Відмінності між версіями «С. Жигайлівка»

Матеріал з HistoryPedia
Перейти до: навігація, пошук
(→‎Новітній період)
(→‎Персоналії)
Рядок 294: Рядок 294:
 
==Пам'ятки архітектури, історії та культури==  
 
==Пам'ятки архітектури, історії та культури==  
 
==Персоналії==
 
==Персоналії==
 +
Додатки
 +
Додаток 1. Срібні вази с. Жигайлівки.
 +
У 1964 році під час земельних робіт на березі річки Боромля, неподалік с.Жигайлівки Тростянецького району, ківш екскаватора зачепив дуже забруднену металеву посудину із загадковими зображеннями. Поряд виявили ще одну. Звісно, тоді ніхто не міг і подумати, що знайдено вироби світового значення. Єдине, на що спромоглися будівельники, -  визначили, що глеки виготовлені не із золота. Втім, про всяк випадок відпиляли дно однієї вази, а решту металу (пізніше виявилося, що це чисте срібло) віднесли до сараю, де знахідки пролежали більше року. І лише потім місцевий аматор старожитностей В. Клець відвіз посуд до Сумського краєзнавчого музею, де він зберігається й досі.
 +
Глеки – вази, датовані 400 роком і належать до золотарських виробів пізньоантичного і ранньовізантійського періодів. У свті нараховується не більше 8 одиниць подібних знахідок.
 +
Якщо один срібний глек має лише інкрустацію, то інший розписаний сценами з життя усім відомого Ахіллеса, які знайшли пояснення в тексті Гомерівської «Ілліади». На думку Владислава Терентьєва – директора Сумського краєзнавчого музею та наукового співробітника Калузького обласного художнього музею Василя Пуцка, це залишки багатого поховання одного з варварських вождів. Виявляється, Східна Європа  саме в жигайлівській частині у той час не була диким полем, у той час тут пролягали важливі шляхи. Зокрема, ця земля багато побачила під час Великого переселення народів. Саме цією хвилею, вочевидь, і було занесено на територію села твори раннього царгородського золотарства. Тож сьогодні сумська Жигайлівка – найпівнічніша точка, де знаходили образи «Ілліади».
 +
(Газета «Урядовий курєр» №141, 3 серпня 2010 р., «Сумські штрихи до Ілліади» О. Вертіль, с. 80.)
 +
 +
Додаток 2. Охтирський полковник Іван Іванович Перехрестов.
 +
(з його іменем пов`язана перша літописна згадка про с. Жигайлівку).
 +
У царській грамоті 1688  року прописаний акт серпня 1681 року, у якому  відзначалося, що  «… Боромлянського уезду села Белки сотник Василий Лаврентьевич сын Ковальчук с женой и детьми продали ахтырскому полковнику Перекрестову в Боромлянском уезде в селе  Жигайловке на речке Боромле  мельничную плотину с амбаром , двором и винницей за 40 рублей». (Филарет  «Историко- статистическое описание Харьковской епархии»; отд. Ш., М.- 1857 г., с.121).
 +
Із заснуванням численних міст і містечок по Бєлгородській оборонній лінії створювалися слобідські полки, на чолі яких були полковники, які мали велику владу.
 +
В історії Охтирського полку було вісім полковників, серед яких визначальну роль відіграв І.І. Перехрестов. Його батько був таким же переселенцем з Правобережної України, як і інші козаки. У документах згадується про «черкеса» Івана Яковича Перехрестова, а це прізвище, як зазначає історик Д.І. Багалій, означає, що він був охрещений єврей. Його син Іван почав військову службу ще за часів царя Олексія і продовжував її при Федорові Олексійовичу. У 1681 році він уже займав посаду охтирського полковника, а до цього був боромлянським сотником.
 +
І.І. Перехрестов брав участь разом зі своїм полком у Кримських походах князя В.В. Голіцина, де після одного із запеклих боїв з татарами у Чорній Долині(1689 р.) із двох полків залишилися живими 150 чоловік, а сам полковник був поранений у плече.
 +
І.І. Перехрестов брав активну участь у Північній війні, виявив героїзм у боротьбі зі шведами. У нагороду за це та на прохання старшини і козаків Петро І призначає його сина Данила помічником батькові у полкових справах. У перспективі це давало можливість Данилу стати полковником Охтирського полку. Та вийшло зовсім інакше: за якусь провину Петро І у 1704 році знімає його з посади і вилучає величезні маєтності у казну. Документи говорять, що у його власності залишилося тільки село Жигайлівка.
 +
У 1721 р. проти І.І. Перехрестова розпочалося слідство про розкрадання його описаних маєтностей і його  змушують прибути для відповіді до Архангельська. Він був хворим, і по дорозі помирає.
 +
 +
 +
Додаток 3. Історія розвитку освіти.
 +
 +
Згідно перепису 1732 року в с Жигайлівці працювала церковноприходська школа, де навчався один учень.
 +
 +
Похвальний лист, виданий випускнику земського училища Назаренку Я. А. у 1912 році.
 +
 +
Як окрема освітня установа школа засновується у 1845 році. У 1907 році було збудовано дерев’яне приміщення школи, обкладене цеглою, на три класні кімнати, загальною площею 60 квадратних сажнів. У цьому ж приміщенні була квартира для вчителя. Територія школи складала 417 кв. сажнів. Крім того, на початку двадцятого століття діяло земське народне училище та однокласна церковноприходська школа. Підтверджуючим документом про існування земського училища у селі Жигайлівка є Похвальний лист, виданий 9 травня 1912 року випускнику другого відділу земського училища Назаренку Якову Артемовичу, який зберігається у шкільному музеї.
 +
У 70 –х  роках ХІХ століття у селі було всього 124 чоловіки грамотних (4,09%). Серед них : 11 дворян, 3 солдат, 2 міщанина, 108 державних селян, в тому числі 91 чоловік і 30 жінок.
 +
До жовтневої революції 1917 року в селі Жигайлівка налічувалося три школи: в центрі – церковноприходська, біля місця сучасної, побудована у 1907 році, та в Чернеччині. Вони функціонували до 1941 року: як початкова школа - у Чернеччині, семирічка - у центрі села та середня - на вигоні біля сучасної (з 1938 року).
 +
Чорним крилом зачепив нашу школу голодомор 1932 – 1933 років. У лютому 1933 року учень 7 класу Левченко Сергій Васильович звернувся з листом до Й.В.Сталіна  : «…Багато сімей вимерли повністю. Багато спорожнілих хат. Учнів на уроках з кожним днем стає все менше й менше. У 7 класі було 45 учнів, лишилося в живих – 25. Я змушений був кинути школу. У голоді відпадає інтерес до всього… »
 +
Випускників у 1933 році не було, всі померли.
 +
Станом на 01.09.1937 року район мав лише 5 середніх шкіл, однією з них була Жигайлівська. У 1940 році був перший випуск середньої школи.  Після вступу німців у село деякий час школа працювала.
 +
Школа відновила свою роботу у 1943 році після визволення села від німецько-фашистських загарбників. Всі три школи були об’єднані в одну – під назвою Жигайлівська середня школа. Її директором став Радченко Петро Іванович. Оскільки приміщення школи (побудоване 1907 року) було зруйноване, тому навчалися у пристосованих приміщеннях. А після відновлення будівель школа розміщувалася у трьох корпусах. Один з них зберігся до сьогоднішнього дня. Перший випуск післявоєнної середньої школи відбувся у 1954 році. Його випускниками стали 28 учнів. Багато з них продовжили навчання у вузах, стали провідними спеціалістами у різним галузях. Серед них Білик Володимир Тихонович – полковник, працював у Центрі науково-дослідного інституту космічних польотів у Байконурі ; Стрибуль Микола Олексійович – військовий гідрольотчик; Вірьовка Іван Микитович займав високі керівні посади; Смілик Василь Андрійович – лікар; Васютенко Іван Микитович – військовий офіцер та інші.
 +
З 1954 року по 2011 рік у школі було 55 випусків. Серед випускників школи  – Герой Радянського Союзу Шульга Семен Никифорович. Багатьом випускникам  були вручені високі урядові нагороди за бойові та трудові заслуги. Зараз у селі проживають випускники, нагороджені орденом «Знак Пошани»: Рябоконь Віра Максимівна, Логоша Іван Кузьмич, Демченко Марія Василівна; орденом «Трудового Червоного Прапора» - Логоша Микола Семенович, Ганненко Леонід Мусійович.
 +
У 1967 році було побудовано сучасне двоповерхове приміщення школи за кошти колгоспу імені Леніна (керівник Стояновський Федір Пилипович). Загальна площа всіх приміщень 2347 кв.м. Школа має 15 класних кімнат, бібліотеку, спортивний зал, майстерню, їдальню. Приміщення було розраховано на 400 учнів.
 +
В 60 – 80 роки Жигайлівська школа була відома своєю художньою самодіяльністю. Заклад мав власний духовий оркестр, яким керував незрячий учитель Перерва Іван Єгорович. У 80 – роки минулого століття учні Жигайлівської школи вели переписку з болгарськими однолітками. Болгарські школярі неодноразово приїздили у Жигайлівку, разом посадили Алею Дружби.
 +
 +
 +
Жиайлівська середня школа ім.. 50-ти річчя Великого Жовтня.
 +
Побудована в 1967 р.
 +
У 1992 році було облаштовано комп’ютерний клас. У 2005 році комп’ютери було оновлено на більш сучасні. Протягом 2004 – 2005 року приміщення навчального закладу газифіковано підрядною організацією ЗАТ«Тростянецьагроспецбуд» (керівник Коломієць В.І). Побудовано топкову, встановлено два газових котли «Рівнотермо - 80» загальною вартістю 75 тисяч гривень.
 +
У 2001 році у школі створено музей історії села Жигайлівки загальною площею 54 кв. м. У 2008 і 2010 роках  його відвідали учасники Міжнародного туристичного походу, присвяченого 65-річницям битви на Курській Дузі та Перемоги у Великій Вітчизняній війні.
 +
        15 випускників Жигайлівської школи  за успіхи у навчанні нагороджені срібними медалями, 3 – золотими, а саме : 1968 рік – Лозова Катерина Іванівна, 1974 рік – Калашник Віра Дмитрівна, 2001 рік – Білаш Віталій Миколайович. За виконання інтернаціонального обов’язку у Афганістані випускника нашого навчального закладу Малимона Олександра нагороджено орденом Червоної Зірки.
 +
Впродовж історії школи багато педагогів сумлінно працювали, вкладаючи свою енергію, уміння, душу у вихованців. Серед них : Гапон М.А., Перерва І.Є., Білаш Л.Г., Скороход М.В., Мусіка В.В., Скороход Л.М., Кириченко Л.П., Андрєєва Є.Л., Донець О.Т., Гуменник В.В., Безрук Н.Є., Пиріг І.О. та інші
 +
  Середню школу очолювали: Радченко П.І., Кисіль І.Л., Яценко М.О., Міщенко І.О., Білаш Н.М., Колєсник В.Д., Коблик В.М., Скороход А.М., Пустовіт Т.Б.
 +
Двоє вчителів були нагороджені нагрудним знаком «Відмінник народної освіти»: Скороход Лідія Миколаївна (1988 рік), Анцибарова Ніна Василівна (1990 рік).
 +
Неодноразово педагоги нашої школи брали участь у районному етапі Всеукраїнського конкурсу «Учитель року»: Коблик В.М., Пустовіт О.М., Шило А.О., Рябоконь О.Д.,Скороход А.М. Учитель фізики Коблик В.М. у 2005 році став переможцем районного  та учасником обласного етапів даного конкурсу. Пустовіт О.М. посів ІІІ місце районного етапу у номінації «Правознавство» 2007 р.. Скороход А.М. виборов ІІ місце у районному етапі у 2013 році.
 +
Додаток 4. Художник, ім`я якого пов`зане з Жигайлівкою.
 +
 +
Костянтин Іванович Власовський (1863 -1922) художник, який до недавнього часу був невідомим.
 +
Він народився 1863 року на Сумщині в дворянській родині. Батько Іван Євграфович (1823 – 1900) – штабс-капітан у відставці, громадський діяч володів хутором Жигайлівка (нині село Тростянецького району Сумської області). Костянтин Іванович навчався в полтавській військовій гімназії, а потім у Петербургському артилерійському училищі.
 +
У 22 роки розпочав військову службу у Тирасполі, та кар`єра не приваблювала молодого офіцера. Через три роки він у чині поруччика виходить у відставку і оселяється в с. Жигайлівці Тростянецького району.
 +
 +
 +
К.І. Власовський з дружиною.
 +
 +
Незабаром Костянтин Іванович влаштовується працювати в Охтирську земську управу. З Охтиркою було пов`язане усе його подальше життя аж до смерті у 1922 році. В цей час, як свідчать документи, він не поривав зв`язків і з Сумами.
 +
У 1981 році працівники Сумського художнього музею випадково натрапили на справжній скарб – живописні полотна художника Власовського. Їх зберігали у себе вдома у місті Охтирка  дочки художника Маія і Єлизавета. Вже улистопаді 1986 року у Сумському Художньому музеї відкрилася перша персональна виставка нашого земляка, яка згодом демонструвалася в музеях Охтирки, Конотопа, Лебедина, Ромен. 1992 році чотири картини художника були відібрані мистецтвознавцями для виставки в м. Целлє.
 +
Коли ж Власовський почався як художник? Певно, що малював і в дитинстві, натхненний красою жагайлівських краєвидів, і під час навчання в Полтаві, але достеменно відомо, що серйозне захоплення живописом розпочалося в Петербурзі. Відвідуючи вільним слухачем Академію художеств, Костянтин Іванович знайомиться з багатьма художниками, зокрема з А.Куінджі і В.Сєровим. Відтоді ідеї передвижників мають значний вплив на його творчість.
 +
Товариші не раз запрошували Власовського до участі у виставках, однак він відмовлявся, бо вельми скромно оцінював свій талант. Таким скромним залишався і протягом усього життя, вважаючи, що малює лише для себе. Та час розсудив інакше.
 +
Тепло, ніжність, щира любов відчувається у помахах  пензля, коли художник створював серії «Селянські типи» і «Селянські хати», полотна «Літній день в Малоросії», «Жигайлівка. Дегтярів яр», «Поле жита», «Захід сонця. Україна». Хоча за вдачею Власовський більше лірик ніж епік, у його розповідях про людей і природу досить рельєфно проступає час. 
 +
 +
Додаток 5. Село в період голодомору 1932 - 1933 рр..
 +
Розкуркулення.
 +
Із матеріалів шкільного музею історії села Жигайлівка, фрагмент
 +
дослідницької роботи Колесник Інни  на тему «Доля громадян України, постраждалих  від нацистських переслідувань», записана із розповідей мами  Колесник (Рябоконь) Валентини Дмитрівни,  яка спиралася на спогади батька Рябоконя Д.С. та його рідної сестри Перетятько Мотрони Степанівни, 1912 року народження.
 +
          Перед революцією глава заможної сім`ї Рябоконів, мій прадідусь, купив землю у поміщика Власовського, який виїжджав на постійне місце проживання в м.Охтирку. Один із трьох синів Рябоконя мав у власності млин. Для всіх трьох синів з родинами побудували хати. З усіма роботами Рябоконі справлялися самі, тому все нажите добро – плід їхньої тяжкої фізичної праці. Слово «розкуркулення» несло для багатьох сімей Жигайлівки жахливий зміст – віддай  комусь усе, що наживали протягом кількох поколінь непосильною працею. Разом із господарством можна було втратити навіть життя.  Одного із братів родини було вислано на Урал. Все забрано у нього: будинок, худобу, землю, майно. Решта із сім`ї Рябоконів вирішили самі залишити все і рятувати життя. Вони виїхали до міста Сталіногорська (нині Новомосковськ).
 +
          Разом з ними подалося туди багато жигайлян, сподіваючись перебути лихі часи, працюючи на шахтах Тульської області. Мій батько, Рябоконь Дмитро Степанович, 1907 року народження, мав на той час молоду дружину та малолітнього сина. Проживали у Сталіногорську у малесенькій кімнатці. Робота в шахті була небезпечною і тяжкою.
 +
        У Жигайлівці стався «бабський бунт» - така назва сутички сільських жінок з працівниками сільської ради. У бійці одній жінці вибили око.  Одна із активних учасниць бабського бунту, недовго думаючи, теж дременула в Сталіногорськ. Справа розслідувалася. У місто притулку жигайлян прийшла депеша з наказом знайти і засудити учасників погрому сільської ради.  Утікачка давала свідчення слідчому. Та не дружила ця жінка з совістю, вигородила себе, натомість винуватцем зробила куркуля Рябоконя Дмитра, хоч його тоді і в селі вже не було. Так був репресований батько і потрапив до табору, залишивши вдома дружину вже з двома дітьми. Термін покарання мав закінчитися у 1941 році. Але у зв`язку з нападом Німеччини на Радянський Союз усіх «ворогів народу» залишили в ув`язненні, аби не зашкодили державі.
 +
        Товаришем по нещастю у батька був Боромлянський священик. Згадували пізніше при зустрічі лютий холод, лісоповал, друзів. Важка праця змалечку, до якого звикли селяни, ще важча на шахті, загартували батька, зробили його фізично виносливішим. Значно важче було у таборах інтелігенції: тендітним балеринам, співачкам, науковцям, музикантам. Але завдяки їм у таборі відбувалися концерти, які давали справжні майстри мистецтва. Йшли на роботу у таборі  і поверталися з неї під музику духового оркестру.
 +
        Та найтяжче було у таборі малолітнім невільникам. Вони просто не витримували голоду, холоду. Зачасту старші люди обділяли їх у всьому.
 +
          На початку перебування у неволі мало не загинув і він сам. Благенький одяг, холодні бараки майже не давали захисту від лютих морозів. Не додавали сили і табірні харчі, одна назва яких «баланда» говорила про низьку калорійність. Земляк Дмитра (нажаль, забулося прізвище), побачивши, як батька залишають останні сили, забрав його до себе на нари, що розміщені в середині бараку, де не було  протягу. Зігрівали один одного друзі по нещастю. Ожив Дмитро. Став звикати до табірних буднів. Та якось отримав з дому страшну звістку – померла його дружина. Залишилися осиротілі діти з дідусем (бабуся померла ще раніше, не перенесла туги та страждань). Дружина не витримала самотності, під гульнула, а щоб прикрити той гріх – зробила аборт. Та Дмитро ніколи поганим словом не згадав про неї . Вважав, що не її вина, що молодою залишилася самотньою на довгі 10 років життя.
 +
          Поступово у табір стали  надходити військовополонені німці. Харчі їм виділяли ситніші. Німці були строгі до порядку у своєму гурті. За провину самі карали винних. Наприклад за якусь крадіжку водили винного всім гуртом по території табор, хльостали його дубцями, ще й пісеньку якусь співали при цьому.
 +
        Після повернення у село Рябоконь Дмитро одружився з Білан Ольгою Павлівною, 1923 року народження,  моєю мамою. Працював у плотні. Помер у 1996 році.
 +
 +
                                  Криза хлібозаготівель.
 +
Домашенко Кузьма Павлович, твердоздатчик с. Жигайлівки.
 +
Лисенко В.Р., твердоздатчик с. Жигайлівки.
 +
Мірошниченко І.Ф., твердоздатчик с. Жигайлівки – злісно ухилявся від виконання хлібозаготівель, здавши незначну кількість, решту переховували в ямах, гною та розбазарили.
 +
Виїзна сесія Тростянецького Нарсуду, розглянувши справи на цих зривників хлібозаготівель, засудила:
 +
Домашенка К.П. – на 5 років ув`язнення в далеких місцях заслання, з поразкою в правах після відбуття покарання на 3 роки, вислання після відбутя кари на 5 років та штрафу на користь державі в 500 крб.
 +
Лисенка В.Р. – до вислання на 6 років у далекі місця ув`язнення з поразкою в правах після відуття кари на 3 роки та вислання після відбуття                      кари на 4 роки та штрафу на користь держави на 200 крб.
 +
Мірошниченка І.Ф. – на 10 років заслання в далеких місцях ув`язнення, з поразкою в правах на 5 років після відбуття кари, вислання після відбуття кари на 5 років та штрафу на 100 карбованців.
 +
                                                        Нарсуддя Федорченко.
 +
Газета «Соціалістична праця», 11 січня 1932 р.
 +
 +
Лист до Сталіна
 +
 +
  У 20-х числах лютого 1933 р. я написав листа Й.В. Сталіну. Зміст його був таким:
 +
«Дорогий наш батьку і вчителю Й.В.Сталіне, здрастуйте! Пише до Вас учень 7-го класу Жигайлівської НСШ Левченко Сергій Васильович. Пробачте, дорогий, за турботу, адже Ви весь час зайняті. Але прошу виділити 1-2 хвилини такого дорогоцінного часу на читання цього листа й ухвалити відповідне рішення. Ставлю до Вашого відома, що в нашому селі такий жахливий голод, що Ви собі уявити не можете. Активісти-ударники вибрали в селян повністю весь хліб і хлібопродукти. Зима, мороз, віхола, голод. Мертвих людей ніхто не ховає. Витягують на кладовище в гробах, ящиках чи на дошках, вкутаних і ув’язаних мотузками. Багато сімей вимерли повністю. Багато спорожнілих хат. Учнів на уроках з кожним днем стає все менше й менше. У 7 класі було 45 учнів, лишилося в живих 25. Я змушений був кинути школу. У голоді відпадає інтерес до всього.
 +
  Я Вам, як батькові, як опорі нашого життя, вирішив дати знати про жахливу картину голоду в селі. Дуже прошу Вашого сприяння в організації порятунку ще не померлих моїх односельців...»
 +
                                      Левченко Сергій Васильович,
 +
1916 р.н., уродж. села Жигайлівка
 +
                            Тростянецького району
 +
Сумської (колишньої Харківської) області
 +
 +
    Відповіді на цього листа я так і не отримав...
 +
 +
Спогади очевидця голодомору 1932-1933рр.
 +
Клець Марії Микитівни
 +
Народилася в хуторі Коханому 1925р. 14 листопада.
 +
        Голод настав тому, що був  неврожай та проводилась колективізація. У батька активісти забрали кобилу з лошам. Ударники збирали зерно по дворах, а люди ховали його у топку. Квасолю клали туди, де закривається димохід.                                       
 +
          В нашій сім`ї ніхто не помер, тільки усі були пухлі. Померли  два дядькових брати на вулиці Зеленівка: Решітько Арсентій і Поліна. Їх загорнули в рядно та й поховали у садку, вдома.
 +
          Виживали тим, що їли шпичаки з очерету, крім того, батько, Решітько Микита Дем`янович працював у кузні і йому за те давали пайок. Мати працювала в ланці , за що отримувала трошки хліба та молочної каші. Крім того в родині було три кози , ще й з жому мати пекла пампушки; їли кінський щавель та «бабки»(аж губи красні були).
 +
            У вісім років нас брали прополювать просо (даром).
 +
            А ще згадую, як біля с. Семереньок вовки розірвали лоша, а батькові прийшлося ділить, так він і приніс додому увесь задок , отоді й зажили трохи. 
 +
 +
Спогади очевидця голодомору 1914 р.н., Сиволоцької Марії Гордіївни
 +
 +
Я народилася 1914 року в селі Жигайлівці. У часи колективізації забирали харчі і все зерно. Сім`я господарювала одноосібно, у колгосп не вступали. Була своя земля. Зерно сховали у копицях із сіном. Коли прийшли забирати продовольство, то нічого не знайшли. Так вони від злоби розбили ступу.
 +
Під час голодомору у моїй сім`ї ніхто не вмер, бо закопали зерно під яслами у коня. А ще ховали в річці і кожен вечір приносили його та сушили на печі. Брали скільки треба і знову відносили у річку.
 +
По-сусідськи жили Кириченки – у них від голоду померли двоє дітей, яких поховали в погребі.
 +
У сім`ї Рябоконя Степана Степановича з 6-ти хлопців і 2-х дівчат ніхто не помер, бо були коні, яких вони їли. В Комлик Наталії Іванівни з 5-ти дітей залишились живими двоє. У Зубко Пріськи померли батько й мати, яких вкинули в яму без гроба. У Кириченка Панька померли два сина і він також разом із жінкою. У Комлик Наталки (Кіндратика), що на Одирванці, - 5 дітей померло із семи, залишились Ганна й Настя. Деякі люди, щоб вижити, тікали до Курська.
 +
 +
Спогади очевидця голодомору 1926 р.н. Панченка Степана Михайловича
 +
На мою думку голодомору могло й не бути. В усьому винен Сталін, бо він відійшов від заповітів Леніна.
 +
У 1929 році почали створювати колгосп в с. Жигайлівці. Організовували його добровільно-примусово. Розпочали розкуркулювати заможних селян, які по суті були трудягами. Колективізацію завершили у 1931 році. Колгоспи села не змогли забезпечити посів озимої пшениці. У 1932 р., навесні, сіяли ярину. А вона виросла кволою. Таким чином, врожай був невеликим і селяни не змогли виконати норми хлібозаготівлі. Щоб компенсувати недостачу зерна, були створені трійки, яких називали стахановцями. На Роземберовому вилучали зерно: Виганяйло Сергій Якович (ходив з ломом) і Колісник Катерина Максимівна. Забирали все їстівне, навіть квасолю. Восени 1932 та взимку 1933 рр. якось перебивались і не вмирали. Масова смертність розпочалась навесні.
 +
Їли котів, собак і, навіть мишей. Обпалювали шкіру і сирим їли, що аж кров цвіркала.
 +
Покійників звозили возом на кладовище, що було розташоване на Роземберівці.
 +
У нас сім`я була велика: 7 дівчат, 3 хлопці, дід і баба. Батька з сім`єю відокремили жити на іншій садибі. Моїм завданням кожного ранку було вибігати на шлях і виглядати, чи не їдуть ті, що збирають продовольство, а також зобов`язаний був носити перепічки дідові й бабі.
 +
Одного разу перестріли стахановці – набили й відібрали перепічку. Ще запам`ятався випадок. Йшов з перепічкою до діда й аби, коли лежить сусідка Дуня на лівому боці, (до мертвих вже звикли й не боялися), ворухнув її ногою, коли бачу – нежива, а біля грудей у неї син Іван повзає(віком 1 рік). Я взяв і поніс його до дому. Батько лаяв дуже, що з`явився зайвий рот. У нас розтелилася корова, але соски для дитини не було, тож годували Івана з ложки, а молоко назад виливалося. Через добу він помер.
 +
Коли людина помирає з голоду то мучиться тижнів 2-3. Страшнішої смерті ніж голодна – немає.
 +
 +
Спогади очевидця голодомору 1918 р.н. Клименко Пелагеї Ігнатіївни.
 +
 +
Народилася  в с. Жигайлівці у 1918 році. Сім`я складалася із семи чоловік: батько, мати, три брати і дві сестри. Я була найменша. Жили всі разом на вулиці Загороднівка.
 +
У 1932-му р. врожай зерна був дуже гарний. Сім`я мала хліба вдосталь, бо батько і брати крім свого земельного наділу робили «з половини» і в людей. Восени представники влади описали все майно людей. Спочатку сказали, щоб було здано по 130 пудів хліба. Люди виконали це розпорядження, але через три дні норми здачі було збільшено ще на 30 пудів. Таким чином, вибрали все до зернини.
 +
Мені було тринадцять з половиною років. За кусень хліба йшли працювати всі, хто міг. Мене поставили носити воду. Але це було важко і заробіток був у мене майже ніякий. Тоді попросилася сапать буряки. За висапану сотку давали 50 грам хліба. Висапать треба було 4 сотки. Ця робота була мені легшою і я з нею справлялася. А невістка із сусідкою висапували і по 6 соток. Обід видавали по списку. На початку зими стало зовсім пагано. Та якось жили.
 +
Спасло нас від смерті те, що наш родич Іван робив у колгоспі завгоспом і взяв нашу матір працювати на пекарню. Та от хліба взяти там було дуже важко. Давали 16 кг борошна. А треба було хліба випекти 20 кг. Матері вдавалося з однієї партії викроїти хлібину. Приносили її додому опівночі і тікали. Хлібину ділив на рівні пайки ниткою брат Іван. Діставалося всім порівну. І навіть племінник, якому ще не було й двох років з`їдав усе до крихти.
 +
На Великдень у 1933 р. помер батько, трохи пізніше - брат Семен. Після їхньої смерті зарізали телицю. Її м`ясом прожили три тижні.
 +
Весна-літо 1933-го. Слабих людей вивозили у курінь за Погрібним, де варили колотуху і давали її цим людям. А ще по 100 г хліба. Ці люди й вижили. А ті, хто залишився в селі – померли. Померло близько половини населення.
 +
 +
Спогади очевидця  голодомору 1932 – 1933 років Панченко Катерини Іллівни. 
 +
 +
Я, Панченко Катерина Іллівна (дівоче прізвище Литвин), народилася 7 грудня 1923 року у селі Жигайлівка.
 +
Пам’ятаю, як сидячи у мами на руках, спостерігала за подіями на вулиці Великій  (зараз вулиця Леніна). Було чути, що десь неподалік  йшла стрілянина. У жінки, що проходила повз нас,  мама запитала: «Що там відбувається?»  Та відповіла : «Щось дуже страшне. Відданий наказ – у кого є собаки обов’язково їх здати  уповноваженим особам.» Через деякий час під’їхала до двору підвода .На ній була ціла куча тіл мертвих собак. Нашого Сірка вкинули до тієї підводи. Я  визирала у вікно і плакала, бо жаль  було тварин.
 +
Не важко було здогадатися про істинну причину таких заходів, адже наступного дня по дворах стали ходити групи комсомольських добровольців . Вони робили обшуки на горищах, сараях та погребах  і все, що знаходили з продуктів, забирали. Не залишали харчів ні на один день.
 +
Коли ця бригада підійшла до нашого двору, то бабуся, розхвилювавшись, стала діставати зі столика маленьку торбинку із пшоном .  Ненароком зачепила нитки і  гасову лампу. Скло випало й розбилося, а бабуся металася по хаті, не знаючи, куди сховати заповітну торбинку. На  лежанці  лежала хвора тітка, то бабуся запхнула пшоно їй під подушку, а сама стала прибирати скло. Незвані гості перевернули всю хату, але під голову хворої жінки не подивилися. Так пшоно залишилося в  родині. Проте тітку це не врятувало. І вона сама і вся її сім’я  померли від голоду. Моя бабуся по мамі та тітка  Єлизавета (зовсім молода -17 років) теж вмерли. Мама навіть не знала, де їх поховали.  Вимерла і родина з  5 чоловік дядька Трохима. Коли ховали дядька, то загорнули у ряднину і візком довезли до кладовища, потім поклали до братської могили. А тітку вже ховали біля хати: викопали яму, поклали дошки з підлоги  і загорнули самі. Допомогти було нікому, бо всі люди були ослаблені, а вивозити на кладовище було вже нічим.  Велика рогата худоба була забрана. Дров теж не було. Топили соломою та очеретом.  Навіть хрести на кладовищі були порубані для опалення.     
 +
За кружку побовтюхи мама тяжко працювала на полі. Мої  двоюрідні сестри ходили відвідувати  тітку, що жила на вулиці Одирванка. Її чоловік і син померли, а тітка з донькою ледь – ледь дихали. Дівчата принесли їм два яйця і стали облущувати шкаралупу. А тітка  забрала та стала їсти зі шкаралупою. Дівчата ще принесли гілочки з квітучої вишні. А тітка просить: «Дайте мені квіточки. Ягідок мені вже не діждати». І стала швидко обривати  цвіт та поспіхом  вкидати до рота.
 +
А ми малі так їсти хотіли, що їли молоді листочки з вишні. А потім так боліли животи, що ми по  землі качалися та кричали від болю. Їли все , що давали батьки. Одного  разу батько приніс м’ясо  мертвого коня. Мама його довго варила, а потім їли. Коли нам з сестрою щось давали, то ми розподіляли, щоб  було порівну. 
 +
Кудись виїхати не було можливості, бо у сільського населення не було документів. От і вимирали потихеньку за наказом  Сталіна.
 +
Ще пам’ятаю, що з сусідньої хати людей вигнали. Звинувачували у куркульстві.  Організували там  дитячий садок . Ходили туди і ми з сестрою. Хтось з працівників помітив, що декілька днів не видно одного хлопчика. Вихователі пішли до  нього додому, побігли і ми слідом. Хата зачинена . Хтось запропонував у вікно залізти, а потім засув відкрили та зайшли. А там у сінях хлопець мертвий лежить, замаскований різними речами – хтось заготував собі здобич для  того, щоб вночі забрати на їжу.
 +
Чимало було випадків трупоїдства. Одного разу пішли до подруги в хату за подушкою –вона у дитячому будинку вже жила. Коли зайшли, то побачили, що у мертвої жінки вирізані  м’які частини тіла. Втікали звідти , дуже злякавшись побаченого.
 +
Ще був випадок .  У родині чоловік працював військовим. Йому видавали продуктовий набір, а жінка їздила до нього за продуктами . Сама ж проживала з трирічним  сином у Жигайлівці.  Вона запросила до себе заночувати сестру . Вночі  вбивці вдерлися до хати.  Жінок порубали, а продукти забрали. Дитину залишили живою.  Потім виховували хлопчика дідусь з бабусею. Бандитів ніхто й не шукав.
 +
 +
Спогади очевидця голодомору 1932 – 1933 років Панченка Івана Микитовича.
 +
 +
Голод я бачив на дев’ятому році свого життя. Батьки розповідали, що в 1932 році урожай був дуже гарним на всі види зернових. Але на початку 1933 року  всі запаси були забрані. Ходили по дворах з металевими прутами – шукали схованки. Мама заховала горщик з квасолею в піч. Коли  його знайшли, то мама просила залишити дітям. Але отримала у відповідь удар в обличчя.  Все звозили до колгоспної комори.. Довели людей до трупоїдства. Навіть ховрахів їли. Коли вже зовсім нічого не було, то товкли качани кукурудзи, пекли ляпанці на воді.  Ще іноді була макуха, потім половину полови туди та кору липи сушили, товкли у ступі. Таку суміш заливали водою і пекли.  Їли молоду лободу, щавель, інші бур’янці – варили та їли. Таким чином і вижили.
 +
Коли зняли з церкви  дзвони, то відвезли безбожники на брухт. Церкву розвалили. 
 +
У колгоспі коней підв’язували  мотузками до сволоків, щоб не падали. А поле копали і бороною волочили. За цю страшну працю люди отримували баланду та по шматочку хліба.
 +
Мій дід не дійшов до Бранцівки. Помер під дубом. Хтось переказав родичам, то старший син пішов туди з лопатою, та там і закопав. Ми і не знаємо того місця поховання. Привезти було нічим. А коли помер мамин брат, то маму  бригадир не відпустив на похорони. Сказав: «Без тебе закопають». Люди були зовсім без співчуття один до одного. На сьогоднішній день я також не знаю, де похований дядько. На кладовищі за школою було три братських могили .
 +
Ще знаю, як два чоловіки з підводою  (їм видавали за це продуктовий пайок), заходили до кожної хати і забирали померлих. Звозили їх до могил і вкидали, як дрова. Вночі ж з мертвих вирізали м’язи стегон, грудей. Іноді вкидали до могил ще живих, «щоб завтра не заїжджати,  все одно помреш».
 +
  Мого однолітка Василя  вже мертвого власна мати порубала і варила у чавунах. А батько, коли  зайшов до хати, запитав:
 +
- Де Василь?
 +
- Та бігає десь, -  відповіла жінка. Тоді батько дістав з печі чавуни, та, викопавши яму біля хати, поховав дитину.
 +
Вимерла більша частина села. Я бачив, як  дитина смоктала груди мертвої матері посеред вулиці.
 +
Граючись, зайшли до пустої хати, а там у запічку черепи дитячих голів та кістки.
 +
Мати прив’язувала мене до ніжки столу, коли йшла на роботу. Ставила кружку води та картоплину на цілісінький день.
 +
А в цей час Радянський Союз відправляв за кордон мільйони тонн хліба …
 +
(Записано учнями 9 класу, класний керівник Рябоконь Олександр Дмитрович).
 +
 +
Спогади очевидця  голодомору 1932 -1933 року Донець Галини Костянтинівни (дівоче прізвище Будник).
 +
Галині Костянтинівні в роки голодомору виповнилося  12 років. Костянтин Денисович, батько Галини, не захотів йти в колективне господарство. Він вночі поїхав власним конем в село Мезенівку. Там влаштувався робітником цукрового заводу. Лише через два місяці він зміг забрати сім′ю до себе. Та за цей час його родина зазнала чимало лиха.
 +
Другого дня до них прийшли активісти (так звані ударники). Вони забрали худобу, зерно і все, що можна було використати для харчування сім′ї. «Ударники» взяли з собою Марусю, старшу сестру Галини. Її ув′язнили. Від дівчини вимагали, щоб вона повідомила місце перебування батька. Та Маруся твердила: « Не знаю! Хоч повісьте мене!» Не повісили. Відпустили додому. Та на цьому поневіряння не закінчилися.
 +
Одного разу, коли мачуха ( мати померла раніше) пекла пироги із залишків борошна, до кімнати зайшов чоловік і сказав, що «ударники» розкривають їхню хату. Вийшли на подвір′я. Серед двору стояв якийсь набундючений начальник і поглядав на людей, що співчутливо дивилися на те, що відбувалося. Він погрожував вигнати із домівки кожного, хто наважиться взяти до себе потерпілих. Та один інвалід, який жив неподалік від них, не побоявся і взяв  до себе їхню мачуху, і брата Матвія, і сестер – Марію, Соню і Галину.
 +
У Жигайлівці в цей час панував голод . Помирали люди. Іноді з багатодітної сім’ї не залишалося жодного члена родини. Були навіть випадки канібалізму.
 +
Марфина Малижка жила по вулиці Великій (нині вулиця Леніна) . Ця жінка збожеволіла від голоду. Вона зарізала доньку Настю та сина Василя. Потім зварила їх. Сама теж померла. Довго сільські діти  боялися навіть ходити біля подвір’я.
 +
Голодувала і сім’я Будників. Померла мачуха. Та ховати її забороняли. Це було карою для дітей утікача. Матір загорнули у рядно і поклали в сінях. Там вона лежала днів три. Для того, щоб потрапити до кімнати,  доводилося лазити у вікно, бо діти боялися.  Добре, що допоміг хрещений батько . Одного дня скинули труп мачухи на віз і поховали у загальній могилі. 
 +
(Записано учнями 10 класу, класний керівник Краснюкова Віра Миколаївна).
 +
 +
Витяг із постанови райпарткому «Про продовольче становище у районі» 12 березня 1933 року.
 +
«Отмечая недопустимое явление, когда в селе Жигайловка на кладбище скопилось около 16 гробов не закопаных, причем со стороны сельсовета и партячеек никаких мер принято не было. Предложить под личную ответственность председателя сельсовета не допускать таких фактов и принимать меры к немедленному зарытию. За допущение скопления гробов и непринятия мер в селе Жигайловка – Председателю сельсовета тов. Лесняку обьявить выговор, предупредив всех председателей, что за допущение таких фактов будут преданы суду».
 +
(с.194, М.М. Артюшенко «Новітня історія Тростянеччини).
 +
 +
Додаток 6. Село в роки Другої світовї війни.
 +
 +
Спогади ветерана Великої Вітчизняної війни Назаренка Івана Васильовича.
 +
Народився Іван Васильович 25 жовтня 1923 року в сім`ї Василя Паньковича та Наталії Йосипівни, селян з діда – прадіда, мав три сестри : Катерину, Марію , Анастасію та брата Павла. В дитинстві любив читати, особливо літературу на воєнну тематику. Як і інші сільські хлопчаки любив лазити на дах церкви і ганяти голубів та горобців. Коли настали чорні дні голодомору 1932-1933 років він мав 10 років. Як могли перебивались: їли листя з липи, висівки. На превелике щастя із їх сім`ї ніхто не помер.
 +
Юність, перша закоханість, канікули. Та раптом прогриміло: «Війна!».
 +
В серпні 1941 року Іван Васильович вступає до Харківського бронетанкового училища. 1942 року він, як і всі його товариші поїхав на Урал отримувати танки , було сформовано сто екіпажів. Далі Північно- Кавказький фронт, 244-й окремий танковий полк Приморської армії. Івану Васильовичу присвоєно звання старшого сержанта. І несли його буремні роки по землях планети: обороняв Кавказ , звільняв Крим, брав Берлін, столицю фашистської Німеччини.
 +
Особливо часто згадує Іван Васильович штурм Берліна: «Коли отримали наказ охороняти метро у Берліні, то німці почали відступати, вони хотіли затопити метро, в якому переховувались інші німці.Ми виконали наказ і поїхали на зустріч з американськими військами. 
 +
9 травня 1945 року, свято Перемоги, зустрів у місті Плауені в Німеччині.
 +
Яка це була радість, радість  зі сльозами на очах. З гіркотою згадали друзів, що загинули, з якими ділилися останньою цигаркою. Ця дружба була скріплена потом і кров`ю». Зокрема Іван Васильович пом`янув полковника-командира частини Мжачіха, що лежить на ялтинській землі. Часто згадує своїх друзів-побратимів: старшину Плічкова, старшого сержанта Воложеніча. Оберігали сина Івана материни молитви.
 +
За всю війну він не зазнав жодного серйозного поранення.
 +
Через рік після демобілізації Назаренко Іван Васильович одружився. Подарувала йому дружина дві доньки Ніну і Віру. Старанно працював він у місцевому колгоспі все своє подальше життя.
 +
Щороку 9 Травня одягає Іван Васильович костюм, який прикрашають нагороди: дві медалі «За відвагу», орден « Вітчизняної війни ІІ ступеня» та інші.
 +
 +
Спогади учасника Великої Вітчизняної Війни Панченка Степана Михайловича
 +
 +
Народився 10 серпня в селі Жигайлівці на вулиці Роземберів. У 1934 році пішов у 1-й клас в с. Жигайлівці у школу, та шо на «Вигоні». До початку війни закінчив сім класів. Два годи був у окупації до 1943 року. 28 серпня 1943 року призвали в Армію. Служив у Башкирській АССР в запасному полку піхоти на обученії. Годували дуже погано.
 +
      1944 року, у червні, попав на фронт під Псков. Був на 1-му Прибалтійському фронті в учебному батальйоні, де проходив підготовку наводчика протитанкового орудія 7631С. Попав на 3-й Прибалтійський фронт, в якому й закінчив війну. Брав участь у бойових операціях в Прибалтиці.
 +
        У червні 1945 року відправили на Японію. Прибули ми в Комсомольськ на Амурі. 5 вересня 1945 року Японія капітулірувала. Наш корабель попав у аварію в Охотському моріі і нас буксіром затягли на Колиму. У червні 1946 року займався евакуацією японців. Остальна служба моя протікала на Сахаліні до липня 1950 року, коли й демобілізувався.
 +
Повоєнні роки
 +
Перший свій трудовий день пройшов у колгоспі ім. Сталіна. Робив фуражиром на свинофермі.
 +
В 1951 году во время посівної кампанії пішов робить заправщиком у Боромлянську МТС. Жнива 1951 року одробив помощником комбайнера СК-4. Зімній період проробив фуражиром на фермі крупного рогатого скота.
 +
У 1952 р. назначають об`єздчиком. Жнива 1953 р. робив вагарем. Після жнив робив учотчиком полєводчиської бригади.
 +
1954 року поступаю в Харківський сільськогосподарський інститут на спеціальність бухгалтер-економіст.
 +
По спеціальності проробив два годи, ще й в нагрузку – касіром колхозу.
 +
З 1956 р. працював завфермою. Після скандалу з предсідатільом колхозу (Ф. П. Стояновським) бросаю ферму і йду на курси трактористів.
 +
У 1957 р. здаю на права 2-го класу і роблю трактористом на Т-54 тринадцять років.
 +
Далі назначили начальником участка. У1973 р. участки укрупняють (з 4-х зробили 2). Роблю бригадиром полєводчеської бригади . Заболів (язва желудка). Роблю сторожем на молочно - товарній фермі 5 років. Назначають бригадиром стройбригади колхоза. Звідти й пішов на пенсію у 1986р.
 +
Будучи на пенсії в свободне время робив у плотницькій бригаді ферми №2 (3 года).                         
 +
Підпільно-партизанський рух у селі Жигайлівка
 +
під час Великої Вітчизняної війни
 +
Із наближенням фронту 1941 року за рішенням обкому партії Тростянецьким райкомом КП(б)У було продумано структуру руху опору на окупованій території району . За цим планом у районі намічалося створити один партизанський загін у складі чотирьох груп, які повинні були діяти у населених пунктах Тростянець, Білка, Боромля, Жигайлівка. Жигайлівську групу очолили голова сільської ради Забара Петро Максимович , уповноважений карного розшуку Васютенко Панас Семенович, директор школи Крючко К. В. . Напередодні приходу німців командир районного партизанського загону Матюшенко провів нараду з керівниками груп, на якій було прийняте рішення  у день вступу німецьких військ у район зустрітися у визначеному місці у лісі біля Тростянця. Як і було вирішено на нараді, всі партизани в тому числі і Жигайлівська група зібралися в лісі. Пробули там три дні, але ні керівництва, ні якихось вказівок не діждалися.
 +
Окупанти швидко встановили свої порядки: вже 16 жовтня 1941року стала діяти районна управа, яка відала всима адміністративними, сільсько-
 +
господарськими справами. На чолі управління призначили бургомістра. Селами керували старости, які підпорядковувалися бургомістру. У с. Жигайлівка старостою був Логоша Тимофій. Була утворена із жителів села місцева поліція.
 +
З важкою душею поверталися всі учасники того збору додому: в селі проживати неможна, зброї недостатньо. Жигайлівська підпільна трійка в таких умовах вирішила діяти самотужки. Вона встановила тісні зв`язки з жителями Жигайлівки. У «Книзі Пам`яті України» говориться : «Восени 1941 року партизанська група П. М. Забари напала на сільську управу села Жигайлівка, знищивши кілька фашистів і поліцаїв. Проте невдовзі директор школи Крючко К.В. зрадив і здався німцям, видавши своїх товаришів, список активістів та явочні квартири.
 +
Почалася люта розправа над жителями села. Німці та поліція на чолі з Сущим Я.Я. і рядовими поліцаями Колісником П.К., Решітьком І.М. та іншими робили обшуки у хатах активістів. Так у Білаша І.М., у хаті якого була явка, знайшли зброю. Багато селян було заарештовано, але схопити Забару П.М. та Васютенка П.С. їм не вдалося. Фашисти та поліція розраховували кривавим терором залякати населення, примусити його відмовитися від боротьби з окупантами. Розлючені невдачею, німці почали арештовувати, допитувати, вішати та розстрілювати  людей села. Так  голову колгоспу Гладкого Андрія Григоровича повісили вдома на воротях. Також були повішені у центрі села на березах Назаренко В.П., Трипільська Наталія, Трипільський Василь, Перетятько Митрофан, Шелегеда Харитина, Шелегеда С.Т. та багато інших. Після допитів та знущань протягом грудня 1941- квітня 1942 р.р. розстріляли Демченко Євдокію Я., Білан Ганну Павлівну, Коломійця Федора, Касяненка Данила, Зубко Олександру, Чепігу Якова, Смілика Федосія, Ігнатенка Михайла, Кириченка Ісака Петровича та інших.
 +
Після викриття квартири партизанів у Демченко Євдокії, Забара і Васютенко полями перебралися у село Криничне, де проживала тітка Васютенка Березіна Варвара Павлівна, деякий час там переховувались. Проте поліції вдалося вистежити Петра Максимовича та Панаса Семеновича. У нерівному бою за селом Жигайлівка, у лісі, партизани загинули смертю хоробрих. У Забари та Васютенка було при собі лише по одній гвинтівці і шабля. Їх, озброєні до зубів поліція та німці, не могли впіймати майже три місяці. Не дивно, що імена цих людей обросли легендою, як серед населення, так і серед поліції. Після того, як тіла партизанів потрапили в лапи поліцаїв, Васютенка його ж таки шаблею було порубано на шматки, Забарі відтято голову, аби відзвітувати, що з партизанами на Тростянеччині
 +
покінчено.  Жигайлівська група протрималася найдовше у районі.
 +
 +
                                              Трагедія  Чернеччини
 +
( лютий 1943 року)
 +
        У с.Жигайлівка є вулиця Шевченка, частина якої має назву Чернеччина. Тут у  роки Великої Вітчизняної війни відбулися трагічні події.
 +
            У лютому 1943 року почався  стрімкий наступ радянських військ на південній ділянці радянсько-німецького фронту. У цей час  рейдував по території Краснопільського та Тростянецького районів партизанський загін Наумова. Він провів декілька успішних операцій. Підрозділи рейдуючого
 +
партизанського з`єднання М.І.Наумова на кілька днів
 +
зупинилися у Чернеччині. Жителі Чернеччини радо зустріли партизан, прийняли в свої будинки, надавали їм всіляку допомогу. Коли партизани залишили село, бувший куркуль Сумець Омелько, у якого месники силоміць вилучили багато теплого одягу, валянок і чобіт, а йому погрожували смертю, звернувся у Боромлянську німецьку комендатуру і розповів про партизан. У неділю 15 лютого  сюди прибув Боромлянський  каральний загін. Спочатку грабіжники позабирали з сараїв живність, яка ще залишилася, потім вигнали людей із хат. Хати обклали соломою, облили бензином і підпалили.
 +
Всіх чоловіків Чернеччини, починаючи з чотирнадцятирічного віку і закінчуючи старими та Інвалідами есесівці погнали до сусіднього хутора
 +
Шевченків  Гай, а потім у село Боромлю. Заарештованих привели у центр Боромлі під кінець дня. Четверо сміливців спробували втекти. З дзвінниці церкви вдарив кулемет і скосив одного втікача, а решта три таки втекли і залишилися живими . Це були Кас`яненко Іван, Комлик Микола, Сумець Іван.  Колону зупинили на подвір`ї школи. Наказали лягати обличчям вниз. Так пролежали нещасні до ранку. Тільки о 10 годині карателі вирішили закінчити свою справу. Обморожених, знесилених фізично і морально людей, вони розстрілювали по 5 чоловік, відводячи за приміщення школи. Та одному з цих приречених удалось уціліти. Коли він опритомнів, побачив, що лежить завалений трупами своїх односельців, а поруч спину німецького солдата. Смілик Михайло –так звали того хлопця 16 років – знепритомнів знову. Після цього опритомнів уже ввечері, почув: «Та він ще живий!». Перед ним стояли  два радянські солдати. Виявилося, що Смілик не був навіть поранений. Очевидно, від пережитого він втратив свідомість на мить раніше від пострілу. Так гітлерівці спалили у Чернеччині 33 хати і місток, вбили 37 жителів.
 +
          Розстріляних мирних жителів поховали у братській могилі. Для увіковічнення пам`яті загиблих у 1967 році на могилі був споруджений  пам`ятник « Жертвам фашизму», на меморіальній дошці надпис: « Вічна слава загиблим громадянам від рук німецьких карателів за участь у партизанському русі в звільненні рідного села» 
 +
 +
В боях за село загинуло 92 радянських воїни, з них 61 був похований у братській могилі поблизу лікарні, 31- у братській могилі на сільському кладовищі. У 1956 році у братську могилу в центрі села були перенесені рештки 31 воїна із сільського кладовища. В цьому ж році дерев`яний обеліск був замінений скульптурою воїна. Його розміри : могили- 3,0 х 2,0 х 0,6 м, скульптури- 2,7 м, постамента- 4,0 м,меморіальної дошки- 0,6 х 0,4 м, загальна висота – 6,7 м На мармуровій меморіальній дошці надпис: «Вечная пам’ять героям павшим в борьбе за свободу и независимость нашей Родины».  У травні 2004 року до відзначення 59-річчя Великої Перемоги було замінено зруйновану часом цегляну скульптуру воїна на пам`ятний знак із граніту, виготовлений з ініціативи сільської ради бюро ритуальних послуг «Етуаль» на кошти ТОВ АФ «Вікторія». 
 +
 
