Відмінності між версіями «Село Комиші»

Версія за 08:29, 17 вересня 2015

Назва

Земля, зігріта сонцем

Географія

Придніпровська низовина Полтавська рівнина Південно-східна частина Сумської області Західна частина Охтирського району

Населення

Органи влади

Економіка

Медицина

Освіта

Дошкільна, шкільна і позашкільна освіта

Заклади спеціальної та вищої освіти

Культура

Релігія

Спорт

Пам'ятки архітектури, історії та культури

Маленька крапелька величної держави –

Моє село, багато є таких!
Зазнало лиха, бідувань і слави.
Воно живе і вічно буде жить!

Сумщина – овіяна легендами й славою сторона, край казкової природи. По його землях несуть свої води тихоплинний Псел і кришталева Ворскла, блакитна Сула й прозорий Сейм, пісенна Десна й задумлива Ташань… Безкраї лани, мальовничі ліси з озерами, смарагдові луки з духмяними травами – усе це Сумщина, невід’ємна складова частина України, держави з могутнім духовним потенціалом. Сумщина – скарбниця історико-культурних пам’яток. Вона є одним із найбільш насичених історико-культурною спадщиною малесеньких містечок та сіл України. Не вперше працюючи в рамках історико-географічної експедиції «Історія міст і сіл України», ми зацікавилися мальовничим селом, із яким часто доводилося зустрічатися під час наших туристичних подорожей. Це село вирізняється особливою красою, чарівністю й загадковістю, приваблює своєю вишуканістю та старовинністю. Під час дослідження учасники нашої групи звернути увагу на те, що Комиші – не просто невеличке село, а мальовничий, красивий у різні пори року куточок природи. Свою роботу ми створювали з метою дізнатися про минуле села Комиші, його самобутність та шляхи успішного відродження; виявити в рядках свого дослідження любов до рідного краю, його історії; відобразити красу людини-трудівника, її здобутки. Для досягнення цієї мети ми поставили перед собою завдання: дослідити історію появи села Комиші та його топоніміку, прослідкувати історичний розвиток села, долю його жителів у роки голодомору, Великої Вітчизняної війни; прослідкувати розвиток культури та освіти на селі, успіхи в сільському господарстві та в сучасному економічному підході до його ведення; вивчити особливості краєвидів комишанської землі та їхніх вплив на розвиток села; ознайомитися із видатними особистостями цього мальовничого села, його досягненнями; дізнатися, чим живуть Комиші сьогодні. Перші кроки давалися нелегко. Щоб зібрати потрібну інформацію, нам довелося попрацювати в місцевій бібліотеці, архівах Охтирського краєзнавчого музею (фото1; 2). Нам надавали допомогу відділ Комишанської сільської ради в особі голови сільської ради Суханова Ігоря Миколайовича та секретаря сільського голови Іваненко Валентини Володимирівни (фото 3). Спілкувалися з Тарасенко Наталією Василівною – завідуючою Комишанською сільською бібліотекою-філією. Велику підтримку надав Охтирський краєзнавчий музей в особі наукового співробітника Міщенко Людмили Володимирівни. В рамках експедиції відвідали конеферму (фото 4-7), АТС та центральну садибу ПСП «Комишанське» (фото 8), директором якого є Зубко Володимир Іванович, Дуже вразили нас зустрічі з мешканцями села Комиші – люб’язними, життєрадісними, завжди готовими прийти на допомогу. Дехто із жителів, особливо літні люди, згадуючи про минулі нелегкі часи, такі, як голодомор, війна, не могли стримати сліз. Об’єктом нашого дослідження вважаємо історію сіл Охтирщини. Предмет дослідницької роботи – заснування та розвиток села Комиші Охтирського району від минулого до сучасності. Користувалися такими методами: пошуковий, дослідницький, інформаційний. Використали наступні форми роботи: бесіда, інтерв’ю, відвідування музею, робота в бібліотеці, опрацювання архівних джерел. Отже, запрошуємо Вас на екскурсію до мальовничого села Комиші.

