Відмінності між версіями «Нескорені (підпільна група Бойка-Мостіпана м. Глухова)»

Поточна версія на 15:29, 20 березня 2015

Вступ

Війна… Страшне слово! Скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей?! Але це – і відвага, і мужність, і героїзм, і подвиг, і нарешті, Перемога! Така вистраждана, вимолена, досягнута неймовірною ціною – життям десятків мільйонів тих, хто поліг у сиру землю за мирне небо над головою.

З кожним роком усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни, але пам'ять щоразу повертається до минулого, адже те, що пережито, не забудеться ніколи! Це – подвиг, якого не знала історія.

З перших хвилин червневого ранку 1941 року, коли гітлерівська Німеччина підступно, без оголошення війни напала на Радянський Союз, війна увірвалася в юність наших дідів та прадідів, мов чорний смерч. «Підпалила» квітучу землю, затьмарила міста й села. Палала Україна, а німці все далі й далі йшли її територією.

Глухів був окупований німецькими військами з 7 вересня 1941 по 30 серпня 1943 року. І кожен з глухівчан був героєм: і ті, хто мужньо воювали на фронтах, і ті, хто в партизанських загонах, і ті, хто просто вірно чекали рідних з поля битви, наближаючи перемогу в тилу ворога. За період окупації фашисти закатували в місті 13 тисяч осіб.

Минають дні, відлітають у вічність. Уже стихли останні постріли гармат, настала тиша, прийшов мир, довгожданий, вистражданий, оплачений найвищою ціною – ціною крові, сліз. І нехай не згасає пам'ять про тих, хто приніс на вівтар свободи найдорожче – життя! Нехай кожен серцем осягне думку, утілену у словах: «Ніхто не забутий! Ніщо не забуте!»

Члени підпільної групи Бойка-Мостіпана

1. Бойко Олексій Михайлович, 1920 р.н., розстріляний німцями 6 травня 1943 р., похований у м. Глухові, Вознесенське кладовище (братська могила). Родичі не відомі.

2. Бойко Валентина Тимофіївна, 1895 р.н., мешкала по вул. Р. Люксембург, 52. 6 травня 1943 р. розстріляна гестапо, похована у м. Глухові, Вознесенське кладовище (братська могила). Родичі не відомі.

3. Вестфаль Лев Лаврентійович, 1920 р. н., адреса не відома, розстріляний німцями 6 травня 1943 р., похований у м. Глухові, Вознесенське кладовище (братська могила). Відомостей про родичів немає.

4. Волосевич Євген Васильович, рік народження й адреса не відомі, розстріляний німцями 06.05.1943 р., похований у м. Глухові, Вознесенське кладовище (братська могила). Відомостей про родичів немає.

5. Галаган-Скопенко Ольга Іванівна, 1919 р. н., адреса не відома, розстріляна німцями 06.05.1943 р., похована у м. Глухові на Вознесенському кладовищі (братська могила). Відомостей про родичів немає.

6. Іванков Олександр Іванович, 1916 р. н., де мешкав - невідомо, розстріляний німцями в травні 1943 р. Відомостей про родичів немає. Похований на Вознесенському кладовищі (братська могила).

7. Каранда Олександр Іванович, 1917 р. н., адреса проживання не відома, розстріляний німцями 6.05.1943 р. Похований на Вознесенському кладовищі (братська могила). Відомостей про родичів немає.

8. Корнєв Олександр Олександрович, 1913 р. н., адреса не відома, розстріляний німцями 6.05.1943 р. Похований на Вознесенському кладовищі (братська могила). Відомостей про родичів немає.

9. Мажуга Василь Павлович, 1923 р. н., мешкав по вул. Червона Гірка, 25; розстріляний 06.05.43 р. Родичі: Мажуга Катерина.

10. Мазій Михайло Семенович, 1920 р. н., адреса не відома, розстріляний німцями 06.05.1943 р. Похований на Вознесенському кладовищі (братська могила). Родичі не відомі.

11. Мостіпан Олексій Іванович, 1922 р. н., мешкав по вул. Карла Маркса, 76; розстріляний німцями 06.05.1943 р., похований на Вознесенському кладовищі (братська могила). Родичі не відомі.

12. Одноорко Дарина Іванівна, 1917 р. н., мешкала в с. Семенівка, розстріляна німцями 06.05.1943 р., похована на Вознесенському кладовищі (братська могила). Родичі не відомі.

