Історія села Камінь
Зміст
Розташування
Кролевецький район – район у північній частині Сумської області. Село Камінь знаходиться у південно – східній його частині на перетині річок Клевень та Сейм.
Залюднення
Залюднення території Кролевеччини, як і в цілому Сумщини, Чернігівщини почалося дуже давно. На території сучасної Кролевеччини серед давніх мешканців тривалий час переважало мисливство і рибальство. Мисливсько–рибальські племена досить густо розташовувалися на берегах нинішньої Десни та Сейму. Приблизно у VІІІ ст. до н.е. на берегах Сейму почали оселятися осілі землеробсько–скотарські племена, відомі під назвою скіфи-землероби, вони входили до скіфського державного об'єднання. У другій половині ХХ століття біля нинішнього с.Камінь виявлено сіверянський могильник. Всю територію сучасної Сумщини у VІІ – Х ст. населяло слов'янське плем'я сіверян. Недалеко від с.Камінь на території с.Воргол, с.Литвиновичі знайдено давньоруські городища. У 1239 р. у межі нашого краю вторглися монгольські орди, змітаючи все на своєму шляху, край після цих нападів зовсім обезлюднів. На величезних просторах Східної Європи, в Азії запанувала Золота Орда. У другій половині ХІV ст. Золота Орда вступила у смугу внутрішніх усобиць і жорстокої боротьби за владу. Тиск монголо–татар ослаб. У 50 – 70 – х рр. ХІV ст. Чернігово–Сіверщина, куди входили землі і сучасної Кролевеччини, ввійшла до складу Великого князівства Литовського. Край починає відроджуватися.
Назва
На початку ХVІІ ст. в межах сучасного Кролевецького району виникають поселення, що засновуються українськими селянами та козаками, які тікають від польсько–шляхетського гніту. У 1601 р. вихідцями з Правобережжя засновано Кролевець. Але основний приплив переселенців розпочався пізніше. Найімовірніше, с. Камінь виникло у період 1618-1628 рр., тому що саме Новгород–Сіверський староста Пісочинський володів селом до 1648 р. Частина переселенців, що рухалася із заходу на схід, просуваючись вздовж р. Сейм шукала зручних місць для переправи. Така переправа виникла біля сучасного с. Мутин, тут і засновано перше велике поселення людей. Дослідники вважають, що поселення біля Мутина було «издерле». Це пояснюється саме вдалою переправою через Сейм, якою можна було користуватися фактично весь рік на прямій дорозі із Новгород – Сіверського на південь. Багаті рибні місця, багаті на дичину ліси, гарна переправа швидко привабила велику кількість людей, рибний промисел давав значні доходи. Відсутність тиску властей давав відчуття свободи. Рибалки шукали нових рибних місць, тому і тягнулися вниз та вгору від переправи, частина з них оселялася на нових місцях, де було вдосталь риби. Землі були бідніші, слабші ніж в інших місцях, але все-таки придатні для ведення землеробства та скотарства, населення продовжувало займатися рибним промислом. Адже рибу поставляли і в міста Речі Посполитої, і в поселення Московського царства. Тож першими поселенцями села Камінь були рибалки, що шукали гарних рибних місць. Значні запаси води, достатньо добрі умови для ведення землеробства, велика кількість лісів, відсутність тиску з боку властей та великих землевласників давали можливість селу розбудовуватися. Найімовірніше, перших поселень було декілька, що знаходилися на невеликій відстані один від одного, про це свідчать назви частин села, що передаються від покоління до покоління і залишаються незмінними – «Біля Каменя» (Камень) – територія біля впаду р. Клевень в р. Сейм, де є великі виходи вапняків на поверхню, «Лісівка» - територія, що прилягає до соснового лісу, «Дубровка» - територія, що прилягає до змішаного лісу, «Пельоховка» - територія, що виходить до полів. Одночасно з просуванням українських селян Правобережної та Центральної України на схід йде за ними і нова влада. На новоприєднані землі були направлені польські комісари, «щоб зревізувати права на володіння за тутешніми власниками… й затвердженні в своїх правах королівськими грамотами» До кінця першої половини ХVІІ ст. Камінь вже входить до так званого «Мутинського дворця», про який часто згадується пізніше, як обєднання сіл Мутин, Камінь, Краснопілля, Билка, «Рождєствєнскоє» Такі навколишні села як Литвиновичі, Мутин, Тулиголове, Ярославець у першій половині ХVІІ ст. були вже нанесені на карту України, складену французьким інженером Гійомом Левассером де Бопланом, який, перебуваючи в 30 - 40 х рр. на польській службі, тривалий час працював в Україні. Соціальний і національний гніт, переслідування православної церкви викликали в Україні невдоволення всіх верств українського суспільства, яке переросло у всенародну визвольну війну проти польської шляхти (1648–1657 рр.) Саме в цей час с. Камінь ввійшло до складу Глухівської сотні Ніжинського полку, владу Пісочинського було скинуто. Частина жителів стала козаками, більшість з них були підпомічними козаками, тобто вільними, але повинні були забезпечувати військо худобою, фуражем, харчами. Після 1654 р. нинішня Кролевеччина ввійшла до складу Гетьманщини. Після смерті Б.Хмельницького Гетьманщина вступила в період Руїни. Сотенні міста переходили з рук – в – руки, палали у вогні нескінченних битв за владу, зазнавали пограбувань поляками, татарами, але жителі нашого села жили своїм звичним розміреним життям і лише від випадкових заїжджих дізнавалися про події, що вирували в Україні.