Народилась я в селі, На українській землі, Де стежинки в спориші, Зветься воно Комиші. У західній частині Охтирського району, вздовж одягнених у плакучі верби й осокори берегів невеличкої річки Ташань, розкинулось мальовниче село Комиші. Назва походить від того, що русло річки, по обидва боки якої воно розкинулось, густо заросло очеретом (з російської «камиш»). А російська назва населеного пункту походить від того, що заснували його вихідці з Росії, які сюди переселялися й осідали. Тому в селі й досі розмовляють мішаною російсько-українською мовою. Назву річці Ташань, що розділила село на правий і лівий берег, дали татари (так припускають старожили), бо тільки в одному місці в межах поселення росте аїр (татарське зілля, лепеха звичайна, шувар, ірний корінь, явір, аїр звичайний або болотяний), який вони завжди носили з собою. Якщо дослівно перекласти з татарської мови, Ташань – гуркітлива. У своєму романі «Вир» Г. Тютюнник згадує цю мальовничу річку. Колись вона була глибока, водилося в ній багато риби. Саме тому вздовж берегів була система млинів, що забезпечувала належний рівень води в річці. Село Комиші розташоване в глибокій долині. Його жителі, вирушаючи в той чи інший бік від села, так і говорять: «На Павлівську гору» (у бік с. Мала Павлівка) або «на Карпилівську гору» (у бік с. Карпилівка). За розповідями старожилів, старець, який зайшов колись давно до села, говорив, що на місці Комишів колись було море, і воно в майбутньому знову тут буде. Правда це чи ні, та коли місцеві жителі копають криниці, то знаходять різноманітні мушлі, камінці, монети. На так званій Павлівській горі простягся ліс Ушивець. Так його називають тому, що колись у нього «ушилося» багато злодіїв і вбивць, яких очолювала жінка – руда Векла. Тож, коли комишани вирушали на базар до Зінькова, Охтирки чи Груні, часто піддавалися нападам, пограбуванню, а то й насиллю. У часи колективізації й розкуркулення в Ушивець вивозили куркулів. Шкроботівка – кінцева частина найдовшої у селі вулиці Жовтневої (її протяжність 2 км). А називається вона так, тому, що переважна більшість жителів вулиці здавна носили прізвище Шкробот. На правому березі річки Ташань вище за течією є урочище Пристань. Тут колись, коли річка була повноводна й суходільна, приставали човни. Там і досі є бетонний місточок. А ще на прилеглих до водойми території між Пристанню та Комишами видобували торф, який дуже високо цінувався. За селом Комиші простягнувся невеличкий яр із дивною назвою Лозовий: коли вода вимила його, там утворилося джерело й поросли густі кущі лози. Село Комиші розташоване на шляху республіканського значення Бєлгород–Київ. От і колись цією дорогою йшли до Києва на прощу, щоб помолитися святим мощам Києво-Печерської лаври. За селом, на Карпилівській горі була криничка з прохолодною, смачною прозорою водою. Біля неї колись збудував монах кам’яну капличку, де давав нічліг подорожнім. Люди й нині беруть воду з тієї криниці. А урочище стали називати Капличкою. За селом Комиші, у напрямку Карпилівської гори, розкинулися озера, колись їх було чотири. Поблизу дзеркально чистих озер було засновано хутір. Вода тут була настільки близько, що навіть землю не можна орати. Довкола – мальовнича місцевість: болото, очерет, красива природа, спів безлічі пташок. Між селами Миколаївка та Комиші тяглися один за одним ліси. Ярошевий носить назву свого власника Яроша, який його придбав. Невеличкий лісок Макітерка отримав свою назву від своєї форми. Далі простягся ліс Тютелячин. Його по-величному назвали Тютелька. Перетічок – правий рукав Ташані, до якого прилягали багаті на трави луки. Старожили пригадують, що в Перетічку колись купалися діти, а ще він був густо вкритий білим і жовтим лататтям.У давнину, влітку, коли було дуже спекотно й Перетічок часто пересихав, його можна було перейти в брід і, минаючи луг, потрапити на хутір Гайморівку. Широкі зелені береги Перетічки влітку покривалися білими поріжками полотна. Жінки по кілька разів на день замочували шматки полотна, виткані за зиму, а потім охайно розстилали на траві, перед тим по-господарськи скошеною, висушеною та складеною в копички сіна. В давнину тут часто були «горобині ночі», і тоді луки заливало дощовою водою, а маленькі копички сіна плавали, змінюючи первинне місце знаходження. Бувало, діти виносили дерев’яні ночви й плавали в них після таких рясних дощів. Село Комиші засноване в 1627 році (за іншими свідченнями не раніше 1650 р.), про що свідчать архівні документи Полтавського краєзнавчого музею. По ревізії 1764 року показано, що