С. Жигайлівка

Назва

С. Жигайлівка

Географія

Розташування

Село Жигайлівка розташоване в долині річки Боромля, в оточенні мальовничих ставків «Барабашівський», «Середній», «Сестренець», «Зеленівський», «Одирванський» та інших, за 30 км від районного центру, за 10 км від села Боромля, за 18 км від залізничної станції Боромля. Загальна площа населеного пункту – 348,9 га землі. Площа господарської території Жигайлівської сільської ради – 7871,3 га. Більше 4000 га ріллі.

Історія

Давні часи

Археологічна карта нашого краю показує, що на території нашого району залишилось чимало слідів первісних людей, але в селі Жигайлівці поки що таких не виявлено. На території нашого краю нерідкісні знахідки кісток четвертинних тварин: мамонта, шерстистого носорога, вівцебика. Під час будівництва цегельного заводу 1957 року в нашому селі були знайдені кістки мамонта( Перерва І.Є., Яценко М.О. Історія села Жигайлівки і колгоспу ім. Леніна).

Ікона_с.Жигайлівки

Відомо, що вперше люди оцінили всі принади місцевості нашого села ще в період раннього залізного віку. Після обстеження території села, проведеного у 1992-1994 роках, було включено до державного реєстру пам`яток археології Сумщини поселення в гирлі балки Сестрицького Яру, на лівому і правому берегах невеликого безіменного рівчака лівої притоки річки Ворскли та поселення на лівому березі річки Боромлі в урочищі Чернецький Ставок (по території пам`ятки пролягає грунтова дорога до хутора Шевченків Гай та проходить ЛЕП). Ці факти свідчать, що поселення людей тут були засновані вже в ранньому залізному віці.

У с. Жигайлівці, як і по Тростянеччині, пам`ятками скіфської доби (УІІ-ІІІ ст. до н.е.) були скіфські курганні могильники, які з часом стають дедалі менш помітними, тому що знаходяться на полях і постійно розорюються.

У 1804 році біля нашого села під час оранки землі була знайдена мідна посудина у вигляді сулії, де знаходилось 1100 срібних динаріїв епохи Юлія Цезаря, Трояна, Адріана, Сабіни, Антонія Пія, Фаустини Августи, Луція Віра, Коммода (69 – 192 р.р. н.е.) (Вестник Европы 1804 г.), а також у 1964 році - дві срібні посудини (ІУ – Уст. до н.е.), які належать до золотарських виробів ранньовізантійської роботи, які нині зберігаються у Сумському краєзнавчому музеї. Один із срібних глеків вражає вишуканим карбуванням зі сценами боїв та полювання на хижих звірів. Посудина завезена праслов`янами з Константинополя. Цей факт свідчить про те, що тут у ІІ-ІУ ст.., можливо, проживали племена черняхівської культури (анти) , які мали різнобічні торгово-економічні зв`язки. (Додаток 1).

У УІІІ – ХІІ ст.н.е. на території нашого краю знаходилися слов`янські укріплення, які були форпостами Київської Русі для захисту від кочового печеніжського і половецького Степу.

Новий час

Заснування села

З УІІІ по ХУІІ ст. наш край був надзвичайно рідко заселеним, господарчо-неосвоєним та незахищеним степом, відомим під назвою «Дике Поле». У першій половині ХУІІ ст. майже вся територія нашого краю перебувала під владою магнатсько-шляхетської Польщі. Умови Полянівського миру, яким закінчилась війна між Польщею та Росією (1632-1634 рр.) викликали суперечки про прикордонні землі, які тривали понад десятиріччя. В 1647 році Річ Посполита, в зв`язку із безперервними нападами кримських татар змушена була йти на певні поступки. До Росії відійшла частина територій, в тому числі і наш край. Російський уряд, з метою захисту кордонів сприяв заселенню «Дикого поля». Саме на цій території, тікаючи від гніту польських та російських поміщиків, поселялися українські та російські селяни.

У зв`язку з повстанням Павлюка у 1637 р., яке зазнало поразки, піднялася нова хвиля переселення українців на територію підвладну Росії (А.Слюсарський «Соціально-економічний розвиток Слобожанщини», 1964р. с. 39). Наймасовіше переселення спостерігалося влітку 1638 року. Всі питання прийому і влаштування переселенців у кожному окремому випадку вирішувались урядом. Іноді втікачі поселялись і самостійно на незайнятих землях. Так виникли в нашому краї окремі села. Приблизно в цей час, тобто в другій половині ХУІІ ст. і було засноване село Жигайлівка вихідцями з Правобережної України. (за версією авторів «Історії міст і сіл України» у 70-х рр. ХУІІ ст.). Багатство природи, чудові чорноземи давали можливість переселенцям швидко обжитися на новому місці. Основним заняттям селян було землеробство. Проте вони займалися і тваринництвом. Слобожани побудували млини, багато вітряків, заводили пасіки.

У царській грамоті 1688 року прописаний акт серпня 1681 року, у якому відзначалося, що «… Боромлянського уезду села Белки сотник Василий Лаврентьевич сын Ковальчук с женой и детьми продали ахтырскому полковнику Перекрестову в Боромлянском уезде в селе Жигайловке на речке Боромле мельничную плотину с амбаром , двором и винницей за 40 рублей». (Филарет «Историко- статистическое описание Харьковской епархии»; отд. Ш., М.- 1857 г., с.121) Так звучить перша письмова згадка про наше село. Цікаво, що коли у 1704 році Іван Іванович Перехрестов потрапляє у немилість до російського царя Петра І, то всі землі і маєтки полковника навколо Тростянця відбиралися у казну, за винятком Жигайлівки (додаток 2).

У Жигайлівці була козацька сотня, яка входила до Охтирського полку. Козацькі слобідські полки проіснували до 1765 року, відігравши значну роль у захисті південних кордонів Російської держави. Відомо, що у 1689 році козаки із Жигайлівки, Боромлі і Білки у складі слобідських полків брали участь у тяжкому бою у Чорній долині проти турецько –татарської агресії, з 1500 чоловік залишилися живими лише 150 козаків. Після перемоги над шведами Петро І готувався до нової вйни із Туреччиною і наказав побудувати на південь від Бєлгородської охоронної лінії так звану українську лінію. На її побудову було задіяно 20 тисяч слобідських козаків і селян з кіньми і волами, підводами, лопатами, сокирами, ломами. На будівництві лінії працювали козаки і селяни сусідніх сіл, зокрема й Жигайлівки. Тоді була приказка: «Поорали, посіяли та нікому жати. Пішли наші козаченьки лінію копати» ( Артюшенко М.М. Старожитності Тростянеччини. – Тростянець, 2002 – с. 91, 95).

Козацька служба була нелегкою. Смерть - супутниця козака. Постійна участь у боротьбі проти турків і татар відривала козаків від їх сімей і господарства. Станом на грудень 1764 рік у Жигайлівській козачій сотні налічувалося козаків - 51, «свойственників» (родичів, близьких і дітей) козаків – 462, підпомічників – 459. Підпомічники ( пізніше - компанійці) не виставляли на службу козаків, але повинні були їх утримувати. Із цих людей збирали гроші для купівлі коней ( по двоє на кожного козака), збруї, сідел, одягу, провіанту, під час походу використовували як погоничів. Ще були підсусідки, які власного господарства не мали, тому грошей не платили, але працювали на козака, живучи у його родині. Відомість 1764 року , у якій наводяться дані про кількісний склад козаків, підпомічників тощо, була створена з метою збирання податків на наступний рік: із свойственників з кожної душі по 10 копійок, а з під помічників – по 40 копійок. » ( Артюшенко М.М. Старожитності Тростянеччини. – Тростянець, 2002 – с.97)

Із березня 1765 року Охтирський слобідський козачий полк згідно з рішенням цариці Катерини ІІ припинив своє існування. Цим остаточно було ліквідовано козацтво у Слобідській Україні, сама назва «Слобідська Україна» перестала вживатися. На базі козацького полку був створений Охтирський польовий гусарський полк, який проіснував до 1918 року. Вільні козаки були перетворені у звичайне «податное сословие». Підпомічники стали державними селянами.

У 1870 році у с.Жигайлівці розквартирувався особовий склад та штаб 1-го дивізіону 9-го уланського Бургундського Його Королівської Величності Принца Августа Віртенберзького полк. У 1880 році у с.Жигайлівці були розквартирований перший ескадрон першого дивізіону 10-го уланського Одеського Його Високості Герцога Нассаульського полку.