13. Юрченко Павло Єфимович, 1915 р. н., адреса не відома; розстріляний німцями 06.05.1943 р. Похований: Вознесенське кладовище (братська могила). Родичі не відомі.

Підпільна діяльність учасників групи

Протягом 1941-1943 років у Глухові під час фашистської окупації діяла молодіжна підпільна патріотична група. Її члени, серед яких були військовополонені, працівники міського театру, комсомольці, слухали по радіо й поширювали серед населення повідомлення Радінформбюро, допомагали втікати з табору військовополоненим, викрадали в німців зброю і боєприпаси. Фашистські бандити, щоб зломити опір, волю й надію людей на повернення радянських військ, поширювали брехню про остаточний розгром Радянської Армії, про взяття Москви й Ленінграда. Майже щодня проводилися масові розстріли мирного населення. Але як не лютував скажений ворог, глухівчани передавали з уст в уста повідомлення Радінформбюро про бої на фронтах, про героїчну оборону міст Ленінграда, Москви, про запеклі бої на Волзі. У місті знайшлися сміливці, які поширювали серед людей ці повідомлення, піднімали в них дух і віру в неминучу перемогу. Восени 1941 року, коли гриміли запеклі бої на території Сумщини, учителька Перемозької школи, немолода вже жінка, мати трьох дорослих дітей Валентина Тимофіївна Бойко, переїхала до Глухова. Цей раптовий переїзд був пов'язаний з улаштуванням у лікарні пораненого сина, офіцера Радянської Армії Олексія Бойка. Його підібрали на полі бою в районі Новгород-Ciверського жителі одного з сіл, а потім з великими труднощами привезли до Глухова. Tут під виглядом цивільного, потерпілого від обстрілу, лейтенанта помістили в лікарню. Валентина Тимофіївна виходжувала Олексія. Сама зайнялася шитвом. До неї щодня приходило чимало людей замовити пошити щось для дітей. Жінка придивлялась до відвідувачів, вивчала. Приходили люди з навколишніх сіл: Семенівки, Баничі, Перемоги. Олексій видужував. Незабаром, шкутильгаючи, почав виходити на вулицю. Комсомолець. Офіцер. Він і не мріяв скоритися ворогові. Поки що заводив знайомства серед військовополонених, комсомольців. Щасливий випадок звів його з юним артистом міського театру Олексієм Мостіпаном. Цього вродливого, з красивим сильним голосом співака до війни знав мало не увесь Глухів. Юнак навчався в медичному технікумі, тут вступив до комсомолу. Проживав разом з матір’ю, бабусею і старшою сестрою Ларисою — дружиною офіцера Радянської Армії. Олексій Мостіпан весь час мріяв створити патріотичну молодіжну групу. З цією метою він дав згоду працювати в міському театрі, де потім влаштувалося і чимало його друзів. Разом з сестрою Ларисою і друзями Василем Мажугою, Михайлом Мазієм Олексій збирав зброю, боєприпаси і все це переховував у себе вдома. Коли Олексій Бойко розповів Мостіпанові про свої плани створити в місті підпільну групу, той гаряче підтримав його: -Альошко, та саме про це мріяв і я! Олексій Мостіпан допоміг другові влаштуватися в театрі. Так було створено патріотичну групу, керівником якої став Олексій Бойко, а комісаром Олексій Мостіпан. Незабаром до групи приєдналися комсомолець Лев Вестфаль, медсестра з села Перемоги, знайома матері Олексія Бойка, Ольга Галаган-Скопенко, учителька з села Семенівки Дар'я Одноорко, а також кілька військовополонених. Олексій Мостіпан з сестрою Ларисою почали у своїй квартирі систематично приймати повідомлення Радінформбюро й передавати їх надійним людям. Наступного дня про ці передачі з рідної Москви знало багато глухівчан. Темними ночами комсомольці-підпільники допомагали військовополоненим радянським воїнам переодягатися і тікати в ліс, а там і до лінії фронту. Так, Олексій Мостіпан допоміг військовополоненому Якову Димеру й ще кільком бійцям зв’язатися з партизанами. Олексій Мостіпан був непоганим