, щиглики, костогризи.

Навесні та влітку ліс наповнений піснями. Особливо майстерні дрозди, малинівки, солов’ї, вівчарики, зяблики, славки, берестянки та іволги. Вони є одними із найкращих наших співаків. 
У кожної людини є найзаповітніші місця, які вона любить і береже, прагне повернутися до них з усіх доріг землі. Такими місцями є, звичайно, рідний дім.  А ще – гомінливі ліси, заплавні луки й річка нашого дитинства – чарівна Хмелівка.

[[Файл:Річка Хмелівка.jpg|300px|thumb|left|Річка Хмелівка]]



Спокійна, тиха, вузенька річечка. Скільки їх таких по Україні. Але наша – найкраща. Витікаючи з малесенького джерела, яке заховалося десь між високими розлогими травами аж за Хмеловом, проклада собі шлях до самісінької Сули – лівої притоки Дніпра. Голубою стрічкою в’ється поміж осокою, лучними травами, татарським зіллям, зарослями хмелю та верболозу. Від того хмелю „зелененького”, про який у пісні співається, отримала наша річка свою назву. Багато його росте по берегах Хмелівки, особливо, поблизу с. Хмелів. Річка не просто окраса, це жива перлина нашого рідного краю. Хмелівка здається маленькою річечкою, проте, вона має 30 приток, довжиною 64 км. Річка бере свій початок, як зазначено вище, в селі Хмелів Роменського району. Тому, ми з гордістю можемо сказати, що це дійсно наша річка. Загальна довжина Хмелівки 32 км, як правило, навесні, коли тане сніг і велика кількість струмків збігає в річку, заливається водою. Влітку, коли берег встеляє зелений килим, річка мовби вдягає вінок. Восени Хмелівка транспортує опалі листки, а взимку, коли вона покривається льодяною кіркою, дітвора випробовує свої ковзани.

[[Файл:Річкаа 5.jpg|200px|thumb|left|Хмелівка]]


За селом Великі Будки, тихо прокрадаючись поміж очеретами, Хмелівка приєднується до Сули. Від самого початку й до кінця течія річки спокійна, тиха, хоча шлях, який вона проходить доволі мінливий. То він прямий, то різко повертає вправо або вліво, гублячись в осоці чи верболозі, а то, звиваючись майже спіралевидно, ховається у густому комиші чи рогозові.
Видовий склад рослинного світу прибережної зони річки по всій довжині майже однаковий. Найчастіше зустрічаються: комиш, очерет, рогіз, осока, аїр, собача кропива, півники, калюжниця болотна, ожина, калина, черемха, вільха, верба.
Живим сріблом водойм називають риб. На території Сумщини їх нараховується  41 вид, які належать до 10 родин. У систематичному відношенні найбільш чисельною є родина коропових. 
У Хмелівці ми побачили коропа, карася, лина, плітку, краснопірку пічкура, ляща, окуня, щуку, в’юна, минька, тюльку, верховодку.

Короп. Усім добре відомий короп звичайний. Можна зустріти і коропа дзеркального, що майже не має луски. Ця риба невимоглива, швидко набирає вагу, смачна. Живиться рослинами і донними безхребетними. Рот коропа здатний висуватися вперед і вибирати корм із товщі води чи мулу.

Карась. Дуже витривала риба. Може заселяти бідні на кисень стоячі водойми, де інші риби гинуть. У мілких водоймах, що взимку промерзають до дна, карась може вмерзати в лід без особливої шкоди для себе. Влітку, коли водойми пересихають, може закопуватися в мул і перебувати там аж до наповнення водойми водою. Це невелика риба , але може сягати 45 см. завдовжки. Живиться донними тваринами й рослинністю.

Лин. Поширений представник промислових коропоподібних, який живе в прісних водоймах. Тримається мулистих і зарослих місць. Нереститься в травні-липні в заростях водяних рослин. Ікру відкладає рядами на стеблах водяних рослин. Восени закопується в мул і до весни впадає в сплячку. Живиться рослинами і донними тваринами.

Плітка. Належить до родини коропових. Тіло її більше витягнуте в довжину. Від близьких родичів відрізняється жовтогарячим забарвленням очей. Населяє різні за типом водойми, але частіше зустрічається у слабо проточних. Нереститься в квітні-травні на прибережному мілководді. Ікру відкладає на берегових рослинах, які заливає весняна повінь. Живиться водоростями, паростками водяних рослин, дрібними водяними безхребетними, іноді ікрою інших риб.

Краснопірка. Схожа на плітку, але в неї плавці мають червоніше забарвлення. Риба середніх розмірів, до 25 см. завдовжки. Спина темна, боки золотисті або сріблясті, черево біле. Очі оранжеві, іноді жовті. Тримається зарослих ділянок водойм із слабо проточною водоймою. Живиться водоростями та водяними рослинами, а також дрібними водяними тваринами. 

Пічкур. Риба до 20 см завдовжки. Тіло видовжене, веретеноподібне. Рот великий, нижній. У кутах рота – по одному добре помітному вусику. Вздовж середини тіла ряд великих округлих темних плям. Спина бурого або зеленкувато-бурого кольору, боки сріблясто-жовті. На спинному і хвостовому плавцях ряди темних крапок. Тримається, як правило, мілководдя, місць із проточною водою і твердого грунту, але не уникає й стоячих замулених і зарослих водойм.

Лящ. Риба середніх і великих розмірів, до 60 см. завдовжки. Тіло плескате, високе, дуже стиснуте з боків. Розмір луски, що знаходиться на уявній лінії, проведеній через передню частину тіла зменшується знизу вгору. Тримається дна на нешвидкій течії або стоячої води великих водойм. Живиться дрібними донними тваринами.

Окунь. Загальновідома риба. Належить до ряду окунеподібних. Це промисловий вид риб. Він має колючі промені в плавцях. Черевні плавці перемістилися вперед і розташові під грудними. Населяє найрізноманітніші водойми. Тримається переважно берегів, зарослих рослинністю, іноді живе в руслових ямах. Веде хижацький спосіб життя.

Щука. Теж хижак. Середнього та великого розмірів риба, до півтора метра завдовжки, з рилом,  як качиний дзьоб. Щелепи вкриті великою кількістю зубів. Забарвлення досить мінливе – від темно-зеленого до світло-зеленого зі світлими плямами або смугами. Тримається переважно прибережної зони, зарослої підводною рослинністю. Живиться різними рибами, часом жабами, раками, молодими водяними птахами і звірами.

В’юн. Невелика своєрідна риба, до 25 см. завдовжки. Тіло видовжене, брускувате, вкрите дуже дрібною лускою і шаром слизу. Рот нижній, облямований п’ятьма парами вусиків. Тіло й плавці вкриті темними крапками. Живе в замулених водоймах зі стоячою або слабо проточною водою. Живиться різноманітними водяними тваринами.

Минь. Єдиний прісноводний представник родини тріскових, якого можна зустріти в нашій річці. Він своєрідний тим, що нереститься взимку, в холодній воді, скутих кригою рік, коли більшість наших риб перебувають у стані спокою. Молоді мині бувають дуже темні, майже чорні. Тіло дорослих особин видовжене, на вигляд голе (вкрите дуже дрібною лускою). На „підборідді” невеликий вусик. Живе переважно у водоймах з чистою і холодною стоячою водою або проточною. Живиться рибами, раками тощо.

Тюлька. Маленька рибка, до 11 см завдовжки. Тіло видовжене, дуже стиснуте з боків. На череві – гострий пилкоподібний кіль з колючкоподібних лусочок. Бічної лінії немає. Забарвлення сріблясте. Живе табунами. Нереститься в товщі води, кілька разів за сезон. Живиться дуже дрібними безхребетними товщі води (зоопланктоном).

Верховодка. Невелика рибка, до 17 см завдовжки. Тіло видовжене, стиснуте з боків, покрите легко спадаючою лускою. Спина темна, боки й черево сріблясті. Плавці майже безбарвні, з жовтуватим, сіруватим або рожевуватим відтінком. Живиться дуже дрібними водяними тваринами, комахами, що падають у воду, іноді дрібними водоростями.

Неможливо уявити наше село без мальовничої красуні Хмелівки, як і без повноводної колись Сули, яка несе свої води аж у самісінький Дніпро.

[[Файл:Річка сула хмелівка.jpg|200px|thumb|left|"Там де Хмелівка у Сулу впадає..."]]



Видовий склад Сули, як і прибережних смуг майже такий як і в Хмелівки, принаймі, на території села. 
На превеликий жаль, нині річки – і малі й великі, в небезпеці. Не виняток і наша Хмелівка. В цьому ми не раз переконувалися, коли здійснювали подорожі „Берегами Хмелівки”. Колись вона, як свідчать перекази, була глибокою і повноводою, а сьогодні її спокійно можна перейти вбрід. Чому? Ми вважаємо, що це, перш за все, наслідки хижацького землекористування – невиправдане розорювання земель, яке проводилося в 70-х роках хх ст. Майже всі заплавні луки були переорані. Це призвело до замулення підземних джерел, що живлять річку. Багато лиха нашим річкам завдало й надмірне застосування на полях гербіцидів та пестицидів.

З кожним роком ріки все більше забруднюються. Природа створила це диво для нас, для нашого життя і здоров’я. А ми, свідомо і несвідомо, так жорстоко ставимося до нього. Доки ми всі цього не зрозуміємо, не зупинимося, зовсім скоро настане той час, коли вже не зможемо милуватися красою блакитної стрічки: великої чи малої, широкої чи вузенької, спокійної чи бурхливої; не зможемо спекотного літнього дня скупатися чи просто відпочити в тіні розкішної верби.

===Історія===
Кажуть, що перші згадки про село відомі ще з незапам’ятних часів. Про це стверджує легенда про походження назви села. (Додаток № 2). За іншою легендою назва села походить від збудованої рибалками на правому високому березі Сули, ще за сивої давнини, великої будки для тимчасового перебування під час риболовецького походу. Це місце сподобалося всім, тому згодом були споруджені постійні житла. Так і виникло поселення. Ще одна легенда говорить, що назва походить від низки розташованих неподалік скіфських курганів, які немов будки височіють над навколишньою місцевістю і дали назву спочатку слов’янському городищу, а від нього і сучасному селу.


[[Файл:Село_Великі_Будки.jpg|300px|thumb|left|Краєвид села]]


З історичних документів відомо, що село Будки в 1709 році згідно універсалу гетьмана Івана Самойловича передано роменському сотнику Івану Тимофійовичу Сохацькому. Після смерті селом володів його син Іван Сохацький. Лубенський полковник Андрій Маркович відібрав   село в нього і віддав своєму родичу Микиті Калиновському. Згодом, у 1721 році, Будками, в яких нараховувалося 24 двори, володів за відповідним універсалом гетьмана Скоропадського значковий товариш Лубенського полку Іван Несторович. До 36 зростає кількість дворів у Великих Будках у 1730 році, а його власник у цей час обіймає посаду роменського сотника.

Із розподілом у 1797 році Роменського повіту на 11 волостей , Великі Будки, кількість козацьких господарств яких зменшилась до 14, відносяться спочатку до Вовківської, а з XIX століття до Хмелівської волості.
У 1900 році в селі було 117 дворів, 25 з яких належали козакам, решта – селянам. Загальна кількість населення досягає 677 чоловік. Майже всі селянські господарства відносилися до малоземельних, тільки 5 дворів володіли ділянками землі від 10 до 25 десятин.