Переселенці вважали себе вільними государевими людьми, але козацька старшина, привілеї, якої царський уряд всіляко підтримував, поступово захоплювала все більше і більше земель, посилювала експлуатацію селянства, примушуючи його виконувати натуральні та грошові повинності.

Панщина в с. Жигайлівці була чи не найбільшою в окрузі. Якщо офіційний розмір панщини – 2 дні на тиждень, у Краснопіллі, Висторопі – 3 дні на тиждень, то у Жигайлівці 3-4 дні, про що свідчить «Перепис слобожанських полків Хрущова 1732 р. (Д.І. Багалій Історія слобідської України», «Сумщина в історії України: навчальний посібник»). У 1732 році жигайлівський піп Стефан мав 58 кріпаків та землю, жигайлівський сотник Роман Карпов - 23 кріпаки (районна газета «Ленінська правда», № 8 (4071), від 17.01.1961року). У результаті процесу закріпачення населення села Жигайлівки поділилося на дві частини – одна частина, де земля належала сільській общині, друга частина – де земля і самі селяни належали поміщикам. ( Перерва І.Є., Яценко М.О. Історія села Жигайлівки і колгоспу ім.. Леніна, с. 4) До речі, згідно статистичних даних у 1732 році у селі Жигайлівка проживало 1 118 осіб, у 1773 році вже – 2 606 чоловік. Проте далі зростання чисельності населення на деякий період припинилося. У 1880 році жителів нараховується лише 2 408. Можливо, для жигайлян настали важкі часи . Згідно рапорту «Жигайловской приказной избы» відомо наприклад, що у 1788 році був неврожай і багато жителів села хотіли продати частину орних земель і лісів, щоб вижити. Але суд заборонив це робити.

Ікона_Петра_і_Павла_з_церковної_сторожки

Напевно, перша церква була побудована у слободі Жигайлівка зразу ж після її заснування. У 1681 році вже діяла дерев`яна Покровська церква. За повідомленнями Філарета у 1714-1716 р.р. у храмі Покрови Пресвятої Богородиці служили два священики: Парфен Яковлєв і Давид Ігнатьєв. У 1836 році було завершилося будівництво за кошти селян цегляної однопрестольної Покровської церкви. Попечителем будівництва був державний селянин Климент Ігнатенко. Старожили згадували, що для міцності розчину під час кладки цегли додавали яйця, які приносили жителі з дому. На кошти церковного старости Андрія Лісняка був зроблений іконостас. На середину ХіХ ст. церква мала 33 десятини орної землі. У храмі були церковні книги московського видання 1769, 1685, 1730 і 1735 років. Жалування священику складало 141 крб.12 коп., псаломщику – 35 крб.28 коп. (Артюшенко М.М. Старожитності Тростянеччини. – Тростянець, 2002 – с. 246).

Згідно з переписом 1732 року у селі працювала церковноприходська школа, де навчався один учень. Як окрема установа школа засновується у 1845 році.(Додаток 3).

Село після ліквідації кріпосного права

19 лютого 1861 р. Олександр ІІ видав маніфест, що скасовував кріпосне право. Жигайлівські селяни з великою надією і вдячністю зустріли цю звістку. Про це свідчить факт встановлення біля церковної сторожки на власні кошти жителів села погруддя «царю – освободителю». Сподівання звільнених селян не справдилися, так як не змінилося їхнє соціально-економічне становище. Вони були змушені платити подушний податок, а також непрямі податки: на цукор, на чай, тютюн, вироби з металу, горілку. Селяни страждали не від браку грошей, а від безземелля та гніту поміщиків.

Новітній період

На початок ХХ ст. до Жигайлівської волості Охтирського повіту у 1908 р. входили такі сільські товариства: Жигайлівське, Федоровське, Боровське, Бранцівське, Краснянське, Попівське, Кардашевське, Ясенівське, Мозгівське, Краснопільське. Згідно даних вміщених у праці М.М. Артюшенка «Старожитності Тростянеччини» у 1903 році у Жигайлівській волості налічувалось 12 поселень, 9 товариств, 1 393 дворів, 8 153 селян. Влада зосереджувалася у руках старшини Івана Олексійовича Білаша, волосного писаря Павла Михайловича Рампи, голови суду Федора Лаврентійовича Хітренка.

Діяло чотири одноденних ярмарки: Сретенський (2 лютого), Вербний (неділя), Троїцький (третій день Трійці) та Семенівський (1 вересня), куди привозили товару на суму до 3 тис. крб.. Третина його завжди продавалася. Протяжність ярмарків була близько кілометра, від нинішньої майстерні ПрАТ Райз -Максимко до місця розвалин цегельного заводу по вулиці Миру.

У 1910 р. для роз`їздів земського і ветеринарного фельдшерів та повитухи утримувалося троє коней, на що виділялося 150 крб. на рік.

У 1910 році існували ясла, які були облаштовані на кошти повітового та губернського земств. Керувала яслами завідуюча В.І.Дорошенко. Працювали няні і кухарка.

У 1907 році було побудовано дерев`яне приміщення школи, обкладене цеглою, на три класні кімнати, загальною площею 60 кв. сажнів. У цьому приміщенні була квартира для вчителя. Територія школи складала 417 кв. сажнів. Крім того, на початку ХХ ст. діяло земське народне училище та однокласна церковноприходська школа,а також початкова школа у Чернеччині. У шкільному музеї села зберігається Похвальний лист, виданий земським училищем 1912 року.

На початку ХХ століття священиком Свято-Покровської церкви був Григорій Шебатинський, дияконом –Яків Оранський, псаломщиком – Микола Хомський, старостою – селянин Василь Лозовий.

У 1910 році біля церкви відкрито пам’ятник царю Олександру ІІ з написом «От благодарных граждан слободы Жигайловка імператору Александру ІІ в честь освобождения крестьян от крепостного права». На відкриття приїздили священики із Охтирки та Харкова. Старожили згадували, що центр села тоді був дуже красивий. У центрі села стояли будинки багатих сімей Любарських, Вірьовок, Удовиченків. На місці нині розваленого 16-квартирного дому було подвір`я Вербицьких, жили піп і диякон. Помістя Власовських знаходилося у північній частині села, біля Барабашевого ставка.

Скасування кріпацтва призвело до зникнення дворянства як класу. Важливу роль стали відігравати підприємливі селяни. Широкого поширення набули промисли. Жигайлівка як і Білка, і Тростянець вважалися великими центрами цегельно-черепичного виробництва (с. 261. «Сумщина в історії України»).

Більшість землі села Жигайлівки належалапоміщикам: К.Власовському, княгині Карповій, сільським «багатирям» - Букші 300 десятин, Миколі Лісняку - 172 дес. поля і 120 лісу, Малижці – 75 дес., Павлові Левченку – 75 дес., попові Шабатинському – 45 дес. (газета «Ленінським шляхом», №117, 1.Х. 1966р.).

Селяни Жигайлівки брали активну участь у революції 1905 – 1907 років. Так у липні 1905 року селяни с. Жигайлівки взяли участь у розгромі панської економії Калюжне (пізніше Федоровка). Селяни-бідняки Комлик Федір і Гуменник Андрій привели з економії биків, привезли плуги та вози. Литвин Давид Васильович, Губар Петро Андрійович рубали панський ліс, але викликані козаки примусили селян повернути все в економію. Давида Литвина і Губара Петра без суду кинули до в`язниці. Розрізнені та малочисельні виступи селян були придушені властями. В країні почався період жорстокої столипінської реакції. Одним із засобів гасіння найгостріших соціальних конфліктів П.Столипін вбачав у проведенні аграрної реформи, яка не обминула й нашого села. В с.Жигайлівці з сільської общини вийшли селяни: Шептун Дмитро, Лозовий Павло, Удовиченко Онисій, Будник Яків, Білаш Тимофій та інші. Щоб зміцнити своє економічне становище селяни, переважно заможні вдавалися до послуг новоствореного селянського банку - брали гроші в кредит під заставу своїх земельних ділянок. Не всі сільські господарі витримували конкуренцію і чимало з них розорилися, наприклад, Шептун Дмитро; інші ставали заможними хазяїнами (Удовиченко Онисій). Реформа майже не зачепила поміщицького землеволодіння. Саме це, а також малоземелля великої кількості селян, тримало село у великій соціальній напрузі.

Та ось настав 1914 рік. Розпочалася Перша світова війна. З Жигайлівки змушені були йти на війну майже всі чоловіки здатні носити зброю. Війна ще більше загострила соціально-економічне становище в селі.