 +
У 1943 році частини 40-ої Армії (командуючий генерал-полковник Москаленко К.С.) Воронежського фронту був звільнений Тростянецький район від німецько-фашистських загарбників.
 +
За спогадами очевидців на початку серпня 1943 року найжорстокіші бої
 +
за  Жигайлівку точилися на північно-західній околиці села. Під хутором Мозкове була дислокація німецької артилерії. По горі над вулицею Набережна села Жигайлівки зайняли оборону німецькі солдати. На стику вулиць Набережна і Північна стояли реактивні установки «Катюші». Навпроти нинішнього пам`ятника у хаті Манірко Анастасії Сергіївни
 +
розмістився госпіталь Червоної Армії.  Радянським воїнам  довелося брати висоту у жорстокому бою.
 +
У братській могилі  по вулиці Набережнійс.Жигайлівкипохоронені36 воїнів Червоної Армії, які загинули за визволення села.
 +
Опис пам`ятника:
 +
«Братська могила радянських воїнів»
 +
На постаменті мармурова дошка з написом: « Вічна слава героям, що полягли в боях за свободу і незалежність нашої Вітчизни». Розміри:
 +
  - могили- 3,5 х 2,5 х 0,7 м;
 +
  - скульптури солдата- 2,7 м;
 +
  -  постамента- 1,5 х 1,5 х 2,5 м;
 +
  -  загальна висота пам`ятника- 5,2м.
 +
Герой Радянського Союзу.
 +
Шульга Семен Никифорович
 +
Народився 1 вересня 1912 року в селі Жигайлівка Тростянецького району в селянській сім`ї.
 +
Закінчивши у 1924 році початкову школу, допомагав батькам у господарстві. 1930 року переїхав до міста Орджонікідзе Донецької області, де працював на одному з заводів.
 +
У липні 1941 року був призваний до Армії. Воював на Сталінградському, Південно-Західному, 1-му і 3-му Українських фронтах. У грудні 1943р. був поранений.
 +
Нагороджений орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки і медалями «За бойові залуги» та «За оборону Сталінграду».
 +
Це було наприкінці січня 1945 року. В результаті успішних настуальних дій віська 1-го Українського фронту вийшли до річки Одер, форсували її та захопили плацдарм на протилежному березі.
 +
Велику роль у подоланні цього водного рубежу відіграли інженерно- саперн частини, зокрема 56-й інженерно-саперний батальйон.
 +
Бійці цього підрозділу за дуже короткий строк спорудили переправний міст. Коли частина радянських військ була вже на протилежному березі Одеру, бурхливий потік води і льоду, що рухався зірвали верхні надбудови мосту. Переправа військових частин припинилась. 56-му інженерно-сапеному батальйону було некзано негайно відновити міст. Безпосереднє виконання цього завдання доручили відділенню, яким комндував сержнт Шульга. Відважні сапеи до пояса в крижаній воді, кожної хвилини ризикуючи по попасти під лід, всю ніч без перепочинку працювали над відновленням переправи. Подолавши всі труднощі, вони відмінно виконали завдання. На ранок по відбудованому мосту рушили радянські війська. Дві доби відділення сержанта Шульги забезпечувало безперебійну роботу переправи.
 +
Завдяки мужності, стійкості та витримці саперів, війська і бойова техніка своєчасно були переправлені через Одер.
 +
За герроїзм і відвагу, виявлені пі час форсування ріки Одер, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року Семену Никифоровичу Шульзі було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
 +
У листопаді 1945 р. хоробрий воїн Семен Шульга демобілізувався з Радянської Армії. Повернувшись у рідне село, він став працювати в колгоспі. Разом з дружиною Надією Сергіївною виховали два сини і дві доньки…
 +
В жовтні 1960 року в результаті нещасного випадку С.Н. Шульга загинув.
 +
Ім`ям С.Н. Шульги названо одну із вулиць с. Жигайлівки.
 +
                                           
 +
                                            Згадаймо всіх поіменно,
 +
Горем згадаєм своїм!
 +
Це потрібно не мертвим
 +
Це потрібно живим.
 +
                        ЖИТЕЛІ СЕЛА, ЯКІ НЕ ПОВЕРНУЛИСЯ
 +
З ФРОНТОВИХ ДОРІГ
 +
№ Прізвище, ім.`я, по батькові Рік народження Де і коли загинув
 +
1. Панченко Яків Іванович 1902 Харківська обл..
 +
2. Колесник Прокіп Никифорович 1901 Безвісти у 1941 р
 +
3. Северин Василь Прохорович 1925 Латвія, 1944 р.
 +
4. Рябоконь Іван Степанович 1914 Безвісти у 1942 р
 +
5. Колесник Григорій Прокопович 1924 Решетилівський район, 1943р.
 +
6. Манірка Федір Кузьмич 1913 Безвісти у 1943р.
 +
7. Рябоконь Семен Степанович 1921р. Безвісти у 1943 р.
 +
8. Рябоконь Пилип Степанович 1906 Безвісти у 1943р.
 +
9. Закалюжний Семен Іванович 1897 Безвісти у 1943 р.
 +
10. Будник Петро Васильович 1912 Безвісти у 1945 р.
 +
11. Бацман Павло Гордійович 1911 Безвісти
 +
12. Бацман Ігнат Гордійович 1915 Безвісти
 +
13. Донець Ігнат Федорович 1897 Немає повідомлення
 +
14. Перетятько Дмитро Борисович 1923 Полтавська обл..
 +
15. Панченко Михайло Петрович 1905 Харківська обл.., 1943р.
 +
16. Азацький Тимофій Антонович 1910 Безвісти у 1941 р.
 +
17. Тимошенко Федір Андрійович 1917 Білорусь, 1941 р.
 +
18. Яценко Борис Павлович 1902 Безвісти у 1941 р.
 +
19. Яценко Володимир Павлович 1914 Безвісти у 1941 р.
 +
20. Пирог Федір Миколаєвич 1918 Безвісти у 1941 р.
 +
21. Шило Іван Васильович 1905 Безвісти у 1941 р.
 +
22. Панченко Захар Несторович 1905 Безвісти у 1941р.
 +
23. Панченко Іван Іванович 1905 Безвісти у 1943 р.
 +
24. Василенко Іван Оврамович 1923 Безвісти у 1943 р.
 +
25. Никода Кіндрат Матвійович 1903 Безвісти у 1903 р.
 +
26. Панченко Андрій Дем янович 1904 Безвісти у 1904 р.
 +
27. Донець Олексій Петрович 1910 Безвісти у 1943 р.
 +
28. Закалюжний Марко Іванович 1899 Безвісти у 1943 р.
 +
29. Закалюжний Єгор Маркович 1925 Безвісти у 1943 р
 +
30. Блезнюк Олексій Сергійович 1922 Безвісти у 1943 р.
 +
31. Скороход Кузьма Петрович 1906 Безвісти у 1943 р.
 +
32. Манірка Олександр Кузьмич 1910 Безвісти у 1943 р.
 +
33. Скороход Володимир Олексійович 1909 Безвісти у 1943 р.
 +
34. Скороход Кузьма Олексійович 1907 Карелія ,1939 р.
 +
35. Нарижній Петро Іванович Безвісти у1941 р.
 +
36 Нарижній Олексій Іванович Ленінградська обл.., 1944 р.
 +
37. Донець Олександр Олексійович Безвісти у 1943 р.
 +
 +
38. Будко Антон Федорович Х. Озерки,1942 р.
 +
39. Панченко Антон Несторович Безвісти у 1944 р.
 +
40. Селихов Павло Ілліч М.Будапешт
 +
41. Яценко Микола Петрович Р. Дніпро
 +
42. Сумець Ігнат Карпович Під Берліном, 1945 р.
 +
43. Нарижній Іван Іванович Безвісти
 +
44 Логоша Іван Григорович Безвісти
 +
45. Назаренко Григорій Олексійович Безвісти
 +
46. Сиволоцький Микола Григорович Безвісти у 1941
 +
47. Кириченко Лука Лаврентійович Біля Охтирки, 1943 р.
 +
48. Сіроштан Йосип Петрович Під м.Смоленськом
 +
49. Лисенко Василь Андрійович Безвісти
 +
50. Коломієць Федір Захарович Безвісти
 +
51. Северин Іван Афанасійович 1921 Безвісти
 +
52. Клемченко Андрій Федосійович 1918 М.Курськ, 1943р.
 +
53. Смілик Андрій Демидович Безвісти у 1943 р.
 +
54. Костенко Іван Трофимович 1924 Безвісти у 1944р.
 +
55. Северин Іван Петрович 1924 За рікою Одер, 1945 р.
 +
56. Білько Григорій Фролович 1910 Безвісти у 1943 р.
 +
57. Литвин Степан Костянтинович 1899 Калінінський фронт, 1942 р.
 +
58. Демченко Федір Миколайович 1910 Безвісти у 1945 р.
 +
59. Тимошенко Микола Степанович Нижня Селезня, 1944 р.
 +
60. Шкабура Антон Іванович 1912 м.Бєлград, 1943 р
 +
61. Смілик Яків Васильович 1919 Безвісти у 1943 р.
 +
62. Калашник Іван Якович 1925 Безвісти у 1944 р.
 +
63. Костенко Павло Лукич 1913 Безвісти у 1945 р.
 +
64. Калашник Яків Іванович 1901 Безвісти у 1944 р.
 +
65. Демченко Микола Михайлович 1907 Безвісти у 1942 р.
 +
66. Бойко Степан Іванович 1909 М. Будапешт
 +
67. Сизик  Павло Степанович 1912 Безвісти у 1944 р.
 +
68. Колесник Леонтій Миколайович 1901 Безвісти у 1943 р.
 +
69. Бойко Григорій Васильович 1920 безвісти
 +
70. Яценко Іван Арсентійович 1926 р. М. Берлін, 1945 р
 +
71. Любарський Павло Васильович 1907 Безвісти у 1945 р.
 +
72. Любарський Григорій Васильович 1914 Безвісти у 1945 р
 +
73. Бойко Тимофій Панькович 1919 Безвісти у 1943 р.
 +
74. Манірка Степан Степанович Безвісти у 1943 р.
 +
75. Кацяка Іван Трофимович 1900 Безвісти у 1944 р.
 +
76. Бойко Григорій Дмитрович 1914 Безвісти у 1943 р.
 +
77. Кацяка Григорій Трофимович 1905 Безвісти у 1945 р.
 +
78. Логоша Павло Андрійович 1918 Під м.Києвом у 1943 р.
 +
79. Домашенко Парфентій Павлович 1894 Безвісти у 1941 р.
 +
80. Сизик Олександр Миколайович 1918 Безвісти у 1942 р.
 +
81. Клець Федот Павлович 1914 Безвісти у 1941 р.
 +
82. Сущий Яків Євдокимович 1906 м.Курськ, 1943 р.
 +
83.  Шульга Савелій Парфентійович 1904 Безвісти у 1943 р.
 +
84. Будко Іван Федорович 1907 Безвісти у 1941 р.
 +
85. Панченко Іван Федорович 1910 Безвісти у 1941 р.
 +
86. Сизик Олександр Миколайович 1927 Безвісти у 1944 р.
 +
87. Білаш Олександр Федотович 1919 Безвісти у 1943 р.
 +
88. Манірка Іван Єгорович 1924 Безвісти у 1945р.
 +
89. Рябоконь Єгор Васильович 1914 Безвісти у 1942 р.
 +
90. Панченко Іван Васильович 1922 Красний Оскол, 1943 р.
 +
91. Панченко Степан Петрович 1925 Безвісти у 1943 р.
 +
92. Клець Михайло Тихонович 1925 Безвісти у 1943 р.
 +
93. Дейкало Роман Якович 1910 Безвісти у 1943 р.
 +
94. Сущий Ілля Михайлович 1908 Безвісти у 1944 р.
 +
95. Шило Петро Данилович 1909 Безвісти у 1944 р.
 +
96. Мицик Іван Ігнатович 1909 м. Чугуєв, 1943 р.
 +
97. Шелегеда Михайло Арестович 1923 м. Волгоград. 1942 р.
 +
98. Мицик  Іван Дмитрович 1901 м.Біла Церква, 1943 р.
 +
99. Мицик Іван Іванович 1923 Безвісти у 1943 р.
 +
100. Мицик Микола Іванович 1927 Безвісти у 1944 р.
 +
101. Левченко Карпо Васильович 1903 Безвісти у 1942 р.
 +
102. Левченко Олексій Карпович 1924 м.Калінінград, 1945 р.
 +
103. Мозговий Марко Олексійович 1921 Безвісти у 1943 р.
 +
104. Мозговий Петро Терентійович 1912 Безвісти у 1941р.
 +
105. Мозговий Іван Денисович 1912 Безвісти у1945 р.
 +
106. Кириченко Роман Петрович 1900 Безвісти у 1943 р.
 +
107. Коломієць Микола Мусійович 1911 Безвісти у 1943 р.
 +
108. Бацман Андрій Федотович 1919 м Київ , 1943 р.
 +
109. Логоша Федір Павлович 1906 мХарків ,1943 р.
 +
 +
110. Колісник Федосій  Михайлович 1920 М. Смоленськ, 1941 р.
 +
111 Коломієць Михайло Тихононвич 1903 Безвісти у 1943
 +
112. Кириченко Іван Іванович 1903 Безвісти у 1943 р.
 +
113. Колодка Іван Васильович 1912 Безвісти у 1943 р.
 +
 +
114. Панченко Іван Васильович 1921 Харків у 1943 р.
 +
115. Панченко Василь Карпович 1910 Північна Прусія у 1945 р.
 +
116. Колесник Григорій Степанович 1914 На Чорному морі у 1943 р.
 +
117. Власов Тихон Петрович 1911 Безвісти
 +
118. Колесник Іван Павлович 1901 В Лебедині у1943
 +
119. Будник Петро Іванович 1918 Санбург у 1943 р.
 +
120. Сіроштан Федір Григорович 1902 Харківська обл.. у 1941 р.
 +
121. Самсоненко Іван Федорович 1923 Київська обл.. у 1943 р.
 +
122. Білаш Павло Максимович 1914 Будапешт у 1945 р.
 +
123. Решітько Павло Маркович 1924 Дніпропетровськ у 1945 р.
 +
124. Шило Андрій Тихонович 1911 Київ у 1941 р.
 +
125. Вєроьовка Ілля Андрійович 1901 Безвісти
 +
126. Панченко Андрій Омельянович 1910 Безвісти
 +
127. Будник Василь Дмитрович 1926 Під Варшавою у1944 р.
 +
128. Бойко Павло Іванович 1900 Безвісти у 1944 р.
 +
129. Сіроштан Костянтин Григорович 1909 Безвісти у 1944 р.
 +
130. Бацман Федір Гордійович 1907 Тернопільська обл.. у 1945 р.
 +
131. Решітько Іван Йосипович 1901 Поблизу Дніпра у 1944 р.
 +
132. Губар Іван Петрович 1893 Пірятено у 1943 р.
 +
133. Василенко Єфим Євдокимович 1906 Безвісти
 +
134. Василенко Михайло Сергійович 1903 Безвісти у 1941 р.
 +
135. Мицик Василь Антонович 1924 Безвісти у 1943 р.
 +
136. Логоша Іван Матвійович 1907 Під Тулою у 1941 р.
 +
137. Логоша Андрій. Матвійович 1912 Під Києвом у 1943 р.
 +
138. Никонов Михайло Олександрович 1908 Курська обл.. у 1943 р.
 +
139. Зубко Тарас Йонович 1907 с. Шушенки у 1943 р.
 +
140. Мозговий Костянтин Іванович 1924 Калининський фронт у 1942 р.
 +
141. Демченко Іван Кондратович 1904 Безвісти
 +
142. Мусіка Михайло Данилович 1915 Безвісти
 +
143. Логоша Василь Антонович 1910 Безвісти
 +
144. Самсоненко Петро Олексійович 1914 Безвісти
 +
145. Василенко Григорій Олександрович 1909 Новгород-Сіверський у 1941 р.
 +
146. Самсоненко Петро Павлович 1914 Під Бєлгородом у 1943 р.
 +
147. Северин Федір Романович 1910 Поблизу Харкова у 1942 р.
 +
148. Самсоненко Дмитро Романович - Безвісти у 1942 р.
 +
149. Барабаш Василь Якович 1907 Безвісти у 1943 р.
 +
150. Шелегеда Федір Трохимович - Безвісти у 1942 р.
 +
151. Шелегеда Андрій Трохимович - Безвісти у 1941 р.
 +
152. Артюх Микола Антонович 1913 Безвісти у 1942 р.
 +
153. Вєрьовка Василь Михайлович 1898 Безвісти у 1943 р.
 +
154. Касяненко Анісій Федотович 1902 Безвісти у 1944 р.
 +
155. Бойко Тихін Арсентійович 1911 Безвісти у 1944 р.
 +
156. Мірошниченко Іван Свиридович 1908 Безвісти у 1943 р.
 +
157. Зарізенко Василь Трохимович 1901 Безвісти у 1943 р.
 +
158. Мірошниченко Трохим Семенович 1907 Безвісти у 1945 р.
 +
159. Кириченко Микола Іванович 1911 Безвісти у 1943 р.
 +
160. Могилка Петро Васильович 1905 Безвісти у 1943 р.
 +
161. Комлик Єфим Афанасович 1902 Безвісти 1942 р.
 +
162. Сумець Василь Іванович 1921 Безвісти у 1943 р.
 +
163. Самсоненко Василь Євдокімович 1912 Безвісти у 1943 р.
 +
164. Касяненко Микита Іванович 1908 Під Смоленськом у 1944 р.
 +
165. Лисенко Хрисан Денисович 1896 Безвісти
 +
166. Манірка Федір Кузьмович 1905 Безвісти
 +
167. Бєлаш Дмитро Васильович 1899 Безвісти
 +
168. Логоша Ігнат Олексійович 1910 Безвісти
 +
169. Дейкало Каленик Дмитрович 1900 Безвісти
 +
170. Гуменник Степан Олексійович 1911 Безвісти
 +
171. Лозовий Афанасій Іванович 1908 Безвісти
 +
                           
 +
 +
                      Спогади остарбайтерів с. Жигайлівки.
 +
 +
Клименко (Мицик) Пелагея Ігнатівна.
 +
(Перебувала на примусових роботах у Німеччині у м.Блекгаммері р-н Козель
 +
На будівництві бензинового заводу).
 +
Народилася 1918р. у с. Жигайлівка. У травні – червні 1941року
 +
кіньми насипали дорогу з Боромлі до Тростянця. Усім господарствам району було наділено ділянки роботи на будівництві дороги. Жигайлівська ділянка припадала якраз навпроти Радомлі. Два тижні ночували в Радомлі, а на неділю 22 червня 1941 прийшла пішки разом з іншими жигайлівцями Пелагея Ігнатівна додому. Вранці збудив брат Іван сестру Полю, весь білий як стіна, і сповістив, що по радіо передали (в конторі слухав), що почалася війна. У сім’ї ніхто не був причетний до роботи в партійних органах. Були мобілізовані двоюрідні брати Павло і Дмитро. Рідний брат Палагеї Ігнатівни Іван саме шив дівчині чоботи і прийшла повістка. Так і залишилися Поліни чоботи недошитими. Восени Поля разом з іншими колгоспниками ходила в поле працювати: сіяли зернові, волочили коровами,а скопували вилами.
 +
У жовтні через рідне село проходили відступаючі частини Червоної Армії. Під великим наші, а з Боромлі наступали німці. У хаті Пелагеї Ігнатівни на квартиру розмістилися санітари і команди, на воротях хрест медицинський прибили. Відступаючи, наші війська підірвали місток на в’їзді в село і попрямували на Бранцівку. Жигайлівці розібрали по дворах колгоспні вулики, інше колгоспне майно. На свято Покрови німці вступали в село об’їздною дорогою по вул. Островського. Люди поховалися, стояла тиша в Жигацлівці. Чути було лише німецьке <Вйо!Вйо!> ,це було незвично,бо у нас коней поганяють < НО!> . Було страшно.
 +
Незабаром у хату зайшов німець, щось белькнув по-своєму, ми не розуміли. А тоді дістав словник і дав Полі,щоб прочитала, що йому треба. Просив меду, сказала загарбнику, що немає (хоч був схований колгоспний вулик у погрібнику).
 +
Згодом знову зайшли німці зарізали нашого кабана, порубали стіл надрова, самі готували страви, нас не просили допомагати. На другий день поїхали передові частини німецької армії з нашого села, а їх заступили інші німці. Ці самі не готували, а просили українських жінок готувати страви. Селяни боялися німців.
 +
Головою колгоспу ім. Будьонного, у якому і працювала Поля, до окупації і на початку її був Шкабура Федір, а у сільраді Назаренко.
 +
Пізніше і Шкабура і Назаренко були страчені німцями із-за партизанського руху у с.Жигайлівка. Для організації партизанського загону у селі були залишені бувший голова с/ради Петро Забара, начальник Тростянецького карного розшуку Васютенко та директор школи Крючко. Проте Крючко зрадив товаришів і повідомив списки мешканців села причетних до партизанського загону німцям. Почалися арешти, розстріли. Але організатори Забара і Васютенко не потрапили до рук окупантів. До Демченка Івана прийшли взимку Забара і Васютенко. Петро Забара доводився родичем Демченкам. Хтось із жигайлівців повідомив поліцаям про візит. Поліцаї тільки стали заходити в хату Демченка, а партизани вбили першого в дверях та втекли. Матір Івана Демченка поліцаї забрали і розстріляли.
 +
Школа на початку німецької окупації у Жигайлівці не працювала, а лікарня була, лікарем робив Грищенко.
 +
У торгівлі потреби великої не було. Перед окупацією селяни запаслися добре зерном, тому були забезпечені своїми продуктами харчування.
 +
Навесні 1942р.стали ходити селяни на роботу на поле. Пелагея Ігнатівна згадує, що 10 серпня 1942року повернулася вона з роботи з поля, в розпалі були жнива, а ввечері отримала повістку на мед.комісію в лікарню і поїздку на роботу до Німеччини. Разом зі мною на роботу направили і Марію Петрівну Коломієць (по-вуличному тепер Капітанша) і багатьох інших жителів Жигайлівки. Доправили у вагони, у яких перевозили коней.У вагонах було повно кінських кізяків. Ніч їхали. Закрили вагони і відкрили лише в Бахмачі, де заставили вичистити навоз, нарвали трави і наслали її на підлогу вагонів. Далі їхали з відчиненими вагонами, але з конвоєром. Переїхали через Дніпро, минули Львів,зупинилися у Польщі: пройшли комісію повиводили воші. День побули,відпочили і попрямували до Німеччини. А там з ешелону вивантажили, в колону по чотири вишикували. Покупці поїхали. Одружених остарбайтерів відділили (жигайлівців було 3 пари одружених). Потім поділили заробітчан на групи по 120 чоловік у кожний вагон і покупці порозвозили їх по всій Німеччині. Перших висадили на станції Опель, других – на станції Гайхен, а їх – на станції Еренфорст. Дівчина потрапила на будівництво бензинного заводу у м. Блекгаммер, а поряд знаходився Козель, Гайденбрек. Робітнича молодь повинна була корчувати ліс, будувати залізниці. Пелегея Ігнатівна і інші остарбайтери побачили перші бараки, там жили хлопці з Франції. Прибулих зареєстрували, зняли відбитки пальців та повели до інших бараків(табір ще будувавсь). Барак складався із 6 кімнат по 20 чоловік у кімнаті. Вранці знову повели присипувати, видавали продуктові картки. Годували баландою з брукви, хлібом як із тирси. На третій день послали на роботу. Місяць робили дорогу. Завдання заробітчан підбивати шлак або щебінь під шпали. А потім розкидали прибулих по фірмах. У бараках стояли шифанери по 1 на двох робітників, двухярусні ліжка з матрацами, набитими соломою, буржуйки для опалення (спочатку не було водяного опалення). Відра вугілля не вистачало, тому крали вугілля. Інколи була баня від клопів. Пізніше поселяли в нових бараках з паровим опаленням, банею, туалетом. Бригадиром був чех, якого прозивали за колір обличчя красним. Як він віддалиться від нас, ми не робили, як на наблизиться – бігом за роботу. А на той час ми розвозили пісок між цехами заводу і розрівнювали. На роботі стояли вагончики з буржуйками, де можна було на перерві погрітися, попити кави. Початок роботи о 8 год ранку, з 9.30-до10 сніданок (але ми просто грілися у вагончику, бо їсти не було чого), з 12.30 до 13.00-обід(знову грілися). Намісяць 2 неділі працювали з 8.год до 14.00. Одного разу не вийшли після обіду на роботу і їм не дали на три дні карток на харчуванняю. Пелагея Ігнатівна належала фірмі під назвою «Гофтіхбах». Робота була фізично важка. Так трапилося, що через рік перебування на Чернеччині два тижні пролежала в лікарні, були сильні головні болі. Лікар направив на легшу роботу (прибиральницею у контору) у теплі та сухості.
 +
Стосунки між остарбайтерами були дружні. Інколи на вихідні Василь Сруль, жигайлянин, грав на гармошці, а всі танцювали, бо молоді були. Ще співали.
 +
У 1944 році часто бомбили американці завод, а вже 45-го року наші. Наші скидали листівки з попередженням, щоб втікали від бомб. Ми втікали в ліс, а потім сходилися.
 +
Коли Червона Армія звільнила територію Блекгаммера, то в барак зайшли два піхотинці і повідомили. Це було 26 січня 1945року. Пелагея Ігнатівна добралася до Честохова (Польша), а звідти поїхала на фронт у Німеччину, де працювала у прифронтовому госпіталі 7 місяців. 2 вересня 1945 року Мицик Пелагея Ігнатівна повернулася у рідне село Жигайлівку. Пелагея Ігнатівна Урядом Президента України від 14жовтня 1999р. нагороджена орденом «За мужність» 3 ступеня, має ювілейні нагороди.
 +
 +
Спогади остарбайтера Харченко (Софрон) Ганни Прокопівни.
 +
 +
 +
Місто Гамбург, 15 березня 1943 р. У верхньому ряду третя зліва на світлині  Харченко(Сафрон) Ганна Прокопівна, а поруч неї четверта зліва Білан Марія Павлівна.
 +
 +
Народилася 14 червня 1922 року в с. Жигайлівці.
 +
          В жовтневий вечір німці вступили в село. Люди були дуже перелякані. Фашисти патрулювали всю ніч по селу.
 +
          5 грудня 1942 р., заздалегідь пройшовши медкомісію, Ганна Прокопівна виїхала на примусові роботи до Німеччини.
 +
          Їхали кіньми до станції Боромлі, а там запхнули у товарні вагони, де перед цим перевозили коней. У цьому гноєві доїхали до Бахмача. Наглядав за остарбайтерами німецький конвоїр. Три дні перебували  у м. Бахмачі, ждали поки перепарять одяг від бліх і вошей. У той час були поселені в бараках. Вичистили вагони і поїхали далі…
 +
          Коли прибули в місто Гамбург, то німці вишикували остарбайтерів в колону по 4, відібрали з Сумської області 25 чоловік. Трактором перевезли на місце роботи. Поселили в двоповерховий будинок., навколо якого було 40 га саду. Також у цьому господарстві тримали корів. Спали на двоярусних дерев`яних ліжках.
 +
      Працювали у пекарні: пекли хліб, пакували його. Той хліб мав ознаки свіжоспеченого декілька місяців..
 +
      Відносини між остарбайтерами були дружніми. В неділю працювали до 11 години. Намагалися урізноманітнювати дозвілля за допомогою власних ідей. Наприклад самі для себе ставили п`єсу «Наталка Полтавка». Німці майже не знущалися, хоча запам`ятався один випадок. Подружилася з лідією Кравченко, яка теж була на примусових роботах. Вона працювала прислугою в заможній німецькій сім`ї. Господиня була дуже прикіпливою і вимогливою. Лідія склала про неї віршика:
 +
                        А вона, як кішка
 +
                        В попелі гребеться,
 +
                        Може, де яка
 +
                        Пилиночка знайдеться!
 +
Пані знайшла його і Ліду повісили. А взагалі, були різні німці і по різному ставилися до наших людей.
 +
        Через 9 місяців після приїзду в Німеччину розпочалося бомбардування англо-американськими військами.
 +
      9 травня у будинок, де ми жили, зайшли англо-американці і сповістили нас, що війна скінчилася. На другий день заборонили їсти німецьку їжу, а привезли свою, доки не перевірили.
 +
      Після визволення працювали у Німеччині недовго. Нам видали паспорт і відправили на Батьківщину.     
 +
           