художником і навчився підробляти окупаційні паспорти для втікачів. Періодично члени групи збиралися під виглядом проведення репетицій в міському театрі або на квартирі у Валентини Тимофіївни Бойко. Незабаром їм вдалося встановити зв'язки з одним з партизанських загонів. Підпільники допомагали партизанам діставати зброю, вибухівку. У квітні 1943 року Олексій Бойко і Олексій Мостіпан дізналися, що гітлерівці збираються провести в міському кінотеатрі якесь зборище. У друзів виникла думка підірвати приміщення кінотеатру разом з німецько-фашистськими загарбниками. Розпочали підготовку. 3 великими труднощами діставали вибухівку. Олексій Мостіпан вкрав у німців двісті штук запалів. До речі, з цими запалами він мало не спіймався. Виручили кмітливість і сміливість. Повертаючись із завдання, Олексій з Ларисою натрапили на німецький патруль. Але юнак не розгубився, він витяг німецький ліхтарик, освітив себе (він і сестра були добре вдягнуті) і, гордовито кинувши солдатам «хайль», попрямували, не зупиняючись. Певно, патрулі прийняли його за якогось «фольксдойче». Тільки коли прийшли додому, Олесь, витерши з лиця холодний піт, витяг із-за пазухи коробку з запалами. Певно, молоді патріоти не подбали, як слід про сувору конспірацію. Гестапівці та поліцаї помітили, що в місті діє підпільна група, дізналися про її центр, і невдовзі підіслали в групу одного із запроданців і помічників начальника Глухівської поліції Жер’еса. 25 квітня (за іншими джерелами 26 квітня) 1943 року вся група була заарештована. Два тижні катували, морили голодом юних патріотів, або давали їсти наваристий суп навпіл із сіллю, чим викликали в арештованих нестерпну спрагу, а води не давали. Це було жахливо. Разом з чоловіками в підвалі сиділи й жінки. Були заарештовані також мати Олексія Бойка Валентина Тимофіївна, Ольга Іванівна Галаган-Скопенко, сестра Олексія Мостіпана Лариса. Проте Ларисі друзі порадили не зізнаватися, що вона сестра Мостіпана, бо в неї було інше прізвище. Поліція не дізналась про це, і за відсутністю доказів про зв’язки з групою Ларису Іванівну відпустили. Усіх підбадьорювали Валентина Тимофіївна Бойко та Ольга Іванівна Галаган-Скопенко. Це була красива 24-річна жінка. У день страти вона відірвала від своєї блузки червоного ґудзика й булавкою викарбувала на ньому дату, число, місяць і рік. «Можливо, на вулиці комусь передам, бо це мій день смерті», — говорила Ольга. Щодня підпільників водили на допити. Вимагали дані про зв’язки з партизанами. Їм ламали ребра, відрубували пальці, вибивали зуби. Проте патріоти мовчали. Розповідають, що Олексій Мостіпан навіть співав у камері, демонструючи цим ворогові про свою нескореність. На допиті він плюнув в обличчя начальнику поліції Жер’єсу. Після цього його так побили, що він більше не піднімався. Була спроба організувати втечу з підвалу попід фундаментом. Копали землю залізним костилем, вийнятим з дверей. Коли вже робота наближалася до кінця, німці дізналися про підготовку до втечі й усіх піддали нелюдським тортурам. Рано-вранці 6 травня 1943 року на машинах, під охороною гітлерівців і поліцаїв, 17 патріотів було вивезено у Борок і розстріляно. Після звільнення міста від окупантів могили, де поховані патріоти, було «відкрито» і з допомогою медичної експертизи встановлено особи розстріляних. Це були члени підпільної патріотичної групи, усього сімнадцять чоловік. Серед них Олексій Бойко, Олексій Мостіпан, Михайло Мазій, Василь Мажуга, Дарья Одноорко, Ольга Галаган-Скопенко, Валентина Тимофіївна Бойко, Олександр Іванков, Павло Юрченко, Олександр Каранда, Олександр Корнєв й інші. Експертиза показала також, що більшість патріотів було поховано заживо. Вони вмерли мученицькою смертю. Зараз поховані на Вознесенському кладовищі у місті Глухові.