Село в роки української національно-демократичної революції та будівництва соціалізму

Звістка про падіння царського режиму досягла Жигайлівки в березні 1917 року. У селі зібралася сходка, на якій виступив представник есерів з промовою, закликаючи селян підтримати політику Тимчасового уряду. Сільський староста, підтримуючи попереднього виступаючого, промову не встиг закінчити. Селянка Васюк зі словами «Годі дурити людей!» стягла старосту за чинарку з трибуни. Цей факт свідчить про те, що Тимчасовий уряд не мав реальної підтримки в нашому селі.

За роки Першої світової війни сільське господарство нашого краю було в занепаді. У 1917 р. в Харківській губернії кожне четверте господарство не мало тяглової сили і не мало корів, кожне п`яте – було зовсім без будь-якої худоби. У цьому ж році в Охтирському повіті, а також в с. Жигайлівці посіяли лише 75,3% господарств (Статистический справочник по Ахтырскому уезду. Ахтырка, 1922г., с.19). Селяни Охтирського повіту, які перестали вірити обіцянкам Тимчасового уряду вирішити земельне питання через Установчі збори, стали на шлях самовільного захоплення поміщицьких земель. У відомостях Харківського Губернського земельного комітету говориться про самовільне захоплення поміщицьких земель селянами Жигайлівки: Чепігою Трохимом, Костенком Паньком., Азацьким Олексієм та Садовим Федором, про що повідомлялось у Харків 21 і 28 червня 1917 р.. (ЦГАОР.Ф 1327 д. 142 сл. 12, 13).

На фронтах Першої світової війни солдати, які повернулись в рідне село, познайомилися з більшовицькими ідеями. Саме вони й підбурювали селян на самовільне захоплення поміщицьких земель, проводили агітацію, з метою поповнення складу більшовицької організації повіту. Документи говорять, що більшовики у волостях Охтирщини, а також в Жигайлівці спиралися на солдат, які повернулися з фронту (ФАМ, дело 35, Л 22»). Жигайлівську бідноту в боротьбі з інакодумцями очолив Яценко Тимофій Кіндратович та представник Охтирського повіту Гронський. Отже, в селі, як і по всій Україні протидіяли різні політичні партії. У с. Жигайлівці найбільш організованими виявилися РСДРП(б). Коли в Росії відбувся більшовицький переворот, співвідношення політичних сил змінилося і в Україні. В Жигайлівці розпочав роботу щойно створений земельний комітет, який, керуючись ленінським «Декретом про землю» взяв на облік землі поміщиків та заможних селян: Миколи Лісняка, Букші, Малижки, Власовського, попа Шабатинського та інших.

Після більшовицької інтервенції російської Червоної Армії в Україну, наше село було втягнене у вир громадянської війни. За свідченнями старожилів «У Жигайлівці було багато заможних людей (згадує жителька хутору Мозгового Кириченко П.Й. 1905 р.н.), село розкололося навпіл, бо не всім подобалися більшовицькі заходи і багатьом було, що втрачати».

З весни 1918 р. наше село контролювали війська вірні Центральній Раді, але на початку 1919 р., внаслідок нового наступу більшовицьких військ, при допомозі партизанського загону Волощука, який із Краснопілля прямував у напрямку Жигайлівки, петлюрівські війська змушені були відступити. Відразу ж у селі був утворений ревком, до якого ввійшли: місцевий житель, комуніст Тимофій Яценко і житель с. Ясенок, безземельний селянин Василь Пузанов. Був створений також і комнезам. Головував у ньому Костенко, а Юхим Білан був членом комітету. Весною комнезамівці вийшли ділити та засівати поміщицькі землі.

7 серпня 1919 року всі населені пункти Тростянеччини були окуповані армією Денікіна. Відразу було оголошено: хліб з поділеної землі – звезти, корів і коней позводити до колишніх хазяїнів. В селі почалися розстріли активістів. Члена комнезаму Сергія Колісника розстріляли біля його двору, також було вбито Ігнатенка і Комлика. За зв`язок з партизанами були розстріляні Корній Кальченко та Яценко Прохір. Багатьох селян били у волості шомполами. Після нового наступу Червоної Армії та відновлення в селі радянської влади, повернувся в Жигайлівку Тимофій Яценко. Його обрали головою волосного виконавчого комітету, Юхима Білана – заступником і начальником продзагону. У той час у Жигайлівці налічувалося семеро партійних, тобто жигайлівська більшовицька організація була найчисельнішою у всьому повіті. Кожний член комітету незаможніх селян заповнював спеціальну анкету із 21 питання. Занесені дані перевірялися. Наприклад, Т.Д. Барабаш, член Жигайлівського волосного КНС, за анкетою був бідняком, проживав у родині померлого брата (дружина померлого і троє дітей), землероб, член партії більшовиків з 1919 р., арештовувався під час денікінської окупації, служив у царській армії у Першу світову війну і був у німецькому полоні. Освіту здобув у церковно-приходській школі. У вересні 1920 р. обраний головою комнезаму, отримував на посаді заробітну плату 4 080 крб. за місяць (с.74, М.М. Артюшенко «Новітня історія Тростянеччини).

Продовжувала діяти політика «воєнного комунізму, із селян примусово стягували продовольчу розкладку. Ця політика призвела до негативного ставлення до радянської влади не лише заможніх селян, а й середняків і навіть частини бідноти. Комнезами діяли до 1933 року. Головне їхнє завдання полягало у соціалістичній перебудові села.

За ініціативою демобілізованого балтійського моряка-комуніста В.І.Пузанова при підтримці парторганізації і комнезаму в селі була створена 18 вересня 1920 року комуна «Червона Зірка», перша у Охтирському повіті. До комуни першими ввійшли: Андрій Садовий, Кіндрат Яценко, Яків Бауман, Андрій Савоненко, Іван Самсоненко, Олександр Панкратьєв, головою комнезаму було обрано Пузанова В. Усі вони були бідняками: сім дворів мали один плуг, одного коня, дві корови, четверо свиней. ( Краеведческие записки Ахтырского музея. С. 79).

Комсомольська_організація_комуни_Червона_зірка(1934_р.)

За селом у полі стояла напівзруйнована поміщицька садиба К.І. Власовського. Саме тут і оселилися перші комунари. Перевезли туди все своє господарство.. Одержали колишню поміщицьку землю – 72 десятини (Газета «Ленінським шляхом» 1.Х.1966 р. №117. 4510).

У вересні 1920 року в с. Жигайлівці було конфісковано майно колишнього поміщика І.В. Павловського і передано дитячому притулку для сиріт, бідним селянам та родичам червоноармійців. Це посуд, тканина, одяг, різні господарські товари. Сам опис переданого майна займав 7 сторінок. (ДАХО Ф.Р. 432, оп. 1, спр. 91, арк. 51 зв.)

У березні 1921 року у волостях створюються повстанські групи селян, незадоволених політикою радянської влади. Повстанський рух офіційно називали бандитизмом. У Славгородському лісі діяла банда Маховицького, у Печинах переховувався з грабіжниками Сиркін. Одного разу, у липні 1921 року жигайлівські комнезамівці у сусідньому селі Бранцівці ліквідували 5 повстанських загонів. Забрали 150 гвинтівок, 8 наганів, 4 шаблі, багато патронів. (Газета «Ленінським шляхом» Х. 1966р. №117 45101, М.М. Артюшенко «Новітня історія Тростянеччини»). У 1921 році в комуну вступили Петро Шульга, Сумцов і Моїсеєнко (Краеведческие записки Ахтырского музея, с. 79). У Жигайлівці, як здавалося комунарам, були недостатні умови для побудови зразкової комуни. В цей час у селі Сосонка Охтирського повіту пустувала садиба колишнього купця Курилова з багаточисельними господарськими побудовами. Поряд було 300 десятин землі, лугові угіддя та ліси. Тому у серпні 1922 р. частина комунарів переїхала в с. Сосонку, а на початку жовтня 1922 р. туди переїхала вся комуна. У Жигайлівці залишився лише Пузанов. Новим головою комуни був обраний Садовий Андрій, секретарем парторганізації – Панкратьєв О.А., завгоспом – Савоненко Андрій (Краеведческие записки Ахтырского музея, с. 79). Багато комунарів жили у своїх садибах та мали присадибні ділянки і господарства, що свідчить про те, що хоч і називали вони себе комунарами, та по суті це було господарство артільного типу. Незабаром було організовано комуну в с. Семереньках. Туди посланцем з Жигайлівки був направлений Юхим Трохимович Білан, де й організував комуну в приміщенні жіночого монастиря.(Газета «Ленінським шляхом» І.Х.1966 р.).

