Нескорені (підпільна група Бойка-Мостіпана м. Глухова)

Вступ

Війна… Страшне слово! Скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей?! Але це – і відвага, і мужність, і героїзм, і подвиг, і нарешті, Перемога! Така вистраждана, вимолена, досягнута неймовірною ціною – життям десятків мільйонів тих, хто поліг у сиру землю за мирне небо над головою.

З кожним роком усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни, але пам'ять щоразу повертається до минулого, адже те, що пережито, не забудеться ніколи! Це – подвиг, якого не знала історія.

З перших хвилин червневого ранку 1941 року, коли гітлерівська Німеччина підступно, без оголошення війни напала на Радянський Союз, війна увірвалася в юність наших дідів та прадідів, мов чорний смерч. «Підпалила» квітучу землю, затьмарила міста й села. Палала Україна, а німці все далі й далі йшли її територією.

Глухів був окупований німецькими військами з 7 вересня 1941 по 30 серпня 1943 року. І кожен з глухівчан був героєм: і ті, хто мужньо воювали на фронтах, і ті, хто в партизанських загонах, і ті, хто просто вірно чекали рідних з поля битви, наближаючи перемогу в тилу ворога. За період окупації фашисти закатували в місті 13 тисяч осіб.

Минають дні, відлітають у вічність. Уже стихли останні постріли гармат, настала тиша, прийшов мир, довгожданий, вистражданий, оплачений найвищою ціною – ціною крові, сліз. І нехай не згасає пам'ять про тих, хто приніс на вівтар свободи найдорожче – життя! Нехай кожен серцем осягне думку, утілену у словах: «Ніхто не забутий! Ніщо не забуте!»

Члени підпільної групи Бойка-Мостіпана

1. Бойко Олексій Михайлович, 1920 р.н., розстріляний німцями 6 травня 1943 р., похований у м. Глухові, Вознесенське кладовище (братська могила). Родичі не відомі.

2. Бойко Валентина Тимофіївна, 1895 р.н., мешкала по вул. Р. Люксембург, 52. 6 травня 1943 р. розстріляна гестапо, похована у м. Глухові, Вознесенське кладовище (братська могила). Родичі не відомі.

3. Вестфаль Лев Лаврентійович, 1920 р. н., адреса не відома, розстріляний німцями 6 травня 1943 р., похований у м. Глухові, Вознесенське кладовище (братська могила). Відомостей про родичів немає.

4. Волосевич Євген Васильович, рік народження й адреса не відомі, розстріляний німцями 06.05.1943 р., похований у м. Глухові, Вознесенське кладовище (братська могила). Відомостей про родичів немає.

5. Галаган-Скопенко Ольга Іванівна, 1919 р. н., адреса не відома, розстріляна німцями 06.05.1943 р., похована у м. Глухові на Вознесенському кладовищі (братська могила). Відомостей про родичів немає.

6. Іванков Олександр Іванович, 1916 р. н., де мешкав - невідомо, розстріляний німцями в травні 1943 р. Відомостей про родичів немає. Похований на Вознесенському кладовищі (братська могила).

7. Каранда Олександр Іванович, 1917 р. н., адреса проживання не відома, розстріляний німцями 6.05.1943 р. Похований на Вознесенському кладовищі (братська могила). Відомостей про родичів немає.

8. Корнєв Олександр Олександрович, 1913 р. н., адреса не відома, розстріляний німцями 6.05.1943 р. Похований на Вознесенському кладовищі (братська могила). Відомостей про родичів немає.

9. Мажуга Василь Павлович, 1923 р. н., мешкав по вул. Червона Гірка, 25; розстріляний 06.05.43 р. Родичі: Мажуга Катерина.

10. Мазій Михайло Семенович, 1920 р. н., адреса не відома, розстріляний німцями 06.05.1943 р. Похований на Вознесенському кладовищі (братська могила). Родичі не відомі.

11. Мостіпан Олексій Іванович, 1922 р. н., мешкав по вул. Карла Маркса, 76; розстріляний німцями 06.05.1943 р., похований на Вознесенському кладовищі (братська могила). Родичі не відомі.

12. Одноорко Дарина Іванівна, 1917 р. н., мешкала в с. Семенівка, розстріляна німцями 06.05.1943 р., похована на Вознесенському кладовищі (братська могила). Родичі не відомі.

13. Юрченко Павло Єфимович, 1915 р. н., адреса не відома; розстріляний німцями 06.05.1943 р. Похований: Вознесенське кладовище (братська могила). Родичі не відомі.