 +
               
 +
                    Спогади остарбайтера Рябокінь Анастасії Панасівни.
 +
      1922 року народження. Забирали в Німеччину влітку 1943 року. З нею була Шелегеда Євдокія.
 +
      Працювала у бідної селянки. Цій жінці дали невільницю, як подарунок, за те, що в неї на фронті перебували син і чоловік. Жінка сама зазнала горя, тож Анастасію не кривдила. Жили в одному будинку, їли разом, хоч харчі були погані і всамої – гороховий та квасоляний суп. На свято – картопля. Грошей не платила, одягалася у той одяг, що привезла з дому. Давала взутися у дерев`яні черевики.
 +
      Пооруч жив багатий сусід. Він жорстоко ставився до своїх невільників, знущався з них. Ті довго не витримували і тікали. Часто залишався без працівників, доки пришлють нових. Одного разу, він залишився черговий раз сам і попросив Настину хазяйку позичити невільницю. Та погодилась. І ось у Анастасії з`явився новий господар. Тепер їй стало значно гірше. Господар тримав робітницю, як і її попередників у корівнику. Їжу жінка його готувала з відходів, наприклад, було таке, що в мисці з їжею були черви. Чоловік, правда коли довідався про той випадок, вилаяв її.
 +
      Настя рада б була повернутися до попередньої хазяйки, але її ніяк не відпускали. Аж прийшла скривджена перша власниця дівчини і зчепилась за неї лаятись. Багачі крачали, що їй взагалі не потрібні робітники, так як та бідна. Та Настю все ж відпустили, чому вона була дуже рада.
 +
 +
         
 +
          Спогади остарбайтера Харченко (Коломієць) Марії Петрівни.
 +
        Народилася 7 січня 1924 року у селі Жигайлівка.
 +
        Влітку 1942 р. староста Логоша Тимофій, побачивши маму Марії, яка поверталася з роботи в полі, почав агітувати, щоб дочка їхала до Німеччини. Не зважаючи на агітацію, ніхто не погоджувався. У жнива прийшла повістка. Пройшли медогляд, з нею було ще багато дівчат і хлопців з Жигайлівки. Поліцай супроводив їх до сусіднього села Боромлі, а слідом за ними йшли рідні з вузликами. Всі то плакали, то зітхали. У Боромлі посадили їх у вантажні машини і повезли на станцію Смородино. На станції стояв вантажний поїзд, в який почали заштовхувати жигайлян. У вагонах дуже смерділо, під ногами були купи гною. Мама заскочила у вагон і обняла доньку, тужила.
 +
        Після прибуття на місце роботи у Блекгаммері, у всіх прибулих зняли відбитки пальців, зареєстрували, поселили у бараках. Барак складався з шести кімнат, у кожній з яких було по 20 чоловік. Стояли двоярусні ліжка, шафи для одягу, буржуйки для опалення. З нею попали дівчата з Жигайлівки: Мицик (Клименко) Поля, Зубко Пріся, Логоша Ксеня.
 +
        На третій день повели на роботу – будувати залізницю. Дівчата підгортали та підсипали під шпали шлак, пісок. Робота була фізично дуже важкою, тож доводилось хитрувати. Бригадиром у них був чех, чи поляк. Обличчя мав кольору вареного рака, за що його прозвали «красним». Як тільки бригадир відійде десь у справах, так робітники і сповільнюють рухи, відпочивають. А коли пошепки передавалось: «Красний» - всі прискорювали роботу.
 +
        Знесилювались люди і від недоїдання. Щоденний пайок складався з хліба, ніби зпеченого з тирси, порції баланди з буряка і брукви, тоненького шматочка ковбаси і масла. Щоб заробити на краще харчування, інколи наймалися до німки в село виконувати брудну домашню роботу (мити підлогу, розтопляти в грубі). Платила німка кукурудзою.
 +
        Працювали з восьмої до 17-ї години. Найгірше виглядали робочі французькі євреї, аж світились кістки крізь шкіру. Наші дівчата теж обносились. Одяг був хоч і чистий, але драний.
 +
        Пізніше працювала прибиральницею в конторі. За роботою стежив наглядач.
 +
        Власнику заводу знадобилась няня для його дітей, йому порекомендували Марію, як найохайнішу працівницю. Так вона попала в няні. В будинку господаря стояв радіоприймач, торкатися якого їй було суворо заборонено. Але дівчині дуже кортіло дізнатися якусь вісточку з подій на фронті і вона наважилась послухати. Якось за цим заняттям її застала фрау. Дівчині дуже перепало, але добре, що цим скінчилось.
 +
        Уже в кінці війни з`явились кляйденкамери. Дівчата з Жигайлівки якось погукали Марію і надавали одягу з кляйденкамери. Дівчина відчула себе красунею.
 +
        Ще був такий випадок: з фронту у відпустку до батьків приїхав німецький солдат. Від`їзджаючи назад на фронт, запропонував українським дівчатам написати листи, а він спробує їх доставити рідним. Солдат листи забрав, але передати не встиг – був убитий на Курській дузі. Зміст його кишені оглянули наші воїни і передали пошту далі. Так рідні одержали дорогі для них листи.
 +
        Перед закінченням війни війська союзників дуже бомбили. Після звільнення дехто з дівчат повиходили заміж за французів, виїхали в Австрію. Жигайлівські ж дівчата повернулись додому. Поверталися довго. Ставлення до дівчат-остарбайтерів зі сторони радянських солдат було презирливе, як до повій. Скрізь була розруха.
 +
 +
 +
Спогади остарбайтерів Демченко (Левченко) Марії Василівни та Демченко Миколи Йосиповича.
 +
        Рік народження - 1923.
 +
        Виїзджали до Німеччини у серпні (здається 10-го). З ними з села відправляли 40 чоловік. Везли у товарному вагоні. По дорозі подекуди зупинялись, щоб люди могли сходити по свох потребах. Одночасно невільники наривали трави, щоб зробити собі хоч якусь постіль, бо спали долі та ще й у брудові.
 +
        Прибули на місце, пойшли необхідні процедури . Повели спочатку на збірний пункт, а потім вишикували колонами і «посортували» людей. Це було металургійне місто Катовиця (так називала його Марія Василівна). Демченків не розлучили, з ними попало і декілька односельців. Їхній гурт забрали для роботи на металургійному заводі. Поселили в дощатому бараці. Таких бараків було 10. Подвір`я обнесене колючим дротом, частина огорожі – ще й зверху. Цей табір охоронявся озброєною вартою, вночі освітлювався прожекторами. Після 23 години все повинно затихнути тут – відбій. Харчі були жахливі – ранці 250 г хліба, а в обід і на вечерю бруква, яка була такою несмачною, що їли її тільки тому, щоб не пропасти з голоду. Грошей не платили.
 +
        Робота була надзвичайно важкою – чоловіки розвантажували доменні печі, а жінки підносили залізні рейки та інші тягарі, які були їм не по силі.
 +
        Незабаром серед односельців утворилися ще дві пари. Через жахливі умови друзі вирішили спробувати тікати. Склали план втечі: ту невелику кількість одягу, яка була з ними, надягли , а зимовий одяг, взуття та ватну ковдру перекинули через огорожу в тій частині, де ще не накрили її зверху. На роботу водили їх з охороною, а перед самим заводом, десь за пів кілометра, залишали вже самих. Ось на цьому відрізку шляху і спланували втечу три пари односельців. Але цього разу втекти не вдалося. Хтось доніс на них. Ще до того, як вийти на роботу, їх викликали до начальства, допитували, чому так зодягнені. Якось викрутилися, відбулися переляком, проте залишилися без теплих речей, які перекинули через забір.
 +
        Після цього випадку закоханих розвели по різних змінах роботи. Але думка про втечу не полишала їх ні на мить. Склався новий план. Спочатку хлопці з цієї компанії стали підмовляти Миколу втекти без дівчат, мовляв, з ними не пробратися. Але той на відріз відмовився залишити тут свою кохану, яка вже стала йому рідною. Хлопці якимсь дивом втекли і добралися таки до далекої Жигайлівки живі. Покинуті дівчата стали прохати Миколу та Марію не полишати їх на чужині. Але не пожаліли і вони цей раз  дівчат, бо розуміли, що разом не втекти.
 +
        За новим планом  Марія прикинулася хворою, стогнала, що у неї дуже болить живіт. Через її вигадану хворобу, всіх потім перевірили лікарі, аби не заразила інших. Марії дали дні на одужання. Щоб ніхто не доніс, вона симулювала хворобу і перед подругами. Втеча планувалася на час після відбою. Після повернення з нічної зміни, Микола повинен вийти ніби-то в туалет, а насправді прослідкувати за вартовим. Коли той відійде далеченько від їхнього бараку, Микола дасть знати Марії , а потім вони швидко перелізуть через огорожу й щосили будуть втікати якнайдалі.
 +
          План вдалося реалізувати навіть легше, ніж сподівалися. Як тільки Микола повернувся з роботи, неочікувано було подано сигнал повітряної тривоги, виключили скрізь освітлення, і змовники без перешкод залишили табір.
 +
      Іти було небезпечно. Весь час натрапляли то на якийсь завод, то залізничну колію – людні місця. Але їм везло, чи то погоні не було, чи то не знайшла вона їх. На ранок втікачі ввійшли в ліс, на що й сподівалися. З собою взяли сірники і сіль. Став накрапати дощик  - зробили з гілок будку-схованку. Ще по дорозі зустрічали городи, де «позичили» картоплі для харчу. Біда лише в тім, що  вдень треба було і відпочити і пильно вартувати, щоб вчасно прибрати сліди свого перебування та втекти, коли хтось проходитиме поблизу.Так просувалися вони вісім днів. За цей час добряче зголодніли. Краденої картоплі хоч і був запас, але спекти її рідко вдавалося. Тільки розведуть багаття, як хтось ішов, доводилося затоптувати вогонь та втікати.  Орієнтир був один – схід. Аж раптом велика перешкода – річка Ельба. Через місток не підеш, бо там охорона. Пішли вздовж берега річки ні на що не сподіваючись. Раптом побачили човна, а біля нього -  власника транспорту. Затаїлися втікачі аби щось вирішити, бо розуміли, що тільки тут у них є шанс на переправу. Невдовзі побачили, як до власника човна підійшли якісь люди, заплатили йому і стали всідатися у річковий транспорт. Наша пара вибігла зі схованки («Пан або пропав» - вирішили), сіли мовчки і собі туди. Люди у човні зробили вигляд, що нічого дивного не сталося, мовчки переправилися через річку.
 +
      Згодом зрозуміли, що вони вже на території Польщі. Проходили поблизу села і дуже хотілося попросити хліба. Втікачі знемагали від голоду. Проте страх не дозволяв звернутися до людей. Якось ішли вони, ніби то безлюдним місцем, і раптом перед ними відкрилося село, ще й люди були на вулиці. На велосипеді їхав німець. Якби Микола та Марія знали звичаї польського села, то, певно, він і не звернув би на них уваги, бо люди тут також були бідно одягнені. Але селяни тут при зустрічі вітали, чи то всіх чи тільки окупантів, поклоном. Наші молоді люди не вклонилися.  Німець зрозумів, що пара не тутешня. Зупинив, запитав документи. Яке ж то було гірке розчарування для Миколи і Марії. Втікачів забрали до місцевої невеликої в`язниці, розвели по різних кімнатах. Марія сиділа сама, а Микола з якимось поляком. «Ти там не плачеш?»» - кричав через вікно до своєї коханої. «Не плачу!» - відгукувалася Марія. А як ти не плакатимеш від такого горя?
 +
        Сили залишали їх від фізичної втоми, голодування та невдачі. Аж раптом несподівані відвідувачі стали приходити під вікна цієї тюрми. То по польському селу пронеслася чутка про їхню злу долю, і люди  почали приходити з передачами. Поприносили різної їжі: хліба, яблук, інших гостинців. Марія хоч і розуміла, що неможна зразу багато їсти після довгого голодування,  не могла себе стримати і занедужала, тепер уже від переїдання.
 +
Потім перевезли їх у Краків.Там тримали у великій в`язниці. В ній було повно людей, таких же бідолах, як і вони, але місцевих. У польських в`язнів були якісь харчі з собою і ці добрі люди рятували Демченків від голоду два тижні, бо арештантів не годували. Кожна арештантка по черзі відривала від власного запасу харчі по шматочку хліба на сніданок, на обід. 
 +
        Якось вночі німці похватали людей, заштовхали в ешелони і знову повезли до Німеччини. Тепер уже в числі польських невільників їхали вони туди. Різниці не було ніякої між долею невільників з цих двох народів.
 +
        Бог беріг кохання молодих. Все було так само як і першого разу. Привезли їх спочатку в Гамбург, а звідти машинами відвезли в поле і висадили. Невільники були голодні. Якісь люди попросили їх попрацювати на них за хліб тим часом, доки розберуть їх господарі. Микола був радий підгодувати себе і дружину. Марія дуже переживала за нього.  Та ось врешті повернувся і справді приніс хліба.
 +
          Марія Василівна згадує свої пережиті страхи та й за долею поляків журиться, у гурті яких перебувала.  Людей цього разу розподілили господарям. По Демченків приїхала дівчинка-підліток і доставила їх у село. Господар був великим землевласником, мав 70 корів, два трактори, інше господарство. На нього працювали 12 німецьких сімей, італійці. Італійка-кухарка, мабуть, вжахнулася замученого вигляду невільників, насипала швидко по великій мисці супу. Марія з жадністю поїла страву, якої не бачила ще з того часу, як покинула батьківську домівку. Італійка зрозуміла, що та не наїлася, знаками запропонувала добавку. Марія, звичайно, погодилася. Кухарка запропонувала ще, і знову голодна дівчина не змогла відмовитися.
 +
То був щасливий день, проведений вперше після скількох неймовірних поневірянь вдвох у у окремій кімнатці для подружжя.
 +
        Робота у німецького пана була важкою. ЇЇ було дуже багато. Марія мріяла, що її поставлять доглядати корів, то хоч вдасться молока скуштувати, але де там, до цієї роботи допускали тільки німців. Вони ж працювали у полі. Спочатку під наглядом, а пізніше тали довіряти працювати самостійно. Їжу готували вони самі.Як і німцям, їм видавали карточки на продукти, які отоварювали всьому селу у певні дні. Німці теж жили за військовими законами. З кожним днем наближалася перемога. І ось американські війська звільнили їх. Всі невільники зараз же кинули польову роботу, а її було дуже багато – весна. Остарбайтерів збирали, вивозили цілими ешелонами в один табір, то був будинок якогось господаря. Оскільки транспорту не вистачало, дехто з наших людей розбрелися поповнювати свій багаж, що не подобалося німцям. Вони самі розшукували транспорт аби по швидше здихатися від людей, яких ще вчора тримали під вартою, щоб ті не втекли. На кордоні наших людей зустрічали із духовим оркестром.  Попереду ще довга дорога додому, але давали їжу, організовували табори, в яких селилися за місцем проживання на Батьківщині. До радості визволення додалася гіркота розлуки коханих. Миколу забрали в армію, де служив ще півтора року. Але додому послав вісточку, щоб зустріли і прийняли в свою сім`ю дорогу для нього людину. На своїй станції зустрічала марію Миколина сестра, яка і ввела у дім невістку. А через два місяці у них родилася донечка. Ось така історія великого кохання, яке пройшло такі важкі випробування.
 +
 +
 +
Дослідження Колесник Інни про остарбайтера Білан Марію Павлівну
 +
Моя двоюрідна бабуся була відправлена до Німеччини 5 грудня 1942 року. Марії Павлівні на той час було 17 років. Про неї розповів мені Білан Сергій Павлович, її брат, а мій двоюрідний дідусь,  на той час у віці 10 років, після загибелі батьків за допомогу партизанам, визволення Жигайлівки  радянськими військами ним опікувалися командир медсанбату 206 стрілецької дивізії капітан Несторов і його майбутня дружина Галина, після війни закінчив Чугуївське суворовське училище, Московську військову академію імені Леніна, працював викладачем в Сімферопольському військовому училищі. Якщо раніше про трагічні події  в окупованій Жигайлівці він розповідав з нотами болю, суму, але з гідністю патріота, то тепер його тон змінився на виправдальну інтонацію. Я зрозуміла, що люди, які побували у німецькому растві, після повернення  додому перебували під підозрою зради Радянській Батьківщині. Та чи їх вина у тому, що стали невільниками?
 +
        Марія десь почула від дівчат у селі, що перед тим, як відправляють людей у неволю, вони змушені проходити медогляд, аби не завезли якоїсь зарази німцям. Очевидно винахідливість допомогла декому уникнути небажаного вивезення у рабство, молодь навчилася симулювати незнану хворобу. Їли велику кількість солі, прикладали її під руки. Під руками, по тілу з являлися виразки. Складалося враження, що у людини заразна хвороб. Але німці розкрили хитрість. Нічого не допомогло дівчатам, лиш даремно піддали себе тортурам. Отож Марія разом з іншими жигайлянками потрапила в число остарбайтерів не добровільно, а примусово.
 +
ШИЛІН
 +
                                                    ВОЛОДИМИР
 +
                                                    ІВАНОВИЧ
 +
 +
    народився 1 березня 1923 року у с. Мухтолове Ардатівського району Горьковської області у Росії. Закінчив середню школу. Навчався добре, на
 +
«4» і»5». Брав активну участь у житті школи і селища. Відвідував  радіотехнічний гурток.. 21 червня 1941 року відбувся випускний вечір. А
 +
22 червня 1941 року почалася війна. Його призвали і направили у м. Шуя
 +
Владимирської області у військове училище. Потім це училище перевели у м. Вольськ Саратовської області. Отримавши звання лейтенанта, Володя потрапив на фронт. Після закінчення війни мріяв продовжити навчання у
 +
радіотехнічному інституті. Батькам Івану Івановичу та Ксенії Федорівні йшли від сина листи, які подавали надію на перемогу та  підбадьорювали їх.
 +
Аж тут похоронка. « Ваш син Володимир Іванович Шилін 9 серпня 1943 року загинув смертю хоробрих на захист Батьківщини. Похований у
 +
с. Жигайлівка Сумської області.
 +
                    БАБАЯН
 +
                                                  АМАЗАСП
 +
                                                АРУТЮНОВИЧ                                                   
 +
                                                                                             
 +
 +
                                                                                 
 +
народився 26 червня 1908року в сім`ї  робітника у м. Тбілісі. Мав трьох сестер Араксію, Арусяк і Єлену. Після закінчення неповної середньої школи
 +
Амазасп став учнем Тбіліської взуттєвої фабрики, де отримав фах    .
 +
У 1932 році був мобілізований до армії, де прослужив 3 роки. Працював на взуттєвій фабриці. У 1939 році одружився. У 1940 р. у них з дружиною Олександрою народилася донька Світлана.
 +
          23 червня мобілізований. Взимку 1941р. поранений, знаходився в госпіталі у м. Баку. Потім знову фронт. У серпні 1943 року батьки Арутюн Багдасарович та Шогокат Аміровна отримали похоронку, у якій повідомлялося, що Амазасп Арутюнович  був поранений при звільненні
 +
с. Жигайлівки Сумської області і помер від отриманих ран.
 +
 +
                            КОЖАНОВ
 +
                                                    ТИМОФІЙ
 +
                                                    ПАВЛОВИЧ
 +
 +
народився в с. Ніколаєвка Аденського району Воронежської області у 1924 році. До шкільних років Тимофія його сім `я переїздить у радгосп Южно-
 +
стєпной Челябінської області. Закінчив 6 класів. Працював у радгоспі.
 +
У 1940 році був направлений на навчання  у м. Мінськ на ветфельдшера.
 +
Працював ветфельдшером до відправки на фронт. Загинув, визволяючи село Жигайлівку від німецько-фашистських загарбників.
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
                      БЄЛЯЄВ
 +
                                                    ГРИГОРІЙ
 +
                                                    ІВАНОВИЧ                                                           
 +
                                                                                           
 +
народився у селі Ярлукове Грязинського району Воронежської ( нині Липецької) області. Після закінчення неповної середньої школи у 1932 р.
 +
він вступає до школи  фабрично-заводського навчання . Через 2 роки отримує спеціальність електрослюсаря і направлений працювати на Новолипецький металургійний завод. У 1939 р. переведений на Липецький тракторний завод,,
 +
де трудився на посаді бригадира електрослюсарів до мобілізації в лави
 +
Радянської Армії у 1941р.. За сумлінну працю неодноразово нагороджувався  грамотами і грошовими преміями. Загинув у віці 28 років. Даремно чекала на нього дружина Прасковья Степанівна та син Анатолій 1939 р.н. Поліг, визволяючи с. Жигайлівку
 +
 +
 +
 +
 +
                                        ШУХОРОВ
 +
                                                  СЕРГІЙ
 +
                                                  АНДРІЙОВИЧ
 +
народився 22 січня 1914 року у с. Ромашкіне  Курманаївського району Оренбургської області. Закінчивши 4-класну школу у с. Ромашкіне, далі продовжити навчання не зміг, не було можливості через бідність. Ще у школі
 +
у хлопця проявився талант до музики. Він грав на балалайці, гітарі, мандолині та баяні. Добре співав і танцював. Його любили і поважали.  У 1930р.він навчається на курсах трактористів при Ромашкінській МТС. У1932 році закінчив курси комбайнерів і працював комбайнером. У 1934 році його призвали в армію. Служив у Ленінграді. Після армії  повертається в рідне село. Роботу він любив, виконував її добросовісно.Вважався у МТС найкращим комбайнером. Сергій Андрійович брав участь у художній самодіяльності. У 1940 році навчався на курсах механіків у місті Базавлук, але попрацювати механіком не довелось, завадила війна. Хотів одружитися , проте так і пішов захищати Батьківщину холостяком.Не повернувся. Залишився лежати на Жигайлівській землі.                                                                                               
 +
 +
 +
 +
                                            ХУРШУДЯН
 +
                                                    ГАЙК
 +
                                                    БЕГОЄВИЧ
 +
 +
 +
народився  у 1908 році у селі Ацарат, який розташований на відстані 3 км від
 +
міста Камо у Вірменії. Закінчив 7 класів. Весь час працював міліціонером.
 +
Служив у армії. Після одруження у 1935 році переїхав у столицю Вірменської РСР м.Єреван. Там теж був міліціонером. Дуже любив коней, верхову їзду, охоче займався кінним спортом. Коли У1941 році гітлерівці напали на Радянський Союз, Гайк Бегоєвич , залишивши малолітніх дітей,
 +
пішов на фронт. У серпні 1943 р. загинув за звільнення с. Жигайлівки. Дружина виховала після війни доньку Афелію, двох синів (старшого Дереника, меншого Мартина, 1940 р.н.). У 1965р. найменший із дітей Мартин
 +
приїздив на могилу свого батька. На той час він працював шофером  у органах МВД Ленінського району м. Єревана
 +
 +
                                    ТКАЧЕНКО
 +
                                                      МИКОЛА
 +
                                                      ЯКОВИЧ
 +
народився у 1895 році у с. Мишонурог Дніпропетровської області. Мати померла, коли майбутньому воїнові було лише два тижні. Незабаром помер і батько. Виховувала його бабуся. У 10 років пішов працювати до поміщика.
 +
Брав участь у Першій світовій війні. Воював у Червоній Армії у громадянську війну. У 23 роки був комісаром одного з полків 21 залізної дивізії. Після демобілізації працював на партійній роботі. У 1941 році
 +
Ткаченко М.Я. комплектує 199-ту стрілецьку дивізію у м. Ізюмі Харківської області. Був комісаром цієї дивізії  воював на південно-західному фронті.
 +
Має нагороди. Брав участь у партизанському русі з вересня 1941 по лютий 1942 року на Сумщині для налагодження зв`язку з партизанськими загонами.
 +
Загинув у районі с. Жигайлівки під час наступу на Курській дузі.
 +
                       
 +
                     
 +
 +
 +
 +
                                                                                    ЧИЖИК
 +
                                                  АНДРІЙ
 +
                                                  СТЕПАНОВИЧ
 +
 +
 +
 +
 +
народився у 1912 році у м. Лебедині  на Сумщині у сім`ї селянина.. У батька була велика сім`я. Закінчив 4 класи. Потім був пастухом, навчався плотництву. А у 1931 р. завербувався на роботу на тракторний завод у Харків
 +
там працював зварювальником. З м. Харкова пішов на службу до лав Червоної Армії. Брав участь у Фінській війні.
 +
          У роки Великої Вітчизняної війни доля розпорядилася так, що він двічі
 +
Звільняв рідне місто Лебедин, проте жодного разу не зустрівся з батьками і сестрами. Загинув за звільнення села Жигайлівки Тростянецького району.
 +
У Харкові на нього чекали дружина і син.
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
                                        ТАРАСОВ
 +
                                                  ВОЛОДИМИР
 +
                                                  ВАСИЛЬОВИЧ
 +
 +
народився в1905 у силі Логове  Бєлгородской області. У важких умовах жила
 +
сім`я Тарасових. Вона складалася з 7 осіб, Володимир був третьою дитиною.
 +
У школу він пішов у 1913 р., але  навчатися йому  довго не довелось, треба було годувати родину. Закінчив всього 3 класи. Працювати почав рано.
 +
Спочатку працював вантажником на крейдакомбінаті, а з 1924р. –пекарем.
 +
Любив смачно готувати також і для родини.  Був майстром на всі руки. Знав багато цікавих історій. Був веселим та життєрадісним. Його поважали вдома і на роботі. Загинув у 38 років. Про життєвий шлях Володимира Васильовича
 +
повідала дітям і внукам його дружина Прасковья Денисівна.
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
                              МАРКОВ
 +
                                                    ПЕТРО
 +
                                                    ІВАНОВИЧ
 +
 +
народився у червні 1922 року у родині колгоспника на хуторі Безбородьків
 +
Ічнянського району Чернігівської області. У 1929 р. Пішов у школу. Закінчив 7 класів.  Працював у колгоспі на різних роботах, роботу любив. Багато жартував і сміявся.У 19 років пішов до лав Червоної Армії. Із рідних у Петра Івановича залишилися після війни живими  брат і 4 сестри. У 1943-му році вони отримали повідомлення про смерть Петра Івановича Маркова у с. Жигайлівка Сумської області.
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
                                      БОЛДИРЬОВ
 +
                                                    ІВАН
 +
                                                    ПЕТРОВИЧ
 +
 +
народився 20 січня 1910 року у селі Дальняя Полубянка Остроготського району Воронежської області у родині селянина-бідняка. Крім нього у батьків були син Федір  та донька Тетяна. Закінчив початкову школу, працював конюхом. З армії повернувся у 1933 році. Після армії був депутатом сільської ради. Активний, ввічливий, з повагою відносився до людей. Одружений з Оленою Назарівною. Син Вася помер  5-літнім у 1943 році. Не стало у серпні 1943р. і Івана Петровича, спочивши у братській могилі  села Жигайлівки.
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
                                      ГУСЄВ
 +
                                                    ВІКТОР
 +
                                                    ДМИТРОВИЧ
 +
 +
 +
народився 1907 року у місті Свердловськ. Ріс слухняним, добрим хлопчиком. Ще до школи навчився читати по складах, знав багато віршів напам`ять тому, що коли сідала виконувати уроки старша на 2 роки сестра Віра, то поряд завжди крутився допитливий та цікавий до наук братик Вітя. Коли сестрі мама заплітала коси із стрічками, то йому теж терміново  були потрібні стрічки, і тоді мама прив`язувала стрічку до вуха маленького сина, йому це подобалося, вся родина щиро сміялася разом з ним. Та щастя тривало не довго. Коли Віктору виповнилося 13 років, помер тато. Хлопець допомагав мамі по господарству, а сестра Віра доглядала маленьку сестричку. У школі
 +
Вітя добре навчався. Пішов захищати рідну землю від фашистів членом КПРС.
 +
 +
 +
 +
                                  СУЩЕНКО
 +
                                                  АНТОН
 +
                                                  СТЕПАНОВИЧ
 +
народився у 1907 році у селі Васильєвка Бутурлинівського району Воронежської області. Дитинство його було нелегким , коли йому було 10 років- померла мати. Крім нього у сім`ї зростало ще 4 брати і 4 сестри.
 +
З них після війни живими залишилися 2 брата і 2 сестри. Антон Степанович
 +
закінчив 7 класів. Коли йому виповнилося 17 років, він поїхав у Москву на будівництво, де працював до призова у армію. Службу проходив у м.Рязані
 +
у третьому кінному артилерійському полку. Після демобілізації у 1929 році
 +
поїхав у м. Ростов-на-Дону на будівництво, у 1936 році- у м. Краснодар, де працював і заодно і навчався у будівельному технікумі. З м. Краснодара був мобілізований на фронт у 1941 році. Дружина і донька під час війни померли. Загинув Антон Степанович під час Курської битви за визволення с.Жигайлівки
 +
 +
 +
 +
                                    ЖЕЛНОВ
 +
                                                  ОЛЕКСАНДР
 +
                                                  ДАНИЛОВИЧ
 +
 +
народився у 1901 році у селі Олександрівка Каменського району Пензенської області. Закінчив 3 класи сільської школи. Навчався з усіх предметів добре.
 +
З 1919 року по 1922 рік на фронтах громадянської війни служив у кавалерії
 +
Котовського. Був нагороджений дипломом за зразкову службу , підписаний В.І. Леніним. З 1930 року почав працювати у колгоспі. У 1939році вступає в члени комуністичної партії, стає головою колгоспу. У 1941 році мобілізований на фронт. З фронта у серпні 1943року прийшла похоронка , що
 +
Олександр Данилович  загинув як герой.
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
                                                                                  ГЕРАСИМОВ
 +
                                                  АНДРІЙ
 +
                                                  ВАСИЛЬОВИЧ
 +
      Дитячі роки Андрія Васильовича пройшли у селі Гурьєвка. Батьки були робітниками. В родині серед сімох дітей він був найстарший.
 +
Освіта його обмежилась двома класами , так як батька призвали у армію і треба було утримувати сім`ю .  Одружився у 17 років. Саме тоді його призвали в ряди Радянської Армії. Служив два роки у кавалерії. Після служби працював продавцем.
 +
Коли в селі утворився колгосп «Шлях Леніна» Андрія Васильовича призначили головою , де він пропрацював 7 років.
 +
        Він був членом партії КПРС .Наприкінці 1937 р. Андрія Васильовича направили працювати в тест хлібопікарства, начальником забезпечення, де він працював до 1941року. У1941 р. Він пішов на війну.
 +
        Загинув у 1943 р. при звільнені села Жигайлівка.
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
                                        СИДЯКІН
 +
                                                  ПАВЛО
 +
                                                  ВАСИЛЬОВИЧ
 +
народився у селі Хохлове Харківської області у 1900 році. Закінчив 4 класи
 +
школи. Служив у армії 6 років. Працював у колгоспі. А перед війною довгий
 +
час працював у місті Харкові на тракторному заводі у якості каменщика. Був одружений, дружина 1902 р.н., діти Сидякіна Марія Павлівна, 1927 р.н.,
 +
Сидякіна Ніна Павлівна, 1937 р.н., Сидякін Олексій Павлович, 1931 р.н.,
 +
Сидякін Віктор Павлович, 1937 р.н..
 +
          У серпні 1943 року  під час визволення с. Жигайлівки Тростянецького району Сумської області Сидякін П.В. загинув.       
 +
 +
 +
 +
 +
              ВАСІНОВ
 +
                                          МИКОЛА
 +
                                          КОСТЯНТИНОВИЧ   
 +
 +
за національністю росіянин, 1923 року народження, закінчив 7 класів Ново-Зубарівської школи Краснослобідського району Мордовської АРСР. Під час навчання у школі виявив себе дисциплінованим учнем, навчався на «4» і «5»
 +
з усіх предметів. У 1-4 класах його навчала заслужена вчителька Мордовської РСР Мусаткіна Наталія Миколаївна.  Продовжити навчання не довелось із-за сімейних обставин. Служив у Червоній Армії. Пізніше працював у місцевому колгоспі « Красная Звєзда». До роботи відносився чесно і добросовісно.
 +
          Загинув як герой у серпні 1943 року, захоронеий у братській могилі
 +
села Жигайлівки.
 +
                                                                                             
 +
 +
 +
 +
 +
            ГРИБАНОВ
 +
                                            ВАСИЛЬ
 +
                                            ІВАНОВИЧ
 +
 +
народився у великій і бідній сім`ї у с.Обаніне Куртамишського району Курганської області в Росії. У 1921р. під час голоду померли його батько та два брата. Залишилися мама та дві сестри. Ваня пішов у найми, а
 +
пізніше вступив у колгосп. Він любив землю і працю на ній. Особливою увагою та турботою користувалися у нього коні. Вміло керував ними Василь Іванович, ними орав і волочив землю. Був він сильною і вмілою людиною.
 +
Василь Іванович брав участь у Фінській війні. Коли фашисти посунули на рідну землю, він став на її захист.
 +
              З вйни не повернувся. Загинув за визволення села Жигайлівки у серпні 1943 року. Залишилися сиротами мати, дружина, син і донька.
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
                     
 +
 
 +
             
 +
   
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
 +
Додаток 7. Метеорит «Жигайлівка». 
 +
                  Падение 12 октября 1787 г. Украина, Сумская обл. 1 экз. весом
 +
1.5 кг. На снимке фрагмент весом 857 г.
 +
Первое наблюдавшееся падение метеорита на территории Украины, образцы которого сохранились.
 +
День был ясный тихий и теплый… Часу в третьем по полудни… при выходе из дома вдруг услышал некоторый необыкновенный глухой шум…, подобный барабанному бою, без треска и ударов, ровный и беспрерывный, прямо, как казалось мне, над головою… Через три дня услышал, что на смежных полях слободы Жигайловки, в десяти верстах от села Бобрика, упал из воздуха камень… Мы рассматривали его с великим любопытством: и как внутренность его так и наружность столь мне памятны, что я, через несколько лет увидев у вас камень от коего тот кусок был отбит, легко мог узнать его… .
 +
А.Р. Гродницкий, 1804 г.
 +
Лекарь Сумского уезда.
 +
                             
 +
 +
 +
 +
Додаток 8.    Бублик Юрій Тимофійович.
 +
 +
Народився 13.04 1950 року в с. Пологи Охтирського району Сумської області. Його батьки – прості сільські трударі. Батько – Тимофій Петрович, Ветеран Великої Вітчизняної війни, все життя працював у місцевому господарстві ковалем. Мати – Ганна Федорівна народилась і весь свій вік прожила в с. Пологах. Більше 50-ти років працювала в місцевому господарстві.
 +
В сім`ї Тимофія Петровича та Ганни Федорівни народилися, виросли та пішли в самостійне життя 5-ро дітей. Найменший син – Юрій з 1957 по 1969 р.р. навчався в школі та здобував середню- спеціальну освіту. 1970 – 1972 р.р. виконував військовий обов`язок, перебуваючи у лавах радянської армії. З 1972 по 1990 роки працював у колективному господарстві ім. Петровського Охтирського району Сумської області.
 +
За успіхи у роботі нагородженй орденом Знак Пошани 1977р., орденом Трудового Червоного Прапора 1983 р., дві золоті медалі відзнака ВДНГ СРСР.
 +
В 1990 році очолив КСП ім. Леніна Тростянецького району Сумської області. 1994 - 1998 р.р. обраний народним депутатом Верховної Ради України по 354 виборчому округу. Під час перебування в парламенті приймав участь у творенні Конституції України.
 +
 +
          1996 р. Ю.Т. Бублик (3-й ряд, 3-й праворуч) на ранок після прийняття 
 +
          Конституції України.
 +
 +
З 1998 по 2001 р.р. – працював головою Сумської обласної асоціації Сумиоблагрохім.
 +
2001 - 2003 р.р. – заступник головного управління сільського господарства та продовольства сумської облдержадміністрації.
 +
З січня 2003 року по квітень 2004 р. – голова Охтирськї райдержадміністрації.
 +
Одруженй. Дружина – Бублик Катерина Семенівна 1947 року народження, має вищу хореографічну освіту. Працювала вчителем музики в сільській школі.
 +
Юрій Тимофійович та Катерина Семенівна мають трьох дітей – двох синів та доньку.
 +
Нині Бублик Ю.Т. проживає в с. Пологи Охтирського району, ветеран праці.
 +
 +
 +
 +
Додаток 9.
 +
Список громадян нагороджених за працю по Жигайлівській сільській раді:
 +
Орденом «ЗНАК ПОШАНИ».
 +
1. Стояновський Федір Пилипович
 +
2. Калашник Дмитро Якович
 +
3. Комлик Павло Пилипович
 +
4. Рябоконь Віра Максимівна
 +
5. Мицик Дмитро Іванович
 +
6. Демченко Микола Йосипович
 +
7. Денисенко Іван Миколайович
 +
8. Логоша Іван Кузьмич
 +
9. Демченко Марія Василівна
 +
 +
Орденом «ТРУДОВОГО ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА»
 +
1. Стояновський Федір Пилипович
 +
2. Кацяка Борис Іванович
 +
3. Зарізенко Анатолій Васильович
 +
4. Ганненко Леонід Мусійович
 +
5. Демченко Іван Миколайович
 +
6. Калашник Дмитро Якович
 +
7. Шило Парасковія Андріївна
 +
8. Логоша Микола Семенович
 +
9. Комлик Павло Пилипович
 +
 +
Медаллю «ЗА ТРУДОВУ ВІДЗНАКУ»
 +
1. Зінченко Тетяна Яківна
 +
2. Сіроштан Мотрона Михайлівна
 +
3. Рябоконь Поліна Петівна
 +
4. Голубничий Леонід Пилипович
 +
5. Бугай Яків максимович
 +
6. Білаш Микола Васильович
 +
7. Панченко Микола Михайлович
 +
8. Логоша Віра Несторівна
 +
 +
Медаллю «ЗА ТРУДОВУ ДОБЛЕСТЬ»
 +
1. Колодка Андрій Опанасович
 +
2. Білаш Надія Григорівна
 +
3. Лозова Віра Андріївна
 +
4. Жабська Пелагея Іванівна
 +
5. Максименко Микола Дмитрович
 +
6. Могилка Віра Тихонівна
 +
7. Манірко Василь Олександрович
 +
8. Сіроштан Михайло Федорович
 +
 +
Орденом «ЛЕНІНА»
 +
1. Демченко Іван Миколайович
 +
2. Стояновський Федір Пилипович
 +
 +
Орденом «ТРУДОВОЇ СЛАВИ ІІІ СТУПЕНЯ»
 +
1. Калашник Дмитро Якович
 +
2. Зарізенко Ганна Семенівна
 +
 +
  Зміст
 +
1. Історична довідка …………………………………………………..1
 +
2. Давня історія ………………………………………………………..2
 +
3. Заснування села …………………………………………….............3
 +
4. Село після ліквідації кріпосного права……………………………7
 +
5. Село в роки української національно-демократичної революції та        будівництва соціалізму ……………………………………………10
 +
6. Примусове створення колгоспів та голодомор 1932 – 1933 рр….17
 +
7. Село в роки Другої світової війни…………………………............22
 +
8. Село в роки повоєнної відбудови і «хрущовської відлиги»……...25
 +
9. Село в 70-х – 1991 рр………………………………………………..33
 +
10. Село в роки розбудови самостійної української держави (1991 –
 +
    2005 рр.)………………………………………………………………37
 +
Додатки
 +
1. Срібні вази с. Жигайлівки…………………………………………...42
 +
2. Охтирський полковник Іван Іванович Перехрестов……………….43
 +
3. Історія розвитку освіти………………………………………………45
 +
4. Художник, ім.`я якого пов`язане з Жигайлівкою…………………..49
 +
5. Село в період голодомору 1932 – 1933 рр…………………………..51
 +
6. Село в роки Другої світової війни…………………………………...64
 +
7. Метеорит «Жигайлівка»…………………………………………….103
 +
8. Бублик Юрій Тимофійович…………………………………………104
 +
9. Список громадян нагороджених за працю по Жигайлівській
 +
сільській раді…………………………………………………………106
 +
    10. Соціальна сфера села………………………………………………..108
 +
 
==ЗМІ==
 
==ЗМІ==
 
===Друковані ЗМІ===
 
===Друковані ЗМІ===

Версія за 12:39, 22 червня 2016

Назва

Географія

===Розташування===Село Жигайлівка розташоване в долині річки Боромля, в оточенні мальовничих ставків «Барабашівський», «Середній», «Сестренець», «Зеленівський», «Одирванський» та інших, за 30 км від районного центру, за 10 км від села Боромля, за 18 км від залізничної станції Боромля. Загальна площа населеного пункту – 348,9 га землі. Площа господарської території Жигайлівської сільської ради – 7871,3 га. Більше 4000 га ріллі. Населення 700 осіб, 290 дворів. Село газифіковане. 

