С. Жигайлівка

Назва

С. Жигайлівка

Географія

Розташування

Село Жигайлівка розташоване в долині річки Боромля, в оточенні мальовничих ставків «Барабашівський», «Середній», «Сестренець», «Зеленівський», «Одирванський» та інших, за 30 км від районного центру, за 10 км від села Боромля, за 18 км від залізничної станції Боромля. Загальна площа населеного пункту – 348,9 га землі. Площа господарської території Жигайлівської сільської ради – 7871,3 га. Більше 4000 га ріллі.

Історія

Давні часи

Археологічна карта нашого краю показує, що на території нашого району залишилось чимало слідів первісних людей, але в селі Жигайлівці поки що таких не виявлено. На території нашого краю нерідкісні знахідки кісток четвертинних тварин: мамонта, шерстистого носорога, вівцебика. Під час будівництва цегельного заводу 1957 року в нашому селі були знайдені кістки мамонта( Перерва І.Є., Яценко М.О. Історія села Жигайлівки і колгоспу ім. Леніна).

Відомо, що вперше люди оцінили всі принади місцевості нашого села ще в період раннього залізного віку. Після обстеження території села, проведеного у 1992-1994 роках, було включено до державного реєстру пам`яток археології Сумщини поселення в гирлі балки Сестрицького Яру, на лівому і правому берегах невеликого безіменного рівчака лівої притоки річки Ворскли та поселення на лівому березі річки Боромлі в урочищі Чернецький Ставок (по території пам`ятки пролягає грунтова дорога до хутора Шевченків Гай та проходить ЛЕП). Ці факти свідчать, що поселення людей тут були засновані вже в ранньому залізному віці.

У с. Жигайлівці, як і по Тростянеччині, пам`ятками скіфської доби (УІІ-ІІІ ст. до н.е.) були скіфські курганні могильники, які з часом стають дедалі менш помітними, тому що знаходяться на полях і постійно розорюються.

У 1804 році біля нашого села під час оранки землі була знайдена мідна посудина у вигляді сулії, де знаходилось 1100 срібних динаріїв епохи Юлія Цезаря, Трояна, Адріана, Сабіни, Антонія Пія, Фаустини Августи, Луція Віра, Коммода (69 – 192 р.р. н.е.) (Вестник Европы 1804 г.), а також у 1964 році - дві срібні посудини (ІУ – Уст. до н.е.), які належать до золотарських виробів ранньовізантійської роботи, які нині зберігаються у Сумському краєзнавчому музеї. Один із срібних глеків вражає вишуканим карбуванням зі сценами боїв та полювання на хижих звірів. Посудина завезена праслов`янами з Константинополя. Цей факт свідчить про те, що тут у ІІ-ІУ ст.., можливо, проживали племена черняхівської культури (анти) , які мали різнобічні торгово-економічні зв`язки. (Додаток 1).

У УІІІ – ХІІ ст.н.е. на території нашого краю знаходилися слов`янські укріплення, які були форпостами Київської Русі для захисту від кочового печеніжського і половецького Степу.

Новий час

Заснування села

З УІІІ по ХУІІ ст. наш край був надзвичайно рідко заселеним, господарчо-неосвоєним та незахищеним степом, відомим під назвою «Дике Поле». У першій половині ХУІІ ст. майже вся територія нашого краю перебувала під владою магнатсько-шляхетської Польщі. Умови Полянівського миру, яким закінчилась війна між Польщею та Росією (1632-1634 рр.) викликали суперечки про прикордонні землі, які тривали понад десятиріччя. В 1647 році Річ Посполита, в зв`язку із безперервними нападами кримських татар змушена була йти на певні поступки. До Росії відійшла частина територій, в тому числі і наш край. Російський уряд, з метою захисту кордонів сприяв заселенню «Дикого поля». Саме на цій території, тікаючи від гніту польських та російських поміщиків, поселялися українські та російські селяни.