Спогади старшої сестри Олексія Бойка Віри Михайлівни Бондаренко

Олексій був наймолодшим у нашій сім'ї. Звали ми його любовно Олесем. Виростав жвавим, бойовим хлопчиною. У дитинстві Олесь дуже любив коней. Пам’ятаю, ще добре не навчився ходити, як переліз через хвіртку, поспішаючи до колодязя, де пили коні воду. Хлопчина вчепився рученятами за хвіст вороного, і кінь відкинув Олеся на дорогу. На щастя, відбувся легкою травмою. Пізніше з запалом розповідав, як з вітерцем катався з циганами, які викрали його. Після уроків, у вихідні й літні дні, Олесь поспішав у колгоспну бригаду, випоював і ганяв на пасовисько своїх гривастих улюбленців. Після десятирічки мав намір вступити до Ленінградського кавалерійського училища. Дуже переживав Олесь, коли не склав екзамен з хімії. Усе ж він вступив до училища – піхотного. Юнак був закоханий у військову службу не менше, ніж у коней. Щирий і відвертий, захоплювався музикою, добре співав, грав на балалайці. У молодшого брата було багато друзів. Молодим пішов Олексій на фронт. З військової частини сповіщав мені, що був поранений у бою. Недолікувався на госпітальному ліжку, за власним проханням знову пішов на передову. Після повернення з евакуації, мені розповідали, що коли Олексій почув про загибель мого чоловіка, колишнього секретаря підпільного райкому партії Федора Бондаренка, пообіцяв жити заради мене й моїх дітей. Та нам вже не судилась бажана зустріч.

