Відмінності між версіями «Село Гребениківка»

Поточна версія на 10:07, 10 грудня 2015

--Швайко Марія Миколаївна (обговорення) 09:03, 10 грудня 2015 (EET)

Назва

Дещо із історії села Село моє, для мене ти єдине Гребениківкою ти звешся триста літ. Я паросток твій, твоя дитина З твоїх долонь лечу в життя політ. Твоїх ставків очима я дивлюсь У неба чисту, мов кришталь блакить А зорі тихо, тихо дивувались Як дзвінко пісня над селом летить. Твої поля колосяться хлібами Гаї колишуть на зорі росу. Ти Батьківщино моя, моя тато й мама Я щиро в душі любов свою несу. Куди б не відвели життя дороги До тебе буду пташкою летіть Я припаду до рідного порогу Твоїм буттям, щоб плакать і радіть. Село моє, для мене ти єдине, Бо ти мені колискою було Бо тут моя земля, моя родина І Богу я молюсь, що ти жило.

Переїзд на волах

В 1672році нижньосироватський сотник Афанасій Гребінник у верхів’ї річки Бобрик заснував слободу під назвою Гребениківка. Трохи пізніше, в 1690 році біля витоку річки Бобричок іншим нижньосироватським сотником Василем Гамалієм засновано хутір, що дістав назву, похідну від засновника, - Василівка (з 1972 року – с.Набережне Гребениківської сільради) 10 січня 1696року вдова сироватського сотника Афанасія Гребінника Федора Гребеничка продала за триста карбованців золотих слободу Гребениківка сумському полковнику Андрію Герасимовичу Кондрат’єву. А саме: ниви, сінокоси, перелоги,ліс і садибу з дворовими будівлями, два водяних млина, ставок. (Дані з архівних документів.) За переписом Слобідських полків 1732року гвардії майор Хрущов зазначив, що село Великий Бобрик, слобода Малий Бобрик, хутір Вахнівка і слобода Гребениківка належать бунчуковому товаришу Івану Чернишу. Ці землі перейшли до нього від родини Кондрат’євих як придане дружини. Слобода Василівка належить сотничисі вдові Уляні Гамалієвой. В цьому переписі було вказано скільки було дворів, хат, ревізьких душ (мужчин.) В слободі Гребениківка (1672р заснування): В поселенні було дворів хат Ревізьких душ Робітників пана 1 1 3 Підданих 17 30 99 всього 18 30 102 Піддані працювали на пана 3 дні на тиждень Слобода Василівка (1690 р. заснування)

Хата_с._Гребениківка

Робітників вдови Уляни Гамалієвої 1 - 3 Підданих 14 23 84 всього 15 23 87

На той час під поняттям «село» розумілося поселення, в якому була церква. Населені пункти, котрі не мали у себе церкви, не залежно від їх розмірів, називалися хутором або слободою.

За відомостями генерального межування в 1785 році Гребениківка уже належала вахмістру Сумського гусарського полку Андрію Андрійовичу Кондрат’єву. А також йому належали поселення В.Бобрик, М.Бобрик, Вахнівка, Думівка -  9383 десятини землі. А всього Кондрат’єви мали 119 983 десятини землі (десятина - гектар). Вони різними способами захоплювали і утримували землю.

У1787 році цариця Катерина ІІ, урізуючи великі земельні володіння Кондрат’євих, за ратні подвиги у війні із турками і кримськими татарами віддала Гребениківку і Василівку по одній із гілок графів Толстих. А також йому стали належити землі Бездрика та Мозковівки.

А потім ці землі переходили в спадок графам Толстих: Михайлу Дмитровичу Толстому (1804 – 1891р), Толстому Михайлу Михайловичу – старшому (1834 -1898р), а згодом Толстому Михайлу Михайловичу – молодшому (1862 – 1927р). Із спогадів Пташніченка Петра Андрійовича, 1906 року народження, учасника Великої Вітчизняної війни: « В Гребениківці було більше ста дворів. Хати низенькі, вкриті соломою, подвір’я не обгороджені. Лише подекуди в заможніх дядьків хворостяні тини. Все доросле населення працювало на свого господаря – пана, як тоді говорили. Сам граф Толстой жив в м. Одесі, а маєток був розташований на подвір’ї теперішньої школи – інтернату.

Будинок сім’ї графа стояв в центрі парку, серед високих струнких ялин. Будинок був двоповерховий, дуже красивий. Спеціальна обслуга доглядала його протягом року. В кімнатах була дорогоцінні меблі, розкішні килими, а від посуду очей не відірвеш. 