У зв`язку з повстанням Павлюка у 1637 р., яке зазнало поразки, піднялася нова хвиля переселення українців на територію підвладну Росії (А.Слюсарський «Соціально-економічний розвиток Слобожанщини», 1964р. с. 39). Наймасовіше переселення спостерігалося влітку 1638 року. Всі питання прийому і влаштування переселенців у кожному окремому випадку вирішувались урядом. Іноді втікачі поселялись і самостійно на незайнятих землях. Так виникли в нашому краї окремі села. Приблизно в цей час, тобто в другій половині ХУІІ ст. і було засноване село Жигайлівка вихідцями з Правобережної України. (за версією авторів «Історії міст і сіл України» у 70-х рр. ХУІІ ст.). Багатство природи, чудові чорноземи давали можливість переселенцям швидко обжитися на новому місці. Основним заняттям селян було землеробство. Проте вони займалися і тваринництвом. Слобожани побудували млини, багато вітряків, заводили пасіки.

У царській грамоті 1688 року прописаний акт серпня 1681 року, у якому відзначалося, що «… Боромлянського уезду села Белки сотник Василий Лаврентьевич сын Ковальчук с женой и детьми продали ахтырскому полковнику Перекрестову в Боромлянском уезде в селе Жигайловке на речке Боромле мельничную плотину с амбаром , двором и винницей за 40 рублей». (Филарет «Историко- статистическое описание Харьковской епархии»; отд. Ш., М.- 1857 г., с.121) Так звучить перша письмова згадка про наше село. Цікаво, що коли у 1704 році Іван Іванович Перехрестов потрапляє у немилість до російського царя Петра І, то всі землі і маєтки полковника навколо Тростянця відбиралися у казну, за винятком Жигайлівки (додаток 2).

У Жигайлівці була козацька сотня, яка входила до Охтирського полку. Козацькі слобідські полки проіснували до 1765 року, відігравши значну роль у захисті південних кордонів Російської держави. Відомо, що у 1689 році козаки із Жигайлівки, Боромлі і Білки у складі слобідських полків брали участь у тяжкому бою у Чорній долині проти турецько –татарської агресії, з 1500 чоловік залишилися живими лише 150 козаків. Після перемоги над шведами Петро І готувався до нової вйни із Туреччиною і наказав побудувати на південь від Бєлгородської охоронної лінії так звану українську лінію. На її побудову було задіяно 20 тисяч слобідських козаків і селян з кіньми і волами, підводами, лопатами, сокирами, ломами. На будівництві лінії працювали козаки і селяни сусідніх сіл, зокрема й Жигайлівки. Тоді була приказка: «Поорали, посіяли та нікому жати. Пішли наші козаченьки лінію копати» ( Артюшенко М.М. Старожитності Тростянеччини. – Тростянець, 2002 – с. 91, 95).

Козацька служба була нелегкою. Смерть - супутниця козака. Постійна участь у боротьбі проти турків і татар відривала козаків від їх сімей і господарства. Станом на грудень 1764 рік у Жигайлівській козачій сотні налічувалося козаків - 51, «свойственників» (родичів, близьких і дітей) козаків – 462, підпомічників – 459. Підпомічники ( пізніше - компанійці) не виставляли на службу козаків, але повинні були їх утримувати. Із цих людей збирали гроші для купівлі коней ( по двоє на кожного козака), збруї, сідел, одягу, провіанту, під час походу використовували як погоничів. Ще були підсусідки, які власного господарства не мали, тому грошей не платили, але працювали на козака, живучи у його родині. Відомість 1764 року , у якій наводяться дані про кількісний склад козаків, підпомічників тощо, була створена з метою збирання податків на наступний рік: із свойственників з кожної душі по 10 копійок, а з під помічників – по 40 копійок. » ( Артюшенко М.М. Старожитності Тростянеччини. – Тростянець, 2002 – с.97)

Із березня 1765 року Охтирський слобідський козачий полк згідно з рішенням цариці Катерини ІІ припинив своє існування. Цим остаточно було ліквідовано козацтво у Слобідській Україні, сама назва «Слобідська Україна» перестала вживатися. На базі козацького полку був створений Охтирський польовий гусарський полк, який проіснував до 1918 року. Вільні козаки були перетворені у звичайне «податное сословие». Підпомічники стали державними селянами.