Підпільна діяльність учасників групи

Протягом 1941-1943 років у Глухові під час фашистської окупації діяла молодіжна підпільна патріотична група. Її члени, серед яких були військовополонені, працівники міського театру, комсомольці, слухали по радіо й поширювали серед населення повідомлення Радінформбюро, допомагали втікати з табору військовополоненим, викрадали в німців зброю і боєприпаси. Фашистські бандити, щоб зломити опір, волю й надію людей на повернення радянських військ, поширювали брехню про остаточний розгром Радянської Армії, про взяття Москви й Ленінграда. Майже щодня проводилися масові розстріли мирного населення. Але як не лютував скажений ворог, глухівчани передавали з уст в уста повідомлення Радінформбюро про бої на фронтах, про героїчну оборону міст Ленінграда, Москви, про запеклі бої на Волзі. У місті знайшлися сміливці, які поширювали серед людей ці повідомлення, піднімали в них дух і віру в неминучу перемогу. Восени 1941 року, коли гриміли запеклі бої на території Сумщини, учителька Перемозької школи, немолода вже жінка, мати трьох дорослих дітей Валентина Тимофіївна Бойко, переїхала до Глухова. Цей раптовий переїзд був пов'язаний з улаштуванням у лікарні пораненого сина, офіцера Радянської Армії Олексія Бойка. Його підібрали на полі бою в районі Новгород-Ciверського жителі одного з сіл, а потім з великими труднощами привезли до Глухова. Tут під виглядом цивільного, потерпілого від обстрілу, лейтенанта помістили в лікарню. Валентина Тимофіївна виходжувала Олексія. Сама зайнялася шитвом. До неї щодня приходило чимало людей замовити пошити щось для дітей. Жінка придивлялась до відвідувачів, вивчала. Приходили люди з навколишніх сіл: Семенівки, Баничі, Перемоги. Олексій видужував. Незабаром, шкутильгаючи, почав виходити на вулицю. Комсомолець. Офіцер. Він і не мріяв скоритися ворогові. Поки що заводив знайомства серед військовополонених, комсомольців. Щасливий випадок звів його з юним артистом міського театру Олексієм Мостіпаном. Цього вродливого, з красивим сильним голосом співака до війни знав мало не увесь Глухів. Юнак навчався в медичному технікумі, тут вступив до комсомолу. Проживав разом з матір’ю, бабусею і старшою сестрою Ларисою — дружиною офіцера Радянської Армії. Олексій Мостіпан весь час мріяв створити патріотичну молодіжну групу. З цією метою він дав згоду працювати в міському театрі, де потім влаштувалося і чимало його друзів. Разом з сестрою Ларисою і друзями Василем Мажугою, Михайлом Мазієм Олексій збирав зброю, боєприпаси і все це переховував у себе вдома. Коли Олексій Бойко розповів Мостіпанові про свої плани створити в місті підпільну групу, той гаряче підтримав його: -Альошко, та саме про це мріяв і я! Олексій Мостіпан допоміг другові влаштуватися в театрі. Так було створено патріотичну групу, керівником якої став Олексій Бойко, а комісаром Олексій Мостіпан. Незабаром до групи приєдналися комсомолець Лев Вестфаль, медсестра з села Перемоги, знайома матері Олексія Бойка, Ольга Галаган-Скопенко, учителька з села Семенівки Дар'я Одноорко, а також кілька військовополонених. Олексій Мостіпан з сестрою Ларисою почали у своїй квартирі систематично приймати повідомлення Радінформбюро й передавати їх надійним людям. Наступного дня про ці передачі з рідної Москви знало багато глухівчан. Темними ночами комсомольці-підпільники допомагали військовополоненим радянським воїнам переодягатися і тікати в ліс, а там і до лінії фронту. Так, Олексій Мостіпан допоміг військовополоненому Якову Димеру й ще кільком бійцям зв’язатися з партизанами. Олексій Мостіпан був непоганим художником і навчився підробляти окупаційні паспорти для втікачів. Періодично члени групи збиралися під виглядом проведення репетицій в міському театрі або на квартирі у Валентини Тимофіївни Бойко. Незабаром їм вдалося встановити зв'язки з одним з партизанських загонів. Підпільники допомагали партизанам діставати зброю, вибухівку. У квітні 1943 року Олексій Бойко і Олексій Мостіпан дізналися, що гітлерівці збираються провести в міському кінотеатрі якесь зборище. У друзів виникла думка підірвати приміщення кінотеатру разом з німецько-фашистськими загарбниками. Розпочали підготовку. 3 великими труднощами діставали вибухівку. Олексій Мостіпан вкрав у німців двісті штук запалів. До речі, з цими запалами він мало не спіймався. Виручили кмітливість і сміливість. Повертаючись із завдання, Олексій з Ларисою натрапили на німецький патруль. Але юнак не розгубився, він витяг німецький ліхтарик, освітив себе (він і сестра були добре вдягнуті) і, гордовито кинувши солдатам «хайль», попрямували, не зупиняючись. Певно, патрулі прийняли його за якогось «фольксдойче». Тільки коли прийшли додому, Олесь, витерши з лиця холодний піт, витяг із-за пазухи коробку з запалами. Певно, молоді патріоти не подбали, як слід про сувору конспірацію. Гестапівці та поліцаї помітили, що в місті діє підпільна група, дізналися про її центр, і невдовзі підіслали в групу одного із запроданців і помічників начальника Глухівської поліції Жер’еса. 25 квітня (за іншими джерелами 26 квітня) 1943 року вся група була заарештована. Два тижні катували, морили голодом юних патріотів, або давали їсти наваристий суп навпіл із сіллю, чим викликали в арештованих нестерпну спрагу, а води не давали. Це було жахливо. Разом з чоловіками в підвалі сиділи й жінки. Були заарештовані також мати Олексія Бойка Валентина Тимофіївна, Ольга Іванівна Галаган-Скопенко, сестра Олексія Мостіпана Лариса. Проте Ларисі друзі порадили не зізнаватися, що вона сестра Мостіпана, бо в неї було інше прізвище. Поліція не дізналась про це, і за відсутністю доказів про зв’язки з групою Ларису Іванівну відпустили. Усіх підбадьорювали Валентина Тимофіївна Бойко та Ольга Іванівна Галаган-Скопенко. Це була красива 24-річна жінка. У день страти вона відірвала від своєї блузки червоного ґудзика й булавкою викарбувала на ньому дату, число, місяць і рік. «Можливо, на вулиці комусь передам, бо це мій день смерті», — говорила Ольга. Щодня підпільників водили на допити. Вимагали дані про зв’язки з партизанами. Їм ламали ребра, відрубували пальці, вибивали зуби. Проте патріоти мовчали. Розповідають, що Олексій Мостіпан навіть співав у камері, демонструючи цим ворогові про свою нескореність. На допиті він плюнув в обличчя начальнику поліції Жер’єсу. Після цього його так побили, що він більше не піднімався. Була спроба організувати втечу з підвалу попід фундаментом. Копали землю залізним костилем, вийнятим з дверей. Коли вже робота наближалася до кінця, німці дізналися про підготовку до втечі й усіх піддали нелюдським тортурам. Рано-вранці 6 травня 1943 року на машинах, під охороною гітлерівців і поліцаїв, 17 патріотів було вивезено у Борок і розстріляно. Після звільнення міста від окупантів могили, де поховані патріоти, було «відкрито» і з допомогою медичної експертизи встановлено особи розстріляних. Це були члени підпільної патріотичної групи, усього сімнадцять чоловік. Серед них Олексій Бойко, Олексій Мостіпан, Михайло Мазій, Василь Мажуга, Дарья Одноорко, Ольга Галаган-Скопенко, Валентина Тимофіївна Бойко, Олександр Іванков, Павло Юрченко, Олександр Каранда, Олександр Корнєв й інші. Експертиза показала також, що більшість патріотів було поховано заживо. Вони вмерли мученицькою смертю.