Граф Толстой протягом року приїжджав у Гребениківку кілька разів. Тут же для нього організовували полювання на лисиць, зайців, яких заздалегідь приготовляли в парку. Обов’язково пан у себе приймав своїх підданих – селян. Задовольняв їх прохання, розбирався з кривдниками, обдаровував старанних в роботі. А в якийсь день до нього йшли діти. Граф обдаровував подарунками (одягом, різними ласощами). Селяни поважали свого господаря завжди радо його зустрічали.» У 1835 році були споруджені штучні ставки: мирський для потреб людей і графський. У 1840 році граф М.Толстой будує у селі цукровий завод, який у 60-х роках виробляв щорічно продукції на суму 10 тис. крб.192 За сезон 1867 - 1868 рр. було вироблено цукру 37200 пуд.193 У 1892 році значну частину заводу знищила пожежа. Керівник заводом Мітюлін відбудовує підприємство, що орендується графинею Сумовською. У 1913 році власником заводу стає Харитоненко, а директором призначається Маркотенко. На початку XX століття на підприємстві працювало до 400-т робітників.

Знаходилась цукроварня по праву сторону дороги на виїзді з Гребениківки на Василівну. На заводі працю¬вало триста робітників і щорічно вироблялося цукру, патоки, жому на 300 тисяч карбованців. 1892 році завод згорів. Директор заводу Мілютін знову відбудував завод, яка на цей час орендувала графиня Сумовська.
У 1850 році на пагорбах за графською садибою був посаджений фруктовий сад і лісопосадка. Цією роботою керував полковник Клинков.

Після перебудови заводу в кінці XIX століття, ручна праця значною мірою була замінена машинами. Тому на заводі в 1912 році працювало двісті двадцять робітників, а річний оборот заводу становив 811500 карбованців. В 1913 році завод перейшов до Харитоненка. Директором заводу був Маркотенко. Завод працював до 1921 року включно. У 1924 році завод було зруйновано, як нерентабельне підприємство і вивезено всі машини в Грязне, де був збудований новий цукровий завод (1925). З 11 січня 1861 року за царським указом були відмінені сільські правління, а замість них відкрилися Волосні правління. Так утворилася Великобобрицька волость куди і входила Гребениківка з 320 чоловіками та 347 жінками. Селянська реформа 1861 року сприяла швидкому розвитку капіталістичних відносин. У Гребениківці працював цукровий завод графа Толстого, на його землях відкрилися економії «Мозковська», «Гребениківська». Селяни масово йшли туди на заробітки і тут їх чекала капіталістична експлуатація. Виробництво цукру і відгодовування худоби на дешевих кормах (гичі, жомі, солом’яній січці, здобреній патокою) при низькій оплаті робочої сили давали поміщикам колосальні прибутки. В 1890 р була побудована графська економія для польових робіт – Польова. В селі налічувалося 302 селянських господарства. З 1894 року на акціонерних засадах існувало «Товариство Великобобрикського свеклосахарного завода» в складі Великобобрицького і Гребениківського цукровозаводів на паях графа М.Д. Апраксіна і графа М.М. Толстого. Товариство отримувало колосальні прибутки. У 1910 році мало основний капітал -300 000крб., запасний 36 000крб. Значну роль в одержанні великих прибутків виконувало Гребениківське помістя графа Толстого з посівною площею 2000 де¬сятин. Управляв цим помістям агроном німець Кебешт. Тут за¬стосовувалась плодозмінна система землеробства при десятипі¬льній сівозміні з головною технічною культурою — цукровим буряком. Крім того, звернули увагу на культури кормових трав (конюшини, люцерни, тимофіївки, еспарцету). В господарстві утри¬мувалося численне стадо мериносових овець — 3500 голів і май¬же стільки ж свиней породи "йоркшири" та "беркшири". Тут існував великий промисловий фруктовий сад і парк, який част-ково зберігся до цього часу. З утворенням в 1897 році цукрового синдикату, де основну роль відігравав "цукровий король" Росії Павло Іванович Харитоненко. Великобобрицький і Гребениківський цукрозаводи увійш¬ли до цього об'єднання. В цукровому синдикаті звернули увагу, що застарілий, збудований ще в 1851 році, Великобобрицький завод, на якому працювало 975 робітників, давав річний оборот 590 тисяч карбованців. А перебудований заново в кінці ХІХ-го століття Гребениківський цукровий завод, виробляв цукру-піску, патоки, жому на 811500 карбованців і давав колосальні прибутки. На ньому працювало всього 220 робітників. Виходячи з цього, було прийнято рішення про повну реконструкцію Великобобрицького заводу, щоб на тому ж місці збудувати новий цукровий комбінат за останнім словом науки і техніки. Комбінат мав би виробляти цукор-пісок, рафінад і цукерки. В першій половині 1914 року завод розібрали.[53]. Село розширилося, заселилися пагоки, виросли вулиці: Великий Курган, Кипрівка, Кукалівка, Малий Курган, Боромлянський Шлях. За обов’язками в праці село було спеціалізовано. Основна частина людей вулиць Кукалівка і Боромлянський шлях працювала на цукровому заводі. Люди Кипрівки і Миронівки працювали на Графському, а з В.Кургана і М.Кургана н- на Польовій.