У 1870 році у с.Жигайлівці розквартирувався особовий склад та штаб 1-го дивізіону 9-го уланського Бургундського Його Королівської Величності Принца Августа Віртенберзького полк. У 1880 році у с.Жигайлівці були розквартирований перший ескадрон першого дивізіону 10-го уланського Одеського Його Високості Герцога Нассаульського полку.

Переселенці вважали себе вільними государевими людьми, але козацька старшина, привілеї, якої царський уряд всіляко підтримував, поступово захоплювала все більше і більше земель, посилювала експлуатацію селянства, примушуючи його виконувати натуральні та грошові повинності.

Панщина в с. Жигайлівці була чи не найбільшою в окрузі. Якщо офіційний розмір панщини – 2 дні на тиждень, у Краснопіллі, Висторопі – 3 дні на тиждень, то у Жигайлівці 3-4 дні, про що свідчить «Перепис слобожанських полків Хрущова 1732 р. (Д.І. Багалій Історія слобідської України», «Сумщина в історії України: навчальний посібник»). У 1732 році жигайлівський піп Стефан мав 58 кріпаків та землю, жигайлівський сотник Роман Карпов - 23 кріпаки (районна газета «Ленінська правда», № 8 (4071), від 17.01.1961року). У результаті процесу закріпачення населення села Жигайлівки поділилося на дві частини – одна частина, де земля належала сільській общині, друга частина – де земля і самі селяни належали поміщикам. ( Перерва І.Є., Яценко М.О. Історія села Жигайлівки і колгоспу ім.. Леніна, с. 4) До речі, згідно статистичних даних у 1732 році у селі Жигайлівка проживало 1 118 осіб, у 1773 році вже – 2 606 чоловік. Проте далі зростання чисельності населення на деякий період припинилося. У 1880 році жителів нараховується лише 2 408. Можливо, для жигайлян настали важкі часи . Згідно рапорту «Жигайловской приказной избы» відомо наприклад, що у 1788 році був неврожай і багато жителів села хотіли продати частину орних земель і лісів, щоб вижити. Але суд заборонив це робити.

Напевно, перша церква була побудована у слободі Жигайлівка зразу ж після її заснування. У 1681 році вже діяла дерев`яна Покровська церква. За повідомленнями Філарета у 1714-1716 р.р. у храмі Покрови Пресвятої Богородиці служили два священики: Парфен Яковлєв і Давид Ігнатьєв. У 1836 році було завершилося будівництво за кошти селян цегляної однопрестольної Покровської церкви. Попечителем будівництва був державний селянин Климент Ігнатенко. Старожили згадували, що для міцності розчину під час кладки цегли додавали яйця, які приносили жителі з дому. На кошти церковного старости Андрія Лісняка був зроблений іконостас. На середину ХіХ ст. церква мала 33 десятини орної землі. У храмі були церковні книги московського видання 1769, 1685, 1730 і 1735 років. Жалування священику складало 141 крб.12 коп., псаломщику – 35 крб.28 коп. (Артюшенко М.М. Старожитності Тростянеччини. – Тростянець, 2002 – с. 246).

Згідно з переписом 1732 року у селі працювала церковноприходська школа, де навчався один учень. Як окрема установа школа засновується у 1845 році.(Додаток 3).

Село після ліквідації кріпосного права

19 лютого 1861 р. Олександр ІІ видав маніфест, що скасовував кріпосне право. Жигайлівські селяни з великою надією і вдячністю зустріли цю звістку. Про це свідчить факт встановлення біля церковної сторожки на власні кошти жителів села погруддя «царю – освободителю». Сподівання звільнених селян не справдилися, так як не змінилося їхнє соціально-економічне становище. Вони були змушені платити подушний податок, а також непрямі податки: на цукор, на чай, тютюн, вироби з металу, горілку. Селяни страждали не від браку грошей, а від безземелля та гніту поміщиків.