воно належало до Веприцької сотні. За матеріалами генерального перепису Малоросії 1765-1768 років село Комиші входило до Грунської козацької сотні Гадяцького полку. Більшість його населення становили козаки, а по ревізії 1795 року – відносилося до Галицького повіту. За матеріалами повторного перепису 1900 року с. Комиші належало до Зіньківського повіту, мало 115 дворів, чоловіків – 347, жінок – 321, всього 668 чоловік, землі надільної – 431 десятина, поміщицької – 1910 десятин. У селі була Покровська церква, яка згодом зруйнувалася від старості. Друга церква була відкрита в 1751 році. У 1861 році відкрита церковно-приходська школа (фото 9). За матеріалами подвірного перепису Полтавської губернії, в Комишанській волості на 1861-й рік було: козаків – 405, селян-власників – 105, кріпаків не привезених – 31, селян привезених – 56. На початку ХХ століття волосне село Комиші налічувало 3,5 тисячі жителів. Щотижня збирався базар, а кожного року – три ярмарки. Працювало декілька крамниць, земська станція. У селі налічувалося близько 50 повітряних млинів, декілька маслобійних і селітряних заводів. Тут, на р. Ташані, знаходилися, хоча й не особливо значні, поклади горшкової глини. На землі поміщика Григорія Євгеновича Бразоля добувалася горшкова глина високої якості, яку одержували із шару ніжної ліпної глини, що покоївся на білому дрібному кварцовому піску. Поблизу Комишів на прямовисних схилах балки Осичної, під жовто-бурою глиною залягала ніжна сіра глина, включаючи в себе прошарок червоної, і червоні гнізда залізної руди. В післяреформений період соціально-економічні відносини підготовляли ґрунт для народної революції 1905-1907 років. Пан Бразоль (фото 10) володів більш, ніж половиною землі, мав великий маєток (у 1736 р. пращур Г.Є Бразолія Василь Трохимович Бразоль за особливі досягнення перед Росією (він у свій час займав високі посади на військовій державній службі) отримав у користування п’ять сіл, розташованих на території Охтирського району. Природа цієї місцевості настільки зачарувала пана, що він вирішив повністю поселитися тут із сім’єю на довгі роки. Ця обставина створювала передумови для загострення класових суперечностей. Селяни-кріпаки зазнавали страшенного гніту. Із розповідей старожилів відомо, що на ринковій площі була встановлена прядкомоталка, де зазнавали кари кріпаки, що провинилися. У цей час, у період збирання врожаю, селяни виявляли свій протест невиходом на роботу. Вони домагалися підвищення оплати своєї праці. У 1905 році почастішали виступи селян, поруби панських лісів, заорювання меж та інше. Як наслідок столипінської реформи, утворились хутори Гайморівка, Лимареве, Перелуг. Посилювалось класове розшарування на селі. У 1913 році було побудовано млин. Він і зараз служить зразком найдавнішого дворянського будівництва. Його історія досить оригінальна. У селі Комиші був поміщицький маєток Сергія Євгенійовича Бразоля (потомок Бразолів – член державної Думи Росії, губернатор Полтавскої губернії (фото11)), управляючим у нього був Щербак. Він служив дуже чесно все життя, і коли йому виповнилося 60 років, Бразоль призначив йому довічну пенсію. Та не зумів цей чоловік сидіти на пенсії. Він вирішив збудувати млин. У 1912 році розпочалося будівництво за кошти Щербака. Бразоль підтримав ідею будівництва й виділив цеглу. Обладнання для млина, двигун, який працював на дровах, купили в селі Журавному. Але деяке інше обладнання та решета були закуплені в Бельгії. У 1913 млин розпочав свою роботу. Борошно було високої якості. І люди з усієї округи їхали сюди молоти зерно. Черги з підвід стояли аж під саму гору, що на виїзд із Комишів. У період Першої світової війни багато комишан воювали на фронті. Тривала війна привела до розрухи господарства. Незадоволення селян зростало. Частішали селянські виступи. До села дійшла звістка про зречення царя та предводителя дворянства Г. Є. Бразоля. Радянська влада була встановлена в грудні 1917 року. В січні-лютому 1918 року в Комишах була організована спілка селян. Головою спілки був Григорій Шкробот, секретарями – Григорій Пахолко та Опанас Вербицький, пізніше місце голови зайняв Бондаренко Остап. На сільській сходці була обрана комісія, яка зайнялася передачею майна з панського двору. У 1920 році на засоби комітету опікунства «Народная трезвость» була відкрита бібліотека. Вона налічувала 194 томи, 165 назв на суму 39 карбованців. Бібліотека була розміщена в попівській хаті разом із сільською радою, у якій бібліотекарем працював Баламут Іван Маркович. Восени 1929 року в Комишах утворюється Товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). Його організатором був Вернигора. У ТСОЗ вступило близько 17 дворів, в основному жителі хуторів Гайморівка та Ляхово. Необхідність покращення обробітку землі, придбання техніки породила другу необхідність – створення кредитного машинного товариства. Головою цього товариства став Проскурня Марко. Поряд із ТСОЗом створювалися колективні господарства. Перший колгосп носив назву «Іскра Леніна», головою обрали Науменка Кирила. 