На Сумському шляху був побудований шинок, постоялий двір (1901р) і школа (1902р) 

Планом також передбачалося добудувати залізницю від Великобобрицького заводу до Гребениківського, почистити і зна¬чно поглибити Великий став, а також зробити два нових стави у Бондаревому яру, оскільки комбінат потребував би багато води. На всі ці роботи було асигновано п'ять мільйонів карбованців. Та збутися благородним намірам не судилося. Першого сер¬пня 1914 року грянула Перша світова війна. Асигновані на будів¬ництво комбінату кошти з патріотичних міркувань передали в царську казну "на перемогу російської зброї". Всі роботи з буді¬вництва комбінату припинилися. Революція та громадянська війна. Першу звістку про революцію приніс в село сумський комерсант Супрун, який привіз на завод мастила. Він привіз газету «Сумський вісник» і сказав, що за неї віддав 10 карбованців перекупщику. В цій газеті було написано, що цар Микола зрікся престолу на користь своєму братові Михайлу, а цей відмовився від влади, що в був створений Тимчасовий уряд. Робітники почали збиратися групами обговорювати звістку та вимагати загальних зборів робітників. І директор заводу Маркотенко змушений був дати згоду на збори. На зборах робітники створили профспілкову спілку. Головою профспілки було обрано Різніченка Ягора Дмитровича. Актив профспілки: Лепенко Дмитро Михайлович, Чугай іван степанович (з Василівки), Трушевич Микола Ульянович, Чугай Федір Матвійович, Дергачов Микита Сергійович. Розмах революційних подій відлунням докочувався до нашого села. 28 жовтня 1917 року з с. В.Бобрик на подвір’я маєтку Кабешта завітали революціонери Олексій руднєв та іван Маркін. Вони розповіли селянам про перемогу соціалістичної революції в петрограді , читали перші декрети радянської влади про землю, про мир, про владу. Тут же відбувся мітинг, де революціонери закликали селян об’єднуватися, брати в руки зборою і захищати молоду республіку. Після лютневої революції 1917 року Ревком узяв на облік все панське майно, майно цукрозаводу, панські будинки, всі економії, їх посіви, запаси зерна, реманент, тягло, збрую, фураж, сільгоспмашини. Для підтримання порядку і охорони майна був створений з добровольців загін червоногвардійців. 1918 р. в селі був створений ревком, яким керував Кучеренко Обрам Лаврентійович. Ревком провів запис добровольців у ряди Червоної Армії. Це були: Христенко Матвій Васильович, Темченко Олександр Ягорович, Темченко Петро Максимович, Савенко Микита Федорович, Ільченко Максим Павлович, Гура Андрій Данолович, Заєць Гаврило Костович, Різніченко Іван Степанович, Різніченко Омельяна Степанович, Заєць Кирило Олексійович. Христенко був зарахований у караульний батальйон і ніс вахту в м. Суми. Сформовані загони Червоної армії були кинуті на боротьбу з Денікіним. Але в нерівних боях довелося відступати і с. Гребениківка була занята денікінцями. Коли село звільними від Денікіна, то зразу ж в селі була встановлена радянська влада. Була створена управа, , яка відносилася до Велико-Бобрицького куща. Представниками радянської влади було конфісковано графські землі і роздано селянам під керівництвом Ступича Федора. Також було конфісковане все графське майно. В кінці 1919 р в селі була створена сільська рада під керівництвом представника Жовтневого райвиконкому Підвального Івана Петровича. Головою сільради був вибраний Різніченко Ягор Дмитрович. Активістами сільради були: Ступич Ферір Тимофійович, Чугай Федір Матвійович, Пташніченко Дмитро Миколайович, Різніченко Іван Григорович, Павліченко Андрій Наумович, Гура Антон Панасович, Павліченко Панас Іванович, Кіященко Федір Якович, кожа максим павлович та ін.. Також був створений в цей період комітет незалежних селян, головою якого був Осипчий Ілля Кіндратович. А згодом була створена перша молодіжна організація секретарем якої був Леницький Володимир Олександрович. В 1919 році вчителі приступили до ліквідації неграмотносі на селі. Першим інспекторо-методистом по цій роботі була Мірошніченко Олімпіада Василівна. Її помічниками були Різніченко Григорій Федорович, Дергачов Олександр Микитиович. Господарником, що турбувався за лампи, фітилі, гас, привіз дров в хати, де проводилося навчання був Різніченко назар Іванович. Активну участь у ліквідації не писемності брали Марченко Наталія Йосипівна, Леницький Олександр Петрович. У 1919 року панську землю було поділено на безземельних і малоземельних селян. В 1920 році село спіткало велике горе – тиф. Майже все населення перехворіло. Рідко в яких дворах обійшлося без покійників. Тиф доповнювало таке стихійне лихо, як вимерзання озимини весною 1919 року. У серпні 1920 року у селах Великобобрицької волості прове¬ли "Тиждень допомоги пораненому червоноармійцю". У Гребениківці зібрали картоплі 6 пудів, яєць 339 штук, хліба печеного 5 пудів, полотна 20 аршин. У 1920 році у селі встановлювалася єдина трудова школа з чотирирічним навчанням спільно для дівчаток і хлопчиків з українською мовою викладання. Так у Гребениківці, Василівці, Юсуповці, Малому Бобрику запрацювали чотирирічні школи. У 1922 році була проведена реєстрація (перепис) населених пунктів, у них окремо по підрозділах: дворів, чоловіків, жінок, десятин землі. Так у Гребениківці було дворів – 304, чоловіків – 747, жінок – 796, всього – 1543, десятин землі -965. У 1922 році на території волості, у Гребениківці, на заводсь¬кій землі селяни-бідняки створили сільськогосподарську артіль "Червона Зірка". Головою артілі обрали члена волосного вико¬нкому, уродженця села Гребениківка Різніченка Єгора Дмитро¬вича, який працював головою артілі до суцільної колективізації села, до організації в селі у 1930 р. колгоспу ім. Шевченка. Різніченко Є.Д. також кілька років очолював новостворений колгосп. Постановою ВУЦВКУ від 7 березня 1923 року в республіці реформовано адміністративний поділ, ліквідовано волості, повіти, а замість того введено поділ на сільські ради, райони і округи. На цій підставі утворена Гребениківська сільська рада, куди і увійшла Василівка.