Історія
У 1664 р. с. Камінь приписано до гетьманського двору. Внаслідок загарбання і «скуповування» земель козаків тут виникають володіння представників козацької старшини. 9 березня 1669 р. гетьман Д. Многогрішний надав П.- Павловському монастирю « перевоз на р. Сейм и надлежащими до них озерами цале даемо». У листопаді 1702 р. в універсалі І.Мазепи говориться: «надам всех стану Мутинського рыбных ловлей половину… зачим приказуем дозорцем померенного стану нашого Мутинского абы коликол век там рыб що приберется, на две половине оный разделяючи едину половину до пререченой обители всегда отдавате…» 18 вересня 1707 р. видано наказ І. Мазепи Андрію Лизогубу (який володів землями в селі та біля нього) « закрить устроенный им наперешкоду перевозу Мутинському перевоз на р. Сейм, между с.Камень и Хижками, и е подтверждением, чтобы за перевоз Мутинскому отдавали належную повинность». У 1709 р. український гетьман І.Скоропадський подарував Марковичу Марку Аврамовичу млин водяний на р.Клевень і р. Сейм. Значна частина земель в с.Камінь та поблизу нього відійшла згодом до Анастасії Скоропадської, другої дружини І.Скоропадського, доньки Марковича Марка Аврамовича. У ХVІІ – ХVІІІ ст. значними землями в с. Камінь володіли нащадки Марковича М.А. У першій половині ХVІІІ ст. частиною земель також володів гетьман Апостол, а з 1738 р. вони відійшли генералу Штофельну у складі усього «Мутинського двора». Сам Маркович та Анастасія Скоропадських у таких віддалених маєтностях не бували, справи вели управляючі. Між с.Мутин та с.Камінь у 1702 році засновано Златоустівський чоловічий монастир. У 1718 р. ієромонахом Іоаном побудована церква Іоанна Златоуста. У 1733 р. монахи були переведені до Гамаліївського монастиря (Шостинський р – н), а його монахині переведені в Мутинський монастир, який став називатися Спаським дівочим. В 1786 р. монастир був ліквідований. У с. Камінь до монастиря були приписані селяни – кріпаки, які після знищення монастиря стали державними селянами, отримали земельні наділи і млин на р. Сейм. Маєток панів Марковичів почав будуватися у 1720 р., він був двохповерховий, на першому поверсі розташовувалися кімнати відпочинку, гостьові, їдальня, а на другому поверсі – спальні. У 1779 – 1781 рр. у селі налічувалося 93 двори, де проживало 142 дорослі жителі чоловічої статі. Із загальної кількості дворів 39 були козаки і 53 кріпаки. Козаки поділялися на виборних і підпомічників. Кріпаки відробляли панщину до 4 днів на тиждень і сплачували натуральний податок. У 20-х роках ХІХ ст. кріпаки вчиняли напади на садиби місцевих поміщиків, за що кількох селян було заслано до Сибіру. У 1782 р. с. Камінь увійшло до Мутинської волості Кролевецького повіту Новгород – Сіверського намісництва, з 1796 р. – Малоросійської, з 1802 р. – Чернігівської губернії. У кінці ХVІІІ ст.. – на паочатку ХІХ ст. є відомості, що землі у селі та навколо нього належали генеральному підскарбію Марковичу, сотнику Фененку, підморію Остроградському та незначні наділи були у козацької старшини та єврейських сім’ях. Селяни продовжували займатися окрім землеробства та скотарства рибним промислом, але за це право вони платили землевласникам спеціальний податок. На користь землевласників селяни у ХІХ ст. відбували панщину, а також різні повинності (будівництво і ремонт доріг, будівель тощо), сплачували натуральний податок (птиця, гриби, ягоди, полотно тощо), цей податок називався осінщина. Напередодні 1861 року в Камені налічувалося 59 дворів кріпосних селян, 74 двори козаків. Частина кріпаків працювала на горілчаному заводі Марковичів. У 1861 році селяни були звільнені від кріпосної залежності. За уставною грамотою селяни поміщиків Фененків одержали по 2 десятини 180 сажнів землі, а до реформи на одну ревізійну душу припадало близько 4 десятин. У 1883 р. у селі було 98 бідняцьких господарств, 3 двори з них мали лише присадибні ділянки і називалися городниками,37 господарств мали від 1 до 3 десятин, 40 господарств володіли від 10 до 100 десятин