З 1920 року розпочався бурхливий зріст Тростянецької комсомольської організації. У 1924 р. комсомольський осередок у складі 7 чоловік був створений у с. Жигайлівка. Секретарем обрали Дмитра Смілика. У 1925 році у сільській школі створюється піонерська організація. Її очолив Федір Сахно. На 1 січня 1922 року у Жигайлівській волості діяло 2 великих підприємства, 108 малих ( для прикладу, по Боромлянській – 8 великих, 83 малих). До дрібних належали:

• водяні і вітряні млини,
• олійниці,
• крупорушки,
• кузні і дрібні майстерні,
• тощо.

Найбільша кількість ткачів працювала на той час у Жигайлівській волості (230 чоловік), а в Тростянецькій їх було лише 6. Значного розвитку в Жигайлівському повіті набула торгівля, про що свідчить одноденний базар та дві ярмарки, що тривали 19 днів протягом року.

Не дивлячись на громадянську війну і зруйновану економіку України, село, за свідченнями очевидців (Левченко С.В.), залишалось багатим до суцільної колективізації. Добре розвинутим було тваринництво та землеробство, працювала парова мельниця, багато було вітряних млинів, добре розвивалося бджільництво (пасіки були в лісах, які пізніше забрали в колгосп). Із року в рік зростала мережа кооперативних товариств і на жовтень 1928 р. у Жигайлівці існували споживче, кредитне, буряківниче, меліораційне, тваринницьке, машинно - тракторне, промислове «Трудмука».За демографічним переписом 28 серпня 1920 року у Жигайлівській волості проживало 10 335 чоловік населення, з них:

• у с. Жигайлівка 4 991,
• х. Боровський 321,
• х. Миколаївський 91,
• с. Бранцівка , с.-х. Краснянка 3 464,
• с. Попівка 638,
• х. Кардашівка 274,
• с. Ясенок 872,
• х. Мозковий 392,
• х. Гапонівка 292.

На початок 1921 року були внесені корективи до перепису 1920 року. У 1921 році по Жигайлівській волості всього населення – 10 890чоловік, шлюбів за рік – 145, розлучень – 18, народжуваність - 486, смертність – 405, природній приріст – 81. У 1926 році був проведений Всесоюзний перепис населення. Село Жигайлівка входила у Боромлянський район, який було створено у березні 1923 року. У вересні 1930 року два райони, Тростянецький і Боромлянський, об`єднано у один – Тростянецький. За переписом 17.12.1926 року: Назва сільрад, населених пунктів Кількість господарств Населення Переважаюча національність всього в т.ч. не селянського типу всього в т.ч. жінок Жигайлівська с.р. 1 185 41 6 357 3 267 Українська Боровський (Чернеччина) 86 - 385 191 -//- Жигайлівка 929 23 5 171 2 673 Українська Мозковий 81 3 442 224 -//- Мозківська економія 15 15 27 12 -//- Миколайовський (Розенбергів) 19 - 104 58 -//- ур.Браківщина 1 - 3 2 -//- Дернова 17 - 89 38 -//- Коханий 37 - 136 69 -//-

Наступний перепис проведено у січні 1937 року, але дані не були оприлюднені.( с.25, М.М. Артюшенко «Новітня історія Тростянеччини).

 Примусове створення колгоспів та голодомор 1932 – 1933 рр.

Й. Сталін на початку 1928 року в умовах надзвичайних заходів по ліквідації «кризи хлібозаготівель» висунув лозунг суцільної колективізації, так як колгоспи були зручною формою, за допомогою якої можна було легко викачувати ресурси в державний бюджет, а заразом покінчити з «багатирями» - головним ворогом радянської влади.

В нашому селі перший колгосп був організований у 1928 р.. Посівна кампанія відбувалася на Великдень. Керівництво колгоспу примусило школярів, під страхом виключення з школи, йти в колону по чотири. Спереду йшов комсомолець з червоним прапором та їхали на возі приїзжі Новгородцев І.М. та Островерхов, направлені партією для підняття села, робітники м. Харкова. Для колгоспу були виділені кращі землі, «Гамазей» - запас зерна. У 1929 році в с. Жигайлівці розпочалася масова агітація з метою залучення людей у колгосп. Селяни були навчені гірким досвідом (поля першого колгоспу заросли бур`яном) і тому неохоче ставали на таку пропозицію. До селян були застосовані методи примусу: «холодна кімната» в сільській раді, направлення в районну «холодну».

У приміщенні школи були зібрані селяни, перед якими виступив Новгородцев, а з натовпу чулися голоси: «Що приїхали організовувати колгосп?». «Так, - відповів Новгородцев, - мене послала партія допомогти вам побудувати щасливе життя». На цих зборах було створено колгосп ім. Будьонного, головою, якого став Новгородцев Іван   Миколайович. Першими членами правління були: Маюня Тихін Тимофійович, Бугай Дмитро Васильович, Клець Антон Ігнатович, Хитренко Євдокія, Шкабура Федір Данилович та ін. У цей час також були організовані колгоспи: ім. Леніна – голова колгоспу Островерхов, ім. Ворошилова – голова Тарсов Єпіфан Іванович, ім. Молотова - голова Гладкий Іван Тихонович, ім. Сталіна – голова Логоша Василь Васильович, членами правління були: Зарізенко Герасим Васильович, Костенко Петро Іванович, Костенко Матвій Пилипович,Скороход Кузьма Петрович, колгосп ХІУ партз`їзду (пізніше від нього відокремився колгосп «Комунар») - голова Литвин Федосій Олексійович, «Перемога» - голова Мірошниченко Гордій Мусійович та «Фрунзе». Колгосп ім.Сталіна поділявся на три бригади (перша – від Дегтяревого яру до Вайлового, друга – від Вайлового до Костенкового, третя – від Костенкового яру до цегельного заводу).

У 1929 р. Рада Праці і Оборони СРСР прийняла постанову «Про організацію машинно-тракторних станцій». МТС була створена в м. Тростянці. Саме вона і обслуговувала колгоспи с.Жигайлівки. Урожайність по колективних господарствах села була низькою: озимої пшениці отримали 8 ц, ярої – 10 ц, цукрові буряки – 127 ц з га.. Пояснювалося це перш за все невисоким рівнем землеробства, агротехніки та трудової дисципліни (деяка частина колгоспників не виробляла мінімуму трудоднів).

Трактористи_1-ї_бригади.