1930 рік став роком масової колективізації. У господарствах посів озимих спочатку проводили індивідуально, посів ярих – колективом. Худоби було мало. Перша оплата праці колгоспників проводилась хлібом. Навесні 1933 року Комиші опинилися у дуже скрутному становищі. Активісти-хлібозаготівельники вимели весь хліб. Помирали від голоду люди. Мерли цілими сім’ями. Без перебільшення можна сказати, що померло більше третини жителів села. Давиденки, Донці, Горбані, Гриби, Жадани, Зіньківські, Карпенки, Колісники, Коліньки, Івахненки, Митченки, Соменки, Смалюхи, Турчини, Худичі, Шкроботи... Це неповний перелік родин – жертв голодомору. Наприкінці 30-х років до початку війни колгоспи села значно зміцніли економічно. Була впроваджена натурально-грошова оплати праці. Зросли неподільні фонди колгоспів. У селі діяли лікарня, середня школа, сільський клуб. На полях працювали трактори Грунської МТС. У грізні години Великої Вітчизняної війни комишани грудьми стали на захист своєї землі. На фронтах воювало 256 мешканців Комишів, 170 із них загинули. Сім жителів села входили до складу Грунського партизанського загону (фото 12, 13), але були схоплені фашистами й публічно страчені на подвір’ї середньої школи. За героїзм і мужність в роки війни 90 комишан було нагороджено орденами й медалями. Багато бійців, які визволяли Комиші, назавжди залишилися в цій землі. Про це нагадує пам’ятник, що стоїть на крутому березі річки Ташань (фото 14). На стелах викарбувані імена полеглих воїнів-комишан. Гітлерівські вояки два з половиною роки хазяйнували в наших краях, устигли завдати колгоспам тяжких ран. Комишани, в основному жінки, із великою енергією взялися відбудовувати артільне господарство. Там, де були окопи, піднялися жита. Серпами та косами косили, збирали хліба. У селі не було коней – їх забрала війна. Доводилося впрягати в плуги й борони корів. У повоєнний час трудівники селян доклали багато зусиль для того, щоб не лише відбудувати зруйноване війною господарство, а й надати поштовху для його подальшого стрімкого розвитку. Особливих успіхів було досягнуто у всіх галузях сільськогосподарського виробництва та в розвитку соціальної інфраструктури села, коли головою правління колгоспу «Заповіт Ілліча» (колишня назва ПСП «Комишанське») був Храпач Данило Леонтійович. Під його керівництвом набув сучасного вигляду центр села: з’явився будинок культури на 400 місць, три чотирьохквартирні двоповерхові будинки для працівників колгоспу, адміністративні приміщення правління господарства, сільської ради та поштового віддідення, приміщення аптеки, стаціонарного відділення лікарні, побуткомбінату, кафе, газова котельня. Велика увага приділялась тваринництву. Колгосп спеціалізувався на виробництві яловичини. Із допоміжних господарств працювали млин, олійниця, цегельний завод. Про здоров’я колгоспників турбувалися медичні працівники в дільничній лікарні. Поступово міцніло господарство. Змінювалося село. Заасфальтовувалися тротуари та дороги. Один за одним магазини відчиняли свої двері для покупців. У минулі роки було дивом зустріти легковий автомобіль на вулицях села. Згодом це явище стало звичним. Можна дуже довго говорити про село, про безмежно людяних, працьовитих та чесних людей, які працюють в ПСП «Комишанське». Саме це підприємство сільського господарства здійснює сьогодні економічну діяльність на території сільської ради. Загальна площа земельних угідь складає 4250 га, у тому числі рілля 3991 га. Основними видами сільськогосподарської діяльності є виробництво зерна, молока, м’яса, займаються кормовиробництвом. Працює цегельний завод, конеферма. Середньорічна чисельність працівників ПСП складає 534 чол. У господарстві повністю збережено цілісність майнового та земельного комплексу. І все ж яким би значним не був добробут, головне багатство села – це його люди. Щоранку, ще до сходу сонця спішать вони на роботу: одні до тваринницької ферми, інші – у тракторну бригаду. Увечері, в дні свят збираються трудівники села в місцевому Будинку культури, бібліотеці, щоб відпочити.