Тенденція до зменшення чисельності населення стала через перевищення рівня смертності над рівнем народжуваності та відтік людей працездатного віку із-за нестачі робочих місць та поганого забезпечення транспортного зв `язку. Переважна більшість населення працездатного віку зайнята в особистих селянських господарствах . Більше половини населення – пенсіонери.
У Жигайлівці є двоповерхова газифікована загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, у якій навчається близько 50 учнів, педагогічний колектив складається із 10 вчителів та бібліотекаря, з них 3 освітяни мають вищу кваліфікаційну категорію, 1 - звання «Старший учитель», 6 - першу кваліфікаційну категорію, та 9 чоловік обслуговуючого персоналу. У школі є музей історії села. У селі працює дошкільний дитячий заклад «Берізка», який відвідують 17 дітей, яких виховує та обслуговує колектив із 5 чоловік.

У селі діє сільська рада (6 працівників), пожежна частина ( 4 працівники), амбулаторія ( 6 працівників), поштове відділення ( 4 працівники), бібліотека ( 1 працівник), бібліотечний фонд якої 18 тисяч книжок та сільський будинок культури (2 працівники). 1 працівник територіального центру надає послуги одиноким непрацездатним жителям села. Земельні паї жителів села Жигайлівки перебувають у оренді Шевченківської філії ПрАТ « РАЙЗ – Максимко». На території Жигайлівської сільської ради діють приватні магазини підприємців Л.Й. Бойковського, Л.І. Михайлової.


Клімат

Ґрунти, рослинний і тваринний світ

Історія

Давні часи

Археологічна карта нашого краю показує, що на території нашого району залишилось чимало слідів первісних людей, але в селі Жигайлівці поки що таких не виявлено. На території нашого краю нерідкісні знахідки кісток четвертинних тварин: мамонта, шерстистого носорога, вівцебика. Під час будівництва цегельного заводу 1957 року в нашому селі були знайдені кістки мамонта( Перерва І.Є., Яценко М.О. Історія села Жигайлівки і колгоспу ім. Леніна). 

Відомо, що вперше люди оцінили всі принади місцевості нашого села ще в період раннього залізного віку. Після обстеження території села, проведеного у 1992-1994 роках, було включено до державного реєстру пам`яток археології Сумщини поселення в гирлі балки Сестрицького Яру, на лівому  і правому  берегах невеликого безіменного рівчака лівої притоки річки Ворскли та поселення на лівому березі річки Боромлі в урочищі Чернецький Ставок (по території пам`ятки пролягає грунтова дорога до

хутора Шевченків Гай та проходить ЛЕП). Ці факти свідчать, що поселення людей тут були засновані вже в ранньому залізному віці. У с. Жигайлівці, як і по Тростянеччині пам`ятками скіфської доби (УІІ-ІІІ ст. до н.е.) були скіфські курганні могильники, які з часом стають дедалі менш помітними, тому що знаходяться на полях і постійно розорюються. У 1804 році біля нашого села під час оранки землі була знайдена мідна посудина у вигляді сулії, де знаходилось 1100 срібних динаріїв епохи Юлія Цезаря, Трояна, Адріана, Сабіни, Антонія Пія, Фаустини Августи, Луція Віра, Коммода (69 – 192 р.р. н.е.) (Вестник Европы 1804 г.), а також у 1964 році - дві срібні посудини (ІУ – Уст. до н.е.), які належать до золотарських виробів ранньовізантійської роботи, які нині зберігаються у Сумському краєзнавчому музеї. Один із срібних глеків вражає вишуканим карбуванням зі сценами боїв та полювання на хижих звірів. Посудина завезена праслов`янами з Константинополя. Цей факт свідчить про те, що тут у ІІ-ІУ ст.., можливо, проживали племена черняхівської культури (анти) , які мали різнобічні торгово-економічні зв`язки. (Додаток 1). У УІІІ – ХІІ ст.н.е. на території нашого краю знаходилися слов` янські укріплення, які були форпостами Київської Русі для захисту від кочового печеніжського і половецького Степу.

Заснування села 

З УІІІ по ХУІІ ст. наш край був надзвичайно рідко заселеним, господарчо-неосвоєним та незахищеним степом, відомим під назвою «Дике Поле». У першій половині ХУІІ ст. майже вся територія нашого краю перебувала під владою магнатсько-шляхетської Польщі. Умови Полянівського миру, яким закінчилась війна між Польщею та Росією (1632-1634 рр.) викликали суперечки про прикордонні землі, які тривали понад десятиріччя. В 1647 році Річ Посполита, в зв`язку із безперервними нападами кримських татар змушена була йти на певні поступки. До Росії відійшла частина територій, в тому числі і наш край. Російський уряд, з метою захисту кордонів сприяв заселенню «Дикого поля». Саме на цій території, тікаючи від гніту польських та російських поміщиків, поселялися українські та російські селяни.
В зв`язку з повстанням Павлюка у 1637 р., яке зазнало поразки, піднялася нова хвиля переселення українців на територію підвладну Росії (А.Слюсарський «Соціально-економічний розвиток Слобожанщини», 1964р. с. 39). Наймасовіше переселення спостерігалося влітку 1638 року.
Всі питання прийому і влаштування переселенців у кожному  окремому випадку вирішувались урядом. Іноді втікачі поселялись і самостійно на незайнятих землях. Так виникли в нашому краї окремі села. Приблизно в цей час, тобто в другій половині ХУІІ ст. і було засноване село Жигайлівка вихідцями з Правобережної України. (за версією авторів «Історії міст і сіл України» у 70-х рр. ХУІІ ст.).

Багатство природи, чудові чорноземи давали можливість переселенцям швидко обжитися на новому місці. Основним заняттям селян було землеробство. Проте вони займалися і тваринництвом. Слобожани побудували млини, багато вітряків, заводили пасіки. У царській грамоті 1688 року прописаний акт серпня 1681 року, у якому відзначалося, що «… Боромлянського уезду села Белки сотник Василий Лаврентьевич сын Ковальчук с женой и детьми продали ахтырскому полковнику Перекрестову в Боромлянском уезде в селе Жигайловке на речке Боромле мельничную плотину с амбаром , двором и винницей за 40 рублей». (Филарет «Историко- статистическое описание Харьковской епархии»; отд. Ш., М.- 1857 г., с.121) Так звучить перша письмова згадка про наше село. Цікаво, що коли у 1704 році Іван Іванович Перехрестов потрапляє у немилість до російського царя Петра І, то всі землі і маєтки полковника навколо Тростянця відбиралися у казну, за винятком Жигайлівки (додаток 2). У Жигайлівці була козацька сотня, яка входила до Охтирського полку. Козацькі слобідські полки проіснували до 1765 року, відігравши значну роль у захисті південних кордонів Російської держави. Відомо, що у 1689 році козаки із Жигайлівки, Боромлі і Білки у складі слобідських полків брали участь у тяжкому бою у Чорній долині проти турецько –татарської агресії, з 1500 чоловік залишилися живими лише 150 козаків. Після перемоги над шведами Петро І готувався до нової вйни із Туреччиною і наказав побудувати на південь від Бєлгородської охоронної лінії так звану українську лінію. На її побудову було задіяно 20 тисяч слобідських козаків і селян з кіньми і волами, підводами, лопатами, сокирами, ломами. На будівництві лінії працювали козаки і селяни сусідніх сіл, зокрема й Жигайлівки. Тоді була приказка: «Поорали, посіяли та нікому жати. Пішли наші козаченьки лінію копати» ( Артюшенко М.М. Старожитності Тростянеччини. – Тростянець, 2002 – с. 91, 95). Козацька служба була нелегкою. Смерть - супутниця козака. Постійна участь у боротьбі проти турків і татар відривала козаків від їх сімей і господарства. Станом на грудень 1764 рік у Жигайлівській козачій сотні налічувалося козаків - 51, «свойственників» ( родичів, близьких і дітей) козаків – 462, підпомічників – 459. Підпомічники ( пізніше - компанійці) не виставляли на службу козаків, але повинні були їх утримувати. Із цих людей збирали гроші для купівлі коней ( по двоє на кожного козака), збруї, сідел, одягу, провіанту, під час походу використовували як погоничів. Ще були підсусідки, які власного господарства не мали, тому грошей не платили, але працювали на козака, живучи у його родині. Відомість 1764 року , у якій наводяться дані про кількісний склад козаків, підпомічників тощо, була створена з метою збирання податків на наступний рік: із свойственників з кожної душі по 10 копійок, а з під помічників – по 40 копійок. » ( Артюшенко М.М. Старожитності Тростянеччини. – Тростянець, 2002 – с.97) Із березня 1765 року Охтирський слобідський козачий полк згідно рішення цариці Катерини ІІ припинив своє існування. Цим остаточно було ліквідовано козацтво у Слобідській Україні, сама назва «Слобідська Україна» перестала вживатися. На базі козацького полку був створений Охтирський польовий гусарський полк, який проіснував до 1918 року. Вільні козаки були перетворені у звичайне «податное сословие». Підпомічники стали державними селянами. У 1870 році у с.Жигайлівці розквартирувався особовий склад та штаб 1-го дивізіону 9-го уланського Бургундського Його Королівської Величності Принца Августа Віртенберзького полк. У 1880 році у с.Жигайлівці були розквартирований перший ескадрон першого дивізіону 10-го уланського Одеського Його Високості Герцога Нассаульського полку. 

Переселенці вважали себе вільними государевими людьми, але  козацька старшина, привілеї, якої царський уряд всіляко підтримував, поступово захоплювала все більше і більше земель, посилювала експлуатацію селянства, примушуючи його виконувати натуральні та грошові повинності.

Панщина в с. Жигайлівці була чи не найбільшою в окрузі. Якщо офіційний розмір панщини – 2 дні на тиждень, у Краснопіллі, Висторопі – 3 дні на тиждень, то у Жигайлівці 3-4 дні, про що свідчить «Перепис слобожанських полків Хрущова 1732 р. (Д.І. Багалій Історія слобідської України», «Сумщина в історії України: навчальний посібник»). У 1732 році жигайлівський піп Стефан мав 58 кріпаків та землю, жигайлівський сотник Роман Карпов - 23 кріпаки (районна газета «Ленінська правда», № 8 (4071), від 17.01.1961року). У результаті процесу закріпачення населення села Жигайлівки поділилося на дві частини – одна частина, де земля належала сільській общині, друга частина – де земля і самі селяни належали поміщикам. ( Перерва І.Є., Яценко М.О. Історія села Жигайлівки і колгоспу ім.. Леніна, с. 4) До речі, згідно статистичних даних у 1732 році у селі Жигайлівка проживало 1 118 осіб, у 1773 році вже – 2 606 чоловік. Проте далі зростання чисельності населення на деякий період припинилося. У 1880 році жителів нараховується лише 2 408. Можливо, для жигайлян настали важкі часи . Згідно рапорту «Жигайловской приказной избы» відомо наприклад, що у 1788 році був неврожай і багато жителів села хотіли продати частину орних земель і лісів, щоб вижити. Але суд заборонив це робити. Напевно, перша церква була побудована у слободі Жигайлівка зразу ж після її заснування. У 1681 році вже діяла дерев`яна Покровська церква. За повідомленнями Філарета у 1714-1716 р.р. у храмі Покрови Пресвятої Богородиці служили два священики: Парфен Яковлєв і Давид Ігнатьєв. У 1836 році було завершилося будівництво за кошти селян цегляної однопрестольної Покровської церкви. Попечителем будівництва був державний селянин Климент Ігнатенко. Старожили згадували, що для міцності розчину під час кладки цегли додавали яйця, які приносили жителі з дому. На кошти церковного старости Андрія Лісняка був зроблений іконостас. На середину ХіХ ст. церква мала 33 десятини орної землі. У храмі були церковні книги московського видання 1769, 1685, 1730 і 1735 років. Жалування священику складало 141 крб.12 коп., псаломщику – 35 крб.28 коп. (Артюшенко М.М. Старожитності Тростянеччини. – Тростянець, 2002 – с. 246). Згідно перепису 1732 року у селі працювала церковноприходська школа, де навчався один учень. Як окрема установа школа засновується у 1845 році.(Додаток 3). Село після ліквідації кріпосного права 19 лютого 1861 р. Олександр ІІ видав маніфест, що скасовував кріпосне право. Жигайлівські селяни з великою надією і вдячністю зустріли цю звістку. Про це свідчить факт встановлення біля церковної сторожки на власні кошти жителів села погруддя « царю – освободителю». Сподівання звільнених селян не справдилися, так як не змінилося їхнє соціально-економічне становище. Вони були змушені платити подушний податок, а також непрямі податки: на цукор, на чай, тютюн, вироби з металу, горілку. Селяни страждали не від браку грошей, а від безземелля та гніту поміщиків. 

На початок ХХ ст. до Жигайлівської волості Охтирського повіту у 1908 р. входили такі сільські товариства: Жигайлівське, Федоровське, Боровське, Бранцівське, Краснянське, Попівське, Кардашевське, Ясенівське, Мозгівське, Краснопільське. Згідно даних вміщених  у праці М.М. Артюшенка «Старожитності Тростянеччини» у 1903 році  у Жигайлівській волості налічувалось 12 поселень, 9 товариств, 1 393 дворів, 8 153 селян. Влада зосереджувалася у руках старшини Івана Олексійовича Білаша, волосного писаря Павла Михайловича Рампи, голови суду Федора Лаврентійовича Хітренка.

Діяло чотири одноденних ярмарки: Сретенський (2 лютого), Вербний (неділя), Троїцький (третій день Трійці) та Семенівський (1 вересня), куди привозили товару на суму до 3 тис. крб.. Третина його завжди продавалася. Протяжність ярмарків була близько кілометра, від нинішньої майстерні ПрАТ Райз -Максимко до місця розвалин цегельного заводу по вулиці Миру. 

У 1910 р. для роз`їздів земського і ветеринарного фельдшерів та повитухи утримувалося троє коней, на що виділялося 150 крб. на рік.

У 1910 році існували ясла, які були облаштовані на кошти повітового та губернського земств. Керувала яслами завідуюча В.І.Дорошенко. Працювали няні і кухарка. У 1907 році було побудовано дерев`яне приміщення школи, обкладене цеглою, на три класні кімнати, загальною площею 60 кв. сажнів. У цьому приміщенні була квартира для вчителя. Територія школи складала 417 кв. сажнів. Крім того, на початку ХХ ст. діяло земське народне училище та однокласна церковноприходська школа,а також початкова школа у Чернеччині. У шкільному музеї села зберігається Похвальний лист, виданий земським училищем 1912 року. На початку ХХ століття священиком Свято-Покровської церкви був Григорій Шебатинський, дияконом –Яків Оранський, псаломщиком – Микола Хомський, старостою – селянин Василь Лозовий. У 1910 році біля церкви відкрито пам’ятник царю Олександру ІІ з написом «От благодарных граждан слободы Жигайловка імператору Александру ІІ в честь освобождения крестьян от крепостного права». На відкриття приїздили священики із Охтирки та Харкова. Старожили згадували, що центр села тоді був дуже красивий. У центрі села стояли будинки багатих сімей Любарських, Вірьовок, Удовиченків. На місці нині розваленого 16-квартирного дому було подвір`я Вербицьких, жили піп і диякон. Помістя Власовських знаходилося у північній частині села, біля Барабашевого ставка. Скасування кріпацтва призвело до зникнення дворянства як класу. Важливу роль стали відігравати підприємливі селяни. Широкого поширення набули промисли. Жигайлівка як і Білка, і Тростянець вважалися великими центрами цегельно-черепичного виробництва (с. 261. «Сумщина в історії України»). Більшість землі села Жигайлівки належалапоміщикам: К.Власовському, княгині Карповій, сільським «багатирям» - Букші 300 десятин, Миколі Лісняку - 172 дес. поля і 120 лісу, Малижці – 75 дес., Павлові Левченку – 75 дес., попові Шабатинському – 45 дес. (газета «Ленінським шляхом», №117, 1.Х. 1966р.). Селяни Жигайлівки брали активну участь у революції 1905 – 1907 років. Так у липні 1905 року селяни с. Жигайлівки взяли участь у розгромі панської економії Калюжне (пізніше Федоровка). Селяни-бідняки Комлик Федір і Гуменник Андрій привели з економії биків, привезли плуги та вози. Литвин Давид Васильович, Губар Петро Андрійович рубали панський ліс, але викликані козаки примусили селян повернути все в економію. Давида Литвина і Губара Петра без суду кинули до в`язниці. Розрізнені та малочисельні виступи селян були придушені властями. В країні почався період жорстокої столипінської реакції. Одним із засобів гасіння найгостріших соціальних конфліктів П.Столипін вбачав у проведенні аграрної реформи, яка не обминула й нашого села. В с.Жигайлівці з сільської общини вийшли селяни: Шептун Дмитро, Лозовий Павло, Удовиченко Онисій, Будник Яків, Білаш Тимофій та інші. Щоб зміцнити своє економічне становище селяни, переважно заможні вдавалися до послуг новоствореного селянського банку - брали гроші в кредит під заставу своїх земельних ділянок. Не всі сільські господарі витримували конкуренцію і чимало з них розорилися, наприклад, Шептун Дмитро; інші ставали заможними хазяїнами (Удовиченко Онисій). Реформа майже не зачепила поміщицького землеволодіння. Саме це, а також малоземелля великої кількості селян, тримало село у великій соціальній напрузі. Та ось настав 1914 рік. Розпочалася Перша світова війна. З Жигайлівки змушені були йти на війну майже всі чоловіки здатні носити зброю. Війна ще більше загострила соціально-економічне становище в селі. 19 лютого 1861 р. Олександр ІІ видав маніфест, що скасовував кріпосне право. Жигайлівські селяни з великою надією і вдячністю зустріли цю звістку. Про це свідчить факт встановлення біля церковної сторожки на власні кошти жителів села погруддя « царю – освободителю». Сподівання звільнених селян не справдилися, так як не змінилося їхнє соціально-економічне становище. Вони були змушені платити подушний податок, а також непрямі податки: на цукор, на чай, тютюн, вироби з металу, горілку. Селяни страждали не від браку грошей, а від безземелля та гніту поміщиків. 

На початок ХХ ст. до Жигайлівської волості Охтирського повіту у 1908 р. входили такі сільські товариства: Жигайлівське, Федоровське, Боровське, Бранцівське, Краснянське, Попівське, Кардашевське, Ясенівське, Мозгівське, Краснопільське. Згідно даних вміщених  у праці М.М. Артюшенка «Старожитності Тростянеччини» у 1903 році  у Жигайлівській волості налічувалось 12 поселень, 9 товариств, 1 393 дворів, 8 153 селян. Влада зосереджувалася у руках старшини Івана Олексійовича Білаша, волосного писаря Павла Михайловича Рампи, голови суду Федора Лаврентійовича Хітренка.

Діяло чотири одноденних ярмарки: Сретенський (2 лютого), Вербний (неділя), Троїцький (третій день Трійці) та Семенівський (1 вересня), куди привозили товару на суму до 3 тис. крб.. Третина його завжди продавалася. Протяжність ярмарків була близько кілометра, від нинішньої майстерні ПрАТ Райз -Максимко до місця розвалин цегельного заводу по вулиці Миру. 

У 1910 р. для роз`їздів земського і ветеринарного фельдшерів та повитухи утримувалося троє коней, на що виділялося 150 крб. на рік.

У 1910 році існували ясла, які були облаштовані на кошти повітового та губернського земств. Керувала яслами завідуюча В.І.Дорошенко. Працювали няні і кухарка. У 1907 році було побудовано дерев`яне приміщення школи, обкладене цеглою, на три класні кімнати, загальною площею 60 кв. сажнів. У цьому приміщенні була квартира для вчителя. Територія школи складала 417 кв. сажнів. Крім того, на початку ХХ ст. діяло земське народне училище та однокласна церковноприходська школа,а також початкова школа у Чернеччині. У шкільному музеї села зберігається Похвальний лист, виданий земським училищем 1912 року. На початку ХХ століття священиком Свято-Покровської церкви був Григорій Шебатинський, дияконом –Яків Оранський, псаломщиком – Микола Хомський, старостою – селянин Василь Лозовий. У 1910 році біля церкви відкрито пам’ятник царю Олександру ІІ з написом «От благодарных граждан слободы Жигайловка імператору Александру ІІ в честь освобождения крестьян от крепостного права». На відкриття приїздили священики із Охтирки та Харкова. Старожили згадували, що центр села тоді був дуже красивий. У центрі села стояли будинки багатих сімей Любарських, Вірьовок, Удовиченків. На місці нині розваленого 16-квартирного дому було подвір`я Вербицьких, жили піп і диякон. Помістя Власовських знаходилося у північній частині села, біля Барабашевого ставка. Скасування кріпацтва призвело до зникнення дворянства як класу. Важливу роль стали відігравати підприємливі селяни. Широкого поширення набули промисли. Жигайлівка як і Білка, і Тростянець вважалися великими центрами цегельно-черепичного виробництва (с. 261. «Сумщина в історії України»). Більшість землі села Жигайлівки належалапоміщикам: К.Власовському, княгині Карповій, сільським «багатирям» - Букші 300 десятин, Миколі Лісняку - 172 дес. поля і 120 лісу, Малижці – 75 дес., Павлові Левченку – 75 дес., попові Шабатинському – 45 дес. (газета «Ленінським шляхом», №117, 1.Х. 1966р.). Селяни Жигайлівки брали активну участь у революції 1905 – 1907 років. Так у липні 1905 року селяни с. Жигайлівки взяли участь у розгромі панської економії Калюжне (пізніше Федоровка). Селяни-бідняки Комлик Федір і Гуменник Андрій привели з економії биків, привезли плуги та вози. Литвин Давид Васильович, Губар Петро Андрійович рубали панський ліс, але викликані козаки примусили селян повернути все в економію. Давида Литвина і Губара Петра без суду кинули до в`язниці. Розрізнені та малочисельні виступи селян були придушені властями. В країні почався період жорстокої столипінської реакції. Одним із засобів гасіння найгостріших соціальних конфліктів П.Столипін вбачав у проведенні аграрної реформи, яка не обминула й нашого села. В с.Жигайлівці з сільської общини вийшли селяни: Шептун Дмитро, Лозовий Павло, Удовиченко Онисій, Будник Яків, Білаш Тимофій та інші. Щоб зміцнити своє економічне становище селяни, переважно заможні вдавалися до послуг новоствореного селянського банку - брали гроші в кредит під заставу своїх земельних ділянок. Не всі сільські господарі витримували конкуренцію і чимало з них розорилися, наприклад, Шептун Дмитро; інші ставали заможними хазяїнами (Удовиченко Онисій). Реформа майже не зачепила поміщицького землеволодіння. Саме це, а також малоземелля великої кількості селян, тримало село у великій соціальній напрузі. Та ось настав 1914 рік. Розпочалася Перша світова війна. З Жигайлівки змушені були йти на війну майже всі чоловіки здатні носити зброю. Війна ще більше загострила соціально-економічне становище в селі. 19 лютого 1861 р. Олександр ІІ видав маніфест, що скасовував кріпосне право. Жигайлівські селяни з великою надією і вдячністю зустріли цю звістку. Про це свідчить факт встановлення біля церковної сторожки на власні кошти жителів села погруддя « царю – освободителю». Сподівання звільнених селян не справдилися, так як не змінилося їхнє соціально-економічне становище. Вони були змушені платити подушний податок, а також непрямі податки: на цукор, на чай, тютюн, вироби з металу, горілку. Селяни страждали не від браку грошей, а від безземелля та гніту поміщиків. 

На початок ХХ ст. до Жигайлівської волості Охтирського повіту у 1908 р. входили такі сільські товариства: Жигайлівське, Федоровське, Боровське, Бранцівське, Краснянське, Попівське, Кардашевське, Ясенівське, Мозгівське, Краснопільське. Згідно даних вміщених  у праці М.М. Артюшенка «Старожитності Тростянеччини» у 1903 році  у Жигайлівській волості налічувалось 12 поселень, 9 товариств, 1 393 дворів, 8 153 селян. Влада зосереджувалася у руках старшини Івана Олексійовича Білаша, волосного писаря Павла Михайловича Рампи, голови суду Федора Лаврентійовича Хітренка.

Діяло чотири одноденних ярмарки: Сретенський (2 лютого), Вербний (неділя), Троїцький (третій день Трійці) та Семенівський (1 вересня), куди привозили товару на суму до 3 тис. крб.. Третина його завжди продавалася. Протяжність ярмарків була близько кілометра, від нинішньої майстерні ПрАТ Райз -Максимко до місця розвалин цегельного заводу по вулиці Миру. 

У 1910 р. для роз`їздів земського і ветеринарного фельдшерів та повитухи утримувалося троє коней, на що виділялося 150 крб. на рік.

У 1910 році існували ясла, які були облаштовані на кошти повітового та губернського земств. Керувала яслами завідуюча В.І.Дорошенко. Працювали няні і кухарка. У 1907 році було побудовано дерев`яне приміщення школи, обкладене цеглою, на три класні кімнати, загальною площею 60 кв. сажнів. У цьому приміщенні була квартира для вчителя. Територія школи складала 417 кв. сажнів. Крім того, на початку ХХ ст. діяло земське народне училище та однокласна церковноприходська школа,а також початкова школа у Чернеччині. У шкільному музеї села зберігається Похвальний лист, виданий земським училищем 1912 року. На початку ХХ століття священиком Свято-Покровської церкви був Григорій Шебатинський, дияконом –Яків Оранський, псаломщиком – Микола Хомський, старостою – селянин Василь Лозовий. У 1910 році біля церкви відкрито пам’ятник царю Олександру ІІ з написом «От благодарных граждан слободы Жигайловка імператору Александру ІІ в честь освобождения крестьян от крепостного права». На відкриття приїздили священики із Охтирки та Харкова. Старожили згадували, що центр села тоді був дуже красивий. У центрі села стояли будинки багатих сімей Любарських, Вірьовок, Удовиченків. На місці нині розваленого 16-квартирного дому було подвір`я Вербицьких, жили піп і диякон. Помістя Власовських знаходилося у північній частині села, біля Барабашевого ставка. Скасування кріпацтва призвело до зникнення дворянства як класу. Важливу роль стали відігравати підприємливі селяни. Широкого поширення набули промисли. Жигайлівка як і Білка, і Тростянець вважалися великими центрами цегельно-черепичного виробництва (с. 261. «Сумщина в історії України»). Більшість землі села Жигайлівки належалапоміщикам: К.Власовському, княгині Карповій, сільським «багатирям» - Букші 300 десятин, Миколі Лісняку - 172 дес. поля і 120 лісу, Малижці – 75 дес., Павлові Левченку – 75 дес., попові Шабатинському – 45 дес. (газета «Ленінським шляхом», №117, 1.Х. 1966р.). Селяни Жигайлівки брали активну участь у революції 1905 – 1907 років. Так у липні 1905 року селяни с. Жигайлівки взяли участь у розгромі панської економії Калюжне (пізніше Федоровка). Селяни-бідняки Комлик Федір і Гуменник Андрій привели з економії биків, привезли плуги та вози. Литвин Давид Васильович, Губар Петро Андрійович рубали панський ліс, але викликані козаки примусили селян повернути все в економію. Давида Литвина і Губара Петра без суду кинули до в`язниці. Розрізнені та малочисельні виступи селян були придушені властями. В країні почався період жорстокої столипінської реакції. Одним із засобів гасіння найгостріших соціальних конфліктів П.Столипін вбачав у проведенні аграрної реформи, яка не обминула й нашого села. В с.Жигайлівці з сільської общини вийшли селяни: Шептун Дмитро, Лозовий Павло, Удовиченко Онисій, Будник Яків, Білаш Тимофій та інші. Щоб зміцнити своє економічне становище селяни, переважно заможні вдавалися до послуг новоствореного селянського банку - брали гроші в кредит під заставу своїх земельних ділянок. Не всі сільські господарі витримували конкуренцію і чимало з них розорилися, наприклад, Шептун Дмитро; інші ставали заможними хазяїнами (Удовиченко Онисій). Реформа майже не зачепила поміщицького землеволодіння. Саме це, а також малоземелля великої кількості селян, тримало село у великій соціальній напрузі. Та ось настав 1914 рік. Розпочалася Перша світова війна. З Жигайлівки змушені були йти на війну майже всі чоловіки здатні носити зброю. Війна ще більше загострила соціально-економічне становище в селі. Село в роки української національно-демократичної революції та будівництва соціалізму 

Звістка про падіння царського режиму досягла Жигайлівки в березні 1917 року. У селі зібралася сходка, на якій виступив представник есерів з промовою, закликаючи селян підтримати політику Тимчасового уряду. Сільський староста, підтримуючи попереднього виступаючого, промову не встиг закінчити. Селянка Васюк зі словами «Годі дурити людей!» стягла старосту за чинарку з трибуни. Цей факт свідчить про те, що Тимчасовий уряд не мав реальної підтримки в нашому селі.

За роки Першої світової війни сільське господарство нашого краю було в занепаді. У 1917 р. в Харківській губернії кожне четверте господарство не мало тяглової сили і не мало корів, кожне п`яте – було зовсім без будь-якої худоби. У цьому ж році в Охтирському повіті, а також в с. Жигайлівці посіяли лише 75,3% господарств (Статистический справочник по Ахтырскому уезду. Ахтырка, 1922г., с.19). Селяни Охтирського повіту, які перестали вірити обіцянкам Тимчасового уряду вирішити земельне питання через Установчі збори, стали на шлях самовільного захоплення поміщицьких земель. У відомостях Харківського Губернського земельного комітету говориться про самовільне захоплення поміщицьких земель селянами Жигайлівки: Чепігою Трохимом, Костенком Паньком., Азацьким Олексієм та Садовим Федором, про що повідомлялось у Харків 21 і 28 червня 1917 р.. (ЦГАОР.Ф 1327 д. 142 сл. 12, 13). На фронтах Першої світової війни солдати, які повернулись в рідне село, познайомилися з більшовицькими ідеями. Саме вони й підбурювали селян на самовільне захоплення поміщицьких земель, проводили агітацію, з метою поповнення складу більшовицької організації повіту. Документи говорять, що більшовики у волостях Охтирщини, а також в Жигайлівці спиралися на солдат, які повернулися з фронту (ФАМ, дело 35, Л 22»). Жигайлівську бідноту в боротьбі з інакодумцями очолив Яценко Тимофій Кіндратович та представник Охтирського повіту Гронський. Отже, в селі, як і по всій Україні протидіяли різні політичні партії. У с. Жигайлівці найбільш організованими виявилися РСДРП(б). Коли в Росії відбувся більшовицький переворот, співвідношення політичних сил змінилося і в Україні. В Жигайлівці розпочав роботу щойно створений земельний комітет, який, керуючись ленінським «Декретом про землю» взяв на облік землі поміщиків та заможних селян: Миколи Лісняка, Букші, Малижки, Власовського, попа Шабатинського та інших. Після більшовицької інтервенції російської Червоної Армії в Україну, наше село було втягнене у вир громадянської війни. За свідченнями старожилів «У Жигайлівці було багато заможних людей (згадує жителька хутору Мозгового Кириченко П.Й. 1905 р.н.), село розкололося навпіл, бо не всім подобалися більшовицькі заходи і багатьом було, що втрачати». З весни 1918 р. наше село контролювали війська вірні Центральній Раді, але на початку 1919 р., внаслідок нового наступу більшовицьких військ, при допомозі партизанського загону Волощука, який із Краснопілля прямував у напрямку Жигайлівки, петлюрівські війська змушені були відступити. Відразу ж у селі був утворений ревком, до якого ввійшли: місцевий житель, комуніст Тимофій Яценко і житель с. Ясенок, безземельний селянин Василь Пузанов. Був створений також і комнезам. Головував у ньому Костенко, а Юхим Білан був членом комітету. Весною комнезамівці вийшли ділити та засівати поміщицькі землі. 7 серпня 1919 року всі населені пункти Тростянеччини були окуповані армією Денікіна. Відразу було оголошено: хліб з поділеної землі – звезти, корів і коней позводити до колишніх хазяїнів. В селі почалися розстріли активістів. Члена комнезаму Сергія Колісника розстріляли біля його двору, також було вбито Ігнатенка і Комлика. За зв`язок з партизанами були розстріляні Корній Кальченко та Яценко Прохір. Багатьох селян били у волості шомполами. Після нового наступу Червоної Армії та відновлення в селі радянської влади, повернувся в Жигайлівку Тимофій Яценко. Його обрали головою волосного виконавчого комітету, Юхима Білана – заступником і начальником продзагону. У той час у Жигайлівці налічувалося семеро партійних, тобто жигайлівська більшовицька організація була найчисельнішою у всьому повіті. Кожний член комітету незаможніх селян заповнював спеціальну анкету із 21 питання. Занесені дані перевірялися. Наприклад, Т.Д. Барабаш, член Жигайлівського волосного КНС, за анкетою був бідняком, проживав у родині померлого брата (дружина померлого і троє дітей), землероб, член партії більшовиків з 1919 р., арештовувався під час денікінської окупації, служив у царській армії у Першу світову війну і був у німецькому полоні. Освіту здобув у церковно-приходській школі. У вересні 1920 р. обраний головою комнезаму, отримував на посаді заробітну плату 4 080 крб. за місяць (с.74, М.М. Артюшенко «Новітня історія Тростянеччини). Продовжувала діяти політика «воєнного комунізму, із селян примусово стягували продовольчу розкладку. Ця політика призвела до негативного ставлення до радянської влади не лише заможніх селян, а й середняків і навіть частини бідноти. Комнезами діяли до 1933 року. Головне їхнє завдання полягало у соціалістичній перебудові села.

Новий час

За ініціативою демобілізованого балтійського моряка-комуніста В.І.Пузанова при підтримці парторганізації і комнезаму в селі була створена 18 вересня 1920 року комуна «Червона Зірка», перша у Охтирському повіті. До комуни першими ввійшли: Андрій Садовий, Кіндрат Яценко, Яків Бауман, Андрій Савоненко, Іван Самсоненко, Олександр Панкратьєв, головою комнезаму було обрано Пузанова В. Усі вони були бідняками: сім дворів мали один плуг, одного коня, дві корови, четверо свиней. ( Краеведческие записки Ахтырского музея. С. 79). За селом у полі стояла напівзруйнована поміщицька садиба К.І. Власовського. Саме тут і оселилися перші комунари. Перевезли туди все своє господарство.. Одержали колишню поміщицьку землю – 72 десятини (Газета «Ленінським шляхом» 1.Х.1966 р. №117. 4510). 

 У вересні 1920 року в с. Жигайлівці було конфісковано майно колишнього поміщика І.В. Павловського і передано дитячому притулку для сиріт, бідним селянам та родичам червоноармійців. Це посуд, тканина, одяг, різні господарські товари. Сам опис переданого майна займав 7 сторінок. (ДАХО Ф.Р. 432, оп. 1, спр. 91, арк.. 51 зв.)