У роки жовтневої революції та громадянської війни дісталося селу від німців, денікінців, більшовицьких конфіскацій і продрозкладки. У 1919 році розпочав активну діяльність комітет бідноти, очолюваний Батютою Кирилом Дмитровичем.
“До війни, - згадує І.М.Олександренко, - у селі (з прилеглими хуторами) було 270 дворів, населення яких становило 1600 чоловік”. (Додаток № 3)

Станом на 1 січня 2009 року в селі нараховувалося 53 двори, населення –119 чоловік.

===Давні часи===

===Новий час===
===Новітній період===
Серед відомих скіфських городищ та курганів, по ярах та долинах, навколо села Великі Будки розміщувалися давні хутори. Були вони великими і малими. Жили в них заможні і не дуже заможні хуторяни. Хутірська система широко розвинулася після 1905 року. Як гриби після теплого дощу, так з’являлися хутори на наших землях після того, як Столипін підписав указ про можливість виходу селян із общини (селянської). Яких тільки цікавих історій, фактів, спогадів не довелося почути нам від рідних та односельчан. 

Ми встановили, що поблизу села було близько десятка хуторів. Найбільшими серед них вважалися: Залуцьке та Манжусів хутір. Кількість дворів у них доходила до 20-25.

Хутір Залуцьке, за легендою, заснував чоловік на прізвище Залуцький. Потім він виїхав звідси, а Залуцькі залишилися. З таким прізвищем дуже багато людей на хуторі. Пізніше воно стало називатися селом Залуцьке, принаймі, так числилося в сільській раді, а зараз вважається кутком села. Були роки, коли на хуторі  числилося до 20 будинків і проживало там більше сотні людей. (Додаток № 3)

Манжусів хутір названий так в честь засновника цього хутора – пана Манжуса. За свідченням Овчаренка Івана Михайловича, Манжус був далеко не простим паном, а заможним дворянином, у якого числилося 274 двори, а то й більше. Десь у 60-х роках на садибі Олексенка Михайла була знайдена табличка, у якій зазначалося, що Манжус Олексій є титулярним радником царя 8 розряду. Всього налічувалося 14 розрядів. До речі, поняття про розряди радників були введені ще при Петру І. Цю табличку Іван Михайлович передав на зберігання Роменському краєзнавчому музею, де вона зараз і знаходиться.

Так от, жили на Манжусовому хуторі Герасим Луб’янецький, Олексенко Грицько, Микита Гринько, Панасенко Григорій, Андрон; Наталка з Павлом теж Панасенко (їх син – Панасенко Михайло Павлович жив у селі, але років 10 тому помер. Залишилася дружина.), Данило Панасенко та ін. 

Після колективізації на цьому хуторі розмістилася ІІІ бригада Великобудківського колгоспу “Червона зірка”, куди входили: Манжусів хутір, Сухий яр, або його ще називать Троцаків та куток Причепилівка села Великі Будки. “Була в цій бригаді, - згадує Близнюк Тетяна Григорівна, жителька села, - своя конюшня, досить велика. У хаті розкуркулених Потапенків розмістилися дитячі ясла, де баба Тригуб Мар’яна їсти варила”.

У 1980 році померла остання жителька цього хутора – Панасенко Наталка. Кажуть, зналася вона на “Чорній магії”. Залишилася, як билина в полі, стояти одинока хатина баби Наталки та ще криниця віддалік дороги, викопана руками  її батька. Згодом замулилася ця криниця, осунулася хатина без господаря. Врешті-решт не стало ні криниці, ні хатини. Лиш де-не-де невеличкий вишник чи сливник, одинока груша чи береза нагадують, що колись тут вирувало життя.

Середніх хуторів, з кількістю дворів від 6 до 12, було дещо більше: Куксаївщина, Коломійців хутір, Лисівщина, Гусарів хутір, Гетьманка. 

Коломійців хутір налічував у собі 7 дворів. Жили тут Моргуни, Коломійці. Землі в них було близько 15 га.
Куксаївщина – 6 хат. Жили кубанці, мабуть, переселенці з Кубані. Займалися таким цікавим ремеслом як биття валянків. Цим в окрузі ніхто більше не займався. Після колективізації, коли розпочалося переселення хуторян, дід Куксай, що жив на цьому хуторі, відмовився переселятися. Розповідають очевидці: “Тричі представники влади зносили дідову хату, до війни і після війни”. З колгоспу  посилалися люди, які розбирали хату, інші будівлі, і перевозили фрагменти будівель у село, на новий майданчик для будівництва. Але господар зводив нове житло на старій садибі і продовжував жити, там і помер.
Неподалік цього хутора є люпинова поляна. На початку літа вкривається різнобарвними суцвіттями, приваблюючи бджіл та інших комах. Такої поляни більше ніде й не зустрічається.

Понад річкою Сулою, у східному напрямку від села Великі Будки, знаходився хутір Лисівщина. Цього хутора, як і багатьох інших, вже не існує. Його не стало у 1933, а, можливо й, у 1934 році. Кажуть, що на узгір’ях цього хутора росли, як голови, кавуни. Жили тут: Павлуни, Близнюки, Галагани. (Додаток №3 )

Гусарів хутір розміщувався у затишному мальовничому місці за 1,5 км в південно-західному напрямку від села. Потрапити до нього досить легко: коли заходиш у Сененків Яр, підіймаєшся метрів 300-400 нагору ліворуч і ти вже в яблуневому царстві. Хутір, звичайно, існував задовго до того, як посадили сад. Цей сад належав Плавинищанському радгоспу. 
В самому хуторі на всю округу славився дід Чалий. Дуже вже полюбляв він бджолярство та садівництво. Бджоли були в нього найкращі, ягоди найсмачніші, а яблука та груші – найсолодші.

Хутора не стало десь у 80-х роках. І хоча його мешканців пересилили у село Сененкове,  діти шкільного віку ходили у Великобудківську школу, доки вона існувала.

Хутір Гетьманка знаходився в затишному урочищі, що притулилося поміж скіфськими курганами та посульськими ярами. Науковці державного історико-культурного заповідника “Посулля” стверджують, що цей хутір був одним із зимівників останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського. І саме тут Калнишевський  деякий час переховувався від жорстокого самодержавства Катерини ІІ. Хоча, як відомо, незабаром був відправлений на Соловки, де “чверть віку просидів у ямі”. Там, на Соловках, останній кошовий і скінчив свій земний шлях.

Та повернемося до хутора Гетьманка. Данило Кулиняк в історичній повісті-дослідженні “Од Калниша вісті...”, розповідаючи про свою зустріч із Михайлом Дмитровичем Сененком (жителем  села Пшінчине), стверджує, що тут Михайло Дмитрович, “коли вже підпарубком став, то взяв якось заступа й почав шукати скарби. Золота не знайшов, але кілька сокир, козацьку шаблю й чашу “Побратими” таки викопав. Сокири та чашу я в Роменський музей оддав. Шабля ж залишилася десь у селі.” (Д.Кулиняк). Згодом  Данило Кулиняк разом зі своїми колегами з Роменського краєзнавчого музею поетом Павлом Ключиною та Феодосієм Сахном натрапили на слід легендарної “шаблі кошового” – удома в начальника Буринського райвідділу міліції. “А в цього чина ні в який спосіб ми не змогли її вирвати – ні через Міністерство культури, ні через МВС”, - говорить Кулиняк 
Козацька чаша “Побратими” довгий час зберігалася у Роменському краєзнавчому музеї. Виготовлена вона десь на межі XVII-XVIII століть, заввишки двадцять сантиметрів має дві ручки, діаметром п’ятнадцять сантиметрів. Ця реліквія – єдина на Україні. У 2005 році вона передана у музей ім.П.Калнишевського, що у селі Пустовійтівка Роменського району, звідки родом і сам Калнишевський. 

Малих хуторів, з кількістю  дворів 3 до 5, які розміщувалися по ярах та полях навколо села, теж було не багато: Костенків яр (5 дворів), знаменитий своїми розкішними садами; Грибів яр (5 дворів); Рибальчино (4 двори); Обухівка або Кагановичі (3 двори); Сухий або Троцаків яр. Близнюк Т.Г. пригадує, що в Кагановичах жило 2 брати: Федір та Іван. Прізвищ вона не пам’ятає – чи то Чайка чи Обух. Так от один із них, Федір, умів шити одяг. “Ото, як треба кому пошити одяг, - говорить Тетяна  Григорівна, – їдуть кіньми, підводою чи саньми, забирають того Федора з машинкою швейною додому. І тут він уже працює, скільки потрібно – тиждень, два чи більше, доки не обшиє усю сім’ю.  А потім йому платять гроші чи щось інше і відвозять додому. Так цей чоловік заробляв собі на прожиття”. Ось така цікава історія.
Грибів Яр відомий чи не на всю Україну. Щоправда, розміщений він ближче до села Вощилиха. У ньому знаходиться знаменита криниця з “живою” водою. 

Вода з цієї криниці має ніби-то лікувальні властивості. Колись на місці цієї криниці було звичайнісіньке джерело. Вода в ньому ніколи не замерзала, а ось видужати допомогла багатьом і зараз допомагає. 
Про цю криницю неодноразово писалося у місцевій періодичній пресі. Одну таку статтю ми знайшли у районній газеті “Комуністичним шляхом” (зараз вона називається “Вісті Роменщини”) від 4 червня 1988 року. (Додаток № 9)
Багато людей жило одноосібно. Садиби їхні розміщувалися, здебільшого, по ярах, даючи в свою чергу їм назви. Виділяються таким чином, Галаганів Яр, Синенків Яр, Демчинський ліс. Між Великими Будками та Вощилихою серед поля жила Царчиха – Царишине, так називається це місце.

Спливають роки, минають століття, зникають села і хутори та залишається пам’ять, звичайнісінька людська пам’ять як добра згадка про тихі “райські” куточки нашої Землі, нашої Батьківщини.

 «Ми вижили, щоб розповісти правду»(спогади очевидців голодомору 1932 – 1933 рр. у селі Великі Будки  Роменського району)

Ні монголо-татарські орди, ні вікове панування на Україні російського царату не завдали стільки горя і страждань українському народові, як роки голодомору, що не минув жодного куточка хлібосольної української землі.
Минуло 75 років з часу голодомору в Україні і, зокрема, на території Сумської області. Це була страшна, ні з чим незрівнянна трагедія. І сталася вона не від якогось стихійного лиха, недороду чи раптової моровиці, а тоді, коли начебто ніяких передумов для цього не було.

Не минула страшна трагедія і Роменщини – землі, яка з давніх-давен була краєм хлібодарів. В ті страшні роки люди гинули від голоду. Найбільше їх помирало ранньої весни 1933 року. Особливо важкі часи настали тоді, коли почали дозрівати жито, пшениця, овес. Люди зривали колоски, виминали зерно, варили кашу, наїдались і незабаром у страшних муках помирали. Медичної допомоги не було ніякої, та до лікарів ніхто й не звертався – лікарня проти такого лиха була безсилою. 
Гільйотина смерті не пройшла мимо і мого рідного села Великі Будки. Гарне, красиве, мальовниче село, яких тисячі по Україні. Живуть в ньому добрі працьовиті люди. З діда-прадіда вирощують хліб, плекають рідну землю, виховують дітей.
Про голодомор зібрано багато історичних фактів, але повністю передати масштаби цієї трагедії можуть лише спогади очевидців. На жаль, їх небагато залишилося в моєму селі – тих, хто сповна відчув на собі тяжкі муки голоду, хто вижив, щоб розповісти правду.