землі. Бідні селяни орендували землю на умовах половинщини і відробітків. Велика кількість селян працювала наймитами у панів та заможних селян, частина йшла на відхідні промисли в Таврію, на Катеринославщину та інші місця. У 1902 – 1905 рр. в Камені селяни неодноразово підпалювали урожай хліба і сіна в маєтку поміщиці Маркович, селяни чинили самовільні порубки панського лісу. Останніми представниками роду Марковичів у с. Камінь були Маркович Борис Миколайович, Маркович Олена Миколаївна та їх діти – Катерина та Микола. Катерина Борисівна народилася 1877 року, отримала домашню освіту, деякий час у маєтку батьків навчала селянських дівчат грамоті, була закохана у волосного лікаря. За трагічних обставин застрелилася 18 липня 1902 р. Була похована біля церкви, побудованою її батьком у 1890 р. у межах свого маєтку. На її могильному камені був напис: «Прими меня к себе Господь, конец моим мучениям кровавым, мой дух очистился й возрос и упал к стопам твоим правым». Останнім поміщиком із роду Марковичів у селі був Микола Борисович. За освітою – інженер, досить прогресивних поглядів, людина дієва та енергійна. На р. Клевень та р.Сейм Марковичі мали 4 млини, в 1913 р. Микола в одному з водяних млинів установив водяну саморобну турбіну, до якої приробили динамку, що могла забезпечувати електроенергією 50 електролампочок. Від млина протягнули дроти до поміщицьких будинків, весь панський маєток мав електричне освітлення. Борис Миколайович Маркович увійшов в історію села, як людина, що любила природу, чудовий знавець лісу, рослин. Саме він заклав парк біля свого будинку, де були представлені дерева із всієї Європи, невелика їх частина збереглася до наших днів. Олена Миколаївна була меценатом місцевого значення, вона дбала про освіту в селі, надавала матеріальну допомогу селянам, організовувала харчування дітей та їх догляд у літній час, за власний кошт закуповувала шкільне приладдя для шкіл. Медичної допомоги жителі села не мали до середини двадцятого століття. У 1864 році Кучеровським Іваном Єгоровичем відкрито перший клас і з цього часу почалася історія школи в с. Камінь. Мешканці села були люди релігійні, тому постійно дбали про церкву у селі. Останньою церквою була Троїцька, її будівництво завершилося в 1890 році. Церква розташовувалася в межах маєтку Марковичів, побудована коштом селян та коштом пана. Односельці розповідають, що церква була висока і дуже красива. Мала шість куполів, центральний був найбільший і найкраще оздоблений. Зверху на ньому був хрест, прикрашений позолотою, сріблом, мозаїкою, склом, дзеркалами. Цей хрест виблискував на сонці і його було видно далеко за межами села, стверджують, що його можна було побачити від Путивля. В середині церква була пишно прикрашена: фрески, мозаїка, ікони, велика кількість рушників, вишиванок, стіни пофарбовані, на стелі намальовані зображення ангелів. На одній із стін була зображена донька пана. На підлогах лежали коврові дорожки, столи вкриті вишитими скатертинами ручної роботи або ж купленими дорогими. Іконостас був позолочений. Навколо церкви було встановлено різьблену металеву огорожу. В свята біля церкви розташовували гойдалки, влаштовували гуляння. Батюшкою Троїцької церкви тривалий час був Андріївський Федір Самсонович. Після лютневої революції 1917 року загострилися суперечності між селянами та поміщиками. В квітні 1917 року в селі відбулася селянська сходка, вона ухвалила розподілити землі поміщиків Сніжка, Фененка, Марковича між селянами. Перші наділи отримали сімї бідняків і солдатки. У серпні 1917 року поміщики намагалися не допустити селян до наділів. Біднота організувалася навколо Скиби Єгора Давидовича, який на той час повернувся з Петрограда, де був членом Солдатської Ради і Неленя Семена Івановича, селянина. Селяни організували відсіч, поміщики відступили. У жовтні – листопаді 1917 року в селі створено комітет бідноти, який повинен був остаточно вирішити земельне питання. Саме в цей час поміщицькі родини та заможні єврейські сім'ї виїхали із села.