Люблю село своє тоді, коли осталось наодинці при не столоченій билинці й не скаламученій воді. Коли збирається рідня, хай вже мала, та працьовита, у бронзу літа перелита, в осінню честь оцього дня.

Звичайно, майбутнє села – то його діти. У Комишах вони є. Дитсадок для них теж працює. Знаходиться він у тихому мальовничому куточку, так гарно облаштований, що малим комишанам можна позаздрити. І не тільки в цьому. В післявоєнні роки на території села працювала ціла мережа дитячих ясел. Це було зумовлено масовою колективізацією. Чоловіки та жінки з ранку до вечора трудилися в колективних господарствах, а їхні діти залишалися вдома без нагляду. Тому й виникла потреба в створенні дитячих ясел. Того часу ясла не мали своєї назви, а називалися яслами за прізвищами власників будинку, у якому вони розташовувалися. Навесні 1968 року всі дитячі ясла злилися в один заклад – дитячий садок «Сонечко» (фото 16), який розташовувався в колишньому приміщенні контори колгоспу. Територію садка оточували будівлі автогаражу та зернотоку. Ігровий майданчик був обладнаний пірамідами з металевих труб та пісочницею. Першою завідуючою дитсадка була Вербицька Марія Євгенівна, яка працювала в яслах колгоспу імені Кагановича. У той час вихователями працювали Кулинич Катерина Миколаївна, Ніна Петрівна Тищенко. У 1974 році садок очолила випускниця Лебединського педагогічного училища – Катерина Григорівна Смалюх. У дитячому садочку перебувало 60 дітей. Підготовча група проводила свої заняття в приміщенні середньої школи. Діти харчувалися в садочку, а після занять батьки забирали їх по домівках за відсутністю спальних місць. У садочку було дві спальні кімнати з двохярусними залізними ліжками, ігрова кімната й кімната- коридор. Заняття проводилися для змішаної вікової групи дітей. У вересні 1981 року очолила дитячий садок «Сонечко» Маслюк Катерина Григорівна. Першим питанням її роботи було забезпечення навчального закладу досвідченими педагогічними працівниками. За клопотанням Катерини Григорівни та за ініціативи голови правління колгоспу «Заповіт Ілліча» Крамського І. К. 1 вересня 1985 року перед маленькими дошкільнятами гостинно відчинила свої двері двоповерхова будівля з просторими кімнатами, затишними спальнями, добре обладнаною кухнею та пральною кімнатою. Дошкільний заклад був забезпечений обладнанням та спортивним інвентарем, добротними та зручними меблями згідно вікових особливостей дітей. Із любов’ю упорядковано подвір’я ДНЗ – навколо зелені зони, що розділяються на три ігрові майданчики, облаштовані усім необхідним ігровим обладнанням. Перед фасадом будівлі розмістили басейн. У дитячому садочку функціонувало 4 групи дітей: ясельна, молодша, середня і старша. Харчування було чотирьохразовим, високоякісним та калорійним. Із колгоспної комори отримували м’ясо, печінку, цукор, олію. Із Охтирського маслозаводу отримували сир, сметану, кефір, сир плавлений. Садочок відвідувало близько 85 дітей. Із дітьми проводили різноманітні заняття: ігри, розваги, екскурсії. Вагомий внесок у дошкільну освіту внесли талановиті вчителі: Смалюк К. Г., Нашина А. Я., Моргаль М. П. та помічники вихователя Вербицька М. Є. й Орехова Г. П. Це люди, які більше 25 років свого життя присвятили улюбленій справі – вихованню підростаючого покоління. На даний час вони перебувають на заслуженому відпочинку. Уже минуло чверть століття з того часу, як перші вихованці переступили поріг цього закладу, але це «казкове дитяче царство», де скрізь панує чистота й порядок, і на сьогодні залишаються для них неповторною й самобутньою країною, де пробуджується національна й громадська свідомість кожної особистості, кожного маленького мешканця села Комиші. А де ж комишани здобували освіту століття тому, де вони навчалися мовної грамоти, рахувати та читати. Перенесемося ще раз у минуле... Спершу діти навчалися у церковно-приходській школі, що існувала з часу заснування Покровської церкви, тобто з XVII століття. Про систему навчання можна говорити з 1861 року, коли було побудовано нове приміщення церковно-приходської школи. Центральна школа була розташована в центрі села, а друге приміщення знаходилося на околиці (фото 17). У 1900-1901 рр. у місцевій школі навчались 103 хлопці й 8 дівчат та працювали три вчителя. Але не всі діти селян мали змогу навчатися в школі. Малоземелля, нужда – характерні риси життя основної маси селянства. У 20-х роках, за радянської влади, почалася кампанія по ліквідації неписемності серед дорослого населення. На 1937 рік неписемність було ліквідовано майже повністю. Усіх дітей шкільного віку було залучено до навчання. У 30-х роках у с. Комиші діяло дві загальноосвітні школи: початкова й семирічна. Семирічка в 1937 стала середньою. До початку Великої Вітчизняної війни два випуски учнів одержали атестати зрілості. У 1977 році було побудоване нове приміщення школи на 460 місць, яке й на сьогодні залишається предметом гордості не тільки села Комиші, а й усього району (фото 15). До 1995 року тут продовжували своє навчання учні з Полтавської області та з сусідньої Малої Павлівки. За часи діяльності середньої школи атестати зрілості одержали понад 1,5 тис. випускників, із них 20 учнів нагороджені золотими та срібними медалями. Самовіддано працювали на ниві освіти вчителі: Заіка Т. П, Овчаренко К. Я., Ільченко Г. Д., Симон Г. П., Храпач О. Т., Дорогий С. П., Проходченко Ф. І., інші. Чудові педагоги очолювали педагогічний колектив протягом всього часу роботи школи: Ільченко Г. Д., Смілик П. П., Кудін С. Я., Кривогуз О.Є., а з 2004 року – Лук’янов М.І. Сьогодні в школі навчається 262 учні, серед них діти з сусідніх сіл (Карпилівка, Гусарщина, Миколаївка, Перелуг) та працює 27 учителів. Випускники школи працюють в усіх куточках України та за її межами, посідають високі й відповідальні посади, трудяться в різних галузях промисловості, сільського господарства, науки, освіти, охорони здоров’я, культури.