 Зі спогадів Ляшенка Григорія Васильовича, 1920 року народження:

«У 1932 році нас розкуркулили. Приїхали комсомольці : Холоша Іван Дмитрович, Саєнко Іван та Саєнко Олександр. Батько їх запитує: «Шо ви, хлопці, хочете?». А вони: «Ми не хочемо, щоб ти так жив». Батько у відповідь: «А я не хочу так, як ви. Живіть краще, як я, приробляйте й живіть». Після цих слів батька дуже побили. Забрали коня, корову, кабана, весь інвентар: віялку, плуг. Відібрали ключі, а самі пішли в клуню. Там штиками проколювали землю, шукали зерно. Це було 20 серпня. Батька забрали на Сибір, а нас вигнали з хати ( матір, мене, трьох братів та сестру Надію). Ми змушені були перебиватися по родичах. 

Їсти майже не було нічого. Хто був здоровіший, ходив у колгосп на роботу. Там щодня давали невеличкий кусочок хліба і миску юшки чи якоїсь баланди.   Так  я юшку висмокчу, а кусочок хліба несу додому - матері та сестрі.
У кого були золоті речі, то міняли в Ромнах, у Торгсині на продукти. У 33-му мати виміняли на борошно золотий ланцюжок і хрест. Цього борошна ледве вистачило на місяць».

 Зі спогадів Олександренко Марії Григорівни, 1914 року народження:

«Народилася я в 1914 році. До 46-го року жили ми в Грибовому Яру. Наша сім’я складалася з трьох чоловік: батько, мати і я. жили не бідно, але й не багато. Їсти було що. Але під голодовку позабирали все. Я добре пам’ятаю, як виганяли з хати і забирали зерно, крупи. Приходили представники в погонах і все перевертали догори дном.
Доводилося їсти млинці з гнилої картоплі, суп з гнилими овочами. У Ромни на базар носили міняти на продукти деревне вугілля, одяг, що залишився, скатерті, рядна. А дід, так той аж у Запоріжжя ходив пішки, щоб виміняти якесь зерно. 
Важко було виживати. Багато родичів померло: баба Тетяна, дід Ігнат, дядько Михайло, тітка Ганна, двоюрідна сестра Настина. В селі, пам’ятаю, померло шестеро: У Довженка Харитона – 1, у Рогаль Саньки – двоє дітей, у Липовських – три душі. Померлих вкидали у яму і закопували. Були випадки, що й двох-трьох  вкидали в одну яму. Краще всього цього і не згадувати.»

 Зі спогадів Залуцької Марії Михайлівни, 1922 року народження:

«Народилась я у цій самій хаті, де зараз живу. Тут і хлопці мої родилися: Іван та Микола. Хата невеличка, а так усі вкупі жили і росли..
Тоді, як я родилася, нас у сім’ї було п’ятеро: батько, мати, брат Іван, я і тітка Параска. 
Мені виповнилося 10 років тоді, коли почався голод. Весь час дуже хотілося їсти. Варили борщ з лободи білої, юшку із зелені, їли кропиву, цвіт акації. Дуже пухли ноги.
Головою в сільській раді був тоді Холоша Дмитро Григорович. Кажуть, вредний був дуже, не по-людськи до людей ставився.
Людей у ті года померло багато. На нашій вулиці чоловік 10. Ховали померлих без труни. Підводою везли на клайбище. У нашій родині з голоду померли батькові брати: Андрій, Степан і Данило. Прізвище їх – Олексенко.  А Максим – ще один батьків брат залишився живим. Він у городі робив на заводі, де хліб пекли. Раз у місяць і нам приносив. Більшого щастя на світі для нас не було. Та й хліба такого доброго я більше ніколи в житті й не куштувала.»

 Зі спогадів Галаган Марії Василівни, 1922 року народження:

«Дуже тяжким життя було. Їсти не було чого. Все до останньої крихти забирали. Приходили так звані уповноважені, без будь-яких документів, з головою сільської ради на чолі і шастали скрізь. Приховати щось неможливо було, бо знайдуть. Дехто, правда, умудрявся худобу в лісі переховати, щоб не забрали в колгосп. Але ж пізніше її все одно забирали.» 

 Зі спогадів Овчаренко Параски Петрівни, 1924 року народження:

«Голод не обійшов нашу сім’ю. Ми й так жили бідненько, великих статків не мали. З дітей у сім’ї, крім мене, ще був брат Андрій. Щоб вижити , мати пекла перепічки із сухого потовченого листя липи, гнилої картоплі, яку збирали на полях.
По селу немов чума пройшла. Ніде й пісні не почуєш, на жодному кутку. Тоді й пташки наче заніміли. Ото хіба де голодний собака завиє. А кажуть були такі, що й собак їли. Страшне робилося, хай воно ніколи й не повторяється.»

 Зі спогадів Ляшенко Мотрони Григорівни, 1924 року народження:

«Родилися ми на хуторі Залуцькому. Тому, очевидно, й прізвище мали – Залуцькі. Після війни в хуторі налічувалося 14 дворищ, а до війни й того більше. Хата наша була невеличка. Як для великої сім’ї, так і тіснувато. А нас у родині: четверо дітей – я, сестри – Христя й Килька та брат Микола, найменший. А ще – батько, мати і бабуся Ївга. В холодну зиму позакидають нас, малих, на піч. І сидимо всі вкупі цілий день, гріємося.
А під голодовку дуже суворі зими були. Ще й їсти нічого. Мама нарвуть всякої зелені, млинців напечуть, а їх у рот не можна взяти – такі недобрі. Їли. Що робить, як їсти хочеться. А хліб який пекли: перетруть дрібну картоплю зі шкурками, не чистивши, з полиць у коморі позмітають залишки крупів – перевійки всякі і хліб печуть. А він чорний як сажа та глевкий..
Дуже важко жилося. Було, що люди з голоду й помирали.»

 Зі спогадів Залуцької Тамари Олександрівни, 1927 року народження:

«Родом я із сусідніх Вовківців. Сестра моя з 1929 року, а я – із 1927. Хоч і невелика сім’я, та теж набідувалися.    І голодно було, і холодно. Весною посадили город лушпайками з картоплі. Що б там  уродило? Перебивалися як могли. Одного разу цвіт гарбузів мати на сухій сковороді піджарила. То ми з сестрою майже все й поїли. А тоді животи так сильно боліли. Довго мучилися з ними. Пізніше мати розказувала, що люди ховали їжу, де тільки можна було сховати. Заліплювали в печах глиною, закопували в землю, ховали в сіні. Але рідко в кого не знаходили.
Водночас мерзнути й не доїдати, бувши без харчів і без дров і не маючи надії роздобути одне й друге – це такий жах, якого не можна уявити.»

 Зі спогадів Гринько Анастасії Василівни, 1928 року народження:

«Страшна трагедія заглянула у кожну домівку села. Люди пухли і помирали від голоду: і старі й молоді. Мати розповідала, що варила лободу, проліски, листя липи. Цим і вижили. Нас у сім’ї було двоє дітей – я та брат Михайло. Іноді так хотілося їсти, що й заснути не могли»

 Зі спогадів Залуцької Ганни Федорівни, 1928 року народження:

«Я добре помню голодовку в 46-му, а в 32-му – ні. Ще ж мала була. Мати розказувала, а батько не любив того згадувати.
Мати розповідала як сутужно доводилося. Щоб з голоду не померти, хлопці (брати Ганни Федорівни) – Микола, Іван, Дмитро, Олексій ходили в поле, картоплю гнилу з землі видовбували. Колоски збирали. Тільки страшно було, боялися, щоб не впіймали, бо дуже били. Хоч невелика піддержка, а була. 
Жили ми тоді ще на Лисівщині (колишній хутір села Великі Будки). 5 хат там стояло. То мати розказувала, шо дорогою із Вовківців на Вощилиху і на Будки ішло багато людей із торбами. Ходили по хатах, просили хліба. А де його взять, як і в самих нічого немає?»

 Зі спогадів Близнюк Тетяни Григорівни, 1929 року народження:

«Ті роки були дуже важкими. Я ще мала була, а хлопці, брати мої: Іван, Микола і Віктор згадували, як бігали по полях гнилу картоплю видовбувати. А мати заготовляла деревне вугілля та в Ромни носила, щоб вимінять на борошно. Хлопці ще і в Кременчук їздили мінять одяг.
Весною, як появилася зелень, трохи полегшало: щипали траву і висмоктували сік. Влітку ходили колоски збирати, вірніше, красти. А там якийсь закон вийшов, що за колоски судили. То, як упіймали Марію Гринчиху і Варку Зінченкову, на три роки засудили.  
У 32-му у мене сестра родилася – Катерина. Не знаю, як мати й виходила її. В самої ноги попухли з голоду.»

 Зі спогадів Чорнявської Марії Іванівни, 1932 року народження:

«Під голодовку я тільки родилася. Більше знаю про голод у 1946-1947 рр. Мати, було, назбирають гнилої мерзлої картоплі, млинців напечуть, у піч поставлять. Самі на роботу йдуть. А ми , тільки мати з хати, витягуємо та їмо. Такі добрі були. А за 33-й як розказують, так бодай його вік не знати нікому. Дуже важко людям було: і важко, і страшно.»

 Зі спогадів Карпенко Надії Григорівни, 1933 року народження:

«Про голодовку можу розповісти тільки зі слів матері. Вона казала, що не було чого їсти, люди з голоду й помирали. Дехто намагався щось приховати. Але рідко кому це вдавалося, бо ходили уповноважені і все забирали «під мітлу».
На кутку з голоду померла Довженко Харитина. Труни ніхто не робив. Замотали у рядно, так і закопали. У неї була дев’ятирічна дочка Марія. Так вона казала: «Слава Богу, що мати вмерла. Мені самій щось буде з’їсти»
Мати ще розказувала, що ходила у Коровинці та Недригайлів. Там за золоті сережки і хрест виміняла клуночок отрубів.
А свекруха, Карпенко Євдокія Михайлівна, розповідала, що у її невістки була сестра Текля. В Ромнах же, в якомусь місці, нібито ловили безпритульних дітей, різали і продавали м’ясо на базарі. Так Текля одвела свого хлопчика і залишила біля  підвалу в тому місці, а сама втекла. Так про того хлопчика ніхто нічого більше й не чув.
Сама ж я добре пам’ятаю голод 46-47 років. Доводилося їсти листя липия. Цвіт конюшини, акації. І колоски теж ходили на поле збирати. Але дуже ганяли об’їждщики по полях. Це були: Шокота Олексій Андрійович і Карпенко Іван Іванович. Вони й зброю носили. Був випадок, коли Ємець Євдокію Іванівну (жительку села Вощилиха, 1932 року народження), ці об’їждщики пристрелили біля соломи аж під Вощилихою. Вона в той час вагітною була. Привели Євдокію у Великобудківську сільську раду, а в неї повна пазуха крові. Нагукали голову – Ляшенка Івана Івановича. Він, правда, поговорив з жінкою і відпустив її. А Шокота й Карпенко далі продовжували стерегти поля. Ніхто їх за це не наказував.»