Новітній період

Не зважаючи на всі негаразди, добробут селян в цей період, поступово підвищувався. Про це свідчать автомобілі, які масово стали з`являтись у Жигайлівці на початку 80-х рр., холодильники, пральні машини, телевізори та інші сучасні товари.

 У 80-ті роки сільську раду очолювала Колісник Клавдія Борисівна. Під час її головування велося інтенсивне будівництво приміщення сільської ради, поштового відділення, відділення ощадного банку, аптеки, сільського будинку культури тощо.

Село в роки розбудови самостійної української держави (1991-2005 рр.).

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року ситуація у селі, як і в державі почала змінюватись. Гостра економічна криза, в якій перебувала Україна, стала ще більше поглиблюватись, що було закономірним процесом, характерним для так званого «перехідного періоду».

Реформування економіки на ринкових засадах, структурна перебудова промисловості, створення ефективної системи економічної кооперації всередині країни – ось найголовніші завдання, які потрібно було вирішити. Економічна криза особливо гостро далася взнаки у сільському господарстві. Не було забезпечено паритетність у ціноутворенні на продукцію сільського господарства і промисловості. Навіть після проголошення незалежності продовжувався процес визискування села. У першій половині 90-х загострюється проблема з пальним. У 1990 р. рейсовий автобус за маршрутом Тростянець – Жигайлівка – Тростянець здійснював уже 3 рейси у день замість 5-ти, а в кінці 90-х, теж три рейси, але на тиждень. У другій половині 90-х все частіше земля залишалася незораною на зиму. Сіяти зернові культури стали в землю, оброблену дисковою бороною, грошей ледве вистачало на пальне, тому земля практично не удобрювалась. У жахливому становищі опинився автомобільний та тракторний парк колгоспу. Майже вся техніка працювала після списання, так як з початку 90-х рр.. вона не оновлювалась. Практично все вироблене колгоспом йшло на придбання паливно-мастильних матеріалів та запчастин до техніки і, як наслідок, падіння валового виробництва з кожним роком у основних видах сільськогосподарської продукції. Про це свідчать такі дані: Вид продукції 1987 р. 1990 р. 1998 р. Валовий збір зерна (без кукурудзи) 8277 т 9077 т 3428 т Врожайність зернових 33,5 ц з га 36,8 ц з га 20 ц з га Всього надоєно молока 2427 т 2867 т 787 т Надоєно з однієї корови 1814 кг 2293 кг 1124 кг

З 1996 року колгосп перестав виплачувати зарплату працівникам. Колгоспники змушені були «оббивати пороги» контори, просячи виписати в рахунок зарплати м`са, олії, соломи та інше. Селяни стали шукати інші засоби до існування, а саме: розширення підсобного господарства і утримання його переважно за рахунок крадіжок з колгоспу. У приватному секторі значно збільшилося поголів`я корів, свиней. Крім городу почали оброблювати 0,5 га землі, яка була надана у довгострокове користування в пп. 90-х рр.. У 1990 р. колгосп ім. Леніна очолив Бублик Юрій Тимофійович. За його керівництва дещо покращилось соціально-економічне становище села. На початку 90-х рр.. зросли показники валового виробництва. У селі було заасфальтовано декілька вулиць, а також дорога до с. Боромлі.З середини 90-х була розпочата газифікація села, але на 2000 рік жоден будинок не був газифікований, хоча райдержадміністрація ще в 1998 р. відзвітувала про «голубий вогник» в с. Жигайлівці. Бублик Юрій Тимофійович був обраний народним депутатом Верховної Ради України ІІ скликання. (Додаток 8). Вперше представник с. Жигайлівки піднявся на трибуну українського парламенту і брав участь у творенні законів України. У цей період колгосп придбав ковбасний цех для переробки продукції на місці, але він так і залишився тільки мрією колгоспників, бо не був встановлений. За роки депутатства Бублика Ю.Т. також придбали американський комбайн «Джон-Дір», за який на протязі 5-ти років колгосп змушений був розплачуватись зерном, врожай якого поступово почав знижуватись. Один із місцевих поетів відгукнувся на цю подію так:

                                            КСП комбайн придбало -

Називається «Джон-Дір».