Новітня доба
У грудні 1917 року в с. Камінь була встановлена Радянська влада. В січні 1918 року створена Раду селянських депутатів, вона взяла на облік землю поміщиків та заможних селян, розгорнула підготовку до її розподілу. Першими революціонерами були Ананченко Ілля Миронович, Назаренко Павло Гнатович, Сущенко Петро Іванович (член партії більшовиків з 1914 року), місце збору було на квартирі Козла Карпа Федоровича. Наприкінці березня 1918 року с. Камінь захопили німецькі загарбники, разом з ними прийшла нова влада. У селі утворилася підпільна група, яку очолив Сущенко Петро Іванович, група розпочала боротьбу проти загарбників. Він же восени 1918 року сформував партизанський загін із селян – бідняків. У листопаді 1918 р. закінчилася Перша світова війна. Німецькі війська були виведені з України. 14 січня 1919 року у с. Камінь відновлено радянську владу. На загальних зборах обрали сільську раду. ЇЇ очолив Скиба Я.А., який у червні 1919 р. добровольцем пішов на фронт. У лютому 1919 р. створено більшовицьку організацію, до якої ввійшло 18 чоловік. ЇЇ очолив Сущенко П.І., який також став членом Кролевецького ревкому. Рада розпочала знову розподіл земель між селянами. У травні 1919 р. вперше в с. Петрівка була заснована сільськогосподарська артіль «Грозное». У цей час з Донбасу почала наступ «біла» армія генерала А.Денікіна. Наприкінці літа більшовицький режим на Лівобережній Україні був замінений на «денікінський». 14 жовтня 1919 року в село Камінь вступили денікінські банди. Денікінці грабували селян, чинили репресії, погроми. У грудні 1919 року денікінців було вигнано з села. Знову відновилася радянська влада, створено ревком. 2 лютого 1920 року відбулися вибори до сільської Ради, відновила роботу парторганізація. У червні 1920 року організовано комітет незаможних селян, куди ввійшло 26 чоловік. Головою обрано Овчаренко А.М. Було завершено розподіл землі між безземельними та малоземельними селянами. Вони стали здавати зерно за нормами продрозкладки. У кінці 1920 р. з допомогою робітників м. Кролевець відкрито кузню і прокатний пункт с/ г інвентарю. У 1921 р. від кожного двору зібрано по 1 пуду хліба і надіслано на допомогу голодуючим Поволжя, 28 селян з Воронезької і Самарської губерній переселилися до села. У 1923 році була створена комсомольська організація. Весною 1923 р. створено сільськогосподарське кредитне товариство, яке надавало селянам кредити, забезпечувало їх насінням, першими сільськогосподарськими машинами. З 1923 р. с. Камінь стало селом Кролевецького району. Окрему сторінку 20-х років займає намагання електрифікувати село. До 1916 року на р. Клевень та р. Сейм поблизу села було споруджено 7 гребель, на них діяли млини. Під час громадянської війни греблі було зруйновано На початку 20-х років дерев'яно – земляну греблю біля села було відновлено. В 1924 році в селі організувалося Камінське електротовариство на паях. У 1924 році придбано динамку для 15 електролампочок. У 1925 році комсомольці змогли провести електричне світло до 30 будинків. У 1926 -1927 рр. електрику провели по всьому селу. У 1927 році для потреб села на пайовій основі придбано і налагоджено електромолотарку. Правління електротовариства замовило в м. Харків проект на будівництво гідроелектростанції у 1925 р. Проект було зроблено та затверджено. У проекті навіть передбачено будівництво шлюзів для проходження барж по р. Сейм. Але грошей на будівництво ГЕС виділено не було. Електротовариство шукало кошти для спорудження ГЕС, але так і не вдалося їх знайти або зібрати. В 1928 році електротовариство було