Такими жахливими постають картини дійсності років голодомору у спогадах моїх односельців. Нашому поколінню важко навіть уявити, через які муки, горе, страждання, через які кола пекла довелося їм пройти. Майже у кожної моєї співбесідниці зволожувалися від сліз очі, а в голосі відчувалися біль і жагуче бажання забути, відкинути в найдальші куточки пам’яті все те, що довелося пережити їм і їхнім родинам.

Ми мали ще одну зустріч – з Котляревською Надією Григорівною, 1952 року народження, жителькою села Басівка. Це донька, згадуваної у спогадах Близнюк Т.Г., Зінченко Варвари Трохимівни. Жінки, яка народила п’ятеро дітей, яка не маючи і крихти борошна, захотіла порадувати своїх домашніх хлібом з нового урожаю, з колосків, які залишилися після обмолоту. Але всюдисущі об’їждщики мали надзвичайно пильне око і впіймали «злодійку». За це вона, як і Гринько Марія Іванівна, поплатилися трьома роками волі. Варвара Трохимівна відбувала покарання у Донецькій області. Півтора року доїла корів.Вдома у Марії Іванівни залишилося четверо дітей. Їх доглядала старенька мати, а за дітьми Варвари Трохимівни дивився чоловік.
Гортаючи сторінки книги «Голодомор 1932 -1933 років на Сумщині» у міській бібліотеці, ми натрапили на такі цікаві документи: «Лист голови Роменського райвиконкому Білого до Великобудківської сільської ради Роменського р-ну про покарання відповідальних осіб за зловживання при вилучені майна куркулів» від 20 січня 1932 року та «Акт про притягнення до судової відповідальності за невиконання хлібозаготівлі, складений головою Великобудківської сільської ради Роменського р-ну Чернігівської обл.. Холошею» від 10 березня 1933 року і «Довідка про майновий стан селянина В.І.Лобунька» від 11 березня 1933 року.

Вони – німі свідки жахливих подій колективізації, розкуркулення, державницького свавілля у моєму селі. На жаль, не побачили ми власними очима документи: «Про заборону видавати хліб колгоспникам до виконання плану хлібозаготівлі у Великобудківській сільгоспартілі «Червона зірка» та «Про застосування репресій до мешканців Великобудківської сільської ради, які не виконали хлібозаготівлі», про які згадується в тій же книзі. Але вони в дійсності є, можливо, треба пошукати у районному чи обласному архівах. Вони могли б ще повніше розкрити події 75-річної давності.
Ось такими були вони – страшні роки голодомору 1932 -1933 років у нашому рідному селі Великі Будки. Хай же ніколи подібне не повторюється ні в селі, ні в Україні. Досить випробувань, досить страждань і поневірянь. Народ, на долю якого випало пережити трагедію століття, заслуговує гідного життя.

 Велика Вітчизняна війна
108 чоловік – жителів села Великі Будки воювали на фронтах Великої Вітчизняної. До рідного дому не повернулося 68. З них безвісти пропавших – 47. Імена загиблих воїнів-односельчан викарбувані на гранітній плиті, яка розміщена у центрі села. (Додаток № 6)  

Тут же біля гранітної плити стоїть пам’ятник Невідомому солдату і знаходиться братська могила. Пам’ятник був відкритий 15 листопада 1957 року. 

У братській могилі лежать тіла невідомих солдатів, які були розстріляні у нашому селі. Ось яку історію повідала нам Миколенко Ганна Мусіївна, 1934 року народження, нині покійна. “Я добре пам’ятаю той випадок, - так розпочала свою розповідь Ганна Мусіївна. Трапилася ця подія взимку на “трьох святих”, тобто 12 лютого. Заїхало в двір двоє саней, 7 чоловік заходить у хату в теплому добротному одязі. Сани залишили в дворі, а коней поставили на громадську конюшню. Перед цим вони побували у старости, показали йому документи. Представились поліцаями і сказали, що їдуть кудись за завданням німецької окупаційної влади. Попросили організувати їм ночівлю. Їх відрядили до нас – до Лобунька Мусія Івановича (Ганна Мусіївна – дочка Мусія Івановича).

Зайшли в хату, - продовжує Ганна Мусіївна, один став перед іконами, почав молитися. Іван (брат) і я – сидимо на печі. Батько в той час був дома – прийшов ранений з фронту. Мати зварила їсти, посідали вечеряти. Попросили ще й соняхів (соняшникового насіння). В 11 год. вечора заходе Овсійко (поліцай) у хату, сідає до столу. З’ясувало, що його не було вдома, коли приїжджі приходили до іншого старости з документами. Один з прибулих розсердився: “Чого ви не довіряєте один одному?”. Овсійко залишив хату і пішов наводити довідки в с.Вовківці, де була розташована поліцейська комендатура. Вияснив, що у відрядження німецька влада нікого не направляла.

Після вечері полягали всі спати, – продовжує Ганна Мусіївна. Ми у другій хаті, а вони – в передній. У кожного на білизні збоку пістолет.

Десь о першій годині ночі почали стукать, батько схопився до вікна – хата оточена поліцаями і угорцями (як тоді говорили про них – мадьяри). Знадвору кричать: “Мусй Іванович, одкривай двері!”. Батько хотів одкривати, а ті, що в хаті кричать:”Вернись!”. “Біда, попали ми в перепльот: з хати не випускають (один ще й ударив), а ті будуть стрілять”, - сказав батько, зайшовши до нас. Через деякий час бачимо: горить “обстановка”. Рибалко (староста) затушив. Прибулі з хати так і не виходили, а ті – знадвору, продовжували стріляти по вікнах, по стінах і гранати, навіть,кидали. “Пан чи пропан!”, - закричав батько. Розигнався і вибив двері. Мати схопила Івана на руки, мене за руку і давай вибігать на вулицю. Залуцький (поліцай) закричав: “Сім’я, не стріляйте!”. За нами один кинувся вибігати, а його відразу застрелили на порозі. Ми, босі, голі – до Мірошниченків (сусідів).

Ганна Мусіївна стверджує, що двоє втекло – “попадали, ніби мертві”. Пригадала ще випадок після війни. Жінки мочили коноплі на купальні (місце на р.Хмелівка). дивлять, а до них голова сільради йде і ще один чоловік – у білому піджаку, воєнних штанах. Був ніби з тих, що втекли. Сказав, що працює у КДБ.

Дехто говорить, що лише один утік, решту всіх поліцаї перебили - так вважає І.М.Овчаренко. Вдень по сліду на снігу було встановлено, що він у розпарованому взутті дійшов до містка Житнякового (неподалік жив чоловік на прізвисько “Житняк”. Його дружина була родом із с.Житне. тому їх так і прозивали). Коли убитих везли у “скотомогильник” – яму, в яку вкидали загиблих тварин, - ранений ще сидів під мостом, а потім невідомо куди пропав.

Ганна Мусіївна ще згадала – після того, як усе скінчилося назбирали 1,5 відра гільз від пуль, а на городі знайшли кілька гранат.

Після війни останки тих людей були підняті з ями і поховані в центрі села в братській могилі. Що то були за люди і сьогодні невідомо. Можна лише здогадуватися, що це були партизани.

Сюди ж у братську могилу були перезаховані із с.Вощилиха і тіла 6 воїнів: молодшого сержанта Никифорова П.К., рядових: Подколзина В.А., Гридисова І.Ф., Параніна М.Г., Супруна А.Ф., Герасимова Г.П. 

Внаслідок бойових дій, бомбардувань, мінувань і каральних акцій гітлерівських окупантів у нашому селі загинуло 13 чоловік, п’ятеро з них – діти.

З дітей загинули: Лобунько Дмитро Мусійович, 1927 року народження, Лобунько Микола Мусійович, 1929 року народження, Мірошниченко Іван Маркович, Галаган Володимир Йосипович та Каністратенко Володимир Васильович. Перші 4 хлопці загинули десь наприкінці літа – початку осені 1942 року. “Як картошки брали, - згадує Іван Мусійович Лобунько, брат Миколи та Дмитра Лобуньків. А трапилося це так: хлопці знайшли снаряд і вирішили його розбити. Робили це вже не перший раз. Кликали й мене, - говорить Іван Мусійович та сестра Ганна завернула, я був ще дуже малим.

Понесли вони той снаряд нагору до свиноферми, яка в період окупації не працювала. Положили снаряд на порозі і почали розбивати. Галаган Володимир не хотів цього робити, по драбині намагався втекти на горище. Коли снаряд розирвався, володимира вбило відразу – осколок влучив у самісіньке серце. Решту холпців ранило. Іван Мусійович пригадує, як мати на візку привозила ще братів додому. Але рани були смертельними. На другий чи третій день хлопців не стало. Помер і Йван Мірошниченко.

Каністратенка Володимира вбило десь напередодні Різдва якраз у Святвечір. Участь його та ж сама: знайшов міну, розбирав і загинув.

Активіста Голуба Семена Васильовича (жив на кутку Новоселівка) розстріляв особисто поліцай із с.Вощилиха Хуторний Іван Федосійович у селі Плавинище у вільшині в березні 1943 року. З ним був розстріляний і Демченко Митрофан Микитович – житель с.Вощилиха. про це повідав Коротушко Павло Панасович, директор колишньої Вощилихівської ЗОШ І-ІІ ступенів. Ходили чутки, що у Голуба з Хуторним були якісь рахунки ще за часів революції. Так чи ні, невідомо. 

Ходили також чутки, що в селі поліцаї таємно складали списки односельчан, що підлягали, на їх думку, розстрілу. Але цим спискам не дав ходу Залуцький Іван Іванович, теж поліцай. Поліцейська комендатура знаходилася у Вовківцях. Тож Іван Іванович по дорозі у Вовківці список порвав. За це його дуже побили.

Окупаційна влада у селі була представлена двома старостами (села і громадського господарства) і двома поліцаями. Старостою села був Кроль Григорій Митрофанович, громадського господарства Рибалко Тимофій. Говорять, що старостою був і Каністратенко Василь. Поліцаями були Овсійко Трохим і Лобунько Василь, якого замінив Залуцький Іван Іванович.

За період окупації німці на постої у нашому селі були тричі: коли наступали, відступали і взимку 1942-1943 років. Ось який епізод цих постоїв описує у своїй книзі “Хроніка життя пересічної людини” І.М.Овчаренко: “Згаданою зимою німці жили по хатах. У нас було їх двоє, один з них доглядав пару гладких коней, яких вони тримила в нашій клуні. Які ці два німці були не схожі між собою. Один з них подарував нам теплі шкарпетки і на пальцях показував(мови нашої зовсім не знав), щоб ми не говорили про це його напарнику. Крім того, він говорив, що війна не потрібна, що в нього дома троє кіндер (дітей). Вечорами приходили ще два німці від сусідів, грали в карти. Спали вони на долівці, підстеливши солому, або на лавці, нас із постелі не виганяли. На столі стояв ящик із маслом, був мед, але нам і грама ніхто не запропонував, хоч ми були напівголодні.”
Близнюк Т.Г. теж пригадує, що в їхній хаті на постої були німці. “Спали на соломі у другій хаті. Як посідають вечерять і нам з Катрею (сестра) несуть по кусочку сахару, - говорить Тетяна Григорівна. У нас неподалік хати стояла верба, а під нею вирита яма. Ото як почали бомбить, ми стали ховатися у цій ямі. Так один німець, залишаючи хату, сказав: “Матка,  тікай подальше одсюда. Не ховайтеся тут, ідіть у погріб”. Після того ми майже всім кутком переховувалися у землянці в Котів”.
Інша згадка. Зі слів Овчаренка І.М.: “При підході радянських військ німці зайняли село і розмістилися по дворах. У нас у дворі була польова кухня і віз з продуктами (цукерки, масло, цукор, печиво та інше). Щоденно кухар варив їжу, але за нею приходили одиниці. Все, що залишалося в котлі, а залишалося багато, викидалося недалеко від хати на город. На луці за нашим городом бродила скотина з громадської ферми. Німці ловили її, різали і використовували у їжу. Незважаючи на те, що це вариво щоденно викидалося, німці ніколи не пропонували його нам. Не поїдали вони навареного з тієї причини, що по дворах, де розміщувалися, забирали курей, яйця та інші продукти, а також одержували пайки у нашому дворі із візка”.
Колгоспне добро в період зміни влади почали розтягувати, грабувати свиноферму, пасіку, розбирались будівлі ферм. “Із птахоферми, правда, - говорить Олена Іванівна Панасенко, - на кожен двір роздали по дві качки”.