У травні 1924 року в зв’язку з малоземеллям за розпорядженням Сумського окружного земельного відділу було переселено шістдесят два двори з Юсупівки на вільну польову землю біля Братського лісу….ю що колись належав гребениківському пану Толстому. Сам хутір розташувався на ділянці  з-під вирубаної частини Братського лісу. Тому хутір назвали Братським. Біля хутора поселенцям нарізали польову землю. 

Колективізація Курс на колективізацію було взято на XV з'їзді ВКП(б). Перший п'ятирічний план передбачав, що в Україні в колгоспи буде об'єднано 30% селянських господарств. Але вже на листопадовому 1929р. Пленумі ЦК ВКП(б) було взято курс на суцільну прискорену колективізацію. Резолюція Пленуму "Про сільське господарство України та про роботу на селі" передбачала в Україні найвищі темпи колективізації з усіх союзних республік. У січні 1930 р. Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 - навесні 1932р. Такі високі темпи колективізації міг забезпечити тільки примус і фактично означали війну проти селянства, що й викликало його масовий опір. Тиск на селян різко загострив політичну ситуацію в країні. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, рішення про те, скільки колгоспів належало утворити в тому чи іншому районі і скільки туди мало входити осіб, спускалися "згори" спеціальними розпорядженнями. На загальних зборах селян змушували подавати свої голоси, погрожуючи репресіями. Для прийняття рішення про проведення колективізації у селі було достатньо декількох голосів. У хід йшли погрози, наклеп, примус. Той, хто не вступав до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця. Не оминув цей процес і наше село. У селян відбирали землю, коней, худобу, знаряддя хліборобської праці. В кінці 30 років ХІХ століття у селі налічувалося 320 дворів. Була поділена земля між селянами. Так на кожного члена сім’ї було виділено по 0, 5га землі. Розрослися вулиці І Новографійка, Нижня Новографійка, Підсадна, Сумський шлях. В сільському господарстві була введена спочатку продрозверстка, а згодом продподаток. Допущена була часткова торгівля сільськогосподарськими продуктами і промисловими товарами. Іде розшарування села. Активізуються куркулі, чинять опір новим заходам радянської влади. В1929 році в селі була створена сільськогосподарська артіль «Червоний стяг», в складі якої було 62 двори. Першим головою артілі був Різніченко Єгор Дмитрович, його замісником був Мирошніченко Олександр Петрович. Артіль розміщувалася на подвір’ї колишньої графської економії. 1930р початок колективізації одноосібних господарств. Було організовано СОЗ (спільна обробка землі). Перший голова СОЗ- Валенюк Михайло Панасович. У 1931 році був Павліченко Михайло Панасович. Але в артіль не всі хотіли йти селяни. Заможні хотіли обробляти свою землі самі і самі розпоряджатися нажитим добром. Але їх назвали куркулями і почали весни з ними боротьбу. Активістами в боротьбі з куркулями були Лепенко Юхим Йосипович, Павліченко Андрій Наумович В березні 1931р вібулося об’єднання ортілі і СОЗ в єдиний колгосп, якому присвоїми ім.’я Т.Г.Шевчека. Головою колгоспу був Різніченко Єгор Дмитрович, який на цій посаді працював до 1932р. З 1929 по1932р головою сільради був Штенівський , з 1932 по 1935р – Дудік, з 1935 по1938 – Степанко,

1938-1941рр. Пилипенко.