Звивається стежиночка до рідного села, Та найдорожча жилочка, де молодість пройшла, Та ниточка без вузликів, що в серці я ношу, Та найсвятіша музика, якою дорожу. Веде вона по споришах в калинові гаї, До верб, де ночі не на жарт, співають солов’ї. Про Комиші й комишан можна розповідати багато. Ось стоїть у центрі села ошатний Будинок культури (фото 18). Тут вирує своє творче життя. У 2002 році комишани вибороли друге місце в обласному огляді сільських закладів культури. Ця відзнака цілком заслужена. І найкращий доказ тому не тільки масові заходи, що проходять у селі, а й участь сільчан у обласних мистецьких програмах. А це й народний ансамбль «Народні музики», і виконавиця гумору Антоніна Івашина, і веселі й неперевершені куплетисти Микола Бережний та Віктор Івахненко, які дуже кмітливо вміють перекласти на мелодію й віршовані рядки комишанське життя. Власне, саме навколо директора Будинку культури Миколи Бережного, художнього керівника Валентини Курило, художнього керівника народних музик Віктора Івахненка і гуртуються усі творчі люди села. Ця активність не залишається непоміченою й з боку дирекції ПСП «Комишанське». Нещодавно учасники художньої самодіяльності отримали розкішний подарунок від господарства – баян, але не звичайний, простенький, а дорогий, концертний, який коштує не одну тисячу гривень. Отже, керівництво підприємства турбується не тільки про хліб, а й про пісню. І про спорт, його розвиток у селі також тут дбають. Футбольна команда села «Ташань» бере участь у змаганнях на першість району. Транспорт для поїздок завжди виділяє господарство. Для тих, хто просто любить «поганяти м’яча», розім’ятися, спортивний зал школи гостинно відкриває двері. Коли меншає роботи в господарстві, сільська молодь сходиться сюди, аби пограти у волейбол. Хто більш схильний до «тихих» видів спорту, тим до послуг шахи, шашки. Здавна так склалося, що комишани полюбляють у своєму селі проводити різноманітні спортивні конкурси, змагання. Але найцікавіші, мабуть, ті, що відбуваються у клубі футбольних передбачень «Фортуна», натхненником якого є Віктор Івахненко. Не можна не згадати й про бібліотеку (фото 19), яка неодноразово займала призові місця за значний внесок у розвиток бібліотечної справи Охтирщини, запровадження нових форм роботи. Також зайняли І місце в районному огляді-конкурсі на краще робоче місце серед закладів культури. У бібліотеці діє любительське об’єднання «Орхідея», клуб за інтересами «Руку дружби природі». Комишани – люди працьовиті й талановиті. Серед них є багато видатних людей, які зробили свій внесок в історію колишнього Радянського Союзу й України. Серед них: Овраменко А.О. (народна співачка України), Зубко В.І. (директор ПСП «Комишанське», заслужений працівник сільського господарства України, депутат Сумської обласної ради, здобув звання «Людина року – 1998» Охтирського району); Кривогуз О. Є. (директор Комишанської ЗОШ І-ІІІ ступенів у 1977-2004 роках, заслужений учитель України); Кулик І.