У період окупації в селі, як до речі і по всій окупованій території, вічувалася гостра нестача солі. У районі поблизу села Герасимівка є гора Золотуха. Саме вона стала об’єктом спасіння. А почалося все з того, як люди помітили, що земля, піднята із свердловини під час буріння (до війни з цих свердловин добували нафту), - біла, вкрита сіллю. Почали ту землю брати, у воді вимочувати, а потім ту воду нагрівали до кипіння, вода випаровувалася, а сіль залишалася на дні. Нею і користувалися. Невдовзі окупаційна влада організувала видобуток води із свердловин. Залуцька Ганна Федорівна пригадує: “Люди прагнули якомога більше привезти води, більше наварити солі, за яку можна було щось виміняти”. Міняли в основному на продукти харчування, сірники, одяг. Возили сіль і в Кременчуг, і в Брянськ, інші міста й села. Іноді з цих місць люди самі приїжджали виміняти солі.

За весь період війни боїв у нашому селі і навколо нього не було, за винятком того, який відбувся на Лисівщині. Про нього детально розповів П.П.Коротушко. Бій відбувся восени 1943 року, коли радянські війська наступали, а німецькі відступали. Наші наступали зі сторони Томашівки, Смілого. Спочатку розвідка, а потім основна частина. Німці зі своїми дальнобійними гарматами стояли по той бік траси, за Вовківцями. Стріляли в підгір’я – Лисівщину. Снаряди летіли безперервно. За тим ніби вщухло. Наші ринули швидше. Бій тривав з перервами днів 3. Дуже багато полягло в цьому підгір’ї наших і німецьких солдатів. Коли німці зрозуміли, що “запахло жареним” вирішили замінувати й зірвати великий дерев’яний міст на Сулі, який з’єднував село Вовківці з Великими Будками і Вощилихою. У цей момент переодягнений у жіночий одяг Олександр Федосійович Ошалик із села Вовківці перерізав палаючий шнур, щоб вогонь не дійшов до закладеної вибухівки. Але не дочекавшись вибуху, німці повернулися на мотоциклах, схопили 16-річного юнака і розстріляли. Шнур же знову запалили і не від’їжджали, поки не зірвали моста.

Територія з обох боків мосту була замінована. Тут же смертельно підірвався житель хутора Шумейківка Федір Павлун, а жителька села Вовківці Мелашка Каплун втратила ногу.

Коли все вщухло і територію зайняли радянські війська, люди почали ходити у згадуване підгір’я на Лисівщині. Там дійсно було дуже багато ранених і вбитих. Люди сами їх ховали, влада не вмішувалася.

Після війни в цьому місці велися розкопки. Знаходили багато речей: каски, ремні, жетончики з одягу. Все це ніби віддавалося у сільську раду чи військкомат. Часто й місцеві хлопчаки, граючись у війну, розкопували дану місцевість. Декому щастило й на знахідки. Цих речей, звісна річ, ніхто нікому не віддавав і не здавав.

Снарядів і мін в період війни і після неї залишилося звичайно багато. На них потім підривалися люди, як правило, діти. Про п’ятьох із них ми вже згадували. Відірвало ще ступню Близнюку Михайлу Сидоровичу (пас корову і наступив на міну біля мосту через річку Хмелівку). Цей міст теж замінували німці, коли відступали, а потім відірвали. Неподалік від нього відірвало ногу і Мошко Уляні Іванівні. Ця стара жінка тягла візком м’ясо і наскочила на міну. У Гайку (куток села) розирвався снаряд – ранило Гонтаровського Лікандера Михайловича в обличчя і Москаленко Анастасію Яківну у ногу.

Під час окупації, хоч чоловіків у селі і поменшало у зв’язку з призовом їх на війну, зросла кількість населення за рахунок літніх людей, жінок, дітей, які приїхали з міст, де було надзвичайно важко жити, у село до рідних, знайомих. Вони перебували тут до кінця війни.потім поступово приїжджі виїхали, а за ними і молодь села подалася до міст у пошуках кращої долі. Багато виїхало на Донбас, пізніше сім’ями виїжджали у Крим та інші регіони.

Не випадково, десь у сімдесяті роки одна поважна вчителька, директор школи, Кушнір Євдокія Іванівна, коли в колгоспах не вистачало робочих рук і масово посилали туди працювати працівників підприємств, учнів, студентів з міста, жартома сказала: “Потрібна війна, щоб люди повернулися до села”.

У роки війни ті, хто родився у 1926 чи 1927 роках забиралися на примусові роботи у Німеччину. З нашого села їх було відправлено 11 чоловік: 

1.	Гнилошкур Володимир Петрович

2.	Ляшенко Євдокія Іванівна

3.	Панасенко Григорій Дмитрович

4.	Шокота Олексій Андрійович

5.	Глушенко Петро Васильович

6.	Воробйова Ганна Павлівна

7.	Глушенко Ніна Іванівна

8.	Глушенко Антоніна Іванівна

9.	Карпенко Антоніна Федорівна

10.	Татенко Тамара Олександрівна

11.	Дорошенко Ганна Микитівна.

Щоправда, троє із них: Гнилошкур В.П., Шокота О.А., Татенко Т.О. не є уродженцями села. В Німеччині одна дівчина загинула – Глушенко Антоніна Іванівна. Ті, хто перебували неподалік від неї говорили, що в завод, де працювала Антоніна, влучила бомба – всі загинули. Карпенко Антоніна Федорівна до села не порвернулася: вийшла заміж за поляка і виїхала жити з ним у Польщу.
“Мрії вашої, правди вашої, слави вашої не забудемо”, - викарбувано на гранітній плиті. Ми маємо пам’ятати все, що відбулося в страшні роки лихоліть, щоб подібне не повторилося.

 Та, на жаль, воно повторюється – Афганістан, Чорнобиль...

1979-1989 роки – безглузда війна в Афганістані. Скільки смертей, скільки горя за 10 років. Проте ця безглуздість не применшує героїзму наших воїнів там, в афганському пеклі.

Від першого й до останнього дня двох років служби (1982-1984 р.р.) виконував священний обов’язок воїна-інтернаціоналіста в Афганістані Карпенко Сергій Миколайович.

[[Файл:Авган.jpg|300px|thumb|left|Карпенко Сергій Миколайович]]



Він повернувся до рідного дому, але зі зболеною душею. Влітку 2008 року Сергія не стало – у неповних 45 років. Тільки йому  відомо, скільки горя і страждань довелося пережити нашому солдату у тому далекому чужому Афганістані. До останніх днів Сергія переслідували кошмари, не давали спокою сни, у яких стріляли, вбивали, різали його бойових побратимів. А вони продовжували усміхатися  зі сторінок солдатського альбому: молоді, красиві, юні..

Рік служби, з 1 січня 1983 року по 1 січня 1984 року,  провів у бойовому повітряно-розвідувальному полку в Афганістані і Овчаренко Олексій Григорович, 1952 року народження. На той час він уже мав звання старшого прапорщика, оскільки, був кадровим військовослужбовцем. Зараз перебуває у відставці – разом з родиною повернувся до рідного села.

 Чорнобиль 

1986 рік – найстрашніша екологічна катастрофа століття – вибух на Чорнобильській АЕС.
У ті квітневу ніч не було часу дошукуватися причин вибуху, шукати винних. Це зроблять пізніше. А тоді треба було будь-що ліквідовувати наслідки аварії. 

У Чорнобилі не припиняли роботи вдень і вночі. Тут були і містри, і вчені зі світовим ім’ям, і прості люди, які допомагали, ризикуючи своїм життям. Їх усіх називали “ліквідаторами”.

З нашого села, Великі Будки, в чорнобильській зоні працював Павлун Олександр Михайлович – з 15 жовтня по 24 листопада 1986 року.

“Нашим завданням було, - говорить Олександр Михайлович, - зачистка території. Робота ніби й не складна, але вимагала зосередженості, зібраності, відповідального серйозного ставлення”.

Почесне звання ліквідатора має також Залуцький Віктор Миколайович

==Населення==
==Органи влади==
 Сільська рада
Наприкінці 20-х років XX ст. в селі сформувалася самостійна сільська рада. Розміщувалася вона в центрі села.[[Файл:Органи влади С. Великі Будки.jpg|300px|thumb|left|Сільська Рада]]

Першим головою сільської ради був Холоша Дмитро Григорович, житель с.Великі Будки. Головував із 1927 по 1938 рік. За ним у різні роки (послідовність чітко не встановлена) головували:

•	Продан Павло Кіндратович – родом із с.Вовківці. його дружина – Костенко Галина Григорівна працювала вчителем молодших класів у Великобудківській школі;

•	Ляшенко Микола Михайлович – житель села. Головою був недовго: рік чи два в той час, як не закінчилася ще війна;

•	Холявко Петро Сидорович – сам роменчанин., жив на квртирі у Павлунів: Андрія та Софії. Одружився згодом на їхній прийомній дочці Марії;

•	Батюта Іван Петрович – родом із с.Пустовійтівка;

•	Олександренко Іван Миколайович – народився в с.Великі Будки.

На початку липня 1963 року Великобудківську сільську раду приєднали до Басівки. Головою на той час був Ляшенко Іван Пилипович. Секретарем – Тютюнник Ольга Сергіївна, яка згодом виїхала на Донбас. До неї секретарем довгий час працював Залуцький Андрій Федорович, за ним – Гринько Віктор Григорович.

 Колгосп “Червона зірка”

Колгосп у селі Великі Будки був утворений у 1932 р. очолив його Яровий Іван Юхимович. Одна бригада розміщувалася внизу, друга – на горі, а третя на Манжусовому хуторі. Кожна бригада мала по 300 голів коней. В колгоспі ж було більше 100 корів, близько 200 свиней, 700-800 овець. На полях вирощували м’яту, коксогіз, коляндру, рижій. М’яту відправляли на м’ятний завод у Засулля. Вирощування цієї культури в той час було дуже прибутковим. Ланкова Гринько Марія Михайлівна досягла найвищих врожаїв з вирощування м’яти.