Після об’єднання колгосп мав пахотної землі 967га, крім того були сільськогосподарські угіддя – яри, сіножаті, ліси. В колгоспі було 128 коней, сільськогосподарський дрібний інвентар (плуги, борони, сівалки, віялки). Всі сільськогосподарські роботи проводилися ручним способом. В колгоспі була введена чотирипільна сівозміна: посіви цукрового буряка змінювалися посівами озимої пшениці і жита, потм ярі – яра пшениця, просо,гречка, ячмінь. На четвертий рік був пар, віко овес, експерт, конюшина. Важка була робота в колгоспі в той час, адже всі роботи виконувалися вручну. Колгоспники проявляли ентузіазм, старанність і отримували гарний врожаї6 цукрового буряку 220-225ц з 1га, жита 13-15ц, пшениці 14-16ц, вівса- 10-11ц, ячменю 12-13ц, проса 9-10ц, капусти 25ц, помідорів 15-18ц. Першими бригадирами колгоспубули: І бригада – Гура Антон Панасович, ІІ бригада-Лазебний Марко Степанович, ІІІ – Пащенко Омелян Микитович, ІV- Різніченко Григорій Герасимович.Садоогородною бригадою керував Чугай Микита Степанович. В кожній бригаді було по 3 ланкові. Першими ланковими були: Тимченко Ганна Тимофіївна, Різніченко Парасков’я Григорівна, Залідодна Ганна Юхимівна. В колгоспі була велика пасіка (40 вуликів). Пасічником був Корнілов Антон Петрович (колишній д’як). Всі бригадири, ланкові, пасічник були відданими керівниками, трудолюбивими людьми, боролися за виконання завдань перед державою, турбувалися за колгоспне добро. В 1930р в Нижній Сироватці була організована І МТС. Директором МТС був Прилуцький Григорій Петрович і наші колгоспники поїхали на навчання. Це Пташніченко Іван Миколайович, Верещага Дмитро Григорович, Тимченко Олександр Омелянович, Лазебний Яків Іванович, Середа Настасія Борисівна. Після курсів вони приїхали на двох тракторах «Фордзон», але досвіду роботи на них не мали, тому не завжди в повну силу їх використовували. Але велика допомога від них була колгоспникам. Першим бригадиром трактористів був Сухонос Семен Несторович. Але до колгоспу селяни не спішили. Бо кожен селянин завжди бажав бути хазяїном на своєму полі, не хотів зрівнювати трударів з ледарями. Комуністичне керівництво умовляло, погрожувало, силою заганяло селян до колгоспу. Колективізація не зачепила сім’ї працівників Грязнянського радгоспу і заводу, лісництва, школи, кооперації. У них не відбирали майна та засобів сільськогосподарського виробництва. Проте чашу горя колективізаційної трагедії вони сповна випили із земляками через два роки. Важливим елементом колективізації було так зване "розкуркулення", а фактично – розселянювання села. Спочатку, у 1927-1928 рр., до заможного селянства проводилася політика обмеження – збільшували податки, обмежували оренду землі, забороняли використання найманої праці, купівлю машин, реманенту. У квітні 1929 р. Сталін визначив нове стратегічне завдання – перехід від політики обмеження до політики ліквідації куркульства як класу. Наприкінці січня 1930 р. було опубліковано постанову ЦК ВКП(б) "Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". Починаються масові репресії проти заможного селянства та всіх, хто не бажав вступати в колгосп.

Землянка

    Куркулям дозволялося брати з собою лише те, що вони могли нести на собі. Босих і погано вдягнених селян вантажили у вагони і переправляли у віддалені російські райони – Мурманськ, Вологду, Архангельськ та ін. – або ж у Казахстан. Якщо депортація відбувалася зимою, людей вивантажували прямо в сніг. Без сокири і пили у лютий мороз вони будували собі житло з гілок. За короткий час від холоду й голоду вмирали діти, хворі та люди похилого віку. Смертність була дуже високою: за приблизними підрахунками, загинула майже третина депортованих. Ті, хто виживав, опинявся на становищі "спецпоселенців" – їм не дозволяли залишати свої поселення, вони перебували під наглядом чекістів і змушені були тяжко працювати у радгоспах, підприємствах важкої промисловості, вугільних шахтах.

Голодомор Під впливом загальної дезорганізації, виселення із села найпродуктивнішої частини виробників та у результаті пасивного та активного опору колективізації колгоспи не могли виконувати покладених на них планових поставок зерна державі. Але більшовицьке керівництво вимагало збіжжя за будь-яку ціну. Центральне керівництво не бажало визнати, що воно прийняло нереальні плани. Основним винуватцем невиконання поставок вважалося селянство, яке нібито злісно приховувало хліб, викрадало його з колгоспів, нищило техніку тощо. 7 серпня 1932р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності". Згідно з цим законом крадіжка майна колгоспу каралася розстрілом, а за пом'якшуючих обставин – ув'язненням не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей (у народній пам'яті цей закон залишився під назвою "закон про п'ять колосків").