О. (лікар–новатор в галузі онкології); Курило В. Л. (завідуючий відділом інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків Національної Академії аграрних наук України, доктор сільськогосподарських наук); Курило Д. О. (заступник директора Запорізької АЕС); Овчаренко Г.С. (радник міністра Міністерства внутрішніх справ України); Малиш М. В. (начальник міліції Запорізької області); Порохня В. І. (механізатор ПСП «Комишанське», заслужений працівник сільського господарства України); Степанець П. О. (заступник начальника відділу по боротьбі з організованою злочинністю УМВС у Сумській області); Терещенко С. Д. (режисер кіностудії «Білорусфільм»), Маслюк К. Г. (завідуюча дошкільного навчального закладу «Сонечко», здобула звання «Людина року – 2008»). Комиші славні родинними династіями хліборобів (фото 20), які протягом кількох поколінь розвивають та підносять економіку села: Чорнявські (фото 21), Бриль, Фалько, Діденко, Мостові (фото 22), Зубченко (фото 23). Для повної характеристики села також необхідно було б вказати його найстаршого та наймолодшого жителя. Ними, відповідно, є Косач Марія Петрівна 1916 року народження та Нечупурук Артур Сергійович 2011 року народження. Проте, можливо, у 2012 році, хтось уже «відібрав» у хлопця це почесне звання. Використовуючи дані, надані нам секретарем сільського голови Іваненко Валентиною Володимирівною, бачимо, що кількість осіб, які проживають на 2011 рік у селі Комиші, становить 1364 особи. Усі є громадянинами України. Серед них дітей – 286, у тому числі дітей дошкільного віку – 94. пенсіонерів – 356, а працездатного населення – 711, молоді (віком від 18 до 35 років) – 270. Працюючого населення – 722, а безробітних – 6. Якщо розподілити населення за статтю, то жінок нараховується 647 осіб, а чоловіків – 717. Щодо демографічної ситуації на селі, то станом на 2011 рік у Комишах народилося 17 осіб, померло – 31. Прибуло 53, а вибуло з села – 41 особа. Зареєстровано 6 шлюбів. 152 особи входить до соціальних категорій, у тому числі інвалідів – 56, серед них дітей – 4. Учасників Великої Вітчизняної війни та прирівняні до них осіб – 72. Дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, на щастя, немає. На даний час усі вулиці села мають тверде покриття (27,4 км), будинки газифіковано, установлено міжміський та внутрішній телефонний зв’язок. Побудовано торгівельний центр, де відкрито приміщення для проведення родинних і сільських свят, молодіжних заходів. На сьогодні функціонує ЗОШ І-ІІІ ступенів (фото 24), дільнична лікарня (фото 25; 26), будинок культури, бібліотека, дошкільний навчальний заклад «Сонечко», центральна садиба ПСП «Комишанське», конезавод, дев’ять магазинів (фото 27), торговий центр (фото 28), аптека, відділення зв’язку, АТС, ветеринарна дільниця, млин, олійниця, цегельний завод (фото 29; 30), дві тракторні бригади, дві молочно-товарні ферми. У майбутньому заплановано поліпшення соціально-економічного стану та благоустрою села: обладнання дитячого майданчика, будівництво іподрому, реставрація й оновлення сільського музею, відкриття побутового центру по обслуговуванню населення, хлібопекарні, міні-заводу по виробництву макаронних виробів та цеху по переробці молочної продукції.