   З нас за «Дона» здерли сало,
                                           А за «Дір» здеруть і здір.

З 1997 р. посаду голови КСП ім. Леніна обіймає Місан О.М.. Соціально-економічна ситуація в селі ще більше загострюється. Колгосп із «мільйонера» перетворюється на «лежачий» у кінці 90-х рр.. Новий керівник намагається експериментувати з метою покращення становища в господарстві. Колгосп відмовився від утримання овець, яких налічувалось до 1500 голів, і у 1999 році закупляє 5100 гусей, з яких на кінець року залишилося 2600. Перед 2000 Новим роком цими гусьми-мучениками (дуже худі) підприємство розрахувалося з селянами у рахунок заборгованості. Поголів`я 1972 р. 2000 р. ВРХ 2750 гол. 2160 гол. Свиней 2600 гол. 900 гол.

Місан О.М. намагався поповнити колгоспну скарбницю за рахунок неколгоспників. За надані послуги вчителі, медики та працівники культури змушені були платити КСП втричі більше, ніж колгоспники. Зрозуміло, що цей «місцевий геноцид», наповнюваність колгоспної каси не вирішив, так як неколгоспних сімей у селі були одиниці. Також цей захід був спрямований і проти непокірних, що вийшли з колгоспу, з метою їх покарання. Не зважаючи на всю консервативність укладу, суспільне життя в Жигалівці у 90-х рр.. дещо демократизувалося, хоча, як і раніше члени КСП залишалися фактично підневільними «голови-поміщика». Напередодні звітно-виборних зборів у селі почав з`являтись анонімний «самвидав», часто у віршах, переважно критичного змісту, де викривалися діяння діючого голови колгоспу. У 90-х рр.. в Жигайлівці діє осередок Комуністичної партії, лідером якого на той час був фанатично відданий цій справі Клименко П.Г.. Завдяки активній діяльності комуністів та кризовому становищу господарства, село у другій половині 90-х рр.. на виборах президента України підтримує ліві партії – 75% жителів села у другому турі виборів віддали свій голос за Петра Симоненка. Як у суспільному, так і в освітянському житті села відбулися великі зміни. Значно зменшилася кількість учнів – з 200 у 80-х рр.. до 130 в кінці 90-х. збідніла матеріальна база школи. Учні здають гроші на придбання м`яча на урок фізкультури, призи переможцям виховних заходів та інше. Традиційним стало проведення ремонту школи на кошти батьків учнів та виконання ремонтних робіт самими вчителями. У канікулярний час вчителі ремонтують меблі, класи, косять траву, полять цукрові буряки, щоб заробити цукор для школи та інше на свою мізерну зарплатню, та ще й з великими затримками у виплаті, вчителі повністю купляють канцтовари, методичну літературу, програмні документи та ін.. Всім цим, як засобами виробництва, в минулому забезпечувала держава. Разом з цим педагоги школи гідно беруть участь у районних та обласних конкурсах, спортивних турнірах. На початку 90-х рр.. в Жигайлівській загальноосвітній школі було обладнано комп`ютерний клас, але внаслідок частих відключень електроенергії у зимовий період учні ними користувалися рідко.

Культурне життя села, як і по всій Україні, на кінець ХХ ст. перебувало не в кращому становищі. У пп. 90-х рр.. велику роботу по піднесенню культурного рівня Жигайлівки зроблено під керівництвом музичного керівника Будинку культури Бублик Катерини Семенівни. При СБК працювали гуртки співу і танцю, як для дорослих так і для дітей, фольклорно-етнографічний та драматичний. У селі регулярно проводилися концерти, в районі покази нашої художньої самодіяльності постійно відзначались грамотами у багатьох номінаціях. Учасники художньої самодіяльності беруть активну участь на тільки в обласних, але і у Всеукраїнських конкурсах, зокрема у фестивалі «Боромля». Виступи наших артистів неодноразово транслювалися по обласному телебаченню.