    Для проведення реквізиції зерна у села надсилалися загони війська і міліції, їм допомагали "буксирні бригади", сформовані з місцевих активістів. Озброєні довгими загостреними щупами, вони обшукували хати, стодоли, садибу, щоб вилучити прихований хліб. Забирали не лише необхідну для виконання плану кількість зерна, а й запаси будь-якої їжі. Прихоплювалися також гроші, посуд, килими та інше – все цінне, що вдалося знайти під час обшуку. Для цього створювались спеціальні бригади по хлібозаготівлі з необмеженими повноваженнями, без суду дозволялось розпродувати майно "найбільш злісних нездатчиків контрактації", влаштовувались показові судові процеси, за кожним селом закріплювались наглядачі по хлібозаготівлі. Також вимагається протягом двох діб вивезти весь хліб (навіть посів фонди) з колгоспів, що не виконали план.     

Отже, більшовиками були створені всі умови для того, що б селяни залишилися сам на сам з голодною смертю. Комісія Молотова вивезла з України майже всі хлібні запаси (хоча навіть цього виявилося недостатньо для виконання плану). Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії, весною-літом 1933 р. Люди вимирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми – жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Ці страшні події не обминули і нашого села. Історія Голодомору 1932-1933 рр., незважаючи на актуальність, досліджена ще недостатньо. Замовчування голодомору негативно відбилося на стані збереження першоджерел. Відновити правду про історичну долю українського народу можна тільки через спогади, дослідження. І тільки спогади останніх свідків тих страшних подій допоможуть уявити страхіття тих часів. Адже, голодомор 1932-1933 років дійсно був геноцидом українського народу. Голодомор 1932-1933років є найжорстокішим фактом винищення українського народу впродовж його тисячолітньої історії. Радянська влада постійно замовчувала факт існування голоду, не подавала населенню ніякої допомоги і відкидала пропозиції допомоги з-за кордону, прирікаючи на смерть мільйони людей. Історики донині не встановили кількість жертв голоду 1932 – 1933років. Дослідники називають різні цифри кількості жертв – від 3,5 до 8-9млн. чоловік. Голодомор належить до числа найбільших трагедій України. Як страшно згадувать те лихо,

Яке спіткало Україну.
Ідеш по вулиці і тихо,
Не чути вже плачу дитини.
Село померло, лиш могила
Як пам'ять всім, хто постраждав,
А в ній лежить уся родина,
Бо голод всіх життя забрав.
А далі йдеш – зустрівся хлопчик,
Уже не схожий на людину:
– Ой дайте хліба хоч шматочок
Чи молока хоча б краплину!
Опухли в нього руки й ноги
Не має змоги далі йти
За що дитині такі муки
І де харчів йому знайти?
А край дороги сидить жінка
З малим синочком на руках.
Дитина плаче: "Мамо, їсти!"
А в неї сльози на очах.
А скільки їх по всій країні
Безвинних жертв, простих людей?
Так! Пам'ятає Україна
Своїх знедолених дітей.

Із спогадів Протягом 5передвоєнних років колгосп ріс і розвивався, міцніла матеріальна база колгоспу. Головою в цей час з 1939 року до вступу німців у село 13.10.1941р був Дігтярьов, добрий знавець господарства, добрий організатор. Велика Вітчизняна війна. 22 черня 1941 року о 4 годині ранку фашисти напали на Радянський Союз. Був літній недільний день 22 червня. Ласкаво світило сонце, зігріваючи землю своїми променями. Шептався один з одним очерет. Птахи співали на всі голоси. Люди прокидалися, будували плани на вихідний день. Ніщо не передвіщало біди. Ранкову тишу розірвали залпи тисячі снарядів.

З репродуктора донесла страшна звістка про те, що фашистська Німеччина напала на нашу країну. Мирний труд радянських людей обірвала війна. 