Про ліквідацію кризи хлібозаготівель в с. Жигайлівці згадує старожил Левченко С.В.: «По дворах ходили активісти, так як люди здавать зерна не хотіли. Деякі селяни схитрували – самі стали активістами, щоб до них не заходили. Активісти ходили три рази по дворах із залізними заточеними палицями, якими шукали зерно в землі на подвір`ї. На третій раз забрали все, навіть квасолю. До числа активістів входили: Бугай Дмитро, Клець Антон, Сахрон Варка, Яценко Явдоха». Зривників хлібозаготівель було суворо засуджено і покарано. (Додаток 4). У 1931 р. піся хлібозаготівель жителі с. Жигайлівки залишилися без продовольства. Картоплю не саджали, бо поїли. У травні 1932 року за зрив сівби цукрового буряка та ранніх зернових жигайлівські колгоспи: ім. Сталіна, ім. Леніна та ім. Будьонного були занесені до «Чорної дошки». Одноосібний сектор села засіяв лише 30% від плану. 1932 року з`явилися перші ознаки голоду - пухли люди, хоча смертельних випадків не було. Взимку 1933 р. почали вмирати жителі села. Спочатку робили гроби, потім – ящики, а далі трупи прив`язували до дошки і закопували. (Додаток 5). Випускників 1933 р. не було, бо всі померли з голоду. Навесні вже не везли на цвинтар – померлі валялися по селу. В жигайлівці були випадки людоїдства і трупоїдства. Старожили пам`ятають жахливі факти: Мицик Параска поїла своїх дітей. Бойко Єфимія Луківна (нині покійна) розповідала, що була свідком, як до купи трупів незаритої загальної могили підходила людина і рубала людське м ясо. Жителька села Донець Ганна Костянтинівна, якій у роки Голодомору було 12 років, пригадує: «Марфина Малижка жила по Великій вулиці, нині вулиця Леніна. Ця жінка збожеволіла від голоду. Зарізала доньку Настю та сина Василя. Потім зварила їх. Сама теж померла. Довго сільські діти боялися навіть ходити біля її подвір`я». Левченко С.В. став очевидцем того, як сусідка Устя Кладичевська їла чоловіка. Ці жахливі факти говорять самі про себе. Село заросло бур`яном. Влітку 1933 р. з району в Жигайлівку були направлені для прибирання трупів Козел М.Г. і Клець П.П.. Вони на віз збирали померлих, за що отримували 16 кг житньої муки в місяць. На центральному кладовищі померлих скидали в ями 5Х5 м і глибиною 2,5 м . Бували випадки заховання ще живих, але вже слабких. Наприклад, спроба поховання Комлика Мирона, якого врятувала жінка, не дозволивши забрати його на воза. Трупами заповнили чотири ями (по 50-60 чоловік) і великий погріб, тобто на самому центральному кладовищі було поховано близько 300 чоловік ( нині там стоїть Хрест жертвам голодомору). Крім цього поховання у братських могилах під час голоду є на шкільному кладовищі та на цвинтарях по вулиці Розенберів (нині Північна) та Чернеччині (нині Шевченка), могили по дворах, погребах, полях та лісах, зникли цілі вулиці, наприклад, Петрушівка. Клименко П.І згадує, що під час голодомору вимерла більша половина села. Про значне зменшення населення свідчить статистика Тростянецького відділу РАГСУ про кількість народжених немовлят по Жигайлівській сільській раді: у 1929 році народилася 251 дитина, у 1932 р. -104, у 1933 р. – лише 26 малюків. Ще не розвіявся трупний сморід у спустілих хатах, а з Росії їхали в село переселенці. Багато з них повернулися назад. Деякі сім`ї залишились, наприклад, Кісєльова М.В., Зєлєнчонка. За словами секретаря КП(б)У «голод довів селянам, хто тут господар. Він коштував мільйонів життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!». Поступово село почало відроджувати зруйноване колективізацією та голодомором 1932-1933 рр. господарство. У Жигайлівці, як і по всій Україні проводилась культурно-освітня кампанія. Ще на початку 30-х у селі була проведена велика робота по ліквідації неписьменності. За даними земської статистики до 1917 р. у нашому краї з кожних ста селян лише 11 вміли читати і писати (Статистический справочник Харьковской губернии, с.12). Після занять дорослих у лікнепах Жигайлівка стала селом суцільної письменності, хоча багато хто з них умів лише розписатися. По колгоспах села були відкриті хати-читальні. Будувалися нові сільськогосподарські об`єкти: тваринницькі ферми, виробничі приміщення. Піклувалося керівництво села про дозвілля та культурний розвиток жителів. Під керівництвом голови сільради Петра Забари у 1939 р. була зруйнована велика сільська церква, а з уламків (бо майже жодної цеглини не залишилось цілої, внаслідок міцності розчину, на якому вона кріпилася) був збудований сільський клуб на 300 місць. У ньому комсомольці організували гурткову роботу. (До речі, досить швидко він розвалився). Напередодні Другої світової війни кожен колгосп села мав свою вантажну автомашину, проектувалося будівництво електростанції, але мирне життя було перерване нападом фашистської Німеччини.

Село в роки Другої світової війни.

На фронтах Другої світової війни билися 450 жителів Жигайлівки. У селі залишилися переважно жінки, неповнолітні та літні люди. Наприкінці літа 1941 р. колгоспи Жигайлівки почали готуватися до евакуації. Були вивезені тваринницькі ферми, сільськогосподарські машини, трактори, комбайни. Тваринницькі ферми евакували такі колгоспники: Сиволоцький Михайло Дмитрович, Мозговий Павло Романович, Пиріг Варвара Іванівна, Шило Василь Васильович, Яценко Тимофій Павлович, Удовиченко Калістрат Оврамович, Никода Кіндрат Матвійович, Гуменник Олексій, Шелегеда Трохим Михайлович, Комлик Мотря Іванівна, Гусарова Ганна Павлівна, Решітько Іван Іванович, Покотило Іван Васильович, Будник Дмитро Тимофійович, Рябокінь Семен Федосійович та інші. З тракторами та комбайнами поїхали в глибокий тил: Бугай Максим Олександрович, Шило Ганна Олексіївна, Северин Афанасій Іванович, Бугай М., Яценко Тимофій Павлович, Рябоконь Василь Степанович, Костенко Єфросінія Микитівна, Донець Поліна Григорівна, Загорулько Домна Данилівна. Для організації підпільної роботи та партизанського загону в с. Жигайлівці Тростянецький райком партії залишив Забару П.М. – голову сільради, Васютенка А.С. – уповноваженого карного розшуку та директора школи Крючка К.В.. Підпільна трійка встановила тісні зв`язки з жителями Жигайлівки, але Крючко К.В. зрадив, здавшись німцям, видав своїх товаришів, список активістів та явочні квартири. (Додаток 6). Розпочалася люта розправа над жителями села. Німці та поліція на чолі з Сущим Я.Я. і рядовими поліцаями Колісником П.К., Решітьком І.М. та іншими робили обшуки у хатах активістів. Так у Білаша І.М., у хаті якого була явка, знайшли зброю. Багато селян було заарештовано, але схопити Забару та Васютенка їм не вдалося. Фашисти та поліція розраховували кривавим терором залякати населення, примусити його відмовитися від допомоги партизанам та боротьби. Розлючені невдачею, окупанти разом із колаборантами почали вішати та розстрілювати жителів села. Так Гладкого Андрія повісили вдома на воротях. Були також повішені у сучасному центрі села, на березах: Назаренко Василь Панькович, Трипільська Наталія, Трипільський Василь, Перетятько Митрофан, Шелегеда Сергій Тимофійович, Шелегеда Харитина та багато інших. Розстріляли: Демченко Євдокію Яківну, Білан Ганну Павлівну, Коломійця Федора Мусійовича, Касяненка Данила, Зубка Олександра, Чепігу Якова, Смілика Федосія, Ігнатенка Михайла та інших. Німці прорахувалися. Жителі села продовжували надавати підтримку партизанам. Та поліцаї все ж вистежили Забару та Васютенка в хаті у Демченків. Після короткої перестрілки партизани відступили до лісу, де в нерівному бою загинули смертю хоробрих. Та жителі Жигайлівки все ж не схилили голови перед окупантами. Файл:Example.jpgПам`ятник чертвам фашизму в Чернеччині.jpg, На початку 1943 року знову був організований партизанський загін на чолі з першим активістом колгоспного будівництва Маюнею Т.Т., який контролював територію навколо Жигайлівки та сусідніх сіл. Боротьба з ворогом все більше посилювалась і внаслідок об`єднаних дій Радянської Армії та партизанських загонів закінчилася поразкою гітлерівських військ. Село Жигайлівка було визволене радянськими військами серпня 1943 року, в результаті Курської наступальної операції. (Додаток 6). Відразу ж в селі відбулися збори, на яких було прийняте рішення – взяти під контроль колгоспне майно, що не встигли знищити окупанти. Та від колгоспного майна мало, що лишилося. Господарські будівлі, виробничі об`єкти були зруйновані. В колгоспах не лишилося ні робочої, ні продуктивної худоби. Фашисти завдали збитку колгоспам на загальну суму 1,5 млн. карбованців. Війна ще тривала. Необхідно було напружити всі сили, щоб швидше розгромити ворога, завоювати мирне життя. У Жигайлівці вже як і в інших визволених населених пунктах почали піднімати з руїн господарство та налагоджувати виробництво. Не дивлячись на великі труднощі, всі колгоспи Жигайлівки повністю виконали державне замовлення 1943 р. . Селяни взяли участь у зборі грошей з особистих заощаджень у фонд оборони країни. Навесні 1944 р. в село повернулися трактористи з технікою. Згарища і руїни побачили прибулі на рідній землі. Тяжко їм було бачити розорення колгоспів, та ще більшим був біль втрати рідних і близьких, які віддали життя, захищаючи Батьківщину. Та життя йшло вперед, владно закликаючи до нових подвигів. Колгоспники Жигайлівки поступово налагоджували виробництво. План весняних польових робіт 1944 р. був виконаний при допомозі МТС. Переможно закінчилася Велика Вітчизняна війна. З 450 жителів, що пішли на фронт, 360 загинули. Багато односельців за проявлений в боях героїзм були нагороджені орденами і медалями. Шульга Семен Никифорович за проявлений героїзм при форсуванні річки Одер та наведення на ній переправи був нагороджений най вищою відзнакою Зіркою Героя Радянського Союзу. (Додаток 6). Іншим прикладом героїзму є Панченко Іван Олексійович – простий колгоспник, який війну закінчив у Берліні, нагороджений Орденом Червоної зірки, двома орденами Слави, медалями. Особисто захопив у полон німецького офіцера, ризикуючи життям, врятував у бою командира, у хвилину небезпеки врятував прапор своєї частини. Був тричі поранений… Ці приклади солдатського героїзму свідчать по те, що й жителі нашого села зробили великий внесок у перемогу над ворогом.