У березні 1921 року у волостях створюються повстанські групи селян, незадоволених політикою радянської влади. Повстанський рух офіційно називали бандитизмом. У Славгородському лісі діяла банда Маховицького, у Печинах переховувався з грабіжниками Сиркін. Одного разу, у липні 1921 року жигайлівські комнезамівці у сусідньому селі Бранцівці ліквідували 5 повстанських загонів. Забрали 150 гвинтівок, 8 наганів, 4 шаблі, багато патронів. (Газета «Ленінським шляхом» Х. 1966р. №117 45101, М.М. Артюшенко «Новітня історія Тростянеччини»). У 1921 році в комуну вступили Петро Шульга, Сумцов і Моїсеєнко (Краеведческие записки Ахтырского музея, с. 79). У Жигайлівці, як здавалося комунарам, були недостатні умови для побудови зразкової комуни. В цей час у селі Сосонка Охтирського повіту пустувала садиба колишнього купця Курилова з багаточисельними господарськими побудовами. Поряд було 300 десятин землі, лугові угіддя та ліси. Тому у серпні 1922 р. частина комунарів переїхала в с. Сосонку, а на початку жовтня 1922 р. туди переїхала вся комуна. У Жигайлівці залишився лише Пузанов. Новим головою комуни був обраний Садовий Андрій, секретарем парторганізації – Панкратьєв О.А., завгоспом – Савоненко Андрій (Краеведческие записки Ахтырского музея, с. 79). 

Багато комунарів жили у своїх садибах та мали присадибні ділянки і господарства, що свідчить про те, що хоч і називали вони себе комунарами, та по суті це було господарство артільного типу.
Незабаром було організовано комуну в с. Семереньках. Туди посланцем з Жигайлівки  був направлений Юхим Трохимович Білан, де й організував комуну в приміщенні жіночого монастиря.(Газета «Ленінським шляхом» І.Х.1966 р.).
З 1920 року розпочався бурхливий зріст Тростянецької комсомольської організації. У 1924 р. комсомольський осередок у складі 7 чоловік був створений у с. Жигайлівка. Секретарем обрали Дмитра Смілика. У 1925 році у сільській школі створюється піонерська організація. Її очолив Федір Сахно.

На 1 січня 1922 року у Жигайлівській волості діяло 2 великих підприємства, 108 малих ( для прикладу, по Боромлянській – 8 великих, 83 малих). До дрібних належали: 

    -  водяні і вітряні млини,

- олійниці, - крупорушки, - кузні і дрібні майстерні, - тощо. Найбільша кількість ткачів працювала на той час у Жигайлівській волості (230 чоловік), а в Тростянецькій їх було лише 6. Значного розвитку в Жигайлівському повіті набула торгівля, про що свідчить одноденний базар та дві ярмарки, що тривали 19 днів протягом року. Не дивлячись на громадянську війну і зруйновану економіку України, село, за свідченнями очевидців (Левченко С.В.), залишалось багатим до суцільної колективізації. Добре розвинутим було тваринництво та землеробство, працювала парова мельниця, багато було вітряних млинів, добре розвивалося бджільництво (пасіки були в лісах, які пізніше забрали в колгосп). Із року в рік зростала мережа кооперативних товариств і на жовтень 1928 р. у Жигайлівці існували споживче, кредитне, буряківниче, меліораційне, тваринницьке, машинно - тракторне, промислове «Трудмука». За демографічним переписом 28 серпня 1920 року у Жигайлівській волості проживало 10 335 чоловік населення, з них: 

  у  с.Жигайлівка         4 991,
      х. Боровський          321, 
      х. Миколаївський      91,
      с. Бранцівка , с.-х. Краснянка           3 464,
      с. Попівка                 638,
      х. Кардашівка          274,
      с. Ясенок                  872,
      х. Мозковий             392,
      х. Гапонівка             292.

На початок 1921 року були внесені корективи до перепису 1920 року. У 1921 році по Жигайлівській волості всього населення – 10 890чоловік, шлюбів за рік – 145, розлучень – 18, народжуваність - 486, смертність – 405, природній приріст – 81. У 1926 році був проведений Всесоюзний перепис населення. Село Жигайлівка входила у Боромлянський район, який було створено у березні 1923 року. У вересні 1930 року два райони, Тростянецький і Боромлянський, об`єднано у один – Тростянецький. За переписом 17.12.1926 року: Назва сільрад, населених пунктів Кількість господарств Населення Переважаюча національність всього в т.ч. не селянського типу всього в т.ч. жінок Жигайлівська с.р. 1 185 41 6 357 3 267 Українська Боровський (Чернеччина) 86 - 385 191 -//- Жигайлівка 929 23 5 171 2 673 Українська Мозковий 81 3 442 224 -//- Мозківська економія 15 15 27 12 -//- Миколайовський (Розенбергів) 19 - 104 58 -//- ур.Браківщина 1 - 3 2 -//- Дернова 17 - 89 38 -//- Коханий 37 - 136 69 -//-

Наступний перепис проведено у січні 1937 року, але дані не були оприлюднені.( с.25, М.М. Артюшенко «Новітня історія Тростянеччини). 


 Примусове створення колгоспів та голодомор 1932 – 1933 рр.

Й. Сталін на початку 1928 року в умовах надзвичайних заходів по ліквідації «кризи хлібозаготівель» висунув лозунг суцільної колективізації, так як колгоспи були зручною формою, за допомогою якої можна було легко викачувати ресурси в державний бюджет, а заразом покінчити з «багатирями» - головним ворогом радянської влади.

В нашому селі перший колгосп був організований у 1928 р.. Посівна кампанія відбувалася на Великдень. Керівництво колгоспу примусило школярів, під страхом виключення з школи, йти в колону по чотири. Спереду йшов комсомолець з червоним прапором та їхали на возі приїзжі Новгородцев І.М. та Островерхов, направлені партією для підняття села, робітники м. Харкова. Для колгоспу були виділені кращі землі, «Гамазей» - запас зерна. У 1929 році в с. Жигайлівці розпочалася масова агітація з метою залучення людей у колгосп. Селяни були навчені гірким досвідом (поля першого колгоспу заросли бур`яном) і тому неохоче ставали на таку пропозицію. До селян були застосовані методи примусу: «холодна кімната» в сільській раді, направлення в районну «холодну». 

У приміщенні школи були зібрані селяни, перед якими виступив Новгородцев, а з натовпу чулися голоси: «Що приїхали організовувати колгосп?». «Так, - відповів Новгородцев, - мене послала партія допомогти вам побудувати щасливе життя». На цих зборах було створено колгосп ім. Будьонного, головою, якого став Новгородцев Іван   Миколайович. Першими членами правління були: Маюня Тихін Тимофійович, Бугай Дмитро Васильович, Клець Антон Ігнатович, Хитренко Євдокія, Шкабура Федір Данилович та ін. У цей час також були організовані колгоспи: ім. Леніна – голова колгоспу Островерхов, ім. Ворошилова – голова Тарсов Єпіфан Іванович, ім. Молотова - голова Гладкий Іван Тихонович, ім. Сталіна – голова Логоша Василь Васильович, членами правління були: Зарізенко Герасим Васильович, Костенко Петро Іванович, Костенко Матвій Пилипович,Скороход Кузьма Петрович, колгосп ХІУ партз`їзду (пізніше від нього відокремився колгосп «Комунар») - голова Литвин Федосій Олексійович, «Перемога» - голова Мірошниченко Гордій Мусійович та «Фрунзе». Колгосп ім.Сталіна поділявся на три бригади (перша – від Дегтяревого яру до Вайлового, друга – від Вайлового до Костенкового, третя – від Костенкового яру до цегельного заводу).

У 1929 р. Рада Праці і Оборони СРСР прийняла постанову «Про організацію машинно-тракторних станцій». МТС була створена в м. Тростянці. Саме вона і обслуговувала колгоспи с.Жигайлівки. Урожайність по колективних господарствах села була низькою: озимої пшениці отримали 8 ц, ярої – 10 ц, цукрові буряки – 127 ц з га.. Пояснювалося це перш за все невисоким рівнем землеробства, агротехніки та трудової дисципліни (деяка частина колгоспників не виробляла мінімуму трудоднів).

Перші трьохмісячні курси колгоспників-монтерів при місті Гадячі. 

         06.11.1931 р.Сиволоцький  Василь стоїть 1-й зліва в першому ряду.

Про ліквідацію кризи хлібозаготівель в с. Жигайлівці згадує старожил Левченко С.В.: «По дворах ходили активісти, так як люди здавать зерна не хотіли. Деякі селяни схитрували – самі стали активістами, щоб до них не заходили. Активісти ходили три рази по дворах із залізними заточеними палицями, якими шукали зерно в землі на подвір`ї. На третій раз забрали все, навіть квасолю. До числа активістів входили: Бугай Дмитро, Клець Антон, Сахрон Варка, Яценко Явдоха». Зривників хлібозаготівель було суворо засуджено і покарано. (Додаток 4). У 1931 р. піся хлібозаготівель жителі с. Жигайлівки залишилися без продовольства. Картоплю не саджали, бо поїли. У травні 1932 року за зрив сівби цукрового буряка та ранніх зернових жигайлівські колгоспи: ім. Сталіна, ім. Леніна та ім. Будьонного були занесені до «Чорної дошки». Одноосібний сектор села засіяв лише 30% від плану. 1932 року з`явилися перші ознаки голоду - пухли люди, хоча смертельних випадків не було. Взимку 1933 р. почали вмирати жителі села. Спочатку робили гроби, потім – ящики, а далі трупи прив`язували до дошки і закопували. (Додаток 5). Випускників 1933 р. не було, бо всі померли з голоду. Навесні вже не везли на цвинтар – померлі валялися по селу. В жигайлівці були випадки людоїдства і трупоїдства. Старожили пам`ятають жахливі факти: Мицик Параска поїла своїх дітей. Бойко Єфимія Луківна (нині покійна) розповідала, що була свідком, як до купи трупів незаритої загальної могили підходила людина і рубала людське м ясо. Жителька села Донець Ганна Костянтинівна, якій у роки Голодомору було 12 років, пригадує: «Марфина Малижка жила по Великій вулиці, нині вулиця Леніна. Ця жінка збожеволіла від голоду. Зарізала доньку Настю та сина Василя. Потім зварила їх. Сама теж померла. Довго сільські діти боялися навіть ходити біля її подвір`я». Левченко С.В. став очевидцем того, як сусідка Устя Кладичевська їла чоловіка. Ці жахливі факти говорять самі про себе. Село заросло бур`яном. Влітку 1933 р. з району в Жигайлівку були направлені для прибирання трупів Козел М.Г. і Клець П.П.. Вони на віз збирали померлих, за що отримували 16 кг житньої муки в місяць. На центральному кладовищі померлих скидали в ями 5Х5 м і глибиною 2,5 м . Бували випадки заховання ще живих, але вже слабких. Наприклад, спроба поховання Комлика Мирона, якого врятувала жінка, не дозволивши забрати його на воза. Трупами заповнили чотири ями (по 50-60 чоловік) і великий погріб, тобто на самому центральному кладовищі було поховано близько 300 чоловік ( нині там стоїть Хрест жертвам голодомору). Крім цього поховання у братських могилах під час голоду є на шкільному кладовищі та на цвинтарях по вулиці Розенберів (нині Північна) та Чернеччині (нині Шевченка), могили по дворах, погребах, полях та лісах, зникли цілі вулиці, наприклад, Петрушівка. Клименко П.І згадує, що під час голодомору вимерла більша половина села. Про значне зменшення населення свідчить статистика Тростянецького відділу РАГСУ про кількість народжених немовлят по Жигайлівській сільській раді: у 1929 році народилася 251 дитина, у 1932 р. -104, у 1933 р. – лише 26 малюків. Ще не розвіявся трупний сморід у спустілих хатах, а з Росії їхали в село переселенці. Багато з них повернулися назад. Деякі сім`ї залишились, наприклад, Кісєльова М.В., Зєлєнчонка. За словами секретаря КП(б)У «голод довів селянам, хто тут господар. Він коштував мільйонів життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!». Поступово село почало відроджувати зруйноване колективізацією та голодомором 1932-1933 рр. господарство. У Жигайлівці, як і по всій Україні проводилась культурно-освітня кампанія. Ще на початку 30-х у селі була проведена велика робота по ліквідації неписьменності. За даними земської статистики до 1917 р. у нашому краї з кожних ста селян лише 11 вміли читати і писати (Статистический справочник Харьковской губернии, с.12). Після занять дорослих у лікнепах Жигайлівка стала селом суцільної письменності, хоча багато хто з них умів лише розписатися. По колгоспах села були відкриті хати-читальні. Будувалися нові сільськогосподарські об`єкти: тваринницькі ферми, виробничі приміщення. Піклувалося керівництво села про дозвілля та культурний розвиток жителів. Під керівництвом голови сільради Петра Забари у 1939 р. була зруйнована велика сільська церква, а з уламків (бо майже жодної цеглини не залишилось цілої, внаслідок міцності розчину, на якому вона кріпилася) був збудований сільський клуб на 300 місць. У ньому комсомольці організували гурткову роботу. (До речі, досить швидко він розвалився). Напередодні Другої світової війни кожен колгосп села мав свою вантажну автомашину, проектувалося будівництво електростанції, але мирне життя було перерване нападом фашистської Німеччини.


Село в роки Другої світової війни.

На фронтах Другої світової війни билися 450 жителів Жигайлівки. У селі залишилися переважно жінки, неповнолітні та літні люди. Наприкінці літа 1941 р. колгоспи Жигайлівки почали готуватися до евакуації. Були вивезені тваринницькі ферми, сільськогосподарські машини, трактори, комбайни. Тваринницькі ферми евакували такі колгоспники: Сиволоцький Михайло Дмитрович, Мозговий Павло Романович, Пиріг Варвара Іванівна, Шило Василь Васильович, Яценко Тимофій Павлович, Удовиченко Калістрат Оврамович, Никода Кіндрат Матвійович, Гуменник Олексій, Шелегеда Трохим Михайлович, Комлик Мотря Іванівна, Гусарова Ганна Павлівна, Решітько Іван Іванович, Покотило Іван Васильович, Будник Дмитро Тимофійович, Рябокінь Семен Федосійович та інші. З тракторами та комбайнами поїхали в глибокий тил: Бугай Максим Олександрович, Шило Ганна Олексіївна, Северин Афанасій Іванович, Бугай М., Яценко Тимофій Павлович, Рябоконь Василь Степанович, Костенко Єфросінія Микитівна, Донець Поліна Григорівна, Загорулько Домна Данилівна. Для організації підпільної роботи та партизанського загону в с. Жигайлівці Тростянецький райком партії залишив Забару П.М. – голову сільради, Васютенка А.С. – уповноваженого карного розшуку та директора школи Крючка К.В.. Підпільна трійка встановила тісні зв`язки з жителями Жигайлівки, але Крючко К.В. зрадив, здавшись німцям, видав своїх товаришів, список активістів та явочні квартири. (Додаток 6). Розпочалася люта розправа над жителями села. Німці та поліція на чолі з Сущим Я.Я. і рядовими поліцаями Колісником П.К., Решітьком І.М. та іншими робили обшуки у хатах активістів. Так у Білаша І.М., у хаті якого була явка, знайшли зброю. Багато селян було заарештовано, але схопити Забару та Васютенка їм не вдалося. Фашисти та поліція розраховували кривавим терором залякати населення, примусити його відмовитися від допомоги партизанам та боротьби. Розлючені невдачею, окупанти разом із колаборантами почали вішати та розстрілювати жителів села. Так Гладкого Андрія повісили вдома на воротях. Були також повішені у сучасному центрі села, на березах: Назаренко Василь Панькович, Трипільська Наталія, Трипільський Василь, Перетятько Митрофан, Шелегеда Сергій Тимофійович, Шелегеда Харитина та багато інших. Розстріляли: Демченко Євдокію Яківну, Білан Ганну Павлівну, Коломійця Федора Мусійовича, Касяненка Данила, Зубка Олександра, Чепігу Якова, Смілика Федосія, Ігнатенка Михайла та інших. Німці прорахувалися. Жителі села продовжували надавати підтримку партизанам. Та поліцаї все ж вистежили Забару та Васютенка в хаті у Демченків. Після короткої перестрілки партизани відступили до лісу, де в нерівному бою загинули смертю хоробрих. Та жителі Жигайлівки все ж не схилили голови перед окупантами. На початку 1943 року знову був організований партизанський загін на чолі з першим активістом колгоспного будівництва Маюнею Т.Т., який контролював територію навколо Жигайлівки та сусідніх сіл. Боротьба з ворогом все більше посилювалась і внаслідок об`єднаних дій Радянської Армії та партизанських загонів закінчилася поразкою гітлерівських військ. Село Жигайлівка було визволене радянськими військами серпня 1943 року, в результаті Курської наступальної операції. (Додаток 6). Відразу ж в селі відбулися збори, на яких було прийняте рішення – взяти під контроль колгоспне майно, що не встигли знищити окупанти. Та від колгоспного майна мало, що лишилося. Господарські будівлі, виробничі об`єкти були зруйновані. В колгоспах не лишилося ні робочої, ні продуктивної худоби. Фашисти завдали збитку колгоспам на загальну суму 1,5 млн. карбованців. Війна ще тривала. Необхідно було напружити всі сили, щоб швидше розгромити ворога, завоювати мирне життя. У Жигайлівці вже як і в інших визволених населених пунктах почали піднімати з руїн господарство та налагоджувати виробництво. Не дивлячись на великі труднощі, всі колгоспи Жигайлівки повністю виконали державне замовлення 1943 р. . Селяни взяли участь у зборі грошей з особистих заощаджень у фонд оборони країни. Навесні 1944 р. в село повернулися трактористи з технікою. Згарища і руїни побачили прибулі на рідній землі. Тяжко їм було бачити розорення колгоспів, та ще більшим був біль втрати рідних і близьких, які віддали життя, захищаючи Батьківщину. Та життя йшло вперед, владно закликаючи до нових подвигів. Колгоспники Жигайлівки поступово налагоджували виробництво. План весняних польових робіт 1944 р. був виконаний при допомозі МТС. Переможно закінчилася Велика Вітчизняна війна. З 450 жителів, що пішли на фронт, 360 загинули. Багато односельців за проявлений в боях героїзм були нагороджені орденами і медалями. Шульга Семен Никифорович за проявлений героїзм при форсуванні річки Одер та наведення на ній переправи був нагороджений най вищою відзнакою Зіркою Героя Радянського Союзу. (Додаток 6). Іншим прикладом героїзму є Панченко Іван Олексійович – простий колгоспник, який війну закінчив у Берліні, нагороджений Орденом Червоної зірки, двома орденами Слави, медалями. Особисто захопив у полон німецького офіцера, ризикуючи життям, врятував у бою командира, у хвилину небезпеки врятував прапор своєї частини. Був тричі поранений… Ці приклади солдатського героїзму свідчать по те, що й жителі нашого села зробили великий внесок у перемогу над ворогом. 

Село в роки повоєнної відбудови і «хрущовської відлиги».

У перші повоєнні роки відбудову сільського господарства в с. Жигайлівці було розпочато провадженням у життя постанови ЦК ВКП(б) «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарських артілей у колгоспах», прийнятої восени 1946 р.. Порушення статуту у колгоспах с. Жигайлівки виявили у неправильному використанні сільськогосподарських угідь, розбазарюванні трудоднів, у надмірному розширенні упраУ цьому ж році так само були об`єднані колгоспи села ім. Ворошилова, ім. Сталіна, «Комунар» (стара назва «Лан») з центром на території останнього. Головою правління став Могилка Микита А.О. Насправді укрупнення жодних позитивних наслідків не дало, хоча офіційно було оголошено про зростання матеріально-технічної бази колгоспів, у яких знаходилось 6 вантажівок, закріплено 7429 га землі, 855 працездатних жителів села. На початок 1951 р., як і по всій країні в селі розгорнулося соціалістичне змагання між бригадами, фермами, ланками та окремими колгоспами. Незважаючи на ці заходи, врожай і приріст продукції зростав повільно. Низький рівень оплати трудодня, порушення принципу матеріальної заінтересованості колгоспників, планування, що не враховувало конкретних умов та інші недоліки стримували розвиток сільськогосподарського виробництва. Ці причини були офіційно визнані вересневим Пленумом ЦК КПРС 1953 р.. влінських штатів, зрівнялівці у оплаті праці та інших важливих питаннях. Внаслідок активної діяльності партійних організацій в період 1946-1949 рр. ці недоліки було ліквідовано. На кінець 40-х рр. в селі поступово зміцнювалась матеріально-технічна база, внаслідок підтримки, яку надала держава. У Жигайлівку надходили нові сільськогосподарські машини,будматеріали, пальне , добриво. У вересні 1950 р. з метою подальшої інтенсифікації розвитку сільського господарства в Жигайлівці розпочалося укрупнення колгоспів. На загальних зборах, де були присутні члени трьох колгоспів («Перемога», імені Леніна, імені Будьонного, розташовані на півдні села), було, як завжди, одноголосно вирішено об`єднати три колгоспи в один – ім.. Леніна з центром на території колгоспу ім. Будьонного. Головою правління об`єднаного колгоспу став обраний Манірка Є.О. У цьому ж році так само були об`єднані колгоспи села ім. Ворошилова, ім. Сталіна, «Комунар» (стара назва «Лан») з центром на території останнього. Головою правління став Могилка Микита А.. Насправді укрупнення жодних позитивних наслідків не дало, хоча офіційно було оголошено про зростання матеріально-технічної бази колгоспів, у яких знаходилось 6 вантажівок, закріплено 7429 га землі, 855 працездатних жителів села. На початок 1951 р., як і по всій країні в селі розгорнулося соціалістичне змагання між бригадами, фермами, ланками та окремими колгоспами. Незважаючи на ці заходи, врожай і приріст продукції зростав повільно. Низький рівень оплати трудодня, порушення принципу матеріальної заінтересованості колгоспників, планування, що не враховувало конкретних умов та інші недоліки стримували розвиток сільськогосподарського виробництва. Ці причини були офіційно визнані вересневим Пленумом ЦК КПРС 1953 р.. Велику роботу в організації колгоспного будівництва проробив посланець партії Стояновський Федір Пилипович, який прибув у село 6 серпня 1953 року. За плечима в нього були служба в армії з 1939 по 1953 роки, численні фронтові дороги: воював на Волзі, обороняв Москву, звільняв Кишинів, Прагу, був у Берліні. Працював у контррозвідці. Учасник Параду Перемоги в Москві. Воював у Монголії і Стояновський Ф.П. 

                                                                                                                                             Китаї. Нагороджений багатьма орденами і медалями. На загальних зборах колгоспники одноголосно обирають його головою правління.

У 1957 р. колгосп придбав електростанцію на 30 квт. на свято Великого жовтня у хатах колгоспників ім.Сталіна вперше в історії села Жигайлівки загорілися «лампочки Ілліча». Було обладнано майстерню (придбали токарний та свердлильний станки). При допомозі електричного струму розпочали механізувати трудомісткі процеси на токах, у майстернях, на фермах. У 1957 р. за ініціативою та під керівництвом Стояновского Ф.П. був побудований цегельний завод, на будівництво якого пішли активно працювати випускники 4-го випуску Жигайлівської середньої школи. Одночасно проводилася радифікація села. Колгосп ім. Сталіна придбав інструменти для духового оркестру. Поступово покращувався матеріальний та культурний рівень життя селян. 

У 1956 р. колгоспи села Жигайлівки продали державі:

Колгосп Зерно М`ясо Молоко Овочі Ім. Сталіна 74,9 т. 31 т. 177 т. 50 т. Ім. ЛЗростання врожайності основних сільськогосподарських культур за п`ятирічку після 1953 року характеризується такими даними: Колтосп ім. Сталіна Урожайність цнт. з га 1953 р. 1958 р. Зернових без кукурудзи 8,6 15,3 Кукурудзи 5,2 22,1 Цукрових буряків 142 212

Колгосп ім. Леніна Урожайність цнт. з га 1953 р. 1958 р. Зернових без кукурудзи 10,6 15,6 Кукурудзи 7 22 Цукрових буряків 156 226

Ці дані свідчать про ріст продуктивності худоби (за звітами колгоспів за 1953-1958 рр.). Колгосп ім. Сталіна Вироблено продукції тваринництва Одиниці виміру 1953 р. 1958 р. Зростання у % Молока на фуражну корову кг 660 2206 334 Молока на 100га с.г. угідь кг 36 227 630 М`яса на 100га с.г. угідь (у живій вазі) кг 15,6 36,7 222 Настриг вовни на 100га с.г. угідь кг 25 32 128

Колгосп ім. Леніна Вироблено продукції тваринництва Одиниці виміру 1953 р. 1958 р. Зростання у % Молока на фуражну корову кг 1106 2430 213 Молока на 100га с.г. угідь кг 110 238 216 М`яса на 100га с.г. угідь (у живій вазі) кг 21,8 41,5 190 Настриг вовни на 100га с.г. угідь кг 34 52 152

Наведені в таблицях цифри свідчать про позитивні зрушення у розвитку сільського господарства Жигайлівки. Керівництво колгоспів пояснювало успіхи, що були досягнуті за ці роки, насамперед укрупненням господарств. Саме тому, за ініціативою партійних організацій колгоспів ім.. Сталіна та ім.. Леніна на загальних зборах села, 8 грудня 1959 р. ці господарства були об`єднані у єдиний колгосп ім. Леніна. Його головою був обраний Стояновський Федір Пилипович. На цьому і був завершений процес укрупнення колгоспів с. Жигайлівки. еніна 189 т. 21 т. 147 т. 60 т.

З початком 60-х років поступово покращувався добробут селян. За останнє десятиріччя було збудовано багато виробничих приміщень. У середньому кожного року перебудовувалось 25-30 будинків колгоспників. Гордістю села була двоповерхова школа на 400 місць, збудована у 1967 році за кошти колгоспу, двоповерхова контора, лікарня на 25 ліжок, пологовий будинок. До послуг жителів села стала до ладу в 1968 р. автоматична телефонна станція на 50 абонентів. В Жигайлівці з 1959 року було введено пенсії по старості, виплату по листах тимчасової непрацездатності, щорічні відпустки для колгоспників. Кращі працівники отримали змогу здійснювати туристичні поїздки, як по країні, так і за кордон. Для дошкільнят і малят у кожній бригаді організовано дитсадки та ясла, де безкоштовно утримувалися діти. При середній школі була влаштована їдальня, в якій учні груп продовженого дня одержували сніданки та обіди за рахунок колгоспу. 

Отже, ці факти свідчать, що в 60-х рр. соціальне становище жителів села покращилося.

Село в 70-х – 1991 рр.

На кінець 60-х рр. за розвитком колгоспного будівництва та економічними показниками колгосп ім. Леніна села Жигайлівки був одним з найкращих у районі. Велика заслуга в організації життєдіяльності господарства голови колгоспу Стояновського Ф.П.. Саме він у той час зробив колгосп мільйонером. Поступово зростає врожайність зернових. У 1974 році колгосп здав державі найбільше хліба за всю історію існування – 3200 т і виконав план на 109%. Хоча поряд з успіхами були й недоробки: план чотирьох років п`ятирічки по продажу молока було виконано на 94%, м`яса - на 81%, вовни – на 82%, половина корів колгоспу дала у середньому на фуражну корову в 1974 р. всього 1860 кг, тобто майже як у 1966 р. Та вже у найближчі роки ці недоліки були виправлені. У 1975 р. надій на одну фуражну корову склав 2361 кг, зросли й інші показники. За Ф. Стояновського була прокладена бруківка з с. Жигайлівки до с. Боромлі (у плані мала пройти через Чернеччину, що було б значно ближче і дало б поштовх для розвитку цього кутка села, але, на жаль, через розбіжності у поглядах з тодішнім боромлянським головою колгоспу, задумане не здійснилося). У 1976 р. змінюється керівництво колгоспу: головою стає Яцун, пізніше Сотник В.І. Не виправдала себе новинка по доїнню корів «карусель» (кругле приміщення, у яке по черзі впускали корів на барабан, який обертався по колу; поки здійснювався повний оберт, корова видоювалась) і від неї відмовилися. Хоча колгосп і продовжував виконувати взяті зобов`язання, все ж поступово втрачав передові позиції. У період перебудови значно знизилися основні показники валового виробництва продукції. В Жигайлівці при перевірці паперів бухгалтерії колгоспу було викрито великі махінації з грошима, з приводу чого відбувся судовий процес. Про це повідомила газета «Ленінським шляхом» у статті під назвою «Жигайлівські махінатори». У 80-ті роки керівництво колгоспу експериментувало з нововведеннями у тваринництві. Так у 1981 р. став до дії молочний комплекс, де були застосовані новинки: подача видоєного молока по трубах у резервуари, автоматизоване миття корів та інше, але так само, як і «карусель» швидко вийшов із користування і сотні тисяч карбованців були затрачені марно. Крім того на початку 80-х рр. був зруйнований цегельний завод. Будівництво нових виробничих приміщень та будинків стало більш проблематичним, зменшено робочі місця. Не дивлячись на це в кінці 80-х по 1990 рр. на привізних матеріалах було побудовано близько 30-ти будинків для колгоспників та вулиця Житомирська (10 будинків) для переселенців, постраждалих від аварії на ЧАЕС. У період 70-80-х рр.. кількість учнів у Жигайлівській середній школі зменшилася з 400 до 200. Учні вели активну пошукову роботу, пов`язану із загиблими визволителями села в роки Великої Вітчизняної війни, вели жваву переписку з болгарськими однолітками. Болгарські школярі неодноразово приїздили в нашу школу. Свідченням інтернаціональної дружби є посаджена неподалік школи «Алея дружби».У 70-80-ті роки учні школи активно допомагають колгоспу, особливо в період літніх канікул: пасли велику рогату худобу, овець, працювали помічниками комбайнерів, вантажниками зерна на автомашинах, на току та інше. У 1986 р. Жигайлівська школа взяла активну участь у втіленні в життя програми поєднання виробництва з навчанням. Учні старших класів регулярно брали участь у ранковому доїнні корів, а потім поспішали на уроки в школу, де вчилися, дрімаючи. Крім цього 7-10-ті класи були розбиті на ланки, які за жорстким графіком займалися відгодівлею бичків, пропускаючи при цьому заняття в школі. Не зважаючи на це, з 16-ти учнів випуску 1986 року три отримали медалі, шість вступили до вищих навчальних закладів, двоє – до технікумів. Тільки два випускники залишилися працювати в рідному колгоспі. Отже, ідея прищепити любов до колгоспного виробництва не спрацювала. Село Жигайлівку не обійшла стороною Афганська війна. Вісім односельців виконували на території Афганістану так званий інтернаціональний обов`язок: Лозовий Володимир, Скороход Василь, Клименко Олександр, Бабенко Микола, Колісник Василь, Ганненко Микола, Донець Володимир – всі мають медалі, а Малимон Олександр, нагороджений орденом «Червоної Зірки». 

Майже відразу після аварії на ЧАЕС у 1986 р. туди було відправлено Пирога Антона для ліквідації наслідків. Він працював безпосередньо у четвертому енергоблоці станції. Крім нього ліквідаторами аварії були: Нігматулін Л.С.(1986 р. охорона), Опара І.П., Ківер М.А., Єсипчук Василь та Кузьменко Василь брали участь у вивезенні людей з 30-ти кілометрової зони.

У період 1965-1991 рр. торгівля в с. Жигайлівці була представлена у формі споживчої кооперації. Функціонувало 5 торгових точок: продовольчий, промтоварний та господарчий магазини – у центрі села(додаток ), продуктовий у Чернеччині, продуктовий на вулиці Леніна (Лан) (Додаток. Торгівля Жигайлівки хворіла тими хворобами, що й увесь СРСР: блат,черги, недоброякісні товари в «навантаження» до якісних, відсутність багатьох найменувань продуктів першої необхідності (сир, ковбаса, сметана і тд.).

Новітній період

Не зважаючи на всі негаразди, добробут селян в цей період, поступово підвищувався. Про це свідчать автомобілі, які масово стали з`являтись у Жигайлівці на початку 80-х рр., холодильники, пральні машини, телевізори та інші сучасні товари. 

 У 80-ті роки сільську раду очолювала Колісник Клавдія Борисівна. Під час її головування велося інтенсивне будівництво приміщення сільської ради, поштового відділення, відділення ощадного банку, аптеки, сільського будинку культури тощо.

Село в роки розбудови самостійної української держави (1991-2005 рр.). 

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року ситуація у селі, як і в державі почала змінюватись. Гостра економічна криза, в якій перебувала Україна, стала ще більше поглиблюватись, що було закономірним процесом, характерним для так званого «перехідного періоду».

Реформування економіки на ринкових засадах, структурна перебудова промисловості, створення ефективної системи економічної кооперації всередині країни – ось найголовніші завдання, які потрібно було вирішити. Економічна криза особливо гостро далася взнаки у сільському господарстві. Не було забезпечено паритетність у ціноутворенні на продукцію сільського господарства і промисловості. Навіть після проголошення незалежності продовжувався процес визискування села. У першій половині 90-х загострюється проблема з пальним. У 1990 р. рейсовий автобус за маршрутом Тростянець – Жигайлівка – Тростянець здійснював уже 3 рейси у день замість 5-ти, а в кінці 90-х, теж три рейси, але на тиждень. У другій половині 90-х все частіше земля залишалася незораною на зиму. Сіяти зернові культури стали в землю, оброблену дисковою бороною, грошей ледве вистачало на пальне, тому земля практично не удобрювалась. У жахливому становищі опинився автомобільний та тракторний парк колгоспу. Майже вся техніка працювала після списання, так як з початку 90-х рр.. вона не оновлювалась. Практично все вироблене колгоспом йшло на придбання паливно-мастильних матеріалів та запчастин до техніки і, як наслідок, падіння валового виробництва з кожним роком у основних видах сільськогосподарської продукції. Про це свідчать такі дані: Вид продукції 1987 р. 1990 р. 1998 р. Валовий збір зерна (без кукурудзи) 8277 т 9077 т 3428 т Врожайність зернових 33,5 ц з га 36,8 ц з га 20 ц з га Всього надоєно молока 2427 т 2867 т 787 т Надоєно з однієї корови 1814 кг 2293 кг 1124 кг

З 1996 року колгосп перестав виплачувати зарплату працівникам. Колгоспники змушені були «оббивати пороги» контори, просячи виписати в рахунок зарплати м`са, олії, соломи та інше. Селяни стали шукати інші засоби до існування, а саме: розширення підсобного господарства і утримання його переважно за рахунок крадіжок з колгоспу. У приватному секторі значно збільшилося поголів`я корів, свиней. Крім городу почали оброблювати 0,5 га землі, яка була надана у довгострокове користування в пп. 90-х рр.. У 1990 р. колгосп ім. Леніна очолив Бублик Юрій Тимофійович. За його керівництва дещо покращилось соціально-економічне становище села. На початку 90-х рр.. зросли показники валового виробництва. У селі було заасфальтовано декілька вулиць, а також дорога до с. Боромлі.З середини 90-х була розпочата газифікація села, але на 2000 рік жоден будинок не був газифікований, хоча райдержадміністрація ще в 1998 р. відзвітувала про «голубий вогник» в с. Жигайлівці. Бублик Юрій Тимофійович був обраний народним депутатом Верховної Ради України ІІ скликання. (Додаток 8). Вперше представник с. Жигайлівки піднявся на трибуну українського парламенту і брав участь у творенні законів України. У цей період колгосп придбав ковбасний цех для переробки продукції на місці, але він так і залишився тільки мрією колгоспників, бо не був встановлений. За роки депутатства Бублика Ю.Т. також придбали американський комбайн «Джон-Дір», за який на протязі 5-ти років колгосп змушений був розплачуватись зерном, врожай якого поступово почав знижуватись. Один із місцевих поетів відгукнувся на цю подію так: 

                                            КСП комбайн придбало -

Називається «Джон-Дір». 

   З нас за «Дона» здерли сало,
                                           А за «Дір» здеруть і здір.

З 1997 р. посаду голови КСП ім. Леніна обіймає Місан О.М.. Соціально-економічна ситуація в селі ще більше загострюється. Колгосп із «мільйонера» перетворюється на «лежачий» у кінці 90-х рр.. Новий керівник намагається експериментувати з метою покращення становища в господарстві. Колгосп відмовився від утримання овець, яких налічувалось до 1500 голів, і у 1999 році закупляє 5100 гусей, з яких на кінець року залишилося 2600. Перед 2000 Новим роком цими гусьми-мучениками (дуже худі) підприємство розрахувалося з селянами у рахунок заборгованості. Поголів`я 1972 р. 2000 р. ВРХ 2750 гол. 2160 гол. Свиней 2600 гол. 900 гол.

Місан О.М. намагався поповнити колгоспну скарбницю за рахунок неколгоспників. За надані послуги вчителі, медики та працівники культури змушені були платити КСП втричі більше, ніж колгоспники. Зрозуміло, що цей «місцевий геноцид», наповнюваність колгоспної каси не вирішив, так як неколгоспних сімей у селі були одиниці. Також цей захід був спрямований і проти непокірних, що вийшли з колгоспу, з метою їх покарання. Не зважаючи на всю консервативність укладу, суспільне життя в Жигалівці у 90-х рр.. дещо демократизувалося, хоча, як і раніше члени КСП залишалися фактично підневільними «голови-поміщика». Напередодні звітно-виборних зборів у селі почав з`являтись анонімний «самвидав», часто у віршах, переважно критичного змісту, де викривалися діяння діючого голови колгоспу. У 90-х рр.. в Жигайлівці діє осередок Комуністичної партії, лідером якого на той час був фанатично відданий цій справі Клименко П.Г.. Завдяки активній діяльності комуністів та кризовому становищу господарства, село у другій половині 90-х рр.. на виборах президента України підтримує ліві партії – 75% жителів села у другому турі виборів віддали свій голос за Петра Симоненка. Як у суспільному, так і в освітянському житті села відбулися великі зміни. Значно зменшилася кількість учнів – з 200 у 80-х рр.. до 130 в кінці 90-х. збідніла матеріальна база школи. Учні здають гроші на придбання м`яча на урок фізкультури, призи переможцям виховних заходів та інше. Традиційним стало проведення ремонту школи на кошти батьків учнів та виконання ремонтних робіт самими вчителями. У канікулярний час вчителі ремонтують меблі, класи, косять траву, полять цукрові буряки, щоб заробити цукор для школи та інше на свою мізерну зарплатню, та ще й з великими затримками у виплаті, вчителі повністю купляють канцтовари, методичну літературу, програмні документи та ін.. Всім цим, як засобами виробництва, в минулому забезпечувала держава. Разом з цим педагоги школи гідно беруть участь у районних та обласних конкурсах, спортивних турнірах. На початку 90-х рр.. в Жигайлівській загальноосвітній школі було обладнано комп`ютерний клас, але внаслідок частих відключень електроенергії у зимовий період учні ними користувалися рідко. 

Культурне життя села, як і по всій Україні, на кінець ХХ ст. перебувало не в кращому становищі. У пп. 90-х рр.. велику роботу по піднесенню культурного рівня Жигайлівки зроблено під керівництвом музичного керівника Будинку культури Бублик Катерини Семенівни. При СБК працювали гуртки співу і танцю, як для дорослих так і для дітей, фольклорно-етнографічний та драматичний. У селі регулярно проводилися концерти, в районі покази нашої художньої самодіяльності постійно відзначались грамотами у багатьох номінаціях. Учасники художньої самодіяльності беруть активну участь на тільки в обласних, але і у Всеукраїнських конкурсах, зокрема у фестивалі «Боромля». Виступи наших артистів неодноразово транслювалися по обласному телебаченню.