Звістка про війну долетіла і до нашого села. Всі чоловіки поспішили до військомата, що знаходився у Краснопіллі і пішли на фронт. Серед чоловіків була маленька тендітна дівчина Луценко Катерина Степанівна. 14 жовтня 1941 року о 13.00 фашисти окупували наше село. Почалася розправа населення. Фашисти гнали людей на окопи, відправляли молодь в німецьку неволю, забирали хліб, худобу і везли в Німеччину, розстрілювали полонених солдатів. Особливою жорстокістю відзначався фінський комендант Фукс. Фашистам допомагали поліцаї Дудка Олексій, Чугай Степан, Гура Олексій, які згодом виїхали із села. Заворушилися і куркулі. Вони поверталися в село і займали хати, виганяючи господарів. Так із хати були вигнана мати солдата, Чугай Векла Іванівна. А її хату зайняв колишній куркуль Кіященко Іван Андрійович. Тяжке, страшне життя було односельців під час окупації.20 лютого 1943 року село було визволене від фашистів. Але передові частини армії занадто швидко гнали фашистів на захід і відірвалися від комунікаційних частин, в наслідок чого довелося відступати нашій армії 14.03.1943р на позиції с. Глибне – Залізняк - Самотоївка. Село знову окупували фашисти. Фашисти надіялися на «блискавичний» літній наступ на Курсько-Орловській дузі. Але під ударами Радянської Армії плани фашистів не здійснилися і вони відступили на захід. Перші наші воїни вели наступ з села м.Бобрик і ступили на території с. Гребениківки о 16.00 10 серпня 1943року. Бої тривали 9 діб. За с. Гребениківкою була 3 лінія оборони фашистів – глибокі окопи. Важко було нашим солдатам вибивати фашистів з укріплення. Уже загинуло багато солдатів, серед них і вихованець дитячого будинку Кузнєцов Іван. Але ворог засів в окопах міцно. Із спогадів вчителя пенсіонера Чугай Валентини Павлівни: «У 1939 році Ваня закінчив семирічку Гребениківської школи. Коли розпочалася війна він пішов на фронт. Був розвідником. І коли розвідники йшли на операцію в наше село, то він визвався іти з ними, аргументуючи тим що добре знає цю місцевість. І ось під час одної розвідувальної операції біля нашої польової Ваню вбив снайпер. Його друзі поховали свого відважного товариша на території саду Гребениківської загальноосвітньої школи під яблунею. А в 1953 році Ваню Кузнєцова перепоховали до братської могили. Його ім’я викарбовано на гранітній плиті пам’ятника воїнам, що захищали наше село.» Та ось в ніч з 19.08 на 20.08 1943р по дорозі з с. М. Бобрик рушила на допомогу бойова техніка. О 4 годині ранку вдарили наші славні «Катюші» в сторону німецьких окопів, там піднявся, все заполонивши, густий дим. Фашисти були вибиті. Наші воїни пішли в наступ на м. Лебедин, в обхід м. Суми. В селі залишилося багато поранених солдат. Вони були розміщені в приміщеннях нинішньої школи – інтернату і восьмирічної школи. Різніченко Поліна Антонівна організувала допомогу бійцям. Серед населення збирали молоко, яйця, свіжі овочі і фрукти. Активними помічниками в цій справі були Губченко Катерина Пилипівна, Залівада Галина Федорівна, Луценко катерина Федотовна. Тяжкі матеріальні втрати понесло село за роки війни. Повністю було знищено господарство колгоспу. В час боїв згоріли хати односельчан. Це подвір’я Верещаги Павлини Степанівни, Лепенка юхима Йосиповича, Скотнік Софії Павлівни. За визволення нашого села загинуло 260 воїнів. З них 20 офіцерів. Їх останки покояться в братській могилі. Це не точні дані, адже багато безвісти пропавши в лісах (особливо Мищенковому), болотах, в ярах, на полях. З фронтів Великої Вітчизняної війни не повернулися жителі сіл, що підлягають Гребениківській с\раді 201 чоловік: з Гребениківки- 96, з Набережного – 64, з Братського- 23, з Холодового і Шаблиного – 13. Під час Великої Вітчизняної загинуло наших односельців на фронтах і в тилу ворога 276 чоловік. Насильно вивезено на каторжну роботу до Німеччини 27 чоловік, з них Шабло Ліза та Левченко Іван загинули на каторжних роботах. Матеріальні втрати нашого села становлять приблизно 780тис. крб.. в Німеччину вивезено великої рогатої худоби 217голів, свиней 163шт. Чотири земляка стали Героями Радянського Союзу. Це Тимченко Петро Сергійович, Левченко Г.І., Овчаров П.П., Яковенко Ілля Іларіонович. За участь у боях було нагороджено орденами і медалями 181 чоловік, серед них одна жінка - Луценко Катерина Степанівна. Наші Герої Легендарна санітарка Луценко Катерина Степанівна народилася 14.10.1921 року в с. Гребениківці Тростянецького району в сім’ї селян. В роки Великої Вітчизняної війни була санітаркою в інфекційному відділені № 4399. Має нагороди: медалі „ За бойові заслуги"- 14.06.1945р., „ За перемогу над Німеччиною в Великій Вітчизняній війні з 1941 1945рр.. "- 11.03.1946р, орден Вітчизняної війни II ступеня 11.03.1985р, та ювілейні медалі „ За перемогу над Німеччиною в Великій Вітчизняній війні з 1941 1945рр.. , а також подяки за доблесну службу 28.11.1944р, 7.11.1944р та 1.05.1945р. Катерина Степанівна померла у 72роки, 10.01.1994р, але пам'ять про неї живе. її рідні бережно відносяться до минулого і свято бережуть спогади про неї. Ось, що згадує про Катерину Степанівну її донька Панасенко Людмила Антонівна: „Мама пішла на фронт влітку 1942 року. Коли фашисти увійшли в с. Гребениківку і почали відправляти молодь на роботу в Німеччину, то мама переховувалася від них. І одного дня моя бабуся відправила маму в с. Гапонівку до родичів, щоб там вона пересиділа, поки село звільнять від фашистів. По дорозі мама зустріла загін радянських солдат, які сказали їй, що скрізь фашисти. І тоді мама попросилася до солдатів у загін і пішла з ними до Краснопілля, де її зачислили до 38 діючої армії №148/н. в Обоянському військоматі їй видали військовий квиток і зачислили санітаркою в тиловий шпиталь інфекційного відділення № 4399.