Село в роки повоєнної відбудови і «хрущовської відлиги». 

У перші повоєнні роки відбудову сільського господарства в с. Жигайлівці було розпочато провадженням у життя постанови ЦК ВКП(б) «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарських артілей у колгоспах», прийнятої восени 1946 р.. Порушення статуту у колгоспах с. Жигайлівки виявили у неправильному використанні сільськогосподарських угідь, розбазарюванні трудоднів, у надмірному розширенні упраУ цьому ж році так само були об`єднані колгоспи села ім. Ворошилова, ім. Сталіна, «Комунар» (стара назва «Лан») з центром на території останнього. Головою правління став Могилка Микита А.О. Насправді укрупнення жодних позитивних наслідків не дало, хоча офіційно було оголошено про зростання матеріально-технічної бази колгоспів, у яких знаходилось 6 вантажівок, закріплено 7429 га землі, 855 працездатних жителів села. На початок 1951 р., як і по всій країні в селі розгорнулося соціалістичне змагання між бригадами, фермами, ланками та окремими колгоспами. Незважаючи на ці заходи, врожай і приріст продукції зростав повільно. Низький рівень оплати трудодня, порушення принципу матеріальної заінтересованості колгоспників, планування, що не враховувало конкретних умов та інші недоліки стримували розвиток сільськогосподарського виробництва. Ці причини були офіційно визнані вересневим Пленумом ЦК КПРС 1953 р.. влінських штатів, зрівнялівці у оплаті праці та інших важливих питаннях. Внаслідок активної діяльності партійних організацій в період 1946-1949 рр. ці недоліки було ліквідовано. На кінець 40-х рр. в селі поступово зміцнювалась матеріально-технічна база, внаслідок підтримки, яку надала держава. У Жигайлівку надходили нові сільськогосподарські машини,будматеріали, пальне , добриво. У вересні 1950 р. з метою подальшої інтенсифікації розвитку сільського господарства в Жигайлівці розпочалося укрупнення колгоспів. На загальних зборах, де були присутні члени трьох колгоспів («Перемога», імені Леніна, імені Будьонного, розташовані на півдні села), було, як завжди, одноголосно вирішено об`єднати три колгоспи в один – ім.. Леніна з центром на території колгоспу ім. Будьонного. Головою правління об`єднаного колгоспу став обраний Манірка Є.О. У цьому ж році так само були об`єднані колгоспи села ім. Ворошилова, ім. Сталіна, «Комунар» (стара назва «Лан») з центром на території останнього. Головою правління став Могилка Микита А.. Насправді укрупнення жодних позитивних наслідків не дало, хоча офіційно було оголошено про зростання матеріально-технічної бази колгоспів, у яких знаходилось 6 вантажівок, закріплено 7429 га землі, 855 працездатних жителів села. На початок 1951 р., як і по всій країні в селі розгорнулося соціалістичне змагання між бригадами, фермами, ланками та окремими колгоспами. Незважаючи на ці заходи, врожай і приріст продукції зростав повільно. Низький рівень оплати трудодня, порушення принципу матеріальної заінтересованості колгоспників, планування, що не враховувало конкретних умов та інші недоліки стримували розвиток сільськогосподарського виробництва. Ці причини були офіційно визнані вересневим Пленумом ЦК КПРС 1953 р.. Велику роботу в організації колгоспного будівництва проробив посланець партії Стояновський Федір Пилипович, який прибув у село 6 серпня 1953 року. За плечима в нього були служба в армії з 1939 по 1953 роки, численні фронтові дороги: воював на Волзі, обороняв Москву, звільняв Кишинів, Прагу, був у Берліні. Працював у контррозвідці. Учасник Параду Перемоги в Москві. Воював у Монголії і Стояновський Ф.П.

                                                                                                                                             Китаї. Нагороджений багатьма орденами і медалями. На загальних зборах колгоспники одноголосно обирають його головою правління.

У 1957 р. колгосп придбав електростанцію на 30 квт. на свято Великого жовтня у хатах колгоспників ім.Сталіна вперше в історії села Жигайлівки загорілися «лампочки Ілліча». Було обладнано майстерню (придбали токарний та свердлильний станки). При допомозі електричного струму розпочали механізувати трудомісткі процеси на токах, у майстернях, на фермах. У 1957 р. за ініціативою та під керівництвом Стояновского Ф.П. був побудований цегельний завод, на будівництво якого пішли активно працювати випускники 4-го випуску Жигайлівської середньої школи. Одночасно проводилася радифікація села. Колгосп ім. Сталіна придбав інструменти для духового оркестру. Поступово покращувався матеріальний та культурний рівень життя селян.

У 1956 р. колгоспи села Жигайлівки продали державі: 

Колгосп Зерно М`ясо Молоко Овочі Ім. Сталіна 74,9 т. 31 т. 177 т. 50 т. Ім. ЛЗростання врожайності основних сільськогосподарських культур за п`ятирічку після 1953 року характеризується такими даними: Колтосп ім. Сталіна Урожайність цнт. з га 1953 р. 1958 р. Зернових без кукурудзи 8,6 15,3 Кукурудзи 5,2 22,1 Цукрових буряків 142 212

Колгосп ім. Леніна Урожайність цнт. з га 1953 р. 1958 р. Зернових без кукурудзи 10,6 15,6 Кукурудзи 7 22 Цукрових буряків 156 226

Ці дані свідчать про ріст продуктивності худоби (за звітами колгоспів за 1953-1958 рр.). Колгосп ім. Сталіна Вироблено продукції тваринництва Одиниці виміру 1953 р. 1958 р. Зростання у % Молока на фуражну корову кг 660 2206 334 Молока на 100га с.г. угідь кг 36 227 630 М`яса на 100га с.г. угідь (у живій вазі) кг 15,6 36,7 222 Настриг вовни на 100га с.г. угідь кг 25 32 128

Колгосп ім. Леніна Вироблено продукції тваринництва Одиниці виміру 1953 р. 1958 р. Зростання у % Молока на фуражну корову кг 1106 2430 213 Молока на 100га с.г. угідь кг 110 238 216 М`яса на 100га с.г. угідь (у живій вазі) кг 21,8 41,5 190 Настриг вовни на 100га с.г. угідь кг 34 52 152

Наведені в таблицях цифри свідчать про позитивні зрушення у розвитку сільського господарства Жигайлівки. Керівництво колгоспів пояснювало успіхи, що були досягнуті за ці роки, насамперед укрупненням господарств. Саме тому, за ініціативою партійних організацій колгоспів ім.. Сталіна та ім.. Леніна на загальних зборах села, 8 грудня 1959 р. ці господарства були об`єднані у єдиний колгосп ім. Леніна. Його головою був обраний Стояновський Федір Пилипович. На цьому і був завершений процес укрупнення колгоспів с. Жигайлівки. еніна 189 т. 21 т. 147 т. 60 т.

З початком 60-х років поступово покращувався добробут селян. За останнє десятиріччя було збудовано багато виробничих приміщень. У середньому кожного року перебудовувалось 25-30 будинків колгоспників. Гордістю села була двоповерхова школа на 400 місць, збудована у 1967 році за кошти колгоспу, двоповерхова контора, лікарня на 25 ліжок, пологовий будинок. До послуг жителів села стала до ладу в 1968 р. автоматична телефонна станція на 50 абонентів. В Жигайлівці з 1959 року було введено пенсії по старості, виплату по листах тимчасової непрацездатності, щорічні відпустки для колгоспників. Кращі працівники отримали змогу здійснювати туристичні поїздки, як по країні, так і за кордон. Для дошкільнят і малят у кожній бригаді організовано дитсадки та ясла, де безкоштовно утримувалися діти. При середній школі була влаштована їдальня, в якій учні груп продовженого дня одержували сніданки та обіди за рахунок колгоспу.

Отже, ці факти свідчать, що в 60-х рр. соціальне становище жителів села покращилося.

Село в 70-х – 1991 рр.