У другій половині 90-х рр.. сталися зміни і в торгівлі села. Після проголошення незалежності України розпочався процес поступового згортання державної кооперації. Замість цього відкриваються приватні торгові заклади, які успішно конкурують з державними (магазин «Єлена» Феденко О.В., 2000 р. магазин Дмитриченка О.А.). У другій половині 90-х перестала функціонувати сільська лікарня, діє лише амбулаторія, сільський клуб поступово перетворюється на руїну, у колгоспі ліквідовуються бригади, знижуються показники виробництва, розкрадається машинно-тракторний парк і т.д. 

В 1995 році колгосп реорганізовано у КСП. Розпочато процес приватизації землі та майна. У 2000 р. проведено реформування:  замість КСП створено ТОВ агрофірму «Вікторія», сільгосппідприємство засноване на приватній власності на землю та майно, з вересня 2005 р. змінюються засновники у ТОВ АФ «Вікторія». З 2000 по 2006 роки відбувається судова тяганина стосовно переоцінки власників майна у господарстві. (З 1997 по 2000 рр. господарство очолює Місан О.М., з 2000 по 2002 рр. – Гробов В.П., з 2002 по 2003 р. – Гонтаренко М.А., з 2003 по 2006 рр. – Лапін О.М.). Після цих змін село стає частиною Півненківської філії ТОВ РАЙЗ-АГРО (Райз-Максимко), пізніше Шевченківської філії ПрАТ Райз-Максимко.

У 90-х роках головою сільської ради був Крамаренко Анатолій Михайлович, на початку ХХІ ст. – Рябоконь Олександр Дмитрович. За керівництва сільського голови Пустовіт Тетяни Борисівни у 2003 -2005 рр. проведено газифікацію школи, заміну комп`ютерів у навчальному закладі на більш сучасні. Також у 2003-2004 рр. газифіковано за державні кошти вулиці Краснопільську та Шкільну ( на суму 102 тис. гривень, протяжністю 1200 м), Набережну (на суму 17 тис. гривень), введено в дію станцію катодного захисту (підрядник Тростянецьагроспецбуд). У 2005 р. із залученням державних коштів, місцевого бюджету, вуличних кооперативів на суму більше 500 тис. гривень було прокладено 6 610 м вуличних газопроводів по вулицях: Леніна, Миру, Заозерна, Житомирська, Зеленівка, Комсомольська (підрядник СПМК-9), газифіковано 150 житлових будинків, розроблено документацію для газифікації приміщення сільської ради, амбулаторії, контори. У 2004 р. на спонсорські кошти ТОВ АФ «Вікторія» замінено зруйнований пам`ятник з цегли на братській могилі радянських воїнів по вулиці Миру на пам`ятний знак із граніту. Продовжується традиція проведення вогників для працівників села, святкування обжинок, проведення районних змагань на базі села на приз Героя Радянського Союзу Шульги С.Н., творчих звітів «Весняний заспів», започатковано проведення Дня села із участю Сумської футбольної команди «Пресинг-2000». Сільський голова став відігравати у житті громади села важливу роль. З 2006 року сільським головою обирають Рябоконя Віктора Дмитровича. Проведено ремонт амбулаторії та відновлено вуличне освітлення за проектом ПРО ООН, здійснено заміну пам`ятника у Чернеччині. Таким чином, село Жигайлівка має своє багате і неповторне минуле. Жителі села переживали щасливі і трагічні сторінки історії, ніколи не стояли осторонь подій, які відбувалися в державі, любили свою землю і сумлінно працювали на ній.

Населення

Органи влади

Економіка

Медицина

Освіта

Дошкільна, шкільна і позашкільна освіта

Заклади спеціальної та вищої освіти

Культура

Релігія

Спорт

Пам'ятки архітектури, історії та культури

Персоналії

Додатки Додаток 1. Срібні вази с. Жигайлівки. У 1964 році під час земельних робіт на березі річки Боромля, неподалік с.Жигайлівки Тростянецького району, ківш екскаватора зачепив дуже забруднену металеву посудину із загадковими зображеннями. Поряд виявили ще одну. Звісно, тоді ніхто не міг і подумати, що знайдено вироби світового значення. Єдине, на що спромоглися будівельники, - визначили, що глеки виготовлені не із золота. Втім, про всяк випадок відпиляли дно однієї вази, а решту металу (пізніше виявилося, що це чисте срібло) віднесли до сараю, де знахідки пролежали більше року. І лише потім місцевий аматор старожитностей В. Клець відвіз посуд до Сумського краєзнавчого музею, де він зберігається й досі. Глеки – вази, датовані 400 роком і належать до золотарських виробів пізньоантичного і ранньовізантійського періодів. У свті нараховується не більше 8 одиниць подібних знахідок. Якщо один срібний глек має лише інкрустацію, то інший розписаний сценами з життя усім відомого Ахіллеса, які знайшли пояснення в тексті Гомерівської «Ілліади». На думку Владислава Терентьєва – директора Сумського краєзнавчого музею та наукового співробітника Калузького обласного художнього музею Василя Пуцка, це залишки багатого поховання одного з варварських вождів. Виявляється, Східна Європа саме в жигайлівській частині у той час не була диким полем, у той час тут пролягали важливі шляхи. Зокрема, ця земля багато побачила під час Великого переселення народів. Саме цією хвилею, вочевидь, і було занесено на територію села твори раннього царгородського золотарства. Тож сьогодні сумська Жигайлівка – найпівнічніша точка, де знаходили образи «Ілліади». (Газета «Урядовий курєр» №141, 3 серпня 2010 р., «Сумські штрихи до Ілліади» О. Вертіль, с. 80.)

Додаток 2. Охтирський полковник Іван Іванович Перехрестов. (з його іменем пов`язана перша літописна згадка про с. Жигайлівку). У царській грамоті 1688 року прописаний акт серпня 1681 року, у якому відзначалося, що «… Боромлянського уезду села Белки сотник Василий Лаврентьевич сын Ковальчук с женой и детьми продали ахтырскому полковнику Перекрестову в Боромлянском уезде в селе Жигайловке на речке Боромле мельничную плотину с амбаром , двором и винницей за 40 рублей». (Филарет «Историко- статистическое описание Харьковской епархии»; отд. Ш., М.- 1857 г., с.121). Із заснуванням численних міст і містечок по Бєлгородській оборонній лінії створювалися слобідські полки, на чолі яких були полковники, які мали велику владу. В історії Охтирського полку було вісім полковників, серед яких визначальну роль відіграв І.І. Перехрестов. Його батько був таким же переселенцем з Правобережної України, як і інші козаки. У документах згадується про «черкеса» Івана Яковича Перехрестова, а це прізвище, як зазначає історик Д.І. Багалій, означає, що він був охрещений єврей. Його син Іван почав військову службу ще за часів царя Олексія і продовжував її при Федорові Олексійовичу. У 1681 році він уже займав посаду охтирського полковника, а до цього був боромлянським сотником. І.І. Перехрестов брав участь разом зі своїм полком у Кримських походах князя В.В. Голіцина, де після одного із запеклих боїв з татарами у Чорній Долині(1689 р.) із двох полків залишилися живими 150 чоловік, а сам полковник був поранений у плече. І.І. Перехрестов брав активну участь у Північній війні, виявив героїзм у боротьбі зі шведами. У нагороду за це та на прохання старшини і козаків Петро І призначає його сина Данила помічником батькові у полкових справах. У перспективі це давало можливість Данилу стати полковником Охтирського полку. Та вийшло зовсім інакше: за якусь провину Петро І у 1704 році знімає його з посади і вилучає величезні маєтності у казну. Документи говорять, що у його власності залишилося тільки село Жигайлівка. У 1721 р. проти І.І. Перехрестова розпочалося слідство про розкрадання його описаних маєтностей і його змушують прибути для відповіді до Архангельська. Він був хворим, і по дорозі помирає.


Додаток 3. Історія розвитку освіти.

Згідно перепису 1732 року в с Жигайлівці працювала церковноприходська школа, де навчався один учень.

Похвальний лист, виданий випускнику земського училища Назаренку Я. А. у 1912 році.

Як окрема освітня установа школа засновується у 1845 році. У 1907 році було збудовано дерев’яне приміщення школи, обкладене цеглою, на три класні кімнати, загальною площею 60 квадратних сажнів. У цьому ж приміщенні була квартира для вчителя. Територія школи складала 417 кв. сажнів. Крім того, на початку двадцятого століття діяло земське народне училище та однокласна церковноприходська школа. Підтверджуючим документом про існування земського училища у селі Жигайлівка є Похвальний лист, виданий 9 травня 1912 року випускнику другого відділу земського училища Назаренку Якову Артемовичу, який зберігається у шкільному музеї. У 70 –х роках ХІХ століття у селі було всього 124 чоловіки грамотних (4,09%). Серед них : 11 дворян, 3 солдат, 2 міщанина, 108 державних селян, в тому числі 91 чоловік і 30 жінок. До жовтневої революції 1917 року в селі Жигайлівка налічувалося три школи: в центрі – церковноприходська, біля місця сучасної, побудована у 1907 році, та в Чернеччині. Вони функціонували до 1941 року: як початкова школа - у Чернеччині, семирічка - у центрі села та середня - на вигоні біля сучасної (з 1938 року). Чорним крилом зачепив нашу школу голодомор 1932 – 1933 років. У лютому 1933 року учень 7 класу Левченко Сергій Васильович звернувся з листом до Й.В.Сталіна  : «…Багато сімей вимерли повністю. Багато спорожнілих хат. Учнів на уроках з кожним днем стає все менше й менше. У 7 класі було 45 учнів, лишилося в живих – 25. Я змушений був кинути школу. У голоді відпадає інтерес до всього… » Випускників у 1933 році не було, всі померли. Станом на 01.09.1937 року район мав лише 5 середніх шкіл, однією з них була Жигайлівська. У 1940 році був перший випуск середньої школи. Після вступу німців у село деякий час школа працювала. Школа відновила свою роботу у 1943 році після визволення села від німецько-фашистських загарбників. Всі три школи були об’єднані в одну – під назвою Жигайлівська середня школа. Її директором став Радченко Петро Іванович. Оскільки приміщення школи (побудоване 1907 року) було зруйноване, тому навчалися у пристосованих приміщеннях. А після відновлення будівель школа розміщувалася у трьох корпусах. Один з них зберігся до сьогоднішнього дня. Перший випуск післявоєнної середньої школи відбувся у 1954 році. Його випускниками стали 28 учнів. Багато з них продовжили навчання у вузах, стали провідними спеціалістами у різним галузях. Серед них Білик Володимир Тихонович – полковник, працював у Центрі науково-дослідного інституту космічних польотів у Байконурі ; Стрибуль Микола Олексійович – військовий гідрольотчик; Вірьовка Іван Микитович займав високі керівні посади; Смілик Василь Андрійович – лікар; Васютенко Іван Микитович – військовий офіцер та інші. З 1954 року по 2011 рік у школі було 55 випусків. Серед випускників школи – Герой Радянського Союзу Шульга Семен Никифорович. Багатьом випускникам були вручені високі урядові нагороди за бойові та трудові заслуги. Зараз у селі проживають випускники, нагороджені орденом «Знак Пошани»: Рябоконь Віра Максимівна, Логоша Іван Кузьмич, Демченко Марія Василівна; орденом «Трудового Червоного Прапора» - Логоша Микола Семенович, Ганненко Леонід Мусійович. У 1967 році було побудовано сучасне двоповерхове приміщення школи за кошти колгоспу імені Леніна (керівник Стояновський Федір Пилипович). Загальна площа всіх приміщень 2347 кв.м. Школа має 15 класних кімнат, бібліотеку, спортивний зал, майстерню, їдальню. Приміщення було розраховано на 400 учнів. В 60 – 80 роки Жигайлівська школа була відома своєю художньою самодіяльністю. Заклад мав власний духовий оркестр, яким керував незрячий учитель Перерва Іван Єгорович. У 80 – роки минулого століття учні Жигайлівської школи вели переписку з болгарськими однолітками. Болгарські школярі неодноразово приїздили у Жигайлівку, разом посадили Алею Дружби.


Жиайлівська середня школа ім.. 50-ти річчя Великого Жовтня. Побудована в 1967 р. У 1992 році було облаштовано комп’ютерний клас. У 2005 році комп’ютери було оновлено на більш сучасні. Протягом 2004 – 2005 року приміщення навчального закладу газифіковано підрядною організацією ЗАТ«Тростянецьагроспецбуд» (керівник Коломієць В.І). Побудовано топкову, встановлено два газових котли «Рівнотермо - 80» загальною вартістю 75 тисяч гривень. У 2001 році у школі створено музей історії села Жигайлівки загальною площею 54 кв. м. У 2008 і 2010 роках його відвідали учасники Міжнародного туристичного походу, присвяченого 65-річницям битви на Курській Дузі та Перемоги у Великій Вітчизняній війні. 

       15 випускників Жигайлівської школи  за успіхи у навчанні нагороджені срібними медалями, 3 – золотими, а саме : 1968 рік – Лозова Катерина Іванівна, 1974 рік – Калашник Віра Дмитрівна, 2001 рік – Білаш Віталій Миколайович. За виконання інтернаціонального обов’язку у Афганістані випускника нашого навчального закладу Малимона Олександра нагороджено орденом Червоної Зірки.

Впродовж історії школи багато педагогів сумлінно працювали, вкладаючи свою енергію, уміння, душу у вихованців. Серед них : Гапон М.А., Перерва І.Є., Білаш Л.Г., Скороход М.В., Мусіка В.В., Скороход Л.М., Кириченко Л.П., Андрєєва Є.Л., Донець О.Т., Гуменник В.В., Безрук Н.Є., Пиріг І.О. та інші Середню школу очолювали: Радченко П.І., Кисіль І.Л., Яценко М.О., Міщенко І.О., Білаш Н.М., Колєсник В.Д., Коблик В.М., Скороход А.М., Пустовіт Т.Б. Двоє вчителів були нагороджені нагрудним знаком «Відмінник народної освіти»: Скороход Лідія Миколаївна (1988 рік), Анцибарова Ніна Василівна (1990 рік). Неодноразово педагоги нашої школи брали участь у районному етапі Всеукраїнського конкурсу «Учитель року»: Коблик В.М., Пустовіт О.М., Шило А.О., Рябоконь О.Д.,Скороход А.М. Учитель фізики Коблик В.М. у 2005 році став переможцем районного та учасником обласного етапів даного конкурсу. Пустовіт О.М. посів ІІІ місце районного етапу у номінації «Правознавство» 2007 р.. Скороход А.М. виборов ІІ місце у районному етапі у 2013 році. Додаток 4. Художник, ім`я якого пов`зане з Жигайлівкою.

Костянтин Іванович Власовський (1863 -1922) художник, який до недавнього часу був невідомим. Він народився 1863 року на Сумщині в дворянській родині. Батько Іван Євграфович (1823 – 1900) – штабс-капітан у відставці, громадський діяч володів хутором Жигайлівка (нині село Тростянецького району Сумської області). Костянтин Іванович навчався в полтавській військовій гімназії, а потім у Петербургському артилерійському училищі. У 22 роки розпочав військову службу у Тирасполі, та кар`єра не приваблювала молодого офіцера. Через три роки він у чині поруччика виходить у відставку і оселяється в с. Жигайлівці Тростянецького району.


К.І. Власовський з дружиною.

Незабаром Костянтин Іванович влаштовується працювати в Охтирську земську управу. З Охтиркою було пов`язане усе його подальше життя аж до смерті у 1922 році. В цей час, як свідчать документи, він не поривав зв`язків і з Сумами. У 1981 році працівники Сумського художнього музею випадково натрапили на справжній скарб – живописні полотна художника Власовського. Їх зберігали у себе вдома у місті Охтирка дочки художника Маія і Єлизавета. Вже улистопаді 1986 року у Сумському Художньому музеї відкрилася перша персональна виставка нашого земляка, яка згодом демонструвалася в музеях Охтирки, Конотопа, Лебедина, Ромен. 1992 році чотири картини художника були відібрані мистецтвознавцями для виставки в м. Целлє. Коли ж Власовський почався як художник? Певно, що малював і в дитинстві, натхненний красою жагайлівських краєвидів, і під час навчання в Полтаві, але достеменно відомо, що серйозне захоплення живописом розпочалося в Петербурзі. Відвідуючи вільним слухачем Академію художеств, Костянтин Іванович знайомиться з багатьма художниками, зокрема з А.Куінджі і В.Сєровим. Відтоді ідеї передвижників мають значний вплив на його творчість. Товариші не раз запрошували Власовського до участі у виставках, однак він відмовлявся, бо вельми скромно оцінював свій талант. Таким скромним залишався і протягом усього життя, вважаючи, що малює лише для себе. Та час розсудив інакше. Тепло, ніжність, щира любов відчувається у помахах пензля, коли художник створював серії «Селянські типи» і «Селянські хати», полотна «Літній день в Малоросії», «Жигайлівка. Дегтярів яр», «Поле жита», «Захід сонця. Україна». Хоча за вдачею Власовський більше лірик ніж епік, у його розповідях про людей і природу досить рельєфно проступає час.

Додаток 5. Село в період голодомору 1932 - 1933 рр.. Розкуркулення. Із матеріалів шкільного музею історії села Жигайлівка, фрагмент дослідницької роботи Колесник Інни на тему «Доля громадян України, постраждалих від нацистських переслідувань», записана із розповідей мами Колесник (Рябоконь) Валентини Дмитрівни, яка спиралася на спогади батька Рябоконя Д.С. та його рідної сестри Перетятько Мотрони Степанівни, 1912 року народження. 

         Перед революцією глава заможної сім`ї Рябоконів, мій прадідусь, купив землю у поміщика Власовського, який виїжджав на постійне місце проживання в м.Охтирку. Один із трьох синів Рябоконя мав у власності млин. Для всіх трьох синів з родинами побудували хати. З усіма роботами Рябоконі справлялися самі, тому все нажите добро – плід їхньої тяжкої фізичної праці. Слово «розкуркулення» несло для багатьох сімей Жигайлівки жахливий зміст – віддай  комусь усе, що наживали протягом кількох поколінь непосильною працею. Разом із господарством можна було втратити навіть життя.  Одного із братів родини було вислано на Урал. Все забрано у нього: будинок, худобу, землю, майно. Решта із сім`ї Рябоконів вирішили самі залишити все і рятувати життя. Вони виїхали до міста Сталіногорська (нині Новомосковськ). 
         Разом з ними подалося туди багато жигайлян, сподіваючись перебути лихі часи, працюючи на шахтах Тульської області. Мій батько, Рябоконь Дмитро Степанович, 1907 року народження, мав на той час молоду дружину та малолітнього сина. Проживали у Сталіногорську у малесенькій кімнатці. Робота в шахті була небезпечною і тяжкою. 
        У Жигайлівці стався «бабський бунт» - така назва сутички сільських жінок з працівниками сільської ради. У бійці одній жінці вибили око.   Одна із активних учасниць бабського бунту, недовго думаючи, теж дременула в Сталіногорськ. Справа розслідувалася. У місто притулку жигайлян прийшла депеша з наказом знайти і засудити учасників погрому сільської ради.  Утікачка давала свідчення слідчому. Та не дружила ця жінка з совістю, вигородила себе, натомість винуватцем зробила куркуля Рябоконя Дмитра, хоч його тоді і в селі вже не було. Так був репресований батько і потрапив до табору, залишивши вдома дружину вже з двома дітьми. Термін покарання мав закінчитися у 1941 році. Але у зв`язку з нападом Німеччини на Радянський Союз усіх «ворогів народу» залишили в ув`язненні, аби не зашкодили державі. 
       Товаришем по нещастю у батька був Боромлянський священик. Згадували пізніше при зустрічі лютий холод, лісоповал, друзів. Важка праця змалечку, до якого звикли селяни, ще важча на шахті, загартували батька, зробили його фізично виносливішим. Значно важче було у таборах інтелігенції: тендітним балеринам, співачкам, науковцям, музикантам. Але завдяки їм у таборі відбувалися концерти, які давали справжні майстри мистецтва. Йшли на роботу у таборі  і поверталися з неї під музику духового оркестру. 
        Та найтяжче було у таборі малолітнім невільникам. Вони просто не витримували голоду, холоду. Зачасту старші люди обділяли їх у всьому. 
         На початку перебування у неволі мало не загинув і він сам. Благенький одяг, холодні бараки майже не давали захисту від лютих морозів. Не додавали сили і табірні харчі, одна назва яких «баланда» говорила про низьку калорійність. Земляк Дмитра (нажаль, забулося прізвище), побачивши, як батька залишають останні сили, забрав його до себе на нари, що розміщені в середині бараку, де не було  протягу. Зігрівали один одного друзі по нещастю. Ожив Дмитро. Став звикати до табірних буднів. Та якось отримав з дому страшну звістку – померла його дружина. Залишилися осиротілі діти з дідусем (бабуся померла ще раніше, не перенесла туги та страждань). Дружина не витримала самотності, під гульнула, а щоб прикрити той гріх – зробила аборт. Та Дмитро ніколи поганим словом не згадав про неї . Вважав, що не її вина, що молодою залишилася самотньою на довгі 10 років життя. 
         Поступово у табір стали  надходити військовополонені німці. Харчі їм виділяли ситніші. Німці були строгі до порядку у своєму гурті. За провину самі карали винних. Наприклад за якусь крадіжку водили винного всім гуртом по території табор, хльостали його дубцями, ще й пісеньку якусь співали при цьому.
        Після повернення у село Рябоконь Дмитро одружився з Білан Ольгою Павлівною, 1923 року народження,  моєю мамою. Працював у плотні. Помер у 1996 році. 

                                  Криза хлібозаготівель.

Домашенко Кузьма Павлович, твердоздатчик с. Жигайлівки. Лисенко В.Р., твердоздатчик с. Жигайлівки. Мірошниченко І.Ф., твердоздатчик с. Жигайлівки – злісно ухилявся від виконання хлібозаготівель, здавши незначну кількість, решту переховували в ямах, гною та розбазарили. Виїзна сесія Тростянецького Нарсуду, розглянувши справи на цих зривників хлібозаготівель, засудила: Домашенка К.П. – на 5 років ув`язнення в далеких місцях заслання, з поразкою в правах після відбуття покарання на 3 роки, вислання після відбутя кари на 5 років та штрафу на користь державі в 500 крб. Лисенка В.Р. – до вислання на 6 років у далекі місця ув`язнення з поразкою в правах після відуття кари на 3 роки та вислання після відбуття кари на 4 роки та штрафу на користь держави на 200 крб. Мірошниченка І.Ф. – на 10 років заслання в далеких місцях ув`язнення, з поразкою в правах на 5 років після відбуття кари, вислання після відбуття кари на 5 років та штрафу на 100 карбованців. 

                                                       Нарсуддя Федорченко.

Газета «Соціалістична праця», 11 січня 1932 р.

Лист до Сталіна 

 	У 20-х числах лютого 1933 р. я написав листа Й.В. Сталіну. Зміст його був таким: 
«Дорогий наш батьку і вчителю Й.В.Сталіне, здрастуйте! Пише до Вас учень 7-го класу Жигайлівської НСШ Левченко Сергій Васильович. Пробачте, дорогий, за турботу, адже Ви весь час зайняті. Але прошу виділити 1-2 хвилини такого дорогоцінного часу на читання цього листа й ухвалити відповідне рішення. Ставлю до Вашого відома, що в нашому селі такий жахливий голод, що Ви собі уявити не можете. Активісти-ударники вибрали в селян повністю весь хліб і хлібопродукти. Зима, мороз, віхола, голод. Мертвих людей ніхто не ховає. Витягують на кладовище в гробах, ящиках чи на дошках, вкутаних і ув’язаних мотузками. Багато сімей вимерли повністю. Багато спорожнілих хат. Учнів на уроках з кожним днем стає все менше й менше. У 7 класі було 45 учнів, лишилося в живих 25. Я змушений був кинути школу. У голоді відпадає інтерес до всього.
  	Я Вам, як батькові, як опорі нашого життя, вирішив дати знати про жахливу картину голоду в селі. Дуже прошу Вашого сприяння в організації порятунку ще не померлих моїх односельців...»
                                      Левченко Сергій Васильович,

1916 р.н., уродж. села Жигайлівка 

                           Тростянецького району

Сумської (колишньої Харківської) області 

    Відповіді на цього листа я так і не отримав...

Спогади очевидця голодомору 1932-1933рр. Клець Марії Микитівни Народилася в хуторі Коханому 1925р. 14 листопада. 

        Голод настав тому, що був  неврожай та проводилась колективізація. У батька активісти забрали кобилу з лошам. Ударники збирали зерно по дворах, а люди ховали його у топку. Квасолю клали туди, де закривається димохід.                                         
         В нашій сім`ї ніхто не помер, тільки усі були пухлі. Померли  два дядькових брати на вулиці Зеленівка: Решітько Арсентій і Поліна. Їх загорнули в рядно та й поховали у садку, вдома. 
          Виживали тим, що їли шпичаки з очерету, крім того, батько, Решітько Микита Дем`янович працював у кузні і йому за те давали пайок. Мати працювала в ланці , за що отримувала трошки хліба та молочної каші. Крім того в родині було три кози , ще й з жому мати пекла пампушки; їли кінський щавель та «бабки»(аж губи красні були).
           У вісім років нас брали прополювать просо (даром).
           А ще згадую, як біля с. Семереньок вовки розірвали лоша, а батькові прийшлося ділить, так він і приніс додому увесь задок , отоді й зажили трохи.

Спогади очевидця голодомору 1914 р.н., Сиволоцької Марії Гордіївни

Я народилася 1914 року в селі Жигайлівці. У часи колективізації забирали харчі і все зерно. Сім`я господарювала одноосібно, у колгосп не вступали. Була своя земля. Зерно сховали у копицях із сіном. Коли прийшли забирати продовольство, то нічого не знайшли. Так вони від злоби розбили ступу. Під час голодомору у моїй сім`ї ніхто не вмер, бо закопали зерно під яслами у коня. А ще ховали в річці і кожен вечір приносили його та сушили на печі. Брали скільки треба і знову відносили у річку. По-сусідськи жили Кириченки – у них від голоду померли двоє дітей, яких поховали в погребі. У сім`ї Рябоконя Степана Степановича з 6-ти хлопців і 2-х дівчат ніхто не помер, бо були коні, яких вони їли. В Комлик Наталії Іванівни з 5-ти дітей залишились живими двоє. У Зубко Пріськи померли батько й мати, яких вкинули в яму без гроба. У Кириченка Панька померли два сина і він також разом із жінкою. У Комлик Наталки (Кіндратика), що на Одирванці, - 5 дітей померло із семи, залишились Ганна й Настя. Деякі люди, щоб вижити, тікали до Курська.

Спогади очевидця голодомору 1926 р.н. Панченка Степана Михайловича На мою думку голодомору могло й не бути. В усьому винен Сталін, бо він відійшов від заповітів Леніна. У 1929 році почали створювати колгосп в с. Жигайлівці. Організовували його добровільно-примусово. Розпочали розкуркулювати заможних селян, які по суті були трудягами. Колективізацію завершили у 1931 році. Колгоспи села не змогли забезпечити посів озимої пшениці. У 1932 р., навесні, сіяли ярину. А вона виросла кволою. Таким чином, врожай був невеликим і селяни не змогли виконати норми хлібозаготівлі. Щоб компенсувати недостачу зерна, були створені трійки, яких називали стахановцями. На Роземберовому вилучали зерно: Виганяйло Сергій Якович (ходив з ломом) і Колісник Катерина Максимівна. Забирали все їстівне, навіть квасолю. Восени 1932 та взимку 1933 рр. якось перебивались і не вмирали. Масова смертність розпочалась навесні. Їли котів, собак і, навіть мишей. Обпалювали шкіру і сирим їли, що аж кров цвіркала. Покійників звозили возом на кладовище, що було розташоване на Роземберівці. У нас сім`я була велика: 7 дівчат, 3 хлопці, дід і баба. Батька з сім`єю відокремили жити на іншій садибі. Моїм завданням кожного ранку було вибігати на шлях і виглядати, чи не їдуть ті, що збирають продовольство, а також зобов`язаний був носити перепічки дідові й бабі. Одного разу перестріли стахановці – набили й відібрали перепічку. Ще запам`ятався випадок. Йшов з перепічкою до діда й аби, коли лежить сусідка Дуня на лівому боці, (до мертвих вже звикли й не боялися), ворухнув її ногою, коли бачу – нежива, а біля грудей у неї син Іван повзає(віком 1 рік). Я взяв і поніс його до дому. Батько лаяв дуже, що з`явився зайвий рот. У нас розтелилася корова, але соски для дитини не було, тож годували Івана з ложки, а молоко назад виливалося. Через добу він помер. Коли людина помирає з голоду то мучиться тижнів 2-3. Страшнішої смерті ніж голодна – немає.

Спогади очевидця голодомору 1918 р.н. Клименко Пелагеї Ігнатіївни.

Народилася в с. Жигайлівці у 1918 році. Сім`я складалася із семи чоловік: батько, мати, три брати і дві сестри. Я була найменша. Жили всі разом на вулиці Загороднівка. У 1932-му р. врожай зерна був дуже гарний. Сім`я мала хліба вдосталь, бо батько і брати крім свого земельного наділу робили «з половини» і в людей. Восени представники влади описали все майно людей. Спочатку сказали, щоб було здано по 130 пудів хліба. Люди виконали це розпорядження, але через три дні норми здачі було збільшено ще на 30 пудів. Таким чином, вибрали все до зернини. Мені було тринадцять з половиною років. За кусень хліба йшли працювати всі, хто міг. Мене поставили носити воду. Але це було важко і заробіток був у мене майже ніякий. Тоді попросилася сапать буряки. За висапану сотку давали 50 грам хліба. Висапать треба було 4 сотки. Ця робота була мені легшою і я з нею справлялася. А невістка із сусідкою висапували і по 6 соток. Обід видавали по списку. На початку зими стало зовсім пагано. Та якось жили. Спасло нас від смерті те, що наш родич Іван робив у колгоспі завгоспом і взяв нашу матір працювати на пекарню. Та от хліба взяти там було дуже важко. Давали 16 кг борошна. А треба було хліба випекти 20 кг. Матері вдавалося з однієї партії викроїти хлібину. Приносили її додому опівночі і тікали. Хлібину ділив на рівні пайки ниткою брат Іван. Діставалося всім порівну. І навіть племінник, якому ще не було й двох років з`їдав усе до крихти. На Великдень у 1933 р. помер батько, трохи пізніше - брат Семен. Після їхньої смерті зарізали телицю. Її м`ясом прожили три тижні. Весна-літо 1933-го. Слабих людей вивозили у курінь за Погрібним, де варили колотуху і давали її цим людям. А ще по 100 г хліба. Ці люди й вижили. А ті, хто залишився в селі – померли. Померло близько половини населення.

Спогади очевидця голодомору 1932 – 1933 років Панченко Катерини Іллівни.

Я, Панченко Катерина Іллівна (дівоче прізвище Литвин), народилася 7 грудня 1923 року у селі Жигайлівка. Пам’ятаю, як сидячи у мами на руках, спостерігала за подіями на вулиці Великій (зараз вулиця Леніна). Було чути, що десь неподалік йшла стрілянина. У жінки, що проходила повз нас, мама запитала: «Що там відбувається?» Та відповіла : «Щось дуже страшне. Відданий наказ – у кого є собаки обов’язково їх здати уповноваженим особам.» Через деякий час під’їхала до двору підвода .На ній була ціла куча тіл мертвих собак. Нашого Сірка вкинули до тієї підводи. Я визирала у вікно і плакала, бо жаль було тварин. Не важко було здогадатися про істинну причину таких заходів, адже наступного дня по дворах стали ходити групи комсомольських добровольців . Вони робили обшуки на горищах, сараях та погребах і все, що знаходили з продуктів, забирали. Не залишали харчів ні на один день. Коли ця бригада підійшла до нашого двору, то бабуся, розхвилювавшись, стала діставати зі столика маленьку торбинку із пшоном . Ненароком зачепила нитки і гасову лампу. Скло випало й розбилося, а бабуся металася по хаті, не знаючи, куди сховати заповітну торбинку. На лежанці лежала хвора тітка, то бабуся запхнула пшоно їй під подушку, а сама стала прибирати скло. Незвані гості перевернули всю хату, але під голову хворої жінки не подивилися. Так пшоно залишилося в родині. Проте тітку це не врятувало. І вона сама і вся її сім’я померли від голоду. Моя бабуся по мамі та тітка Єлизавета (зовсім молода -17 років) теж вмерли. Мама навіть не знала, де їх поховали. Вимерла і родина з 5 чоловік дядька Трохима. Коли ховали дядька, то загорнули у ряднину і візком довезли до кладовища, потім поклали до братської могили. А тітку вже ховали біля хати: викопали яму, поклали дошки з підлоги і загорнули самі. Допомогти було нікому, бо всі люди були ослаблені, а вивозити на кладовище було вже нічим. Велика рогата худоба була забрана. Дров теж не було. Топили соломою та очеретом. Навіть хрести на кладовищі були порубані для опалення. За кружку побовтюхи мама тяжко працювала на полі. Мої двоюрідні сестри ходили відвідувати тітку, що жила на вулиці Одирванка. Її чоловік і син померли, а тітка з донькою ледь – ледь дихали. Дівчата принесли їм два яйця і стали облущувати шкаралупу. А тітка забрала та стала їсти зі шкаралупою. Дівчата ще принесли гілочки з квітучої вишні. А тітка просить: «Дайте мені квіточки. Ягідок мені вже не діждати». І стала швидко обривати цвіт та поспіхом вкидати до рота. А ми малі так їсти хотіли, що їли молоді листочки з вишні. А потім так боліли животи, що ми по землі качалися та кричали від болю. Їли все , що давали батьки. Одного разу батько приніс м’ясо мертвого коня. Мама його довго варила, а потім їли. Коли нам з сестрою щось давали, то ми розподіляли, щоб було порівну. Кудись виїхати не було можливості, бо у сільського населення не було документів. От і вимирали потихеньку за наказом Сталіна. Ще пам’ятаю, що з сусідньої хати людей вигнали. Звинувачували у куркульстві. Організували там дитячий садок . Ходили туди і ми з сестрою. Хтось з працівників помітив, що декілька днів не видно одного хлопчика. Вихователі пішли до нього додому, побігли і ми слідом. Хата зачинена . Хтось запропонував у вікно залізти, а потім засув відкрили та зайшли. А там у сінях хлопець мертвий лежить, замаскований різними речами – хтось заготував собі здобич для того, щоб вночі забрати на їжу. Чимало було випадків трупоїдства. Одного разу пішли до подруги в хату за подушкою –вона у дитячому будинку вже жила. Коли зайшли, то побачили, що у мертвої жінки вирізані м’які частини тіла. Втікали звідти , дуже злякавшись побаченого. Ще був випадок . У родині чоловік працював військовим. Йому видавали продуктовий набір, а жінка їздила до нього за продуктами . Сама ж проживала з трирічним сином у Жигайлівці. Вона запросила до себе заночувати сестру . Вночі вбивці вдерлися до хати. Жінок порубали, а продукти забрали. Дитину залишили живою. Потім виховували хлопчика дідусь з бабусею. Бандитів ніхто й не шукав.

Спогади очевидця голодомору 1932 – 1933 років Панченка Івана Микитовича.

Голод я бачив на дев’ятому році свого життя. Батьки розповідали, що в 1932 році урожай був дуже гарним на всі види зернових. Але на початку 1933 року всі запаси були забрані. Ходили по дворах з металевими прутами – шукали схованки. Мама заховала горщик з квасолею в піч. Коли його знайшли, то мама просила залишити дітям. Але отримала у відповідь удар в обличчя. Все звозили до колгоспної комори.. Довели людей до трупоїдства. Навіть ховрахів їли. Коли вже зовсім нічого не було, то товкли качани кукурудзи, пекли ляпанці на воді. Ще іноді була макуха, потім половину полови туди та кору липи сушили, товкли у ступі. Таку суміш заливали водою і пекли. Їли молоду лободу, щавель, інші бур’янці – варили та їли. Таким чином і вижили. Коли зняли з церкви дзвони, то відвезли безбожники на брухт. Церкву розвалили. У колгоспі коней підв’язували мотузками до сволоків, щоб не падали. А поле копали і бороною волочили. За цю страшну працю люди отримували баланду та по шматочку хліба. Мій дід не дійшов до Бранцівки. Помер під дубом. Хтось переказав родичам, то старший син пішов туди з лопатою, та там і закопав. Ми і не знаємо того місця поховання. Привезти було нічим. А коли помер мамин брат, то маму бригадир не відпустив на похорони. Сказав: «Без тебе закопають». Люди були зовсім без співчуття один до одного. На сьогоднішній день я також не знаю, де похований дядько. На кладовищі за школою було три братських могили . Ще знаю, як два чоловіки з підводою (їм видавали за це продуктовий пайок), заходили до кожної хати і забирали померлих. Звозили їх до могил і вкидали, як дрова. Вночі ж з мертвих вирізали м’язи стегон, грудей. Іноді вкидали до могил ще живих, «щоб завтра не заїжджати, все одно помреш». 

 Мого однолітка Василя  вже мертвого власна мати порубала і варила у чавунах. А батько, коли  зайшов до хати, запитав:

- Де Василь? - Та бігає десь, - відповіла жінка. Тоді батько дістав з печі чавуни, та, викопавши яму біля хати, поховав дитину. Вимерла більша частина села. Я бачив, як дитина смоктала груди мертвої матері посеред вулиці. Граючись, зайшли до пустої хати, а там у запічку черепи дитячих голів та кістки. Мати прив’язувала мене до ніжки столу, коли йшла на роботу. Ставила кружку води та картоплину на цілісінький день. А в цей час Радянський Союз відправляв за кордон мільйони тонн хліба … (Записано учнями 9 класу, класний керівник Рябоконь Олександр Дмитрович).

Спогади очевидця голодомору 1932 -1933 року Донець Галини Костянтинівни (дівоче прізвище Будник). Галині Костянтинівні в роки голодомору виповнилося 12 років. Костянтин Денисович, батько Галини, не захотів йти в колективне господарство. Він вночі поїхав власним конем в село Мезенівку. Там влаштувався робітником цукрового заводу. Лише через два місяці він зміг забрати сім′ю до себе. Та за цей час його родина зазнала чимало лиха. Другого дня до них прийшли активісти (так звані ударники). Вони забрали худобу, зерно і все, що можна було використати для харчування сім′ї. «Ударники» взяли з собою Марусю, старшу сестру Галини. Її ув′язнили. Від дівчини вимагали, щоб вона повідомила місце перебування батька. Та Маруся твердила: « Не знаю! Хоч повісьте мене!» Не повісили. Відпустили додому. Та на цьому поневіряння не закінчилися. Одного разу, коли мачуха ( мати померла раніше) пекла пироги із залишків борошна, до кімнати зайшов чоловік і сказав, що «ударники» розкривають їхню хату. Вийшли на подвір′я. Серед двору стояв якийсь набундючений начальник і поглядав на людей, що співчутливо дивилися на те, що відбувалося. Він погрожував вигнати із домівки кожного, хто наважиться взяти до себе потерпілих. Та один інвалід, який жив неподалік від них, не побоявся і взяв до себе їхню мачуху, і брата Матвія, і сестер – Марію, Соню і Галину. У Жигайлівці в цей час панував голод . Помирали люди. Іноді з багатодітної сім’ї не залишалося жодного члена родини. Були навіть випадки канібалізму. 