     А вдома всі думали, що мама в родичів і тільки коли отримали її першого листа, дізналися, що мама на фронті. І   з   7.08.1942   по   11.05.1945   років   мама   була санітаркою в тиловому шпиталі, де виходжувала ранених і хворих солдат. А в роки війни багато було різних  інфекційних захворювань,  але мама нічого  не  боялася,  вона завжди поспішала на допомогу солдатам. На її руках помирали молоді солдати, багатьох вона виходила. І один тяжко поранений солдат за турботу, увагу і любов подарував їй на згадку маленьку подушечку, яку мама пронесла через всю війну і зараз вона у нас зберігається. 

Тиловий шпиталь слідував за фронтом, так що мама пройшла всю Україну, Білорусь, Чехословаччину і Польщу. Додому повернулася, тільки коли шпиталь розформували, восени 1945 року. І зразу ж пішла на роботу. З 1945 по 1976 роки мама працювала в лозо-мебельному цеху в с. Гребениківці, а потім ще два роки в колгоспі ім. Шевченка. Має відзнаки і за доблесний труд." Розповідала все це нам Людмила Антонівна хвилюючим, тремтячим голосом. А коли бережно і трепетно дістала найдорожчих скарб своєї мами, який зберігає родина 64 роки, то невільно потекла сльоза по її щоці. А ми від побаченого були здивовані і вражені. Адже Людмила Антонівна нам показала і подушечку пораненого солдата, і нагороди, і фронтову торбинку із документами, і навіть пожовклі листи з війни. І з такою бережністю і любов'ю розповідала і показувала нам це, що в багатьох із нас на очі навернулися сльози. Кожну нагороду вона зігріла теплом своїх рук і люблячим поглядом. Це говорить про те, що пам'ять вічна. А поки є пам'ять, доки буде жити людство. А поки є сонце і люди живуть, Нам тих, що в боях полягли, не забуть. Вони без вагання життя віддали За те, щоб ми з вами достойно жили. (Матеріали зібрані пошуковою групою «Слідопит» Гребениківської спеціальної школи – інтернату.) --Швайко Марія Миколаївна (обговорення) 09:02, 10 грудня 2015 (EET) Післявоєнний період. Після звільнення села від фашистів колгоспники з великим ентузіазмом взялися за відбудову села. для обробітку землі не вистачало тягла – ні тракторів, ні коней. І орали землю коровами. Так наприклад, Гура Антон Панасович, Павліченко Дем’ян Тимофійович зорювали за світловий день коровами по 0,45га. Копали ділянки землі вилами, лопатами, а удобрювали перегноєм, який носили мішками. І не дивлячись на такі труднощі колгоспники в 1944році одержали добрий урожай зернових. З: пшениці - 19ц з 1га, жита – по20ц з 1 га; цукрових буряків – по 200ц з 1 га. Поверталися солдати з війни і бралися за будівництво ферм, відбудову села. 1948 році за успіхи в розвитку колгоспу односельчани отримали урядові нагороди.

В 1951 році возз’єдналися колгоспи ближніх сіл в один колгосп ім. Шевченка.

 Перша контора

В 1955 році село було радіофіковане.

                                                                                     Сільська рада
                                                                                               

 Глова сільської ради Чугай 
 Голова колгоспу Пташніченко Григорій Антонович

В 1956р для увіковічення пам’яті загиблим воїнам, які загинули визволяючи село був збудований пам’ятник.

                                         Партизанська землянка в «товстобоковому» лісі.

В 1957-1958 роках збудовано тваринницьку ферму на 100 корів і свинарник на 600 голів.

Тракторна бригада Автомайстерня

В 1959-60 роках побудований клуб на 350 місць. В 1960 році - трасу, яка йшла через село, була обведена поза селом. В 1960 село повністю електрифіковано. Колгосп поступово збагачувався. Придбав трактори, комбайни, машини, сільськогосподарський інвентар.

--Швайко Марія Миколаївна (обговорення) 16:13, 8 грудня 2015 (EET)

Географія

Розташування

Клімат

Ґрунти, рослинний і тваринний світ

Історія

Давні часи

Новий час

Новітній період

Населення

Органи влади

Економіка

Медицина

Освіта

Дошкільна, шкільна і позашкільна освіта

Заклади спеціальної та вищої освіти

Культура

Релігія

Спорт

Пам'ятки архітектури, історії та культури

Персоналії

ЗМІ

Друковані ЗМІ

Електронні ЗМІ

Пошта, зв'язок, банківська сфера

Цікаві факти

Фотогалерея

Примітки та посилання

Джерела

Література

Ресурси інтернету

Автор статті(посилання на сторінку користувача)

Швайко Марія Миколаївна --Швайко Марія Миколаївна (обговорення) 09:03, 10 грудня 2015 (EET)--Швайко Марія Миколаївна (обговорення) 09:03, 10 грудня 2015 (EET)