[[Файл:Молотіння мяти.jpg|300px|thumb|left|Молотінні м’яти, 1951 р]]


На Петрівщині вирощували коксогіз, який схожий на кульбабу, але трішки більший. Окремо збирали пух і корінь цієї рослини. Корінь ішов на виробництво резини, яка використовувалась у військових цілях. За збирання коксогозу Саєнко Олександра Яківна, перша і єдина в селі, отримала Орден Трудової Слави. А бригадир городньої бригади Рогаль Григорій Лукич у 1956 році демонстрував здобутки бригади на Всесоюзній виставці в Москві.

Колгосп спочатку називався колгоспом ім.Маленкова, а “Червоною зіркою” став у 1951 році, коли з’єднали колгоспи сіл Великі Будки і Вощилиха. До того часу у Вощилисі був колгосп ім.Петровського. Після з’єднання дві бригади залишилось у Великих Будках, дві у Вощилисі, всього – чотири бригади. Очолив колгосп Бабенко Іван Омелянович.  У селі налічувалося 185 дворів.

[[Файл:Колгоспники.jpg|400px|thumb|left|Колгоспники, 1961 рік
(зліва направо: Залуцька М.М., Олександренко Й.П., Зінченко В.Т., Павлун М.П.)
]]

З 1957 на посаді  голови колгоспу став працювати Пасічник Іван Васильович, родом із Ромнів. За його головування у нас, вперше по району, колгоспникам виплачували по 25 крб. грошей – один раз у рік. До 1960 р. писали лише трудодні. З нової техніки у колгоспі були: бульдозер і погрузчик. При домовленості Пасічника І.В. та Холоші М.Ф. (с.Плавинище), на території села Загребелля власними силами побудували міжколгоспний цегляний завод, який успішно функціонував до 1997 року.

23 березня 1963 року колгосп “Червона зірка” приєднали до Басівки – утворився колгосп “Правда”, а в селі – комплексна бригада № 4. Спочатку в ній налічувалося 5 ланок полільниць, у кожній ланці по 45 жінок. У бригаді також були молочно-товарні ферми, телятник, вівчарня, кузня, конюшня, плотня, зерносховище, тік, комори для зберігання сільськогосподарської продукції. За бригадою числилося  370 га орної землі,  80 га пасовищ та 70 га використовувалося для підгодовування тварин.
Завдяки свідченням Миколенка І.М., Ляшенка Г.В. та при сприянні Овчаренка І.М. нам вдалося встановити послідовність прізвищ тих людей, які очолювали Великобудківський колгосп:

•	Ярий Іван Юхимович (з 1931 р.)

•	Каша Іван Іванович (родом із с.Погожа Криниця, у 1943 році прозстряліний у с.Оксютинці як активіст)

•	Яременко Григорій Іванович (перший голова після окупації, був безруким – втратив на війні)

•	Гринько Іван Іванович (уродженець села)

•	Олександренко Микита Іванович (уродженець села)

•	Бабенко Іван Омелянович (очолив колгосп, коли з’єднали Вощилиху і Великі Будки – 1951 р., колгосп став називатися “Червона зірка”)

•	Терещенко Іван Матвійович (родом із с.Плавинище, за спеціальністю – агроном, працював головним агрономом у районі, на цю ж посаду і повернувся після головування у с.Великі Будки)

•	Пасічник Іван Васильович (1957-1963 рр., до з’єднання з Басівкою)

•	Ляшенко Іван Пилипович (підміняв Пасічника І.В. один рік, коли той учився в Сумах).

==Економіка== 
==Медицина==
 Фельдшерсько-акушерський пункт

По війні у хаті ветеринарного лікаря Рака Івана Захаровича розміщувався фельдшерсько-акушерський пункт. Знаходився він на балансі колгоспу. В селі його ще називали колгоспний роддом. Колгосп доставляв продукти і все необхідне. Марія Іванівна Чорнявська, яка довгий час працювала санітаркою, пригадує: “Коли я прийшла на роботу, тут працювали одна акушерка і лежало дві породіллі з двома дітками. Санітарка варила їм їсти, прала і гладила пелюшки. Працювали в незручних умовах тому, що світла тоді ще не було, водяного опалення теж.. Доводилося двічі, а то й тричі на день топити плиту”.

Згодом акушерський пункт закрили, залишили фельдшерський. До речі, останнім, хто народився у Великобудківському фельдшерсько-акушерському пункті, за словами тієї ж Чорнявської М.І., був Добринь Віктор Антонович – 28 серпня 1961 року. ФАП розмістили в одному приміщенні з сільською радою у центрі села. Коли сільську раду приєднали до Басівки, в її приміщеннях розмістили початкові класи школи.

Свого лікаря у селі не було. Натомість, лікарську допомогу надавав Брайловський Н.А. (у селі його чомусь прозивали “Бриловський”), який жив і працював у сусідньому селі Вовківці. Акушерками працювали: Зінченко Галина Іванівна (родом із м.Охтирка, в селі ж вийшла заміж за Зінченка Миколу Петровича та Литвиненко Марія (родом з м.Ромни, з вул. Лозової). Фельдшери у селі довго чомусь не затримувалися. В основному були приїжджими. Найдовше працювали: Бабій Андрій Антонович (із с.Сененки), Стрельченко Антоніна Іванівна (родом із с.Вовківці) та Залуцька Валентина Михайлівна (одружена із жителем села Залуцьким Миколою Івановичем. Фельдшерами також були: Васильченко Інна, Площик Володимир, Сидоренко Станіслав, Могила Євгеній, Скоробагатько Ольга.

Нове приміщення фельдшерсько-акушерського пункту побудували у 1985 році. З 1991 року в ньому працює Твердохліб Людмила Іванівна.

==Освіта==

Школа в селі Великі Будки відкрилася в 1895 році при Спасопреображенській церкві, тож і була вона церковно-приходською. Про це повідомила нам Кроль Г.В. хоча у згадуваній вище книзі Івана Овчаренка “Хроніка життя пересічної людини” говориться про те, що однокласна церковно-приходська школа була відкрита при Спасопреображенській церкві у 1850 році – в рік, коли церква перебудовувалася. На 1902 рік в школі навчалося 28 дітей.

У 30-х роках XX ст. – церкву зруйнували, а на тому місці побудували школу. До речі, з дерева тієї ж таки церкви. До Великої Вітчизняної війни школа була початковою (4-річною). У період війни німці школу закрили. Натомість “відкрили” церкву. А вже після війни, вірніше, після окупації, у 1943 році школа “поновилася”. Спочатку функціонувала як семирічна, а в 1960 році стала 8-річною, бо у 1961 році відбувся перший випуск восьмикласників зі школи.

У 1970 році школа знову стала початковою (3-річною), а в 1982 році припинила своє існування.

Школа знаходилася в центрі села. Через дорогу в колишньому приміщенні сільської ради розміщувалися медпункт та початкові класи. Перед школою стояв пам’ятник відомому вождю Володимиру Іллічу Леніну. Неподалік від школи ріс ряд струнких берізок, а за школою – чудовий невеликий сад. За ним доглядали учні.

[[Файл:Школа С.Великі Будки.jpg|400px|thumb|left|школа с. Великі Будки]]

До війни у школі навчалося багато дітей, по 40 учнів майже в кожному класі. А після війни найбільший клас нараховував 22 учні. У 1951 році у школі всього навчалося 160 дітей. Було 2 сьомих, шостих і п’ятих класів.

Школярів (у різні роки) навчали: Балковий Віктор Леонідович, Башта Олексій Іович,  Босик Віра Іванівна, Копитенко Галина Григорівна, Шульга Олександр Данилович, Колпакова Маруся Степанівна, Залуцька Софія Максимівна (початкові класи). Стебко Надія Антонівна, Стебко Сергій Вікентійович, Залуцька Ольга Федорівна (математика), Чорноус Павло Маркович (історія), Татаринова Зоя Петрівна (російська мова), Мацак Олександра Євлампіївна, Костенко Марія Миколаївна (українська мова), Невожай Варвара Євменівна (німецька мова), Залуцька Тамара Олександрівна (фізика і математика),Костенко Михайло Семенович (географія і фізика), Костенко Людмила Антонівна, Смажник Марія Іванівна, Чижан Паша Яківна (біологія, хімія), Грунтенко Пилип Іванович (трудове навчання), Коротушко Олександр Панасович (музика).

За своє існування школа змінила багатьох директорів. До війни завідуючим школи був Балковий Віктор Леонідович, Босик, а після війни: Кочерга Одарка Андріївна, Близнюк Василь Маркович, Таратун Павло Юхимович (родом із с.Пустовійтівки), Невожай Олексій Харлампійович (із с.Гаї), Дем’яненко Федір Іванович (з м.Ромни), Чорна Євдокія Петрівна, Чорноус Павло Маркович (із с.Глинськ), Костенко Федот Макарович.


[[Файл:Пед колектив.jpg|400px|thumb|left|Педагогічний колектив школи, 1950 рік
Зліва направо: І ряд: Башта О.І., Стебко Н.А., Таратун П.Ю. (директор), Таратун Є.І.;
ІІ ряд: Чорна Є.П., Мацак О.Є., Залуцька Т.О., Залуцька С.М.
]]


За спогадами Залуцької Т.О. добре навчалися в школі Лобунько Ніна, Олексенко Марія, Залуцький Іван. Залуцька О.Ф. пригадує Невожай Софію, Чалу Ольгу, Олександренко Віру, Олександренко Галину як таких, що добре навчалися (кінець 50-х років).
Надія Григорівна Карпенко (техробітниця), почала працювати в школі з 1951 року, пригадує, що відмінні знання мали: Пінькас Микола, Карпенко Надія, Ляшенко Галина (с.Великі Будки), Сидоренко Петро (с.Загребелля), Шарай Андрій (с.Вощилиха).

Після закінчення Великобудківської школи діти продовжували навчатися у Вовківській середній школі, а пізніше – у Басівській середній та Вощилихівській восьмирічній. Вовківська школа на той час була філіалом республіканської фізико-математичної  школи. У ній викладали талановиті учителі: математик Сергій Федотович Щербина, філолог Йосип Михайлович Дудка, історик Федір Семенович Палаженко.

Праця вчителів вищеназваних шкіл не була марною. Розумне, добре і вічне, посіяне в юних душах, викликало прагнення оволодівати знаннями, продовжувати навчання. Починаючи з 50-х років минулого століття 34 чоловіки – жителів села здобули вищу освіту. (Додаток № 4)

У школі діяла дитяча організація, до складу якої входили: жовтенята (1-3 класи), піонери (5-8 кл.) та комсомольці (8 кл.). У правому кутку коридора перед кабінетом директора розміщувався піонерський куточок з усією відповідною символікою. Піонери збирали металолом, макулатуру, вторсировину, допомагали колгоспникам доглядати за посівом буряка, готували концерти, виступали в клубі, школі, на тваринницькій фермі.

У 60-х роках у школі працював буфет. Продавали печиво, цукерки, пізніше готували чай. Завідували буфетом: Близнюк М.С., Овчаренко О.І. техробітниць було дві: Карпенко Н.Г. та Перевозник Г.
 
===Дошкільна, шкільна і позашкільна освіта===
===Заклади спеціальної та вищої освіти===

==Культура==
Осередком культурного життя на селі довгий час був Великобудківський сільський клуб.
[[Файл:Будинок культури Великі Будки.jpg|300px|thumb|left|Старе приміщення клубу, 1971 рік]]
Він і зараз функціонує, але вже як дозвіллєвий об’єкт. Старий клуб розміщувався в центрі села, зліва від школи. Побудований він, як згадувалося вище, із дерева зруйнованої церкви. Відбулося це, за словами Кроль Ганни Василівни, десь у 1936 чи 1937 році. Тут “крутили“ кіно, читали доповіді, обговорювали важливі події села і  країни, показували концерти, які готували учасники художньої самодіяльності.