Марфина Малижка жила по вулиці Великій (нині вулиця Леніна) . Ця жінка збожеволіла від голоду. Вона зарізала доньку Настю та сина Василя. Потім зварила їх. Сама теж померла. Довго сільські діти  боялися навіть ходити біля подвір’я.

Голодувала і сім’я Будників. Померла мачуха. Та ховати її забороняли. Це було карою для дітей утікача. Матір загорнули у рядно і поклали в сінях. Там вона лежала днів три. Для того, щоб потрапити до кімнати, доводилося лазити у вікно, бо діти боялися. Добре, що допоміг хрещений батько . Одного дня скинули труп мачухи на віз і поховали у загальній могилі. (Записано учнями 10 класу, класний керівник Краснюкова Віра Миколаївна).

Витяг із постанови райпарткому «Про продовольче становище у районі» 12 березня 1933 року. «Отмечая недопустимое явление, когда в селе Жигайловка на кладбище скопилось около 16 гробов не закопаных, причем со стороны сельсовета и партячеек никаких мер принято не было. Предложить под личную ответственность председателя сельсовета не допускать таких фактов и принимать меры к немедленному зарытию. За допущение скопления гробов и непринятия мер в селе Жигайловка – Председателю сельсовета тов. Лесняку обьявить выговор, предупредив всех председателей, что за допущение таких фактов будут преданы суду». (с.194, М.М. Артюшенко «Новітня історія Тростянеччини).

Додаток 6. Село в роки Другої світовї війни.

Спогади ветерана Великої Вітчизняної війни Назаренка Івана Васильовича. 

Народився Іван Васильович 25 жовтня 1923 року в сім`ї Василя Паньковича та Наталії Йосипівни, селян з діда – прадіда, мав три сестри : Катерину, Марію , Анастасію та брата Павла. В дитинстві любив читати, особливо літературу на воєнну тематику. Як і інші сільські хлопчаки любив лазити на дах церкви і ганяти голубів та горобців. Коли настали чорні дні голодомору 1932-1933 років він мав 10 років. Як могли перебивались: їли листя з липи, висівки. На превелике щастя із їх сім`ї ніхто не помер.
Юність, перша закоханість, канікули. Та раптом прогриміло: «Війна!».

В серпні 1941 року Іван Васильович вступає до Харківського бронетанкового училища. 1942 року він, як і всі його товариші поїхав на Урал отримувати танки , було сформовано сто екіпажів. Далі Північно- Кавказький фронт, 244-й окремий танковий полк Приморської армії. Івану Васильовичу присвоєно звання старшого сержанта. І несли його буремні роки по землях планети: обороняв Кавказ , звільняв Крим, брав Берлін, столицю фашистської Німеччини. Особливо часто згадує Іван Васильович штурм Берліна: «Коли отримали наказ охороняти метро у Берліні, то німці почали відступати, вони хотіли затопити метро, в якому переховувались інші німці.Ми виконали наказ і поїхали на зустріч з американськими військами. 

9 травня 1945 року, свято Перемоги, зустрів у місті Плауені в Німеччині.	
Яка це була радість, радість  зі сльозами на очах. З гіркотою згадали друзів, що загинули, з якими ділилися останньою цигаркою. Ця дружба була скріплена потом і кров`ю». Зокрема Іван Васильович пом`янув полковника-командира частини Мжачіха, що лежить на ялтинській землі. Часто згадує своїх друзів-побратимів: старшину Плічкова, старшого сержанта Воложеніча. Оберігали сина Івана материни молитви.

За всю війну він не зазнав жодного серйозного поранення. Через рік після демобілізації Назаренко Іван Васильович одружився. Подарувала йому дружина дві доньки Ніну і Віру. Старанно працював він у місцевому колгоспі все своє подальше життя. Щороку 9 Травня одягає Іван Васильович костюм, який прикрашають нагороди: дві медалі «За відвагу», орден « Вітчизняної війни ІІ ступеня» та інші.

Спогади учасника Великої Вітчизняної Війни Панченка Степана Михайловича

Народився 10 серпня в селі Жигайлівці на вулиці Роземберів. У 1934 році пішов у 1-й клас в с. Жигайлівці у школу, та шо на «Вигоні». До початку війни закінчив сім класів. Два годи був у окупації до 1943 року. 28 серпня 1943 року призвали в Армію. Служив у Башкирській АССР в запасному полку піхоти на обученії. Годували дуже погано. 

     1944 року, у червні, попав на фронт під Псков. Був на 1-му Прибалтійському фронті в учебному батальйоні, де проходив підготовку наводчика протитанкового орудія 7631С. Попав на 3-й Прибалтійський фронт, в якому й закінчив війну. Брав участь у бойових операціях в Прибалтиці.
       У червні 1945 року відправили на Японію. Прибули ми в Комсомольськ на Амурі. 5 вересня 1945 року Японія капітулірувала. Наш корабель попав у аварію в Охотському моріі і нас буксіром затягли на Колиму. У червні 1946 року займався евакуацією японців. Остальна служба моя протікала на Сахаліні до липня 1950 року, коли й демобілізувався.

Повоєнні роки Перший свій трудовий день пройшов у колгоспі ім. Сталіна. Робив фуражиром на свинофермі. 

В 1951 году во время посівної кампанії пішов робить заправщиком у Боромлянську МТС. Жнива 1951 року одробив помощником комбайнера СК-4. Зімній період проробив фуражиром на фермі крупного рогатого скота.

У 1952 р. назначають об`єздчиком. Жнива 1953 р. робив вагарем. Після жнив робив учотчиком полєводчиської бригади. 1954 року поступаю в Харківський сільськогосподарський інститут на спеціальність бухгалтер-економіст. 

По спеціальності проробив два годи, ще й в нагрузку – касіром колхозу.

З 1956 р. працював завфермою. Після скандалу з предсідатільом колхозу (Ф. П. Стояновським) бросаю ферму і йду на курси трактористів. У 1957 р. здаю на права 2-го класу і роблю трактористом на Т-54 тринадцять років. Далі назначили начальником участка. У1973 р. участки укрупняють (з 4-х зробили 2). Роблю бригадиром полєводчеської бригади . Заболів (язва желудка). Роблю сторожем на молочно - товарній фермі 5 років. Назначають бригадиром стройбригади колхоза. Звідти й пішов на пенсію у 1986р. 

Будучи на пенсії в свободне время робив у плотницькій бригаді ферми №2 (3 года).

Підпільно-партизанський рух у селі Жигайлівка під час Великої Вітчизняної війни Із наближенням фронту 1941 року за рішенням обкому партії Тростянецьким райкомом КП(б)У було продумано структуру руху опору на окупованій території району . За цим планом у районі намічалося створити один партизанський загін у складі чотирьох груп, які повинні були діяти у населених пунктах Тростянець, Білка, Боромля, Жигайлівка. Жигайлівську групу очолили голова сільської ради Забара Петро Максимович , уповноважений карного розшуку Васютенко Панас Семенович, директор школи Крючко К. В. . Напередодні приходу німців командир районного партизанського загону Матюшенко провів нараду з керівниками груп, на якій було прийняте рішення у день вступу німецьких військ у район зустрітися у визначеному місці у лісі біля Тростянця. Як і було вирішено на нараді, всі партизани в тому числі і Жигайлівська група зібралися в лісі. Пробули там три дні, але ні керівництва, ні якихось вказівок не діждалися. Окупанти швидко встановили свої порядки: вже 16 жовтня 1941року стала діяти районна управа, яка відала всима адміністративними, сільсько- господарськими справами. На чолі управління призначили бургомістра. Селами керували старости, які підпорядковувалися бургомістру. У с. Жигайлівка старостою був Логоша Тимофій. Була утворена із жителів села місцева поліція. З важкою душею поверталися всі учасники того збору додому: в селі проживати неможна, зброї недостатньо. Жигайлівська підпільна трійка в таких умовах вирішила діяти самотужки. Вона встановила тісні зв`язки з жителями Жигайлівки. У «Книзі Пам`яті України» говориться : «Восени 1941 року партизанська група П. М. Забари напала на сільську управу села Жигайлівка, знищивши кілька фашистів і поліцаїв. Проте невдовзі директор школи Крючко К.В. зрадив і здався німцям, видавши своїх товаришів, список активістів та явочні квартири. 

Почалася люта розправа над жителями села. Німці та поліція на чолі з Сущим Я.Я. і рядовими поліцаями Колісником П.К., Решітьком І.М. та іншими робили обшуки у хатах активістів. Так у Білаша І.М., у хаті якого була явка, знайшли зброю. Багато селян було заарештовано, але схопити Забару П.М. та Васютенка П.С. їм не вдалося. Фашисти та поліція розраховували кривавим терором залякати населення, примусити його відмовитися від боротьби з окупантами. Розлючені невдачею, німці почали арештовувати, допитувати, вішати та розстрілювати  людей села. Так  голову колгоспу Гладкого Андрія Григоровича повісили вдома на воротях. Також були повішені у центрі села на березах Назаренко В.П., Трипільська Наталія, Трипільський Василь, Перетятько Митрофан, Шелегеда Харитина, Шелегеда С.Т. та багато інших. Після допитів та знущань протягом грудня 1941- квітня 1942 р.р. розстріляли Демченко Євдокію Я., Білан Ганну Павлівну, Коломійця Федора, Касяненка Данила, Зубко Олександру, Чепігу Якова, Смілика Федосія, Ігнатенка Михайла, Кириченка Ісака Петровича та інших. 
	Після викриття квартири партизанів у Демченко Євдокії, Забара і Васютенко полями перебралися у село Криничне, де проживала тітка Васютенка Березіна Варвара Павлівна, деякий час там переховувались. Проте поліції вдалося вистежити Петра Максимовича та Панаса Семеновича. У нерівному бою за селом Жигайлівка, у лісі, партизани загинули смертю хоробрих. У Забари та Васютенка було при собі лише по одній гвинтівці і шабля. Їх, озброєні до зубів поліція та німці, не могли впіймати майже три місяці. Не дивно, що імена цих людей обросли легендою, як серед населення, так і серед поліції. Після того, як тіла партизанів потрапили в лапи поліцаїв, Васютенка його ж таки шаблею було порубано на шматки, Забарі відтято голову, аби відзвітувати, що з партизанами на Тростянеччині

покінчено. Жигайлівська група протрималася найдовше у районі. 

                                             Трагедія  Чернеччини

( лютий 1943 року) 

       У с.Жигайлівка є вулиця Шевченка, частина якої має назву Чернеччина. Тут у  роки Великої Вітчизняної війни відбулися трагічні події.
       	    У лютому 1943 року почався  стрімкий наступ радянських військ на південній ділянці радянсько-німецького фронту. У цей час  рейдував по території Краснопільського та Тростянецького районів партизанський загін Наумова. Він провів декілька успішних операцій. Підрозділи рейдуючого

партизанського з`єднання М.І.Наумова на кілька днів зупинилися у Чернеччині. Жителі Чернеччини радо зустріли партизан, прийняли в свої будинки, надавали їм всіляку допомогу. Коли партизани залишили село, бувший куркуль Сумець Омелько, у якого месники силоміць вилучили багато теплого одягу, валянок і чобіт, а йому погрожували смертю, звернувся у Боромлянську німецьку комендатуру і розповів про партизан. У неділю 15 лютого сюди прибув Боромлянський каральний загін. Спочатку грабіжники позабирали з сараїв живність, яка ще залишилася, потім вигнали людей із хат. Хати обклали соломою, облили бензином і підпалили. Всіх чоловіків Чернеччини, починаючи з чотирнадцятирічного віку і закінчуючи старими та Інвалідами есесівці погнали до сусіднього хутора Шевченків Гай, а потім у село Боромлю. Заарештованих привели у центр Боромлі під кінець дня. Четверо сміливців спробували втекти. З дзвінниці церкви вдарив кулемет і скосив одного втікача, а решта три таки втекли і залишилися живими . Це були Кас`яненко Іван, Комлик Микола, Сумець Іван. Колону зупинили на подвір`ї школи. Наказали лягати обличчям вниз. Так пролежали нещасні до ранку. Тільки о 10 годині карателі вирішили закінчити свою справу. Обморожених, знесилених фізично і морально людей, вони розстрілювали по 5 чоловік, відводячи за приміщення школи. Та одному з цих приречених удалось уціліти. Коли він опритомнів, побачив, що лежить завалений трупами своїх односельців, а поруч спину німецького солдата. Смілик Михайло –так звали того хлопця 16 років – знепритомнів знову. Після цього опритомнів уже ввечері, почув: «Та він ще живий!». Перед ним стояли два радянські солдати. Виявилося, що Смілик не був навіть поранений. Очевидно, від пережитого він втратив свідомість на мить раніше від пострілу. Так гітлерівці спалили у Чернеччині 33 хати і місток, вбили 37 жителів. 

      	     Розстріляних мирних жителів поховали у братській могилі. Для увіковічнення пам`яті загиблих у 1967 році на могилі був споруджений  пам`ятник « Жертвам фашизму», на меморіальній дошці надпис: « Вічна слава загиблим громадянам від рук німецьких карателів за участь у партизанському русі в звільненні рідного села»

В боях за село загинуло 92 радянських воїни, з них 61 був похований у братській могилі поблизу лікарні, 31- у братській могилі на сільському кладовищі. У 1956 році у братську могилу в центрі села були перенесені рештки 31 воїна із сільського кладовища. В цьому ж році дерев`яний обеліск був замінений скульптурою воїна. Його розміри : могили- 3,0 х 2,0 х 0,6 м, скульптури- 2,7 м, постамента- 4,0 м,меморіальної дошки- 0,6 х 0,4 м, загальна висота – 6,7 м На мармуровій меморіальній дошці надпис: «Вечная пам’ять героям павшим в борьбе за свободу и независимость нашей Родины». У травні 2004 року до відзначення 59-річчя Великої Перемоги було замінено зруйновану часом цегляну скульптуру воїна на пам`ятний знак із граніту, виготовлений з ініціативи сільської ради бюро ритуальних послуг «Етуаль» на кошти ТОВ АФ «Вікторія». 

У 1943 році частини 40-ої Армії (командуючий генерал-полковник Москаленко К.С.) Воронежського фронту був звільнений Тростянецький район від німецько-фашистських загарбників.

За спогадами очевидців на початку серпня 1943 року найжорстокіші бої за Жигайлівку точилися на північно-західній околиці села. Під хутором Мозкове була дислокація німецької артилерії. По горі над вулицею Набережна села Жигайлівки зайняли оборону німецькі солдати. На стику вулиць Набережна і Північна стояли реактивні установки «Катюші». Навпроти нинішнього пам`ятника у хаті Манірко Анастасії Сергіївни розмістився госпіталь Червоної Армії. Радянським воїнам довелося брати висоту у жорстокому бою. У братській могилі по вулиці Набережнійс.Жигайлівкипохоронені36 воїнів Червоної Армії, які загинули за визволення села. Опис пам`ятника: «Братська могила радянських воїнів» На постаменті мармурова дошка з написом: « Вічна слава героям, що полягли в боях за свободу і незалежність нашої Вітчизни». Розміри: 

  - могили- 3,5 х 2,5 х 0,7 м;
  - скульптури солдата- 2,7 м;
  -  постамента- 1,5 х 1,5 х 2,5 м;
  -  загальна висота пам`ятника- 5,2м.

Герой Радянського Союзу. Шульга Семен Никифорович Народився 1 вересня 1912 року в селі Жигайлівка Тростянецького району в селянській сім`ї. Закінчивши у 1924 році початкову школу, допомагав батькам у господарстві. 1930 року переїхав до міста Орджонікідзе Донецької області, де працював на одному з заводів. У липні 1941 року був призваний до Армії. Воював на Сталінградському, Південно-Західному, 1-му і 3-му Українських фронтах. У грудні 1943р. був поранений. Нагороджений орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки і медалями «За бойові залуги» та «За оборону Сталінграду». Це було наприкінці січня 1945 року. В результаті успішних настуальних дій віська 1-го Українського фронту вийшли до річки Одер, форсували її та захопили плацдарм на протилежному березі. Велику роль у подоланні цього водного рубежу відіграли інженерно- саперн частини, зокрема 56-й інженерно-саперний батальйон. Бійці цього підрозділу за дуже короткий строк спорудили переправний міст. Коли частина радянських військ була вже на протилежному березі Одеру, бурхливий потік води і льоду, що рухався зірвали верхні надбудови мосту. Переправа військових частин припинилась. 56-му інженерно-сапеному батальйону було некзано негайно відновити міст. Безпосереднє виконання цього завдання доручили відділенню, яким комндував сержнт Шульга. Відважні сапеи до пояса в крижаній воді, кожної хвилини ризикуючи по попасти під лід, всю ніч без перепочинку працювали над відновленням переправи. Подолавши всі труднощі, вони відмінно виконали завдання. На ранок по відбудованому мосту рушили радянські війська. Дві доби відділення сержанта Шульги забезпечувало безперебійну роботу переправи. Завдяки мужності, стійкості та витримці саперів, війська і бойова техніка своєчасно були переправлені через Одер. За герроїзм і відвагу, виявлені пі час форсування ріки Одер, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року Семену Никифоровичу Шульзі було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У листопаді 1945 р. хоробрий воїн Семен Шульга демобілізувався з Радянської Армії. Повернувшись у рідне село, він став працювати в колгоспі. Разом з дружиною Надією Сергіївною виховали два сини і дві доньки… В жовтні 1960 року в результаті нещасного випадку С.Н. Шульга загинув. Ім`ям С.Н. Шульги названо одну із вулиць с. Жигайлівки. 

                                           Згадаймо всіх поіменно,

Горем згадаєм своїм! Це потрібно не мертвим Це потрібно живим. 

                        ЖИТЕЛІ СЕЛА, ЯКІ НЕ ПОВЕРНУЛИСЯ

З ФРОНТОВИХ ДОРІГ № Прізвище, ім.`я, по батькові Рік народження Де і коли загинув 1. Панченко Яків Іванович 1902 Харківська обл.. 2. Колесник Прокіп Никифорович 1901 Безвісти у 1941 р 3. Северин Василь Прохорович 1925 Латвія, 1944 р. 4. Рябоконь Іван Степанович 1914 Безвісти у 1942 р 5. Колесник Григорій Прокопович 1924 Решетилівський район, 1943р. 6. Манірка Федір Кузьмич 1913 Безвісти у 1943р. 7. Рябоконь Семен Степанович 1921р. Безвісти у 1943 р. 8. Рябоконь Пилип Степанович 1906 Безвісти у 1943р. 9. Закалюжний Семен Іванович 1897 Безвісти у 1943 р. 10. Будник Петро Васильович 1912 Безвісти у 1945 р. 11. Бацман Павло Гордійович 1911 Безвісти 12. Бацман Ігнат Гордійович 1915 Безвісти 13. Донець Ігнат Федорович 1897 Немає повідомлення 14. Перетятько Дмитро Борисович 1923 Полтавська обл.. 15. Панченко Михайло Петрович 1905 Харківська обл.., 1943р. 16. Азацький Тимофій Антонович 1910 Безвісти у 1941 р. 17. Тимошенко Федір Андрійович 1917 Білорусь, 1941 р. 18. Яценко Борис Павлович 1902 Безвісти у 1941 р. 19. Яценко Володимир Павлович 1914 Безвісти у 1941 р. 20. Пирог Федір Миколаєвич 1918 Безвісти у 1941 р. 21. Шило Іван Васильович 1905 Безвісти у 1941 р. 22. Панченко Захар Несторович 1905 Безвісти у 1941р. 23. Панченко Іван Іванович 1905 Безвісти у 1943 р. 24. Василенко Іван Оврамович 1923 Безвісти у 1943 р. 25. Никода Кіндрат Матвійович 1903 Безвісти у 1903 р. 26. Панченко Андрій Дем янович 1904 Безвісти у 1904 р. 27. Донець Олексій Петрович 1910 Безвісти у 1943 р. 28. Закалюжний Марко Іванович 1899 Безвісти у 1943 р. 29. Закалюжний Єгор Маркович 1925 Безвісти у 1943 р 30. Блезнюк Олексій Сергійович 1922 Безвісти у 1943 р. 31. Скороход Кузьма Петрович 1906 Безвісти у 1943 р. 32. Манірка Олександр Кузьмич 1910 Безвісти у 1943 р. 33. Скороход Володимир Олексійович 1909 Безвісти у 1943 р. 34. Скороход Кузьма Олексійович 1907 Карелія ,1939 р. 35. Нарижній Петро Іванович Безвісти у1941 р. 36 Нарижній Олексій Іванович Ленінградська обл.., 1944 р. 37. Донець Олександр Олексійович Безвісти у 1943 р.

38. Будко Антон Федорович Х. Озерки,1942 р. 39. Панченко Антон Несторович Безвісти у 1944 р. 40. Селихов Павло Ілліч М.Будапешт 41. Яценко Микола Петрович Р. Дніпро 42. Сумець Ігнат Карпович Під Берліном, 1945 р. 43. Нарижній Іван Іванович Безвісти 44 Логоша Іван Григорович Безвісти 45. Назаренко Григорій Олексійович Безвісти 46. Сиволоцький Микола Григорович Безвісти у 1941 47. Кириченко Лука Лаврентійович Біля Охтирки, 1943 р. 48. Сіроштан Йосип Петрович Під м.Смоленськом 49. Лисенко Василь Андрійович Безвісти 50. Коломієць Федір Захарович Безвісти 51. Северин Іван Афанасійович 1921 Безвісти 52. Клемченко Андрій Федосійович 1918 М.Курськ, 1943р. 53. Смілик Андрій Демидович Безвісти у 1943 р. 54. Костенко Іван Трофимович 1924 Безвісти у 1944р. 55. Северин Іван Петрович 1924 За рікою Одер, 1945 р. 56. Білько Григорій Фролович 1910 Безвісти у 1943 р. 57. Литвин Степан Костянтинович 1899 Калінінський фронт, 1942 р. 58. Демченко Федір Миколайович 1910 Безвісти у 1945 р. 59. Тимошенко Микола Степанович Нижня Селезня, 1944 р. 60. Шкабура Антон Іванович 1912 м.Бєлград, 1943 р 61. Смілик Яків Васильович 1919 Безвісти у 1943 р. 62. Калашник Іван Якович 1925 Безвісти у 1944 р. 63. Костенко Павло Лукич 1913 Безвісти у 1945 р. 64. Калашник Яків Іванович 1901 Безвісти у 1944 р. 65. Демченко Микола Михайлович 1907 Безвісти у 1942 р. 66. Бойко Степан Іванович 1909 М. Будапешт 67. Сизик Павло Степанович 1912 Безвісти у 1944 р. 68. Колесник Леонтій Миколайович 1901 Безвісти у 1943 р. 69. Бойко Григорій Васильович 1920 безвісти 70. Яценко Іван Арсентійович 1926 р. М. Берлін, 1945 р 71. Любарський Павло Васильович 1907 Безвісти у 1945 р. 72. Любарський Григорій Васильович 1914 Безвісти у 1945 р 73. Бойко Тимофій Панькович 1919 Безвісти у 1943 р. 74. Манірка Степан Степанович Безвісти у 1943 р. 75. Кацяка Іван Трофимович 1900 Безвісти у 1944 р. 76. Бойко Григорій Дмитрович 1914 Безвісти у 1943 р. 77. Кацяка Григорій Трофимович 1905 Безвісти у 1945 р. 78. Логоша Павло Андрійович 1918 Під м.Києвом у 1943 р. 79. Домашенко Парфентій Павлович 1894 Безвісти у 1941 р. 80. Сизик Олександр Миколайович 1918 Безвісти у 1942 р. 81. Клець Федот Павлович 1914 Безвісти у 1941 р. 82. Сущий Яків Євдокимович 1906 м.Курськ, 1943 р. 83. Шульга Савелій Парфентійович 1904 Безвісти у 1943 р. 84. Будко Іван Федорович 1907 Безвісти у 1941 р. 85. Панченко Іван Федорович 1910 Безвісти у 1941 р. 86. Сизик Олександр Миколайович 1927 Безвісти у 1944 р. 87. Білаш Олександр Федотович 1919 Безвісти у 1943 р. 88. Манірка Іван Єгорович 1924 Безвісти у 1945р. 89. Рябоконь Єгор Васильович 1914 Безвісти у 1942 р. 90. Панченко Іван Васильович 1922 Красний Оскол, 1943 р. 91. Панченко Степан Петрович 1925 Безвісти у 1943 р. 92. Клець Михайло Тихонович 1925 Безвісти у 1943 р. 93. Дейкало Роман Якович 1910 Безвісти у 1943 р. 94. Сущий Ілля Михайлович 1908 Безвісти у 1944 р. 95. Шило Петро Данилович 1909 Безвісти у 1944 р. 96. Мицик Іван Ігнатович 1909 м. Чугуєв, 1943 р. 97. Шелегеда Михайло Арестович 1923 м. Волгоград. 1942 р. 98. Мицик Іван Дмитрович 1901 м.Біла Церква, 1943 р. 99. Мицик Іван Іванович 1923 Безвісти у 1943 р. 100. Мицик Микола Іванович 1927 Безвісти у 1944 р. 101. Левченко Карпо Васильович 1903 Безвісти у 1942 р. 102. Левченко Олексій Карпович 1924 м.Калінінград, 1945 р. 103. Мозговий Марко Олексійович 1921 Безвісти у 1943 р. 104. Мозговий Петро Терентійович 1912 Безвісти у 1941р. 105. Мозговий Іван Денисович 1912 Безвісти у1945 р. 106. Кириченко Роман Петрович 1900 Безвісти у 1943 р. 107. Коломієць Микола Мусійович 1911 Безвісти у 1943 р. 108. Бацман Андрій Федотович 1919 м Київ , 1943 р. 109. Логоша Федір Павлович 1906 мХарків ,1943 р.

110. Колісник Федосій Михайлович 1920 М. Смоленськ, 1941 р. 111 Коломієць Михайло Тихононвич 1903 Безвісти у 1943 112. Кириченко Іван Іванович 1903 Безвісти у 1943 р. 113. Колодка Іван Васильович 1912 Безвісти у 1943 р.

114. Панченко Іван Васильович 1921 Харків у 1943 р. 115. Панченко Василь Карпович 1910 Північна Прусія у 1945 р. 116. Колесник Григорій Степанович 1914 На Чорному морі у 1943 р. 117. Власов Тихон Петрович 1911 Безвісти 118. Колесник Іван Павлович 1901 В Лебедині у1943 119. Будник Петро Іванович 1918 Санбург у 1943 р. 120. Сіроштан Федір Григорович 1902 Харківська обл.. у 1941 р. 121. Самсоненко Іван Федорович 1923 Київська обл.. у 1943 р. 122. Білаш Павло Максимович 1914 Будапешт у 1945 р. 123. Решітько Павло Маркович 1924 Дніпропетровськ у 1945 р. 124. Шило Андрій Тихонович 1911 Київ у 1941 р. 125. Вєроьовка Ілля Андрійович 1901 Безвісти 126. Панченко Андрій Омельянович 1910 Безвісти 127. Будник Василь Дмитрович 1926 Під Варшавою у1944 р. 128. Бойко Павло Іванович 1900 Безвісти у 1944 р. 129. Сіроштан Костянтин Григорович 1909 Безвісти у 1944 р. 130. Бацман Федір Гордійович 1907 Тернопільська обл.. у 1945 р. 131. Решітько Іван Йосипович 1901 Поблизу Дніпра у 1944 р. 132. Губар Іван Петрович 1893 Пірятено у 1943 р. 133. Василенко Єфим Євдокимович 1906 Безвісти 134. Василенко Михайло Сергійович 1903 Безвісти у 1941 р. 135. Мицик Василь Антонович 1924 Безвісти у 1943 р. 136. Логоша Іван Матвійович 1907 Під Тулою у 1941 р. 137. Логоша Андрій. Матвійович 1912 Під Києвом у 1943 р. 138. Никонов Михайло Олександрович 1908 Курська обл.. у 1943 р. 139. Зубко Тарас Йонович 1907 с. Шушенки у 1943 р. 140. Мозговий Костянтин Іванович 1924 Калининський фронт у 1942 р. 141. Демченко Іван Кондратович 1904 Безвісти 142. Мусіка Михайло Данилович 1915 Безвісти 143. Логоша Василь Антонович 1910 Безвісти 144. Самсоненко Петро Олексійович 1914 Безвісти 145. Василенко Григорій Олександрович 1909 Новгород-Сіверський у 1941 р. 146. Самсоненко Петро Павлович 1914 Під Бєлгородом у 1943 р. 147. Северин Федір Романович 1910 Поблизу Харкова у 1942 р. 148. Самсоненко Дмитро Романович - Безвісти у 1942 р. 149. Барабаш Василь Якович 1907 Безвісти у 1943 р. 150. Шелегеда Федір Трохимович - Безвісти у 1942 р. 151. Шелегеда Андрій Трохимович - Безвісти у 1941 р. 152. Артюх Микола Антонович 1913 Безвісти у 1942 р. 153. Вєрьовка Василь Михайлович 1898 Безвісти у 1943 р. 154. Касяненко Анісій Федотович 1902 Безвісти у 1944 р. 155. Бойко Тихін Арсентійович 1911 Безвісти у 1944 р. 156. Мірошниченко Іван Свиридович 1908 Безвісти у 1943 р. 157. Зарізенко Василь Трохимович 1901 Безвісти у 1943 р. 158. Мірошниченко Трохим Семенович 1907 Безвісти у 1945 р. 159. Кириченко Микола Іванович 1911 Безвісти у 1943 р. 160. Могилка Петро Васильович 1905 Безвісти у 1943 р. 161. Комлик Єфим Афанасович 1902 Безвісти 1942 р. 162. Сумець Василь Іванович 1921 Безвісти у 1943 р. 163. Самсоненко Василь Євдокімович 1912 Безвісти у 1943 р. 164. Касяненко Микита Іванович 1908 Під Смоленськом у 1944 р. 165. Лисенко Хрисан Денисович 1896 Безвісти 166. Манірка Федір Кузьмович 1905 Безвісти 167. Бєлаш Дмитро Васильович 1899 Безвісти 168. Логоша Ігнат Олексійович 1910 Безвісти 169. Дейкало Каленик Дмитрович 1900 Безвісти 170. Гуменник Степан Олексійович 1911 Безвісти 171. Лозовий Афанасій Іванович 1908 Безвісти 


                     Спогади остарбайтерів с. Жигайлівки.

Клименко (Мицик) Пелагея Ігнатівна.

(Перебувала на примусових роботах у Німеччині у м.Блекгаммері р-н Козель На будівництві бензинового заводу). Народилася 1918р. у с. Жигайлівка. У травні – червні 1941року кіньми насипали дорогу з Боромлі до Тростянця. Усім господарствам району було наділено ділянки роботи на будівництві дороги. Жигайлівська ділянка припадала якраз навпроти Радомлі. Два тижні ночували в Радомлі, а на неділю 22 червня 1941 прийшла пішки разом з іншими жигайлівцями Пелагея Ігнатівна додому. Вранці збудив брат Іван сестру Полю, весь білий як стіна, і сповістив, що по радіо передали (в конторі слухав), що почалася війна. У сім’ї ніхто не був причетний до роботи в партійних органах. Були мобілізовані двоюрідні брати Павло і Дмитро. Рідний брат Палагеї Ігнатівни Іван саме шив дівчині чоботи і прийшла повістка. Так і залишилися Поліни чоботи недошитими. Восени Поля разом з іншими колгоспниками ходила в поле працювати: сіяли зернові, волочили коровами,а скопували вилами. У жовтні через рідне село проходили відступаючі частини Червоної Армії. Під великим наші, а з Боромлі наступали німці. У хаті Пелагеї Ігнатівни на квартиру розмістилися санітари і команди, на воротях хрест медицинський прибили. Відступаючи, наші війська підірвали місток на в’їзді в село і попрямували на Бранцівку. Жигайлівці розібрали по дворах колгоспні вулики, інше колгоспне майно. На свято Покрови німці вступали в село об’їздною дорогою по вул. Островського. Люди поховалися, стояла тиша в Жигацлівці. Чути було лише німецьке <Вйо!Вйо!> ,це було незвично,бо у нас коней поганяють < НО!> . Було страшно. Незабаром у хату зайшов німець, щось белькнув по-своєму, ми не розуміли. А тоді дістав словник і дав Полі,щоб прочитала, що йому треба. Просив меду, сказала загарбнику, що немає (хоч був схований колгоспний вулик у погрібнику). Згодом знову зайшли німці зарізали нашого кабана, порубали стіл надрова, самі готували страви, нас не просили допомагати. На другий день поїхали передові частини німецької армії з нашого села, а їх заступили інші німці. Ці самі не готували, а просили українських жінок готувати страви. Селяни боялися німців. Головою колгоспу ім. Будьонного, у якому і працювала Поля, до окупації і на початку її був Шкабура Федір, а у сільраді Назаренко. Пізніше і Шкабура і Назаренко були страчені німцями із-за партизанського руху у с.Жигайлівка. Для організації партизанського загону у селі були залишені бувший голова с/ради Петро Забара, начальник Тростянецького карного розшуку Васютенко та директор школи Крючко. Проте Крючко зрадив товаришів і повідомив списки мешканців села причетних до партизанського загону німцям. Почалися арешти, розстріли. Але організатори Забара і Васютенко не потрапили до рук окупантів. До Демченка Івана прийшли взимку Забара і Васютенко. Петро Забара доводився родичем Демченкам. Хтось із жигайлівців повідомив поліцаям про візит. Поліцаї тільки стали заходити в хату Демченка, а партизани вбили першого в дверях та втекли. Матір Івана Демченка поліцаї забрали і розстріляли. Школа на початку німецької окупації у Жигайлівці не працювала, а лікарня була, лікарем робив Грищенко. У торгівлі потреби великої не було. Перед окупацією селяни запаслися добре зерном, тому були забезпечені своїми продуктами харчування. Навесні 1942р.стали ходити селяни на роботу на поле. Пелагея Ігнатівна згадує, що 10 серпня 1942року повернулася вона з роботи з поля, в розпалі були жнива, а ввечері отримала повістку на мед.комісію в лікарню і поїздку на роботу до Німеччини. Разом зі мною на роботу направили і Марію Петрівну Коломієць (по-вуличному тепер Капітанша) і багатьох інших жителів Жигайлівки. Доправили у вагони, у яких перевозили коней.У вагонах було повно кінських кізяків. Ніч їхали. Закрили вагони і відкрили лише в Бахмачі, де заставили вичистити навоз, нарвали трави і наслали її на підлогу вагонів. Далі їхали з відчиненими вагонами, але з конвоєром. Переїхали через Дніпро, минули Львів,зупинилися у Польщі: пройшли комісію повиводили воші. День побули,відпочили і попрямували до Німеччини. А там з ешелону вивантажили, в колону по чотири вишикували. Покупці поїхали. Одружених остарбайтерів відділили (жигайлівців було 3 пари одружених). Потім поділили заробітчан на групи по 120 чоловік у кожний вагон і покупці порозвозили їх по всій Німеччині. Перших висадили на станції Опель, других – на станції Гайхен, а їх – на станції Еренфорст. Дівчина потрапила на будівництво бензинного заводу у м. Блекгаммер, а поряд знаходився Козель, Гайденбрек. Робітнича молодь повинна була корчувати ліс, будувати залізниці. Пелегея Ігнатівна і інші остарбайтери побачили перші бараки, там жили хлопці з Франції. Прибулих зареєстрували, зняли відбитки пальців та повели до інших бараків(табір ще будувавсь). Барак складався із 6 кімнат по 20 чоловік у кімнаті. Вранці знову повели присипувати, видавали продуктові картки. Годували баландою з брукви, хлібом як із тирси. На третій день послали на роботу. Місяць робили дорогу. Завдання заробітчан підбивати шлак або щебінь під шпали. А потім розкидали прибулих по фірмах. У бараках стояли шифанери по 1 на двох робітників, двухярусні ліжка з матрацами, набитими соломою, буржуйки для опалення (спочатку не було водяного опалення). Відра вугілля не вистачало, тому крали вугілля. Інколи була баня від клопів. Пізніше поселяли в нових бараках з паровим опаленням, банею, туалетом. Бригадиром був чех, якого прозивали за колір обличчя красним. Як він віддалиться від нас, ми не робили, як на наблизиться – бігом за роботу. А на той час ми розвозили пісок між цехами заводу і розрівнювали. На роботі стояли вагончики з буржуйками, де можна було на перерві погрітися, попити кави. Початок роботи о 8 год ранку, з 9.30-до10 сніданок (але ми просто грілися у вагончику, бо їсти не було чого), з 12.30 до 13.00-обід(знову грілися). Намісяць 2 неділі працювали з 8.год до 14.00. Одного разу не вийшли після обіду на роботу і їм не дали на три дні карток на харчуванняю. Пелагея Ігнатівна належала фірмі під назвою «Гофтіхбах». Робота була фізично важка. Так трапилося, що через рік перебування на Чернеччині два тижні пролежала в лікарні, були сильні головні болі. Лікар направив на легшу роботу (прибиральницею у контору) у теплі та сухості. Стосунки між остарбайтерами були дружні. Інколи на вихідні Василь Сруль, жигайлянин, грав на гармошці, а всі танцювали, бо молоді були. Ще співали. У 1944 році часто бомбили американці завод, а вже 45-го року наші. Наші скидали листівки з попередженням, щоб втікали від бомб. Ми втікали в ліс, а потім сходилися. Коли Червона Армія звільнила територію Блекгаммера, то в барак зайшли два піхотинці і повідомили. Це було 26 січня 1945року. Пелагея Ігнатівна добралася до Честохова (Польша), а звідти поїхала на фронт у Німеччину, де працювала у прифронтовому госпіталі 7 місяців. 2 вересня 1945 року Мицик Пелагея Ігнатівна повернулася у рідне село Жигайлівку. Пелагея Ігнатівна Урядом Президента України від 14жовтня 1999р. нагороджена орденом «За мужність» 3 ступеня, має ювілейні нагороди.

Спогади остарбайтера Харченко (Софрон) Ганни Прокопівни.


Місто Гамбург, 15 березня 1943 р. У верхньому ряду третя зліва на світлині Харченко(Сафрон) Ганна Прокопівна, а поруч неї четверта зліва Білан Марія Павлівна.

Народилася 14 червня 1922 року в с. Жигайлівці. 