У другій половині 90-х рр.. сталися зміни і в торгівлі села. Після проголошення незалежності України розпочався процес поступового згортання державної кооперації. Замість цього відкриваються приватні торгові заклади, які успішно конкурують з державними (магазин «Єлена» Феденко О.В., 2000 р. магазин Дмитриченка О.А.). У другій половині 90-х перестала функціонувати сільська лікарня, діє лише амбулаторія, сільський клуб поступово перетворюється на руїну, у колгоспі ліквідовуються бригади, знижуються показники виробництва, розкрадається машинно-тракторний парк і т.д.

В 1995 році колгосп реорганізовано у КСП. Розпочато процес приватизації землі та майна. У 2000 р. проведено реформування:  замість КСП створено ТОВ агрофірму «Вікторія», сільгосппідприємство засноване на приватній власності на землю та майно, з вересня 2005 р. змінюються засновники у ТОВ АФ «Вікторія». З 2000 по 2006 роки відбувається судова тяганина стосовно переоцінки власників майна у господарстві. (З 1997 по 2000 рр. господарство очолює Місан О.М., з 2000 по 2002 рр. – Гробов В.П., з 2002 по 2003 р. – Гонтаренко М.А., з 2003 по 2006 рр. – Лапін О.М.). Після цих змін село стає частиною Півненківської філії ТОВ РАЙЗ-АГРО (Райз-Максимко), пізніше Шевченківської філії ПрАТ Райз-Максимко. 

У 90-х роках головою сільської ради був Крамаренко Анатолій Михайлович, на початку ХХІ ст. – Рябоконь Олександр Дмитрович. За керівництва сільського голови Пустовіт Тетяни Борисівни у 2003 -2005 рр. проведено газифікацію школи, заміну комп`ютерів у навчальному закладі на більш сучасні. Також у 2003-2004 рр. газифіковано за державні кошти вулиці Краснопільську та Шкільну ( на суму 102 тис. гривень, протяжністю 1200 м), Набережну (на суму 17 тис. гривень), введено в дію станцію катодного захисту (підрядник Тростянецьагроспецбуд). У 2005 р. із залученням державних коштів, місцевого бюджету, вуличних кооперативів на суму більше 500 тис. гривень було прокладено 6 610 м вуличних газопроводів по вулицях: Леніна, Миру, Заозерна, Житомирська, Зеленівка, Комсомольська (підрядник СПМК-9), газифіковано 150 житлових будинків, розроблено документацію для газифікації приміщення сільської ради, амбулаторії, контори. У 2004 р. на спонсорські кошти ТОВ АФ «Вікторія» замінено зруйнований пам`ятник з цегли на братській могилі радянських воїнів по вулиці Миру на пам`ятний знак із граніту. Продовжується традиція проведення вогників для працівників села, святкування обжинок, проведення районних змагань на базі села на приз Героя Радянського Союзу Шульги С.Н., творчих звітів «Весняний заспів», започатковано проведення Дня села із участю Сумської футбольної команди «Пресинг-2000». Сільський голова став відігравати у житті громади села важливу роль. З 2006 року сільським головою обирають Рябоконя Віктора Дмитровича. Проведено ремонт амбулаторії та відновлено вуличне освітлення за проектом ПРО ООН, здійснено заміну пам`ятника у Чернеччині. Таким чином, село Жигайлівка має своє багате і неповторне минуле. Жителі села переживали щасливі і трагічні сторінки історії, ніколи не стояли осторонь подій, які відбувалися в державі, любили свою землю і сумлінно працювали на ній.

Населення

Населення 700 осіб, 290 дворів. Тенденція до зменшення чисельності населення стала через перевищення рівня смертності над рівнем народжуваності та відтік людей працездатного віку із-за нестачі робочих місць та поганого забезпечення транспортного зв`язку. Переважна більшість населення працездатного віку зайнята в особистих селянських господарствах. Більше половини населення – пенсіонери.