Існував у селі і свій драматичний гурток. Активними його членами були: Залуцька Марія Михайлівна, Кроль Митрофан Михайлович (дуже добре у нього виходила роль Грицька з драми “У неділю рано зілля копала”), Гонтаровська Марія Потапівна (запам’яталася в ролі “Наталки”), Тритяк Ганна Андріївна (грала, переважно, роль матері), Карпенко Євдокія Михайлівна (дуже гарно співала),  Олексенко Тетяна Григорівна, Рогаль Агафія Харитонівна. З успіхом під керівництвом режисера Босика (на жаль, імені та по батькові ніхто не пригадав, він був не тутешнім. Деякий час  разом з дружиною Вірою Іванівною вчителював у місцевій школі, працював і на посаді директора.) на сцені клубу проходили вистави українських драматургів: Квітки-Основ’яненка, Михайла Старицького, Карпенка-Карого,  Івана Котляревського, Степана Васильченка. Такі як: “Наталка Полтавка”, “Назар Стодоля”, “У неділю рано зілля копала”, “Сто тисяч”, “За двома зайцями”, “Хто сміється, тому не минеться”, “На перші гулі” та ін.

[[Файл:Дівчата.jpg|400px|thumb|left|Драмгуртківці села:
 (зліва направо: Олексенко Т.Г., РогальА.Х., Залуцька М.М.)]]


Завідуючими, ще в старому приміщенні, клубу працювали: Залуцька Марія Григорівна, Коротушко Павло Панасович, Зиблий Володимир, Лобунько Ніна Василівна, Невожай Тетяна Василівна.

У 1972 році відкрили нове приміщення клубу – через дорогу, майже навпроти. З того часу його очолювали: Дорошенко Віктор Олексійович (2 роки, прийняв керівництво ще в старому приміщенні), Добринь Володимир Антонович (1974 р.), Матюшенко Віталій Васильович (1975 р.), Кіях Галина Гнатівна (1976 р., одночасно працювала бібліотекарем), Грищенко Василь Іванович (1977 р.). З липня 1978 року на посаді завідуючого клубу став працювати Перевозник Віктор Іванович, виконуючи спочатку ще й роботу кіномеханіка. На цій посаді він пробув аж до виходу на пенсію. За сумлінну працю районним відділом культури неодноразово нагороджувався заохочувальними преміями, грамотами відділу культури (2003, 2005 рр.) У 2008 році отримав Почесну грамоту управління культури і туризму Роменської райдержадміністрації за сумлінну багаторічну роботу та вагомий внесок у розвитку культури.  Із січня 2009 року дозвіллєвий об’єкт очолює Гумен Ніна Дмитрівна.

==Релігія==
Спасопреображенська церква

Найстарішою будівлею в селі довгий час була Спасопреображенська церква. Вона була побудована в 1789 році на кошти місцевих багатіїв Демчинських та Ільчинських. Церква була дерев’яною, називалася Преображенською. У 1850 році вона перебудовується. Ось які дані ми знайшли у книзі Івана Овчаренка “Хроніка життя пересічної людини”:

“с.Великі Будки Преображенская цр., дерев., въ одной связи съ колокольней, холод., постр. 1850 г; церк-прих. одно-клас. школа; кварт. свящ. 2 комн.195 куб. арш., псал. 100р.; ружн. земли 32 дес.; приход. привил. сост. 9, мещ. 5, каз. 126, крест. 792; дерев. 4 отъ 1 до 3 вер.; ст. Ромни Либ.-Ром. ж. д. 15 вер., отъ благоч. 30 вер., священ. Игнатий Никифоровь Каневский, псал. Исидоръ Никифоровъ Каневский; церк. стар. каз. Павелъ Назариев Стрельченко; зашт. псал. Стефанъ Аристарховъ Гонтаровский».

Отже, після перебудови церква має 2 престоли. Другий престол в ім’я Покрови Богоматері. До церковної парафії окрім місцевих жителів, відноситься населення прилеглих хуторів: Манжусового, Северинового, Залуцького, Пшінченого. Відтоді для них храмовим святом є Преображеніє Господнє , що святкується 19 серпня. 

Церква була дуже красивою і великою, мала багато ікон. Дзвони  були найгучніші в усій окрузі (“ дід Данько (Павлун Данило Пилипович) вміло бив у дзвони”). Батюшкою був батько Малєвича (дядько діда  Кроль Ганни Василівни). Малєвич служив батюшкою в Ромнах на кладовищенській церкві, там і похований.

Перед війною, у 1936 році церкву закрили. Зняли хрест (кажуть, що знімав його Гринько Іван Іванович, допомагали Ляшенко Іван Пилипович і Ляшенко Микола Олександрович), і палили. Дехто з людей тайком забирали ікони додому. Сліди однієї з них – Скорблящої ікони Божої Матері загубилися у селі Правдюки у Тиряників. (Тиряник Марійка – сестра дружини Олексенка Михайла, яких у селі прозивали “Монашки”. У них було троє дітей: Іван, Настя, Мишко. Дружина Михайла доживала у селі Попівка, туди її забрали дочки. Настя – сестра Михайла жила у своєї дочки Надії, яка працювала на пошті у селі Вовківці). 

В період окупації німці “відкрили” церкву в приміщенні клубу. Деякий час там відправлялися служби. Після війни церква вже не функціонувала. З церковного дерева були збудовані: школа, старий клуб і зерносховище.

==Спорт==
==Пам'ятки архітектури, історії та культури== 
==Персоналії==
 Ярема Отришко
Народився Ярема Оришко 30 вересня 1840 року в с. Великі Будки, як стверджують архіви Роменського краєзнавчого музею. На жаль, у самому селі вже ніхто й не пам’ятає про Ярему Отришка і не згадує його, принаймні так, як пам’ятають і згадують подружжя Колтоновських.

Так от, за тими ж таки даними краєзнавчого музею Ярема Оришко змалечку кохався у малюванні. Мистецтво малярства навчався у роменських художників. Малював портрети, пейзажі, ікони. Коли навчання скінчилося, став працювати викладачем малювання в Роменському реальному училищі. Пізніше виконав розписи Покровської, Олександрівської церков у Ромнах, ікони для Соборно – Василівської, Вознесенської  церков.

[[Файл:Ярема отришко.jpg|300px|thumb|left|Ярема Отришко “Роменська мадонна”]]


Останні роки життя Ярема Отришко проживав у Києві, де помер у 1915 році.

У Роменському краєзнавчому музеї зберігається 12 робіт художника. Серед них: “Роменська мадонна”(1911), “Старе село”(1907), “Портрет Т.Г.Шевченка”, портрет роменського міщанина, садівника В.А.Винниченка та інші. На жаль, багато картин Отришка втрачені.

 Подружжя   Колтоновських

На одному з мальовничих пагорбів села Великі Будки стояв великий дерев’яний дім, накритий соломою з вхідними дверима спрямованими на захід. У ньому проживало подружжя Колтоновських. Від вхідного порогу перпендикулярно до будинку тяглася доріжка обсаджена смородиною, порічками, агрусом. По боках якої розлягався розкішний сад яблунь і груш. З лівої сторони він тулився до проїжджої дороги, що проходила мимо саду і завертала в кінці нього у ліс. З правої сторони пірнав у неглибокі вибалки і в кінці на захід майже зливався з лісом. Їх відділяла лише дорога.

За будинком росли розкішні кущі бузку, які збереглися і до цього часу, а за ними спускався крутосхил, який в літню пору покривався буйним цвітом трав. Через дорогу від садиби простяглося поле з невеликим схилом, що спускався до садиби, яке, як і ліс що за садом, до Жовтневої революції 1917 року належало Колтоновським. Від будинку на північ була протоптана і посипана золотистим піском доріжка, яка виходила і з саду піднімалась на підвищення, яке називають чомусь полігоном. В цьому місці вона була обсаджена соснами.доріжка прямувала до річки Хмелівка, де була облаштована купальня Колтоновських. На замулене дно річки був засипаний пісок.

Навколо річки на північ скільки око сягає простір був покритий луками, частина з яких також у свій час належала Колтоновським, на яких косили трави і випасали велику рогату худобу і коней.

[[Файл:Колтоновська.jpg|200px|thumb|left|Колтоновська О.О.]]]



Олена Олександрівна Колтоновська (дівоче прізвище – Сасько) народилася 21 грудня 1870 року в Києві. Закінчила Бестужівські курси в Петербурзі, знала дев’ять іноземних мов. Була однією з найосвіченіших жінок Росії того часу. Писала грунтовні статті, в яких аналізувала творчість російських письменників Максима Горького, Олександра Купріна, Івана Буніна, Олександра Серафимовича, Олексія Толстого, Антона Чехова, Леоніда Андрєєва, польської письменниці Елізи Ожешко. Вона знала і високо цінувала драматургію Панаса Мирного, Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького, Марка Кропивницького. Останнього вважала “батьком малоросійського театру”. Відома також її статті: “Спадкоємці Саніна” (аналіз творів В.Винниченка), “Марія Заньковецька”. У 1911 році Олена Олександрівна пише цікаву статтю “Т.Г.Шевченко”, що було пов’язано з відзначенням 50-річчям з дня смерті поета, яка була вміщена в “Критических  этюдах” Колтоновської, виданих у 1912 р.

Андрій Павлович Колтоновський – виходець з Київськоїгубернії. Народився він у 1862 році, вчився в духовній семінарії. Він є представником “срібної доби” російської поезії. Його вірші, які друкувались у журналах “Русское богатство”, “Вестник Европы”, “Журнал для всех”, відповідають настроям того часу. У 1901 році вийшла його збірка віршів. 18 квітня 1902 року був арештований за антиурядову діяльність. Зокрема він здійснив прекрасний переклад польської антицарської пісні “Как король шел на войну”, яка користувалася великою популярністю серед молоді.

Представник українського земляцтва у Петербурзі Колтоновський пропагував українське слово. Він перший зробив переклад на російську мову сорока творів Тараса Шевченка.  У 1911 році в Петербурзі був виданий “Кобзарь” у перекладах А.Колтоновського і М.Славинського. 

Після революції вони постійно проживали на Роменщині у своїй вотчині. Він, худорлявий і високий, трохи сутулий. Вона, невеличка і легка, як пір’їнка. Доля (чи пак, Радянська влада) зіграла з ними злий жарт: власники петербурзьких маєтностей жили в глибокій провінції, талановиті майстри слова виявились нікому не потрібними. Уражене самолюбство, відсутність пристосування до сільських умов, приниження за “нетаковість” – їхня Голгофа. Яку силу духу треба було мати, аби жити у забутті.

Андрія Павловича не стало 6 січня 1939 року. Олена Олександрівна пережила свого чоловіка на одинадцять років. Обоє вони поховані в саду біля своєї садиби.
 