Спогади сестри Олексія Мостіпана Лариси Іванівни Мостіпан

Мої батьки були артистами й режисерами. Працювали в Чернігові. Ми, діти, жили в м. Ніжині з бабусею. Потім усіх нас перевезли до Глухова на навчання. Старший брат служив в армії, на Далекому Сході. Батько раптово помер перед початком війни. Мати продовжувала гастролювати з Чернігівським театром по Україні. Молодший брат Олесь (Олексій Мостіпан) закінчував медтехнікум, я - третій курс сільгоспінституту. Мого чоловіка-однокурсника А.В. Євдокимова призвали в армію (спочатку до Чугуєва, потім, як я довідалася після війни, у Самарканд, у танкове училище. У травні 1943 року він закінчив його, а у липні того ж року загинув). Доньці моїй Ірині було 7 місяців, коли розпочалася війна. Старший брат пройшов усю війну від Рави-Руської до Кенігсберга, після перемоги працював у Чернігові. Останні дні серпня 41-го. Місто принишкло. Хто мав змогу – евакуювалися. Я з немовлям, старою бабусею та братом залишилася без будь-яких коштів для існування. Розпач і шок охопили нас. Чимало чоловіків з міста збиралися йти в діючу армію, або до партизан. І з ними пішов Олесь. Але невдовзі вони повернулися до міста, бо наступали німці. Причаївшись за парканами, я їх побачила. Вони були, наче сірі пацюки. Наступного дня почали швендяти по всіх подвір’ях, дивитись, що є в погребах та сараях. Ми завмерли, бо в нашому сараї була захована моя іменна гвинтівка «ТОВ-8», яку одержала за перше юнацьке місце в Україні з стрільби. Уночі гвинтівку переховали під підлогу в туалеті, потім її через Олексія Бойка передали партизанам. Дуже часто гітлерівці проводили наших полонених через місто. Я з донькою Іриною на руках дивилася, чи немає знайомих, а може пощастить кинути їм щось із їжі. І ось одного разу побачила в колоні студента з моєї групи – Яшу Димераніжинця – земляка. Він мене теж помітив. Невдовзі в колоні почалася сутолока, почулись постріли, крики й пройшла чутка, що хтось утік. А вночі до нас у вікно постукали. Придивившись, я впізнала Яшу. Не запалюючи світла, спалили його обмундирування й перевдягли в одяг Олеся (обидва були високими). Дали ми йому Олесеву метрику, благали пробиратися до фронту, але він рвався в Ніжин дізнатися про матір, а потім – на фронт. (У подальшому довідалися, що Яша воював і загинув. Коли я з Чернігівським театром була в Ніжині на гастролях, до мене прийшла його мати й просила написати, що це ми дали Якову документ Олеся, бо він воював і загинув під прізвищем Олеся Мостіпана, через що мати не могла отримати пенсію на загиблого сина). Знайшлася наша мама. Вона дісталася до Глухова вбогою клячею, на якій привезла костюми Чернігівського театру. Це пізніше дуже допомогло нам у нашому театрі. Їжі не було, будь-яких цінностей – теж, що можна було б обміняти на якісь харчі. Тож і настали дуже важкі часи. У місті почалися жахливі речі: окупанти зняли на площі пам’ятник Леніну, а на його п’єдесталі поставили шибеницю. Валками підвод вивозили евреїв до Борка, де й розстрілювали. Одного разу був жорстокий бій: наші увірвалися через Тріумфальну браму до міста. Я на той момент проходила неподалік по провулку з донькою, як раптом назустріч червоноармійцям виповзли гітлерівські танки й почали стрілянину. У повітря полетіли руки, ноги, тіла. Не пам’ятаючи себе від жаху, я забилась під паркан... Вночі з Олесем пішли туди, щоб допомогти, але знайшли лише три гвинтівки, тіла людей, мабуть, встигли вже поховати сусіди. Панувало мовчання – ніхто не відчиняв хвірток, усі боялись. Олесь нервував, що бездіє й вирішив, поки довідається, де партизани, зібрати радіоприймач. Почали ми з ним збирати потрібні деталі, і невдовзі приймач запрацював. Із вірними друзями збиралися вночі й переписували зведення Радінформбюро, потім листівки розклеювали, розносили по знайомих, вкладали в поштові скриньки, на ранок глухівчани знали про останні новини з фронтів. Німці лютували: побільшало патрулів, нагнали мадьяр, увели комендантську годину, загойдалися люди на шибеницях, на парканах з’явились всілякі накази про розстріли. Невдовзі промайнула чутка між знайомими, що привезла мати тяжкопораненого командира з села. Зуміла через родичів влаштувати до лікарні й вилікувала. То був Олексій Бойко. З ним ми познайомилися у лікарні. Потоваришували. Чудова то була людина, життєрадісна й серйозна, жартівник і дотепник, організатор і сміливець (багато разів він пробирався до партизанського лісу відомими йому стежками, і, по суті, він один переправив туди всю зброю, яку ми діставали). Вийшовши з лікарні, ще кульгаючи і не зовсім одужавши він одразу включився в нашу роботу, очолив її. Усе завжди було розумно й обережно. Навіть я, сестра, багато чого не знала. Коли проводжала Олеся на побачення за браму, повинна була чекати його у призначеному місці. Мати Олексія, Валентина Тимофіївна, під виглядом швачки приймала сільських жінок. На той час нашу маму Марію Георгіївну Мостипан-Чепурну почали викликати до комендатури (адже Глухів – невеличке містечко й німці довідалися, що вона актриса). Вірогідно, щоб створити видимість мирного життя, фашисти надумали відкрити театр. Щоразу мати поверталася пригніченою, бо не могла погодитися працювати на окупантів, відмовлялася, мотивуючи це тим, що не вміє керувати. Театр було організовано. До складу трупи було включено, як багато молоді, так і колишніх гуртківців. Серед них був і глухівський тенор П. М. Борисенко. Вистави грали побутові. Саме на цьому наполягала мати, погодившись зайнятися театром. Ставилися українські драми, печальний зміст яких перегукувався з жахом того часу. Люди у великій кількості приходили на вистави, аплодували акторам. Серед