На кінець 60-х рр. за розвитком колгоспного будівництва та економічними показниками колгосп ім. Леніна села Жигайлівки був одним з найкращих у районі. Велика заслуга в організації життєдіяльності господарства голови колгоспу Стояновського Ф.П.. Саме він у той час зробив колгосп мільйонером. Поступово зростає врожайність зернових. У 1974 році колгосп здав державі найбільше хліба за всю історію існування – 3200 т і виконав план на 109%. Хоча поряд з успіхами були й недоробки: план чотирьох років п`ятирічки по продажу молока було виконано на 94%, м`яса - на 81%, вовни – на 82%, половина корів колгоспу дала у середньому на фуражну корову в 1974 р. всього 1860 кг, тобто майже як у 1966 р. Та вже у найближчі роки ці недоліки були виправлені. У 1975 р. надій на одну фуражну корову склав 2361 кг, зросли й інші показники. За Ф. Стояновського була прокладена бруківка з с. Жигайлівки до с. Боромлі (у плані мала пройти через Чернеччину, що було б значно ближче і дало б поштовх для розвитку цього кутка села, але, на жаль, через розбіжності у поглядах з тодішнім боромлянським головою колгоспу, задумане не здійснилося). У 1976 р. змінюється керівництво колгоспу: головою стає Яцун, пізніше Сотник В.І. Не виправдала себе новинка по доїнню корів «карусель» (кругле приміщення, у яке по черзі впускали корів на барабан, який обертався по колу; поки здійснювався повний оберт, корова видоювалась) і від неї відмовилися. Хоча колгосп і продовжував виконувати взяті зобов`язання, все ж поступово втрачав передові позиції. У період перебудови значно знизилися основні показники валового виробництва продукції. В Жигайлівці при перевірці паперів бухгалтерії колгоспу було викрито великі махінації з грошима, з приводу чого відбувся судовий процес. Про це повідомила газета «Ленінським шляхом» у статті під назвою «Жигайлівські махінатори». У 80-ті роки керівництво колгоспу експериментувало з нововведеннями у тваринництві. Так у 1981 р. став до дії молочний комплекс, де були застосовані новинки: подача видоєного молока по трубах у резервуари, автоматизоване миття корів та інше, але так само, як і «карусель» швидко вийшов із користування і сотні тисяч карбованців були затрачені марно. Крім того на початку 80-х рр. був зруйнований цегельний завод. Будівництво нових виробничих приміщень та будинків стало більш проблематичним, зменшено робочі місця. Не дивлячись на це в кінці 80-х по 1990 рр. на привізних матеріалах було побудовано близько 30-ти будинків для колгоспників та вулиця Житомирська (10 будинків) для переселенців, постраждалих від аварії на ЧАЕС. У період 70-80-х рр.. кількість учнів у Жигайлівській середній школі зменшилася з 400 до 200. Учні вели активну пошукову роботу, пов`язану із загиблими визволителями села в роки Великої Вітчизняної війни, вели жваву переписку з болгарськими однолітками. Болгарські школярі неодноразово приїздили в нашу школу. Свідченням інтернаціональної дружби є посаджена неподалік школи «Алея дружби».У 70-80-ті роки учні школи активно допомагають колгоспу, особливо в період літніх канікул: пасли велику рогату худобу, овець, працювали помічниками комбайнерів, вантажниками зерна на автомашинах, на току та інше. У 1986 р. Жигайлівська школа взяла активну участь у втіленні в життя програми поєднання виробництва з навчанням. Учні старших класів регулярно брали участь у ранковому доїнні корів, а потім поспішали на уроки в школу, де вчилися, дрімаючи. Крім цього 7-10-ті класи були розбиті на ланки, які за жорстким графіком займалися відгодівлею бичків, пропускаючи при цьому заняття в школі. Не зважаючи на це, з 16-ти учнів випуску 1986 року три отримали медалі, шість вступили до вищих навчальних закладів, двоє – до технікумів. Тільки два випускники залишилися працювати в рідному колгоспі. Отже, ідея прищепити любов до колгоспного виробництва не спрацювала. Село Жигайлівку не обійшла стороною Афганська війна. Вісім односельців виконували на території Афганістану так званий інтернаціональний обов`язок: Лозовий Володимир, Скороход Василь, Клименко Олександр, Бабенко Микола, Колісник Василь, Ганненко Микола, Донець Володимир – всі мають медалі, а Малимон Олександр, нагороджений орденом «Червоної Зірки».

Майже відразу після аварії на ЧАЕС у 1986 р. туди було відправлено Пирога Антона для ліквідації наслідків. Він працював безпосередньо у четвертому енергоблоці станції. Крім нього ліквідаторами аварії були: Нігматулін Л.С.(1986 р. охорона), Опара І.П., Ківер М.А., Єсипчук Василь та Кузьменко Василь брали участь у вивезенні людей з 30-ти кілометрової зони.

У період 1965-1991 рр. торгівля в с. Жигайлівці була представлена у формі споживчої кооперації. Функціонувало 5 торгових точок: продовольчий, промтоварний та господарчий магазини – у центрі села(додаток ), продуктовий у Чернеччині, продуктовий на вулиці Леніна (Лан) (Додаток. Торгівля Жигайлівки хворіла тими хворобами, що й увесь СРСР: блат,черги, недоброякісні товари в «навантаження» до якісних, відсутність багатьох найменувань продуктів першої необхідності (сир, ковбаса, сметана і тд.).

Не зважаючи на всі негаразди, добробут селян в цей період, поступово підвищувався. Про це свідчать автомобілі, які масово стали з`являтись у Жигайлівці на початку 80-х рр., холодильники, пральні машини, телевізори та інші сучасні товари.

 У 80-ті роки сільську раду очолювала Колісник Клавдія Борисівна. Під час її головування велося інтенсивне будівництво приміщення сільської ради, поштового відділення, відділення ощадного банку, аптеки, сільського будинку культури тощо.

Село в роки розбудови самостійної української держави (1991-2005 рр.).

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року ситуація у селі, як і в державі почала змінюватись. Гостра економічна криза, в якій перебувала Україна, стала ще більше поглиблюватись, що було закономірним процесом, характерним для так званого «перехідного періоду».

Реформування економіки на ринкових засадах, структурна перебудова промисловості, створення ефективної системи економічної кооперації всередині країни – ось найголовніші завдання, які потрібно було вирішити. Економічна криза особливо гостро далася взнаки у сільському господарстві. Не було забезпечено паритетність у ціноутворенні на продукцію сільського господарства і промисловості. Навіть після проголошення незалежності продовжувався процес визискування села. У першій половині 90-х загострюється проблема з пальним. У 1990 р. рейсовий автобус за маршрутом Тростянець – Жигайлівка – Тростянець здійснював уже 3 рейси у день замість 5-ти, а в кінці 90-х, теж три рейси, але на тиждень. У другій половині 90-х все частіше земля залишалася незораною на зиму. Сіяти зернові культури стали в землю, оброблену дисковою бороною, грошей ледве вистачало на пальне, тому земля практично не удобрювалась. У жахливому становищі опинився автомобільний та тракторний парк колгоспу. Майже вся техніка працювала після списання, так як з початку 90-х рр.. вона не оновлювалась. Практично все вироблене колгоспом йшло на придбання паливно-мастильних матеріалів та запчастин до техніки і, як наслідок, падіння валового виробництва з кожним роком у основних видах сільськогосподарської продукції. Про це свідчать такі дані: Вид продукції 1987 р. 1990 р. 1998 р. Валовий збір зерна (без кукурудзи) 8277 т 9077 т 3428 т Врожайність зернових 33,5 ц з га 36,8 ц з га 20 ц з га Всього надоєно молока 2427 т 2867 т 787 т Надоєно з однієї корови 1814 кг 2293 кг 1124 кг

З 1996 року колгосп перестав виплачувати зарплату працівникам. Колгоспники змушені були «оббивати пороги» контори, просячи виписати в рахунок зарплати м`са, олії, соломи та інше. Селяни стали шукати інші засоби до існування, а саме: розширення підсобного господарства і утримання його переважно за рахунок крадіжок з колгоспу. У приватному секторі значно збільшилося поголів`я корів, свиней. Крім городу почали оброблювати 0,5 га землі, яка була надана у довгострокове користування в пп. 90-х рр.. У 1990 р. колгосп ім. Леніна очолив Бублик Юрій Тимофійович. За його керівництва дещо покращилось соціально-економічне становище села. На початку 90-х рр.. зросли показники валового виробництва. У селі було заасфальтовано декілька вулиць, а також дорога до с. Боромлі.З середини 90-х була розпочата газифікація села, але на 2000 рік жоден будинок не був газифікований, хоча райдержадміністрація ще в 1998 р. відзвітувала про «голубий вогник» в с. Жигайлівці. Бублик Юрій Тимофійович був обраний народним депутатом Верховної Ради України ІІ скликання. (Додаток 8). Вперше представник с. Жигайлівки піднявся на трибуну українського парламенту і брав участь у творенні законів України. У цей період колгосп придбав ковбасний цех для переробки продукції на місці, але він так і залишився тільки мрією колгоспників, бо не був встановлений. За роки депутатства Бублика Ю.Т. також придбали американський комбайн «Джон-Дір», за який на протязі 5-ти років колгосп змушений був розплачуватись зерном, врожай якого поступово почав знижуватись. Один із місцевих поетів відгукнувся на цю подію так:

                                            КСП комбайн придбало -

Називається «Джон-Дір».