         В жовтневий вечір німці вступили в село. Люди були дуже перелякані. Фашисти патрулювали всю ніч по селу.
         5 грудня 1942 р., заздалегідь пройшовши медкомісію, Ганна Прокопівна виїхала на примусові роботи до Німеччини.
         Їхали кіньми до станції Боромлі, а там запхнули у товарні вагони, де перед цим перевозили коней. У цьому гноєві доїхали до Бахмача. Наглядав за остарбайтерами німецький конвоїр. Три дні перебували  у м. Бахмачі, ждали поки перепарять одяг від бліх і вошей. У той час були поселені в бараках. Вичистили вагони і поїхали далі…
         Коли прибули в місто Гамбург, то німці вишикували остарбайтерів в колону по 4, відібрали з Сумської області 25 чоловік. Трактором перевезли на місце роботи. Поселили в двоповерховий будинок., навколо якого було 40 га саду. Також у цьому господарстві тримали корів. Спали на двоярусних дерев`яних ліжках. 
     Працювали у пекарні: пекли хліб, пакували його. Той хліб мав ознаки свіжоспеченого декілька місяців..
     Відносини між остарбайтерами були дружніми. В неділю працювали до 11 години. Намагалися урізноманітнювати дозвілля за допомогою власних ідей. Наприклад самі для себе ставили п`єсу «Наталка Полтавка». Німці майже не знущалися, хоча запам`ятався один випадок. Подружилася з лідією Кравченко, яка теж була на примусових роботах. Вона працювала прислугою в заможній німецькій сім`ї. Господиня була дуже прикіпливою і вимогливою. Лідія склала про неї віршика:
                       А вона, як кішка 
                       В попелі гребеться,
                       Може, де яка
                       Пилиночка знайдеться!

Пані знайшла його і Ліду повісили. А взагалі, були різні німці і по різному ставилися до наших людей. 

        Через 9 місяців після приїзду в Німеччину розпочалося бомбардування англо-американськими військами.
     9 травня у будинок, де ми жили, зайшли англо-американці і сповістили нас, що війна скінчилася. На другий день заборонили їсти німецьку їжу, а привезли свою, доки не перевірили. 
     Після визволення працювали у Німеччині недовго. Нам видали паспорт і відправили на Батьківщину.      
            
                
                    Спогади остарбайтера Рябокінь Анастасії Панасівни.
      1922 року народження. Забирали в Німеччину влітку 1943 року. З нею була Шелегеда Євдокія.
     Працювала у бідної селянки. Цій жінці дали невільницю, як подарунок, за те, що в неї на фронті перебували син і чоловік. Жінка сама зазнала горя, тож Анастасію не кривдила. Жили в одному будинку, їли разом, хоч харчі були погані і всамої – гороховий та квасоляний суп. На свято – картопля. Грошей не платила, одягалася у той одяг, що привезла з дому. Давала взутися у дерев`яні черевики.
      Пооруч жив багатий сусід. Він жорстоко ставився до своїх невільників, знущався з них. Ті довго не витримували і тікали. Часто залишався без працівників, доки пришлють нових. Одного разу, він залишився черговий раз сам і попросив Настину хазяйку позичити невільницю. Та погодилась. І ось у Анастасії з`явився новий господар. Тепер їй стало значно гірше. Господар тримав робітницю, як і її попередників у корівнику. Їжу жінка його готувала з відходів, наприклад, було таке, що в мисці з їжею були черви. Чоловік, правда коли довідався про той випадок, вилаяв її.	
      Настя рада б була повернутися до попередньої хазяйки, але її ніяк не відпускали. Аж прийшла скривджена перша власниця дівчини і зчепилась за неї лаятись. Багачі крачали, що їй взагалі не потрібні робітники, так як та бідна. Та Настю все ж відпустили, чому вона була дуже рада.



         Спогади остарбайтера Харченко (Коломієць) Марії Петрівни.
       Народилася 7 січня 1924 року у селі Жигайлівка.
       Влітку 1942 р. староста Логоша Тимофій, побачивши маму Марії, яка поверталася з роботи в полі, почав агітувати, щоб дочка їхала до Німеччини. Не зважаючи на агітацію, ніхто не погоджувався. У жнива прийшла повістка. Пройшли медогляд, з нею було ще багато дівчат і хлопців з Жигайлівки. Поліцай супроводив їх до сусіднього села Боромлі, а слідом за ними йшли рідні з вузликами. Всі то плакали, то зітхали. У Боромлі посадили їх у вантажні машини і повезли на станцію Смородино. На станції стояв вантажний поїзд, в який почали заштовхувати жигайлян. У вагонах дуже смерділо, під ногами були купи гною. Мама заскочила у вагон і обняла доньку, тужила.
       Після прибуття на місце роботи у Блекгаммері, у всіх прибулих зняли відбитки пальців, зареєстрували, поселили у бараках. Барак складався з шести кімнат, у кожній з яких було по 20 чоловік. Стояли двоярусні ліжка, шафи для одягу, буржуйки для опалення. З нею попали дівчата з Жигайлівки: Мицик (Клименко) Поля, Зубко Пріся, Логоша Ксеня.
       На третій день повели на роботу – будувати залізницю. Дівчата підгортали та підсипали під шпали шлак, пісок. Робота була фізично дуже важкою, тож доводилось хитрувати. Бригадиром у них був чех, чи поляк. Обличчя мав кольору вареного рака, за що його прозвали «красним». Як тільки бригадир відійде десь у справах, так робітники і сповільнюють рухи, відпочивають. А коли пошепки передавалось: «Красний» - всі прискорювали роботу.
       Знесилювались люди і від недоїдання. Щоденний пайок складався з хліба, ніби зпеченого з тирси, порції баланди з буряка і брукви, тоненького шматочка ковбаси і масла. Щоб заробити на краще харчування, інколи наймалися до німки в село виконувати брудну домашню роботу (мити підлогу, розтопляти в грубі). Платила німка кукурудзою.
       Працювали з восьмої до 17-ї години. Найгірше виглядали робочі французькі євреї, аж світились кістки крізь шкіру. Наші дівчата теж обносились. Одяг був хоч і чистий, але драний.
       Пізніше працювала прибиральницею в конторі. За роботою стежив наглядач.
       Власнику заводу знадобилась няня для його дітей, йому порекомендували Марію, як найохайнішу працівницю. Так вона попала в няні. В будинку господаря стояв радіоприймач, торкатися якого їй було суворо заборонено. Але дівчині дуже кортіло дізнатися якусь вісточку з подій на фронті і вона наважилась послухати. Якось за цим заняттям її застала фрау. Дівчині дуже перепало, але добре, що цим скінчилось.
       Уже в кінці війни з`явились кляйденкамери. Дівчата з Жигайлівки якось погукали Марію і надавали одягу з кляйденкамери. Дівчина відчула себе красунею.
       Ще був такий випадок: з фронту у відпустку до батьків приїхав німецький солдат. Від`їзджаючи назад на фронт, запропонував українським дівчатам написати листи, а він спробує їх доставити рідним. Солдат листи забрав, але передати не встиг – був убитий на Курській дузі. Зміст його кишені оглянули наші воїни і передали пошту далі. Так рідні одержали дорогі для них листи.
       Перед закінченням війни війська союзників дуже бомбили. Після звільнення дехто з дівчат повиходили заміж за французів, виїхали в Австрію. Жигайлівські ж дівчата повернулись додому. Поверталися довго. Ставлення до дівчат-остарбайтерів зі сторони радянських солдат було презирливе, як до повій. Скрізь була розруха.


Спогади остарбайтерів Демченко (Левченко) Марії Василівни та Демченко Миколи Йосиповича. 

        Рік народження - 1923.
       Виїзджали до Німеччини у серпні (здається 10-го). З ними з села відправляли 40 чоловік. Везли у товарному вагоні. По дорозі подекуди зупинялись, щоб люди могли сходити по свох потребах. Одночасно невільники наривали трави, щоб зробити собі хоч якусь постіль, бо спали долі та ще й у брудові. 
       Прибули на місце, пойшли необхідні процедури . Повели спочатку на збірний пункт, а потім вишикували колонами і «посортували» людей. Це було металургійне місто Катовиця (так називала його Марія Василівна). Демченків не розлучили, з ними попало і декілька односельців. Їхній гурт забрали для роботи на металургійному заводі. Поселили в дощатому бараці. Таких бараків було 10. Подвір`я обнесене колючим дротом, частина огорожі – ще й зверху. Цей табір охоронявся озброєною вартою, вночі освітлювався прожекторами. Після 23 години все повинно затихнути тут – відбій. Харчі були жахливі – ранці 250 г хліба, а в обід і на вечерю бруква, яка була такою несмачною, що їли її тільки тому, щоб не пропасти з голоду. Грошей не платили.
        Робота була надзвичайно важкою – чоловіки розвантажували доменні печі, а жінки підносили залізні рейки та інші тягарі, які були їм не по силі.
       Незабаром серед односельців утворилися ще дві пари. Через жахливі умови друзі вирішили спробувати тікати. Склали план втечі: ту невелику кількість одягу, яка була з ними, надягли , а зимовий одяг, взуття та ватну ковдру перекинули через огорожу в тій частині, де ще не накрили її зверху. На роботу водили їх з охороною, а перед самим заводом, десь за пів кілометра, залишали вже самих. Ось на цьому відрізку шляху і спланували втечу три пари односельців. Але цього разу втекти не вдалося. Хтось доніс на них. Ще до того, як вийти на роботу, їх викликали до начальства, допитували, чому так зодягнені. Якось викрутилися, відбулися переляком, проте залишилися без теплих речей, які перекинули через забір. 
        Після цього випадку закоханих розвели по різних змінах роботи. Але думка про втечу не полишала їх ні на мить. Склався новий план. Спочатку хлопці з цієї компанії стали підмовляти Миколу втекти без дівчат, мовляв, з ними не пробратися. Але той на відріз відмовився залишити тут свою кохану, яка вже стала йому рідною. Хлопці якимсь дивом втекли і добралися таки до далекої Жигайлівки живі. Покинуті дівчата стали прохати Миколу та Марію не полишати їх на чужині. Але не пожаліли і вони цей раз  дівчат, бо розуміли, що разом не втекти. 
       За новим планом  Марія прикинулася хворою, стогнала, що у неї дуже болить живіт. Через її вигадану хворобу, всіх потім перевірили лікарі, аби не заразила інших. Марії дали дні на одужання. Щоб ніхто не доніс, вона симулювала хворобу і перед подругами. Втеча планувалася на час після відбою. Після повернення з нічної зміни, Микола повинен вийти ніби-то в туалет, а насправді прослідкувати за вартовим. Коли той відійде далеченько від їхнього бараку, Микола дасть знати Марії , а потім вони швидко перелізуть через огорожу й щосили будуть втікати якнайдалі. 
         План вдалося реалізувати навіть легше, ніж сподівалися. Як тільки Микола повернувся з роботи, неочікувано було подано сигнал повітряної тривоги, виключили скрізь освітлення, і змовники без перешкод залишили табір. 
      Іти було небезпечно. Весь час натрапляли то на якийсь завод, то залізничну колію – людні місця. Але їм везло, чи то погоні не було, чи то не знайшла вона їх. На ранок втікачі ввійшли в ліс, на що й сподівалися. З собою взяли сірники і сіль. Став накрапати дощик  - зробили з гілок будку-схованку. Ще по дорозі зустрічали городи, де «позичили» картоплі для харчу. Біда лише в тім, що  вдень треба було і відпочити і пильно вартувати, щоб вчасно прибрати сліди свого перебування та втекти, коли хтось проходитиме поблизу.Так просувалися вони вісім днів. За цей час добряче зголодніли. Краденої картоплі хоч і був запас, але спекти її рідко вдавалося. Тільки розведуть багаття, як хтось ішов, доводилося затоптувати вогонь та втікати.  Орієнтир був один – схід. Аж раптом велика перешкода – річка Ельба. Через місток не підеш, бо там охорона. Пішли вздовж берега річки ні на що не сподіваючись. Раптом побачили човна, а біля нього -  власника транспорту. Затаїлися втікачі аби щось вирішити, бо розуміли, що тільки тут у них є шанс на переправу. Невдовзі побачили, як до власника човна підійшли якісь люди, заплатили йому і стали всідатися у річковий транспорт. Наша пара вибігла зі схованки («Пан або пропав» - вирішили), сіли мовчки і собі туди. Люди у човні зробили вигляд, що нічого дивного не сталося, мовчки переправилися через річку. 
      Згодом зрозуміли, що вони вже на території Польщі. Проходили поблизу села і дуже хотілося попросити хліба. Втікачі знемагали від голоду. Проте страх не дозволяв звернутися до людей. Якось ішли вони, ніби то безлюдним місцем, і раптом перед ними відкрилося село, ще й люди були на вулиці. На велосипеді їхав німець. Якби Микола та Марія знали звичаї польського села, то, певно, він і не звернув би на них уваги, бо люди тут також були бідно одягнені. Але селяни тут при зустрічі вітали, чи то всіх чи тільки окупантів, поклоном. Наші молоді люди не вклонилися.  Німець зрозумів, що пара не тутешня. Зупинив, запитав документи. Яке ж то було гірке розчарування для Миколи і Марії. Втікачів забрали до місцевої невеликої в`язниці, розвели по різних кімнатах. Марія сиділа сама, а Микола з якимось поляком. «Ти там не плачеш?»» - кричав через вікно до своєї коханої. «Не плачу!» - відгукувалася Марія. А як ти не плакатимеш від такого горя? 
        Сили залишали їх від фізичної втоми, голодування та невдачі. Аж раптом несподівані відвідувачі стали приходити під вікна цієї тюрми. То по польському селу пронеслася чутка про їхню злу долю, і люди  почали приходити з передачами. Поприносили різної їжі: хліба, яблук, інших гостинців. Марія хоч і розуміла, що неможна зразу багато їсти після довгого голодування,  не могла себе стримати і занедужала, тепер уже від переїдання.

Потім перевезли їх у Краків.Там тримали у великій в`язниці. В ній було повно людей, таких же бідолах, як і вони, але місцевих. У польських в`язнів були якісь харчі з собою і ці добрі люди рятували Демченків від голоду два тижні, бо арештантів не годували. Кожна арештантка по черзі відривала від власного запасу харчі по шматочку хліба на сніданок, на обід. 

       Якось вночі німці похватали людей, заштовхали в ешелони і знову повезли до Німеччини. Тепер уже в числі польських невільників їхали вони туди. Різниці не було ніякої між долею невільників з цих двох народів. 
       Бог беріг кохання молодих. Все було так само як і першого разу. Привезли їх спочатку в Гамбург, а звідти машинами відвезли в поле і висадили. Невільники були голодні. Якісь люди попросили їх попрацювати на них за хліб тим часом, доки розберуть їх господарі. Микола був радий підгодувати себе і дружину. Марія дуже переживала за нього.  Та ось врешті повернувся і справді приніс хліба. 
         Марія Василівна згадує свої пережиті страхи та й за долею поляків журиться, у гурті яких перебувала.  Людей цього разу розподілили господарям. По Демченків приїхала дівчинка-підліток і доставила їх у село. Господар був великим землевласником, мав 70 корів, два трактори, інше господарство. На нього працювали 12 німецьких сімей, італійці. Італійка-кухарка, мабуть, вжахнулася замученого вигляду невільників, насипала швидко по великій мисці супу. Марія з жадністю поїла страву, якої не бачила ще з того часу, як покинула батьківську домівку. Італійка зрозуміла, що та не наїлася, знаками запропонувала добавку. Марія, звичайно, погодилася. Кухарка запропонувала ще, і знову голодна дівчина не змогла відмовитися.

То був щасливий день, проведений вперше після скількох неймовірних поневірянь вдвох у у окремій кімнатці для подружжя. 

       Робота у німецького пана була важкою. ЇЇ було дуже багато. Марія мріяла, що її поставлять доглядати корів, то хоч вдасться молока скуштувати, але де там, до цієї роботи допускали тільки німців. Вони ж працювали у полі. Спочатку під наглядом, а пізніше тали довіряти працювати самостійно. Їжу готували вони самі.Як і німцям, їм видавали карточки на продукти, які отоварювали всьому селу у певні дні. Німці теж жили за військовими законами. З кожним днем наближалася перемога. І ось американські війська звільнили їх. Всі невільники зараз же кинули польову роботу, а її було дуже багато – весна. Остарбайтерів збирали, вивозили цілими ешелонами в один табір, то був будинок якогось господаря. Оскільки транспорту не вистачало, дехто з наших людей розбрелися поповнювати свій багаж, що не подобалося німцям. Вони самі розшукували транспорт аби по швидше здихатися від людей, яких ще вчора тримали під вартою, щоб ті не втекли. На кордоні наших людей зустрічали із духовим оркестром.  Попереду ще довга дорога додому, але давали їжу, організовували табори, в яких селилися за місцем проживання на Батьківщині. До радості визволення додалася гіркота розлуки коханих. Миколу забрали в армію, де служив ще півтора року. Але додому послав вісточку, щоб зустріли і прийняли в свою сім`ю дорогу для нього людину. На своїй станції зустрічала марію Миколина сестра, яка і ввела у дім невістку. А через два місяці у них родилася донечка. Ось така історія великого кохання, яке пройшло такі важкі випробування.


Дослідження Колесник Інни про остарбайтера Білан Марію Павлівну Моя двоюрідна бабуся була відправлена до Німеччини 5 грудня 1942 року. Марії Павлівні на той час було 17 років. Про неї розповів мені Білан Сергій Павлович, її брат, а мій двоюрідний дідусь, на той час у віці 10 років, після загибелі батьків за допомогу партизанам, визволення Жигайлівки радянськими військами ним опікувалися командир медсанбату 206 стрілецької дивізії капітан Несторов і його майбутня дружина Галина, після війни закінчив Чугуївське суворовське училище, Московську військову академію імені Леніна, працював викладачем в Сімферопольському військовому училищі. Якщо раніше про трагічні події в окупованій Жигайлівці він розповідав з нотами болю, суму, але з гідністю патріота, то тепер його тон змінився на виправдальну інтонацію. Я зрозуміла, що люди, які побували у німецькому растві, після повернення додому перебували під підозрою зради Радянській Батьківщині. Та чи їх вина у тому, що стали невільниками? 

       Марія десь почула від дівчат у селі, що перед тим, як відправляють людей у неволю, вони змушені проходити медогляд, аби не завезли якоїсь зарази німцям. Очевидно винахідливість допомогла декому уникнути небажаного вивезення у рабство, молодь навчилася симулювати незнану хворобу. Їли велику кількість солі, прикладали її під руки. Під руками, по тілу з являлися виразки. Складалося враження, що у людини заразна хвороб. Але німці розкрили хитрість. Нічого не допомогло дівчатам, лиш даремно піддали себе тортурам. Отож Марія разом з іншими жигайлянками потрапила в число остарбайтерів не добровільно, а примусово.
ШИЛІН
                                                   ВОЛОДИМИР
                                                   ІВАНОВИЧ

   народився 1 березня 1923 року у с. Мухтолове Ардатівського району Горьковської області у Росії. Закінчив середню школу. Навчався добре, на

«4» і»5». Брав активну участь у житті школи і селища. Відвідував радіотехнічний гурток.. 21 червня 1941 року відбувся випускний вечір. А 22 червня 1941 року почалася війна. Його призвали і направили у м. Шуя Владимирської області у військове училище. Потім це училище перевели у м. Вольськ Саратовської області. Отримавши звання лейтенанта, Володя потрапив на фронт. Після закінчення війни мріяв продовжити навчання у радіотехнічному інституті. Батькам Івану Івановичу та Ксенії Федорівні йшли від сина листи, які подавали надію на перемогу та підбадьорювали їх. Аж тут похоронка. « Ваш син Володимир Іванович Шилін 9 серпня 1943 року загинув смертю хоробрих на захист Батьківщини. Похований у с. Жигайлівка Сумської області. 

                   БАБАЯН 
                                                 АМАЗАСП 
                                                АРУТЮНОВИЧ


народився 26 червня 1908року в сім`ї робітника у м. Тбілісі. Мав трьох сестер Араксію, Арусяк і Єлену. Після закінчення неповної середньої школи Амазасп став учнем Тбіліської взуттєвої фабрики, де отримав фах . У 1932 році був мобілізований до армії, де прослужив 3 роки. Працював на взуттєвій фабриці. У 1939 році одружився. У 1940 р. у них з дружиною Олександрою народилася донька Світлана. 

          23 червня мобілізований. Взимку 1941р. поранений, знаходився в госпіталі у м. Баку. Потім знову фронт. У серпні 1943 року батьки Арутюн Багдасарович та Шогокат Аміровна отримали похоронку, у якій повідомлялося, що Амазасп Арутюнович  був поранений при звільненні

с. Жигайлівки Сумської області і помер від отриманих ран. 

                           КОЖАНОВ
                                                   ТИМОФІЙ
                                                   ПАВЛОВИЧ

народився в с. Ніколаєвка Аденського району Воронежської області у 1924 році. До шкільних років Тимофія його сім `я переїздить у радгосп Южно- стєпной Челябінської області. Закінчив 6 класів. Працював у радгоспі. У 1940 році був направлений на навчання у м. Мінськ на ветфельдшера. Працював ветфельдшером до відправки на фронт. Загинув, визволяючи село Жигайлівку від німецько-фашистських загарбників. 





                      БЄЛЯЄВ 
                                                   ГРИГОРІЙ
                                                   ІВАНОВИЧ

народився у селі Ярлукове Грязинського району Воронежської ( нині Липецької) області. Після закінчення неповної середньої школи у 1932 р. він вступає до школи фабрично-заводського навчання . Через 2 роки отримує спеціальність електрослюсаря і направлений працювати на Новолипецький металургійний завод. У 1939 р. переведений на Липецький тракторний завод,, де трудився на посаді бригадира електрослюсарів до мобілізації в лави Радянської Армії у 1941р.. За сумлінну працю неодноразово нагороджувався грамотами і грошовими преміями. Загинув у віці 28 років. Даремно чекала на нього дружина Прасковья Степанівна та син Анатолій 1939 р.н. Поліг, визволяючи с. Жигайлівку 



                                        ШУХОРОВ
                                                 СЕРГІЙ
                                                 АНДРІЙОВИЧ

народився 22 січня 1914 року у с. Ромашкіне Курманаївського району Оренбургської області. Закінчивши 4-класну школу у с. Ромашкіне, далі продовжити навчання не зміг, не було можливості через бідність. Ще у школі у хлопця проявився талант до музики. Він грав на балалайці, гітарі, мандолині та баяні. Добре співав і танцював. Його любили і поважали. У 1930р.він навчається на курсах трактористів при Ромашкінській МТС. У1932 році закінчив курси комбайнерів і працював комбайнером. У 1934 році його призвали в армію. Служив у Ленінграді. Після армії повертається в рідне село. Роботу він любив, виконував її добросовісно.Вважався у МТС найкращим комбайнером. Сергій Андрійович брав участь у художній самодіяльності. У 1940 році навчався на курсах механіків у місті Базавлук, але попрацювати механіком не довелось, завадила війна. Хотів одружитися , проте так і пішов захищати Батьківщину холостяком.Не повернувся. Залишився лежати на Жигайлівській землі. 


                                            ХУРШУДЯН
                                                   ГАЙК
                                                   БЕГОЄВИЧ


народився у 1908 році у селі Ацарат, який розташований на відстані 3 км від міста Камо у Вірменії. Закінчив 7 класів. Весь час працював міліціонером. Служив у армії. Після одруження у 1935 році переїхав у столицю Вірменської РСР м.Єреван. Там теж був міліціонером. Дуже любив коней, верхову їзду, охоче займався кінним спортом. Коли У1941 році гітлерівці напали на Радянський Союз, Гайк Бегоєвич , залишивши малолітніх дітей, пішов на фронт. У серпні 1943 р. загинув за звільнення с. Жигайлівки. Дружина виховала після війни доньку Афелію, двох синів (старшого Дереника, меншого Мартина, 1940 р.н.). У 1965р. найменший із дітей Мартин приїздив на могилу свого батька. На той час він працював шофером у органах МВД Ленінського району м. Єревана 

                                    ТКАЧЕНКО
                                                      МИКОЛА
                                                      ЯКОВИЧ

народився у 1895 році у с. Мишонурог Дніпропетровської області. Мати померла, коли майбутньому воїнові було лише два тижні. Незабаром помер і батько. Виховувала його бабуся. У 10 років пішов працювати до поміщика. Брав участь у Першій світовій війні. Воював у Червоній Армії у громадянську війну. У 23 роки був комісаром одного з полків 21 залізної дивізії. Після демобілізації працював на партійній роботі. У 1941 році Ткаченко М.Я. комплектує 199-ту стрілецьку дивізію у м. Ізюмі Харківської області. Був комісаром цієї дивізії воював на південно-західному фронті. Має нагороди. Брав участь у партизанському русі з вересня 1941 по лютий 1942 року на Сумщині для налагодження зв`язку з партизанськими загонами. Загинув у районі с. Жигайлівки під час наступу на Курській дузі. 



                                                                                    ЧИЖИК
                                                 АНДРІЙ
                                                 СТЕПАНОВИЧ



народився у 1912 році у м. Лебедині на Сумщині у сім`ї селянина.. У батька була велика сім`я. Закінчив 4 класи. Потім був пастухом, навчався плотництву. А у 1931 р. завербувався на роботу на тракторний завод у Харків там працював зварювальником. З м. Харкова пішов на службу до лав Червоної Армії. Брав участь у Фінській війні. 

         У роки Великої Вітчизняної війни доля розпорядилася так, що він двічі

Звільняв рідне місто Лебедин, проте жодного разу не зустрівся з батьками і сестрами. Загинув за звільнення села Жигайлівки Тростянецького району. У Харкові на нього чекали дружина і син. 







                                        ТАРАСОВ
                                                 ВОЛОДИМИР
                                                 ВАСИЛЬОВИЧ

народився в1905 у силі Логове Бєлгородской області. У важких умовах жила сім`я Тарасових. Вона складалася з 7 осіб, Володимир був третьою дитиною. У школу він пішов у 1913 р., але навчатися йому довго не довелось, треба було годувати родину. Закінчив всього 3 класи. Працювати почав рано. Спочатку працював вантажником на крейдакомбінаті, а з 1924р. –пекарем. Любив смачно готувати також і для родини. Був майстром на всі руки. Знав багато цікавих історій. Був веселим та життєрадісним. Його поважали вдома і на роботі. Загинув у 38 років. Про життєвий шлях Володимира Васильовича повідала дітям і внукам його дружина Прасковья Денисівна. 




                              МАРКОВ
                                                   ПЕТРО
                                                   ІВАНОВИЧ

народився у червні 1922 року у родині колгоспника на хуторі Безбородьків Ічнянського району Чернігівської області. У 1929 р. Пішов у школу. Закінчив 7 класів. Працював у колгоспі на різних роботах, роботу любив. Багато жартував і сміявся.У 19 років пішов до лав Червоної Армії. Із рідних у Петра Івановича залишилися після війни живими брат і 4 сестри. У 1943-му році вони отримали повідомлення про смерть Петра Івановича Маркова у с. Жигайлівка Сумської області. 




                                     БОЛДИРЬОВ
                                                   ІВАН
                                                   ПЕТРОВИЧ

народився 20 січня 1910 року у селі Дальняя Полубянка Остроготського району Воронежської області у родині селянина-бідняка. Крім нього у батьків були син Федір та донька Тетяна. Закінчив початкову школу, працював конюхом. З армії повернувся у 1933 році. Після армії був депутатом сільської ради. Активний, ввічливий, з повагою відносився до людей. Одружений з Оленою Назарівною. Син Вася помер 5-літнім у 1943 році. Не стало у серпні 1943р. і Івана Петровича, спочивши у братській могилі села Жигайлівки. 




                                     ГУСЄВ
                                                    ВІКТОР
                                                    ДМИТРОВИЧ


народився 1907 року у місті Свердловськ. Ріс слухняним, добрим хлопчиком. Ще до школи навчився читати по складах, знав багато віршів напам`ять тому, що коли сідала виконувати уроки старша на 2 роки сестра Віра, то поряд завжди крутився допитливий та цікавий до наук братик Вітя. Коли сестрі мама заплітала коси із стрічками, то йому теж терміново були потрібні стрічки, і тоді мама прив`язувала стрічку до вуха маленького сина, йому це подобалося, вся родина щиро сміялася разом з ним. Та щастя тривало не довго. Коли Віктору виповнилося 13 років, помер тато. Хлопець допомагав мамі по господарству, а сестра Віра доглядала маленьку сестричку. У школі Вітя добре навчався. Пішов захищати рідну землю від фашистів членом КПРС. 


                                 СУЩЕНКО
                                                 АНТОН
                                                 СТЕПАНОВИЧ

народився у 1907 році у селі Васильєвка Бутурлинівського району Воронежської області. Дитинство його було нелегким , коли йому було 10 років- померла мати. Крім нього у сім`ї зростало ще 4 брати і 4 сестри. З них після війни живими залишилися 2 брата і 2 сестри. Антон Степанович закінчив 7 класів. Коли йому виповнилося 17 років, він поїхав у Москву на будівництво, де працював до призова у армію. Службу проходив у м.Рязані у третьому кінному артилерійському полку. Після демобілізації у 1929 році поїхав у м. Ростов-на-Дону на будівництво, у 1936 році- у м. Краснодар, де працював і заодно і навчався у будівельному технікумі. З м. Краснодара був мобілізований на фронт у 1941 році. Дружина і донька під час війни померли. Загинув Антон Степанович під час Курської битви за визволення с.Жигайлівки 


                                    ЖЕЛНОВ
                                                  ОЛЕКСАНДР
                                                  ДАНИЛОВИЧ

народився у 1901 році у селі Олександрівка Каменського району Пензенської області. Закінчив 3 класи сільської школи. Навчався з усіх предметів добре. З 1919 року по 1922 рік на фронтах громадянської війни служив у кавалерії Котовського. Був нагороджений дипломом за зразкову службу , підписаний В.І. Леніним. З 1930 року почав працювати у колгоспі. У 1939році вступає в члени комуністичної партії, стає головою колгоспу. У 1941 році мобілізований на фронт. З фронта у серпні 1943року прийшла похоронка , що Олександр Данилович загинув як герой. 




                                                                                  ГЕРАСИМОВ
                                                 АНДРІЙ 
                                                 ВАСИЛЬОВИЧ
     Дитячі роки Андрія Васильовича пройшли у селі Гурьєвка. Батьки були робітниками. В родині серед сімох дітей він був найстарший. 
Освіта його обмежилась двома класами , так як батька призвали у армію і треба було утримувати сім`ю .  Одружився у 17 років. Саме тоді його призвали в ряди Радянської Армії. Служив два роки у кавалерії. Після служби працював продавцем. 
Коли в селі утворився колгосп «Шлях Леніна» Андрія Васильовича призначили головою , де він пропрацював 7 років. 
       Він був членом партії КПРС .Наприкінці 1937 р. Андрія Васильовича направили працювати в тест хлібопікарства, начальником забезпечення, де він працював до 1941року. У1941 р. Він пішов на війну. 
       Загинув у 1943 р. при звільнені села Жигайлівка. 







                                        СИДЯКІН
                                                 ПАВЛО
                                                 ВАСИЛЬОВИЧ
народився у селі Хохлове Харківської області у 1900 році. Закінчив 4 класи

школи. Служив у армії 6 років. Працював у колгоспі. А перед війною довгий час працював у місті Харкові на тракторному заводі у якості каменщика. Був одружений, дружина 1902 р.н., діти Сидякіна Марія Павлівна, 1927 р.н., Сидякіна Ніна Павлівна, 1937 р.н., Сидякін Олексій Павлович, 1931 р.н., Сидякін Віктор Павлович, 1937 р.н.. 

         У серпні 1943 року  під час визволення с. Жигайлівки Тростянецького району Сумської області Сидякін П.В. загинув.        




             ВАСІНОВ 
                                          МИКОЛА
                                         КОСТЯНТИНОВИЧ

за національністю росіянин, 1923 року народження, закінчив 7 класів Ново-Зубарівської школи Краснослобідського району Мордовської АРСР. Під час навчання у школі виявив себе дисциплінованим учнем, навчався на «4» і «5» з усіх предметів. У 1-4 класах його навчала заслужена вчителька Мордовської РСР Мусаткіна Наталія Миколаївна. Продовжити навчання не довелось із-за сімейних обставин. Служив у Червоній Армії. Пізніше працював у місцевому колгоспі « Красная Звєзда». До роботи відносився чесно і добросовісно. 

          Загинув як герой у серпні 1943 року, захоронеий у братській могилі

села Жигайлівки. 



           ГРИБАНОВ
                                           ВАСИЛЬ
                                           ІВАНОВИЧ

народився у великій і бідній сім`ї у с.Обаніне Куртамишського району Курганської області в Росії. У 1921р. під час голоду померли його батько та два брата. Залишилися мама та дві сестри. Ваня пішов у найми, а пізніше вступив у колгосп. Він любив землю і працю на ній. Особливою увагою та турботою користувалися у нього коні. Вміло керував ними Василь Іванович, ними орав і волочив землю. Був він сильною і вмілою людиною. Василь Іванович брав участь у Фінській війні. Коли фашисти посунули на рідну землю, він став на її захист. 

             З вйни не повернувся. Загинув за визволення села Жигайлівки у серпні 1943 року. Залишилися сиротами мати, дружина, син і донька.











Додаток 7. Метеорит «Жигайлівка». 

                 Падение 12 октября 1787 г. Украина, Сумская обл. 1 экз. весом

1.5 кг. На снимке фрагмент весом 857 г. Первое наблюдавшееся падение метеорита на территории Украины, образцы которого сохранились. День был ясный тихий и теплый… Часу в третьем по полудни… при выходе из дома вдруг услышал некоторый необыкновенный глухой шум…, подобный барабанному бою, без треска и ударов, ровный и беспрерывный, прямо, как казалось мне, над головою… Через три дня услышал, что на смежных полях слободы Жигайловки, в десяти верстах от села Бобрика, упал из воздуха камень… Мы рассматривали его с великим любопытством: и как внутренность его так и наружность столь мне памятны, что я, через несколько лет увидев у вас камень от коего тот кусок был отбит, легко мог узнать его… . 

А.Р. Гродницкий, 1804 г.
Лекарь Сумского уезда.


Додаток 8. Бублик Юрій Тимофійович.

Народився 13.04 1950 року в с. Пологи Охтирського району Сумської області. Його батьки – прості сільські трударі. Батько – Тимофій Петрович, Ветеран Великої Вітчизняної війни, все життя працював у місцевому господарстві ковалем. Мати – Ганна Федорівна народилась і весь свій вік прожила в с. Пологах. Більше 50-ти років працювала в місцевому господарстві. В сім`ї Тимофія Петровича та Ганни Федорівни народилися, виросли та пішли в самостійне життя 5-ро дітей. Найменший син – Юрій з 1957 по 1969 р.р. навчався в школі та здобував середню- спеціальну освіту. 1970 – 1972 р.р. виконував військовий обов`язок, перебуваючи у лавах радянської армії. З 1972 по 1990 роки працював у колективному господарстві ім. Петровського Охтирського району Сумської області. За успіхи у роботі нагородженй орденом Знак Пошани 1977р., орденом Трудового Червоного Прапора 1983 р., дві золоті медалі відзнака ВДНГ СРСР. В 1990 році очолив КСП ім. Леніна Тростянецького району Сумської області. 1994 - 1998 р.р. обраний народним депутатом Верховної Ради України по 354 виборчому округу. Під час перебування в парламенті приймав участь у творенні Конституції України. 

         1996 р. Ю.Т. Бублик (3-й ряд, 3-й праворуч) на ранок після прийняття  
          Конституції України.

З 1998 по 2001 р.р. – працював головою Сумської обласної асоціації Сумиоблагрохім. 2001 - 2003 р.р. – заступник головного управління сільського господарства та продовольства сумської облдержадміністрації. З січня 2003 року по квітень 2004 р. – голова Охтирськї райдержадміністрації. Одруженй. Дружина – Бублик Катерина Семенівна 1947 року народження, має вищу хореографічну освіту. Працювала вчителем музики в сільській школі. Юрій Тимофійович та Катерина Семенівна мають трьох дітей – двох синів та доньку. Нині Бублик Ю.Т. проживає в с. Пологи Охтирського району, ветеран праці.


Додаток 9. Список громадян нагороджених за працю по Жигайлівській сільській раді: Орденом «ЗНАК ПОШАНИ». 1. Стояновський Федір Пилипович 2. Калашник Дмитро Якович 3. Комлик Павло Пилипович 4. Рябоконь Віра Максимівна 5. Мицик Дмитро Іванович 6. Демченко Микола Йосипович 7. Денисенко Іван Миколайович 8. Логоша Іван Кузьмич 9. Демченко Марія Василівна

Орденом «ТРУДОВОГО ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА» 1. Стояновський Федір Пилипович 2. Кацяка Борис Іванович 3. Зарізенко Анатолій Васильович 4. Ганненко Леонід Мусійович 5. Демченко Іван Миколайович 6. Калашник Дмитро Якович 7. Шило Парасковія Андріївна 8. Логоша Микола Семенович 9. Комлик Павло Пилипович

Медаллю «ЗА ТРУДОВУ ВІДЗНАКУ» 1. Зінченко Тетяна Яківна 2. Сіроштан Мотрона Михайлівна 3. Рябоконь Поліна Петівна 4. Голубничий Леонід Пилипович 5. Бугай Яків максимович 6. Білаш Микола Васильович 7. Панченко Микола Михайлович 8. Логоша Віра Несторівна

Медаллю «ЗА ТРУДОВУ ДОБЛЕСТЬ» 1. Колодка Андрій Опанасович 2. Білаш Надія Григорівна 3. Лозова Віра Андріївна 4. Жабська Пелагея Іванівна 5. Максименко Микола Дмитрович 6. Могилка Віра Тихонівна 7. Манірко Василь Олександрович 8. Сіроштан Михайло Федорович

Орденом «ЛЕНІНА» 1. Демченко Іван Миколайович 2. Стояновський Федір Пилипович

Орденом «ТРУДОВОЇ СЛАВИ ІІІ СТУПЕНЯ» 1. Калашник Дмитро Якович 2. Зарізенко Ганна Семенівна 

 Зміст

1. Історична довідка …………………………………………………..1 2. Давня історія ………………………………………………………..2 3. Заснування села …………………………………………….............3 4. Село після ліквідації кріпосного права……………………………7 5. Село в роки української національно-демократичної революції та будівництва соціалізму ……………………………………………10 6. Примусове створення колгоспів та голодомор 1932 – 1933 рр….17 7. Село в роки Другої світової війни…………………………............22 8. Село в роки повоєнної відбудови і «хрущовської відлиги»……...25 9. Село в 70-х – 1991 рр………………………………………………..33 10. Село в роки розбудови самостійної української держави (1991 – 

    2005 рр.)………………………………………………………………37

Додатки 1. Срібні вази с. Жигайлівки…………………………………………...42 2. Охтирський полковник Іван Іванович Перехрестов……………….43 3. Історія розвитку освіти………………………………………………45 4. Художник, ім.`я якого пов`язане з Жигайлівкою…………………..49 5. Село в період голодомору 1932 – 1933 рр…………………………..51 6. Село в роки Другої світової війни…………………………………...64 7. Метеорит «Жигайлівка»…………………………………………….103 8. Бублик Юрій Тимофійович…………………………………………104 9. Список громадян нагороджених за працю по Жигайлівській сільській раді…………………………………………………………106 

    10. Соціальна сфера села………………………………………………..108

ЗМІ

Друковані ЗМІ

Електронні ЗМІ

Пошта, зв'язок, банківська сфера

Цікаві факти

Фотогалерея

Примітки та посилання

Джерела

Література

Ресурси інтернету

Автор статті(посилання на сторінку користувача)

Отримано з http://istoriya.soippo.edu.ua/index.php?title=С._Жигайлівка&oldid=102712