Спогади старшої сестри Олексія Бойка Віри Михайлівни Бондаренко

Олексій був наймолодшим у нашій сім'ї. Звали ми його любовно Олесем. Виростав жвавим, бойовим хлопчиною. У дитинстві Олесь дуже любив коней. Пам’ятаю, ще добре не навчився ходити, як переліз через хвіртку, поспішаючи до колодязя, де пили коні воду. Хлопчина вчепився рученятами за хвіст вороного, і кінь відкинув Олеся на дорогу. На щастя, відбувся легкою травмою. Пізніше з запалом розповідав, як з вітерцем катався з циганами, які викрали його. Після уроків, у вихідні й літні дні, Олесь поспішав у колгоспну бригаду, випоював і ганяв на пасовисько своїх гривастих улюбленців. Після десятирічки мав намір вступити до Ленінградського кавалерійського училища. Дуже переживав Олесь, коли не склав екзамен з хімії. Усе ж він вступив до училища – піхотного. Юнак був закоханий у військову службу не менше, ніж у коней. Щирий і відвертий, захоплювався музикою, добре співав, грав на балалайці. У молодшого брата було багато друзів. Молодим пішов Олексій на фронт. З військової частини сповіщав мені, що був поранений у бою. Недолікувався на госпітальному ліжку, за власним проханням знову пішов на передову. Після повернення з евакуації, мені розповідали, що коли Олексій почув про загибель мого чоловіка, колишнього секретаря підпільного райкому партії Федора Бондаренка, пообіцяв жити заради мене й моїх дітей. Та нам вже не судилась бажана зустріч.

Автор статті(посилання на сторінку користувача)

Цибата Юлія Вікторівна