   З нас за «Дона» здерли сало,
                                           А за «Дір» здеруть і здір.

З 1997 р. посаду голови КСП ім. Леніна обіймає Місан О.М.. Соціально-економічна ситуація в селі ще більше загострюється. Колгосп із «мільйонера» перетворюється на «лежачий» у кінці 90-х рр.. Новий керівник намагається експериментувати з метою покращення становища в господарстві. Колгосп відмовився від утримання овець, яких налічувалось до 1500 голів, і у 1999 році закупляє 5100 гусей, з яких на кінець року залишилося 2600. Перед 2000 Новим роком цими гусьми-мучениками (дуже худі) підприємство розрахувалося з селянами у рахунок заборгованості. Поголів`я 1972 р. 2000 р. ВРХ 2750 гол. 2160 гол. Свиней 2600 гол. 900 гол.

Місан О.М. намагався поповнити колгоспну скарбницю за рахунок неколгоспників. За надані послуги вчителі, медики та працівники культури змушені були платити КСП втричі більше, ніж колгоспники. Зрозуміло, що цей «місцевий геноцид», наповнюваність колгоспної каси не вирішив, так як неколгоспних сімей у селі були одиниці. Також цей захід був спрямований і проти непокірних, що вийшли з колгоспу, з метою їх покарання. Не зважаючи на всю консервативність укладу, суспільне життя в Жигалівці у 90-х рр.. дещо демократизувалося, хоча, як і раніше члени КСП залишалися фактично підневільними «голови-поміщика». Напередодні звітно-виборних зборів у селі почав з`являтись анонімний «самвидав», часто у віршах, переважно критичного змісту, де викривалися діяння діючого голови колгоспу. У 90-х рр.. в Жигайлівці діє осередок Комуністичної партії, лідером якого на той час був фанатично відданий цій справі Клименко П.Г.. Завдяки активній діяльності комуністів та кризовому становищу господарства, село у другій половині 90-х рр.. на виборах президента України підтримує ліві партії – 75% жителів села у другому турі виборів віддали свій голос за Петра Симоненка. Як у суспільному, так і в освітянському житті села відбулися великі зміни. Значно зменшилася кількість учнів – з 200 у 80-х рр.. до 130 в кінці 90-х. збідніла матеріальна база школи. Учні здають гроші на придбання м`яча на урок фізкультури, призи переможцям виховних заходів та інше. Традиційним стало проведення ремонту школи на кошти батьків учнів та виконання ремонтних робіт самими вчителями. У канікулярний час вчителі ремонтують меблі, класи, косять траву, полять цукрові буряки, щоб заробити цукор для школи та інше на свою мізерну зарплатню, та ще й з великими затримками у виплаті, вчителі повністю купляють канцтовари, методичну літературу, програмні документи та ін.. Всім цим, як засобами виробництва, в минулому забезпечувала держава. Разом з цим педагоги школи гідно беруть участь у районних та обласних конкурсах, спортивних турнірах. На початку 90-х рр.. в Жигайлівській загальноосвітній школі було обладнано комп`ютерний клас, але внаслідок частих відключень електроенергії у зимовий період учні ними користувалися рідко.

Культурне життя села, як і по всій Україні, на кінець ХХ ст. перебувало не в кращому становищі. У пп. 90-х рр.. велику роботу по піднесенню культурного рівня Жигайлівки зроблено під керівництвом музичного керівника Будинку культури Бублик Катерини Семенівни. При СБК працювали гуртки співу і танцю, як для дорослих так і для дітей, фольклорно-етнографічний та драматичний. У селі регулярно проводилися концерти, в районі покази нашої художньої самодіяльності постійно відзначались грамотами у багатьох номінаціях. Учасники художньої самодіяльності беруть активну участь на тільки в обласних, але і у Всеукраїнських конкурсах, зокрема у фестивалі «Боромля». Виступи наших артистів неодноразово транслювалися по обласному телебаченню.

У другій половині 90-х рр.. сталися зміни і в торгівлі села. Після проголошення незалежності України розпочався процес поступового згортання державної кооперації. Замість цього відкриваються приватні торгові заклади, які успішно конкурують з державними (магазин «Єлена» Феденко О.В., 2000 р. магазин Дмитриченка О.А.). У другій половині 90-х перестала функціонувати сільська лікарня, діє лише амбулаторія, сільський клуб поступово перетворюється на руїну, у колгоспі ліквідовуються бригади, знижуються показники виробництва, розкрадається машинно-тракторний парк і т.д.

В 1995 році колгосп реорганізовано у КСП. Розпочато процес приватизації землі та майна. У 2000 р. проведено реформування:  замість КСП створено ТОВ агрофірму «Вікторія», сільгосппідприємство засноване на приватній власності на землю та майно, з вересня 2005 р. змінюються засновники у ТОВ АФ «Вікторія». З 2000 по 2006 роки відбувається судова тяганина стосовно переоцінки власників майна у господарстві. (З 1997 по 2000 рр. господарство очолює Місан О.М., з 2000 по 2002 рр. – Гробов В.П., з 2002 по 2003 р. – Гонтаренко М.А., з 2003 по 2006 рр. – Лапін О.М.). Після цих змін село стає частиною Півненківської філії ТОВ РАЙЗ-АГРО (Райз-Максимко), пізніше Шевченківської філії ПрАТ Райз-Максимко. 

У 90-х роках головою сільської ради був Крамаренко Анатолій Михайлович, на початку ХХІ ст. – Рябоконь Олександр Дмитрович. За керівництва сільського голови Пустовіт Тетяни Борисівни у 2003 -2005 рр. проведено газифікацію школи, заміну комп`ютерів у навчальному закладі на більш сучасні. Також у 2003-2004 рр. газифіковано за державні кошти вулиці Краснопільську та Шкільну ( на суму 102 тис. гривень, протяжністю 1200 м), Набережну (на суму 17 тис. гривень), введено в дію станцію катодного захисту (підрядник Тростянецьагроспецбуд). У 2005 р. із залученням державних коштів, місцевого бюджету, вуличних кооперативів на суму більше 500 тис. гривень було прокладено 6 610 м вуличних газопроводів по вулицях: Леніна, Миру, Заозерна, Житомирська, Зеленівка, Комсомольська (підрядник СПМК-9), газифіковано 150 житлових будинків, розроблено документацію для газифікації приміщення сільської ради, амбулаторії, контори. У 2004 р. на спонсорські кошти ТОВ АФ «Вікторія» замінено зруйнований пам`ятник з цегли на братській могилі радянських воїнів по вулиці Миру на пам`ятний знак із граніту. Продовжується традиція проведення вогників для працівників села, святкування обжинок, проведення районних змагань на базі села на приз Героя Радянського Союзу Шульги С.Н., творчих звітів «Весняний заспів», започатковано проведення Дня села із участю Сумської футбольної команди «Пресинг-2000». Сільський голова став відігравати у житті громади села важливу роль. З 2006 року сільським головою обирають Рябоконя Віктора Дмитровича. Проведено ремонт амбулаторії та відновлено вуличне освітлення за проектом ПРО ООН, здійснено заміну пам`ятника у Чернеччині. Таким чином, село Жигайлівка має своє багате і неповторне минуле. Жителі села переживали щасливі і трагічні сторінки історії, ніколи не стояли осторонь подій, які відбувалися в державі, любили свою землю і сумлінно працювали на ній.

Населення

Населення 700 осіб, 290 дворів. Тенденція до зменшення чисельності населення стала через перевищення рівня смертності над рівнем народжуваності та відтік людей працездатного віку із-за нестачі робочих місць та поганого забезпечення транспортного зв`язку. Переважна більшість населення працездатного віку зайнята в особистих селянських господарствах. Більше половини населення – пенсіонери.