Підсумовуючи, нам хотілося б сказати ще кілька слів про річку Ташань (фото 31), адже вона відіграє дуже велику роль в житті села та є дуже мальовничою. Річка Ташань, що протікає через Комиші, неодноразово оспівувалась у віршах місцевими поетами. Дійсно, мальовничі у неї береги. Але з часом кожна така прохолодна і звивиста «стрічка», кожне водоймище заростає водоростями, замулюється, міліє… Якщо людина не допоможе природі, майбутнє покоління може втратити живу красу, яка дає нам наснагу й силу. Доля Ташані не один рік турбувала Комишанського сільського голову В.І. Довгаля. Він розповів, як звертався до начальника обласного управління водного господарства В. І. Федченка, а потім за його допомогою до Києва… Нелегко все це відбувалося й не так швидко. Проте фінансування на цю добру справу держава відкрила. Виготовили проект екологічного покращення річки, і в минулому році роботи розпочалися. Їх проводить Боромлянське Управління меліоративної системи. Спеціальні машини розчищають дно та поглиблюють річку. Надзвичайно велику благодійну допомогу у цій справі надає агрофірма «Комишанська». Її директор, В.І. Зубко, забезпечив бригаду боромлян гуртожитком, харчуванням. Отак всім миром добрі люди збережуть одну з перлин Охтирщини – річку Ташань. Дуже хочеться, щоб така акція по очищенню блакитних просторів проводилася у всьому нашому мальовничому краї. Особисто нам дуже соромно за страшний стан річки Охтирка, яка протікає через центр міста уздовж парку відпочинку, повз територію центру культури і дозвілля «Кнєжа». На жаль, перетворилася вона з допомогою городян і тих, хто мешкає на її берегах, на брудну, смердючу калюжу. Коли ж почнуть її лікувати?! Жалібно і тихенько несе свої брудні води через центр району річка Охтирка, по-доброму заздрячи сільській річці Ташань, яка проходить через один із найкрасивіших населених пунктів не лише Охтирського району чи Сумської області, а й України – село Комиші, багате на історію, здобутки та впевнене у доброму майбутньому. До нових зустрічей, Комиші!

Персоналії

ЗМІ

Друковані ЗМІ

Електронні ЗМІ

Пошта, зв'язок, банківська сфера

Цікаві факти

Примітки та посилання

Джерела

Література

Ресурси інтернету

Автор статті(посилання на сторінку користувача)

Стешенко Валентина Іванівна