найвідоміших були вистави: «Безталанна», «Наймичка», «Лимерівна», «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці», «Циганка Аза» тощо, у яких я виконувала головні ролі (напевно, здатність грати я унаслідувала від батьків). Мій Олесь мав багатодіапазонний драматичний баритон. Він став солістом театру. Завдяки грі в театрі, ми отримали право ходити містом після комендантської години, що було надважливо для обох Олексіїв у їх підпільній роботі. Як стало відомо хлопцям (подробиці мені розповів Олесь уже в гестапо, коли ми, лежачи на підлозі, переговорювалися через щілину під замкненими дверима), що у приміщенні кінотеатру повинна була зібратися велика кількість німців високого рангу. Хлопці вирішили підірвати театр, а потім усім податись до лісу. До цього велася ретельна підготовка. Про це знали лише кілька осіб. Німці якось дізналися про підрив. На світанку нас усіх по домівках схопили гітлерівці та поліцейські. Мене і Олеся взяли, як тільки ми ввійшли з вулиці (повертались від Дусі Рибкіної, де переписували зведення). Мене повели до підвалу через камеру, де вже були наш Олесь і Льова Вестфаль. Коли мене зачинили туди, я побачила людей, а потім довідалась їх імена: Ольга Іванівна Скопенко, Микола (зв’язківець, котрий зустрічав наших хлопців у лісі), дві сільські жінки, яких було заарештовано у квартирі Бойко. Вони розповіли, як підло поводив себе вітчим Олексія, повзаючи в ногах окупантів, він волав, що в усьому винні синок і матуся, а він ні при чому. Тут же був Мишко Мазій (його заарештували на кілька днів раніше й нещадно били) і хлопчик, років десяти – Микола. Meнe одразу підкликав до забитого дошками вікна Мишко і почав шепотіти, що в нього більше немає сил, і якщо мені вдасться вийти, щоб я будь-якими шляхами передала йому опіум. Ольга Іванівна крикнула, щоб ми припинили балачки, бо хлопчик «підсадний». Той відразу почав бити ногами у двері і його забрали. Після допитів Олесь ставав біля вікна і співав: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю...», і, як розповідали в подальшому люди, вони чекали цих пісень, плакали і знали, що він ще живий... Уночі Олесь мені сказав, що вони з Льовою готують утечу і що їм допоможе один поліцейський – Микола, що він обіцяв влаштувати розмову через двері з Олексієм Бойком і його матір’ю Валентиною Тимофіївною. Під час однієї з «прогулянок» Микола залишив мене при повороті біля дверей камери, а сам слідкував за сходинками. Олексій сказав, щоб я трималася, без мене театр не зможе працювати, а Валентина Тимофіївна сказала, що сина так б’ють, що він уже кашляє кров’ю, і все намагалася мене підбадьорити, не виказуючи відчаю. Якось чи то вдень, чи вночі до нашої камери зайшов перекладач і, вказавши на мене і сільських жінок, промовив: «Можете йти». Я помчала додому. Схопивши їжу й нашкрябавши підбадьорюючу записку, побігла до гестапо. Обережно, як мені здавалося, непомітно, підкралася до вікна, проштовхнула до Олесевої камери записку й харч. За спиною почулася лайка, і мене схопили два німці, збили з ніг і потягли на подвір’я. Там перекладач, скажено лаючись російською, кричав: «Сама лізеш, ну і лізь, я нічого зробити не можу…» Уже потім, коли я думала над цими словами, вирішила, що він, живучи з Дусею Бизевою, з нашого театру, знав, як вона щиро полюбляла нашу сім’ю, і це, можливо, у якійсь мірі вплинуло на нього. Мене провели до темного підвального приміщення. Хтось узяв за руку. Посадив. Коли очі звикли до темряви, побачила, що навкруги повно людей, удягнених в однакове сіре, як власівці. Хтось запитав: «За що?» «Передала брату записку». Інший присвиснув… Невдовзі мене забрали на допит. Перебувала наче в тумані. У кімнаті гестапівець кричав до посиніння. На столі побачила свою записку. Але перекладач не прочитав у ній останнє речення, де я прохала підбадьорити, при можливості, Олексія Бойка, адже я заперечувала близьке знайомство з ним. Потім перекладач наказав мені вийти, і коли ми опинилися на подвір'ї, підштовхнув мене у бік, і я побачила там брата поруч із конвоїром. Ми кинулися один до одного в обійми. Його відірвали від мене й повели. То була наша остання прощальна зустріч. Перекладач сказав, щоб я швидко йшла додому й ніде не з'являлася. Уже ввечері велено було грати Наталію у «Лимерівні». Так треба. Глухівчани знали про те, що трапилося, зала була повна. Присутні плакали над драмою в житті і на сцені... Наступного ранку знову пішла до гестапо. Та ніде нікого не було. Раптом побачила Олексія Бойка, його вели конвоїри. Я кинулася до нього, мене відштовхнули. Ледь дочекалася наступного світанку, знову пішла туди, а по дорозі мене наздогнав зляканий хлопчик-пастушок, він закричав: «Їх там у Борку розстрілюють»… Не пам’ятаю, як туди долетіла. Жовтів свіжезаритий окоп, зачищена кривава стежка, ґудзики й сліди босих ніг, поодаль німець на коні постояв і поїхав... Пізніше говорили, що їм ще у гестапо поперебивали хребти. Олесь кинув записку, Микола (поліцейський) наступив на неї, але це помітили, його схопили й потягли. Люди бачили з вікон автомобілі, у яких по бортах сиділи німці, а наші, мабуть, лежали...

Те, що трапилося влітку 43-го, оповите завісою невідомості. Хто зрадив підпільників – так і лишилося нерозкритою таємницею. Один Бог тому покидьку став суддею…

Список використаних джерел

1. Архівні документи. 2. Листи Лариси Іванівни Мостіпан – Черкасової до Д. Д. Ющенко, учительки ЗОШ № 2. 3. Матеріал із шкільного музею ЗОШ № 6. 4. Нескорені // Народна трибуна. – 1998 – 28 квітня. 5. Юний Олесь Бойко // Народна трибуна. – 1974 – 30 липня.

Фотогалерея

Автор статті(посилання на сторінку користувача)

Цибата Юлія Вікторівна