Ми знаємо, що час знищує майже все. Вже зник розкішний панський маєток, в якому жило подружжя, спиляні стрункі та велетенські сосни, розвіявся вітром пісок з алеї, викорчували сад: яких тільки сортів яблук, груш, слив та вишень там не було. Та найцінніше – унікальна бібліотека, рукописи, Андрій Павлович як перекладач, Олена Олександрівна як дослідник, літературознавець і критик. Усе те зникло безслідно, знищено недбальством і невіглаством. Навіть могили Колтоновських розорані плугами... Лише бузок росте на краю урвища. Єдине, що залишилося в пам’ять про це дивовижне подружжя. Та ще – мікротопонім Колтоновщина. 

Втім, за ініціативою районної громадської ради (голова – Лобода О.П.), при сприянні наукових співробітників Роменського краєзнавчого музею виготовлений пам’ятний знак, який у 2009 році буде поставлений на колишній садибі Колтоновських.

 Андрущенко Василь Іванович

Андрущенко Василь Іванович народився в селі Великі Будки Роменського району 3 серпня 1933 року. Виростав у родині колгоспників, життя якої не мжна було назвати заможним. Василь Іванович, завдяки своїй наполегливості зумів вирватися зі скрути. Закінчив 10 класів Вовківської середньої школи у 1952 році, потім  - Харківський інститут механізації і електрифікації сільського господарства у 1957 році, здобув спеціальність інженера-електрика і все своє життя присвятив енергетиці.

Після інституту, працюючи в Узбекистані виконробом електромонтажних робіт, електрифікував кишлаки Голодного Степу.
З 1960 року в Держплані СРСР обіймав посаду диспетчера об’єднаного диспетчерського управління енергомережею Середньої Азії і Південного Казахстану.у 1964 роцу був переведений диспетчером в об’єднане диспетчерське управління Півдня, що охоплювало Україну, Молдавію і Північний Кавказ. Працював з електромережею “Мир” у м.Прага.

З 1966 року обіймав посаду начальника Алуштинської районної електромережі, що входила до складу “Крименерго”, обирався депутатом міської влади.

У 1972 році був призначений головним інженером Ялтинського підприємства електромереж “Крименерго”.у 1975 році нагороджений Знаком “Відмінник енргетики СРСР”.

З 1980 року – головний інженер, а з 1983 директор Феодосійського підприємства електромереж.

З 1985 року працював над проблемою виконання робіт під електронапругоюз автовишки. По даній проблему мав 12 винаходів, які впроваджувались у виробництво в Південному Казахстані, в “Мосенерго”, “Дніпроенерго”. Друкувались його праці в журналах “Електрифікація СРСР”, “Енргетика і електрифікація”, журнал Міненерго України.

У 1988 році за розробку і впровадження в народне господарство вискоефективної технології ремонтів повітряних електропередач під напругою йому була вручена Премія Ради Міністрів СРСР.

У 1992 році Василь Іванович був обраний членом-кореспондентом, а в 1997 р. – дійсним членом інженерної Академії України, академіком. Він – заслужений енергетик України, лауреат почесної європейської нагороди “Золота медаль” Асоціації промисловості Франції.

Нагороджений срібною медаллю ВДНГ СРСР “За доблестный труд” та іншими. З 2001 року перебував на пенсії.
9 січня 2004 року перестало битися серце ветерана енергетики, ветерана праці, шанованої людини.

 Овчаренко Петро Андрійович

12 липня 1935 року у Великих Будках народився Овчаренко П.А.

Насувалася скрута війни і повоєнних років. Батькам його з трьома дітьми не просто жилося в той час. Але Петро вчився. Спочатку, з 1944 по 1948 роки – у початковій школі свого села, потім у середній школі сусіднього села Вовківці, яку закінчив у 1954 році. Після чого за конкурсом поступив до Київського медичного інституту, який успішно закінчив у 1960 році. Потім працював лікарем-інфекціоністом Потієвської дільничної лікарні Радомишельського району Житомирської області.
У 1963 році був зарахований клінічним ординатором кафедри інфекційних хвороб Київського медичного інституту. У 1965 році  був зарахований аспірантом цієї ж кафедри. У грудні 1967 року захистив кандидатську дисертацію за темою “Клінічні виявлення і лікування здобутого токсоплазма у дорослих”. Із січня 1968 року – асистент кафедри інфекційних хвороб Київського медінституту.

З лютого 1968 року по червень 1970 року працював у Тунісі за відрядженням Міністерства охорони здоров’я СРСР.
При поверненні продовжував виконувати обов’язки асистента кафедри.

У 1970 році Вченою радою медико-профілактичного факультету Київського медіституту обраний на посаду доцента кафедри інфекційних хвороб, де і працював до кінця своєї трудової діяльності. Написав більше 50 наукових праць, у тому числі є співавтором двох монографій “Токсоплазмоз людини” і “Тропічні паразитарні хвороби людини і тварин”.

Брав активну участь у написанні трьохтомного підручника для студентів вищих медичних навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, лікарів-інтернів, курсантів, аспірантів і практичних лікарів “Інфекційні і паразитарні хвороби”.

Більше сорока років свого життя Овчаренко Петро Андрійович пов’язав з Київським медичним інститутом (тепер національний медичний університет), де переважну частину цих років викладав курс тропічних хвороб для студентів іноземних держав. Не забуває свого рідного села і батьківську хату, яка сиротою залишилася після смерті батьків. При відвідинах своєї малої батьківщини допомагає землякамчим тільки може в медичних справах.
 
 Іван   Михайлович   Овчаренко

Іван Михайлович Овчаренко народився 1 березня 1931 року. В історії Радянського Союзу рік був помітним – відбувалася масова колективізація сільського господарства.

[[Файл:Овчаренко.jpg|300px|thumb|left|Іван Михайлович Овчаренко]]


У сім’ї був єдиною дитиною, тому піклування з боку батьків було належне, в межах тих можливостей, які існували на той час.
1 вересня 1939 року малий Іванко став першокласником Великобудківської початкової школи. Вчителькою була Босик Віра Іванівна. По закінченню першого класу Іван був нагороджений похвальним листом.

Коли закінчив три класи, розпочалася Друга світова війна. У період німецької окупації пас корову, допомагав мамі по господарству, взимку займався заготівлею дров.

У вересні 1943 року село було звільнене від німецької окупації. Після прибирання городу Іван пішов до четвертого класу.

У п’ятий клас потрібно було йти в сусіднє село Вовківці, там на той час була середня школа, яку Іван Михайлович успішно закінчив у 1950 році. У цьому ж році вступив до Мелітопольського інституту механізації сільського господарства. Через п’ять років отримав диплом інженера-механіка.

Після інституту поїхав працювати у Казахстан. А після цього: м.Суми – завод електронних мікроскопів (1959 р.), м.Ромни – сільськогосподарський технікум (з 1960 р.), викладач креслення та експлуатація машинно-тракторного парку; завідуючий сільськогосподарським відділом міськкому партії (з 1970 року); райвиконком  - заступник голови виконкому районної ради (з 1971 р.). З березня 1991 року – начальник районного відділу Пенсійного фонду.
 
Але де б не працював Іван Михайлович, скрізь чесно і сумлінно виконував свої обов’язки. За спиною у нього велике і неспокійне життя, багато добрих справ, які засвідчують, що прожив він недарма, і реалізував себе як трудівник, педагог, батько, людина. Події, які відбувалися в суспільстві, вчили його, виховували, ростили як людину, формували свідомість і привели до літературної творчості.

І.М.Овчаренко – автор книг: “Дитя природи (Життя, як є)”, “Хроніка життя пересічної людини”, “Пелюстки життя”, “Мандри душі”.

“Життя мене не готувало бути поетом, письменником, журналістом, але душа моя рвалась до благородного, поетичного, оспіваного, викоханого в літературі і мистецтві. Були це, в більшості, відгуки на життєві  події”, - так писав Іван Михайлович в передмові до однієї зі своїх книг. 

А подій у житті вистачало. Не проходили вони мимо Івана Михайловича: як ті, що відбувалися в суспільстві, так і ті, що відбувалися в його рідному селі Великі Будки. Тому й узявся із молодечим запалом за краєзнавчу кропітку пошукову роботу. Дні і ночі просиджував за письмовим столом, приводив у порядок думки, документи, допізна затримувався в бібліотеці за підшивками старих газет та журналів, відшукуючи невідомі чи маловідомі факти, часто зустрічався з односельцями. На основі всього зібраного підготував до друку книгу “Історія села Великі Будки”. Будемо сподіватися, що незабаром ця книга вийде у світ.

==ЗМІ==
===Друковані ЗМІ===
===Електронні ЗМІ===
==Пошта, зв'язок, банківська сфера==
До 14 травня 1966 року свого відділення зв’язку у селі Великі Будки не було. Газети, журнали, різну коресподенцію в усі пори року, в гарну погоду і по бездоріжжю доставляли із сусідніх Вовківець. Використовувався для цього, в основному, гужовий транспорт. Листоношою певний час працював Скиба Василь Каністратович, а потім його замінив Овчаренко Іван Юхимович.

Відділення зв’язку разом зі зберкасою відкрилися в одному приміщенні з бригадною хатою. Це була садиба заможного селянина Стрельченка. Очолила відділення зв’язку Перевозник Марія Іванівна, яка дуже серйозно і відповідально ставилася до своїх обов’язків. За 35 років роботи жодних нарікань від населення і від районного керівництва. Лише подяки та грошові премії. У 1986 році Марія Іванівна за багаторічну сумлінну працю отримала медаль “Ветеран праці”. У 2000 році вона вийшла на заслужений відпочинок.

[[Файл:Почта.jpg|200px|thumb|left|Нове приміщення пошти]]

4 листоноші доставляли пошту у: Синенкове – Шеремет Ніна Олексіївна, пізніше вона стала завідувати Басівським відділенням зв’язку; у Вощилиху – Панасенко Ганна Іванівна, Тарун Надія, яку потім замінила Дудка Ганна Олексіївна. Великі Будки обслуговував Овчаренко Іван Юхимович. Згодом Синенкове відділилося, а за ним і Вощилиха. У цих селах відкрили свої відділення зв’язку.

У 1991 році на кошти колгоспу “Правда” збудували нове приміщення пошти і бригадної хати.

У 1992 році зберкасу закрили, а з 2000 року відділення зв’язку очолила Миколенко Валентина Володимирівна.

==Цікаві факти== 
==Фотогалерея==
==Примітки та посилання==
=Додаток 1= [https://drive.google.com/open?id=0B_7xf7xXKDWDUTdlOVVfdFFrSjg]

=Додаток 2= [https://drive.google.com/open?id=0B_7xf7xXKDWDOS1rUDVSajNlWlU]

=Додаток 3= [https://drive.google.com/open?id=0B_7xf7xXKDWDTnhiNTE4ZnJ3UDg]

=Додаток 4= [https://drive.google.com/open?id=0B_7xf7xXKDWDeDg1dHcyaC03Qmc]

=Додаток 6= [https://drive.google.com/open?id=0B_7xf7xXKDWDc0NVN3RhNkZmMVk]

=Додаток 7= [https://drive.google.com/open?id=0B_7xf7xXKDWDTVRzR3ZYaDlaaVk]

=Додаток 8= [https://drive.google.com/open?id=0B_7xf7xXKDWDdzVqcjJHaGVaT2M]

==Джерела==
==Література==
==Ресурси інтернету==

==Автор статті(''посилання на сторінку користувача'')==
[[Користувач:Глушенко Павлина Олексіївна|Глушенко Павлина Олексіївна]]