ліквідовано. Саме в цьому році утворилося в селі товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ) у яке ввійшло 16 чоловік, товариство в 1930 р. реорганізовано в кредитне с/г товариство « Новий шлях». Це і був перший колгосп у селі. Товариство клопотало перед Чернігівським с/г банком про відкриття кредиту на будівництво ГЕС. Кредит було отримано, але з переходом до колгоспної системи кредит передано Конотопському окружному с/г відділу. Млин і діючу електростанцію передано колгоспу «Новий шлях». Електростанція працювала до 3 вересня 1941р. Під час окупації села німецько – фашистськими загарбниками електростанція була зруйнована. У кінці 20-х років розпочалося розкуркулення та колективізація. До селян с. Камінь застосовували різноманітні засоби впливу. Якщо дорослі члени сім'ї не хотіли вступати до колгоспу і віддавати до нього добровільно худобу, с/г реманент, то всю сім'ю викидали з хати. Сім'ю могли залишити в селі за певних умов, або ж вислати за межі села. Відправляли сім'ї в Донбас, Сибір. Все майно передавалося колгоспам. Односельці згадували серед таких розкуркулених велику кількість сімей. Семенов Гнат був висланий з дружиною та синами на Урал. Сам Гнат та жінка померли на Уралі, а сини пізніше повернулися додому. Кононенка Петра із сім'єю вислано за межі села. Овчаренка Миколу також із сім'єю вивезено із села, його сестра - каліка Овчаренко Домнікія Йосипівна залишилася в селі, була учителькою. Розкуркулений був Дудка Купріян, члени його сім'ї розбрелися по родичах у різних селах. Ще згадують про сім'ї Пилипенка Титона Григоровича, Овчаренка Наума, Гапона Сергія, Ковпенка Матвія, Стулень Максима, Хилька Матвія, Коржа Степана, Стрибуля Михайла, Скиби Івана. Активісти, що проводили розкуркулення, Стрибуля Миколу заставили із засіків у коморі вимести до останньої зернини, із Скиби Івана зняли чоботи, хату продали. Селяни, що викупили хату Скиби Івана залишили його із сім'єю жити у цій хаті. Хату Пилипенка Титона перетворили пізніше на аптеку. Також ще згадують сім'ю Семенцових (Лістратенкових), сім'ю Хилька Кіндрата, якого разом з десятьма дітьми вигнано з хати, діти жили по родичах. Страшним лихом для України став голодомор 1932 – 1933 років. Ще у 1928 р. селяни почали відчувати нестачу продовольства – посухи, неврожаї підсилилися конфіскаційною політикою партії. Також на становищі селян відбилася політика колективізації – селяни до колгоспів віддали коней, корів, волів, багато реманенту. Виживали люди села за рахунок кінського щавлю ( опуцьки), цвіту акації, цвіту конюшини, збирали гнилу картоплю, сушили городню лободу, гриби, ґлід, дички яблук та груші, лісові ягоди, збирали жолуді, горіхи, рвали кору дуба. При можливості ловили рибу, раків, збирали річкових молюсків, полювали на дичину, звірів. Найбільш вживаним хлібом це були «щавляники», якщо залишалася полова, то її перемелювали, просіювали, могли додавати муки з кори дуба, пекли і їли. Часто юшку варили із шкіряних пасків. Якщо в сім'ї залишалася корова, то вона була обкладена величезним податком, тому часто залишених корів дорізали. Тільки бажання вижити та селянська винахідливість допомогла селянам вижити. Збільшилася кількість смертей серед населення із-за такого харчування, отруєнь, виснаження. Серед сімей, що найбільше страждали у час голодомору односельчани назвали сім'ю Білоуса Митрофана – 8 дітей, Кролюк Оксани та Марії, Білоуса Максима (сім'я нараховувала 17 чоловік). Село Камінь на кінець двадцятих років посіло друге місце в районі за темпами колективізації. У березні 1930 р. вже завершилася суцільна колективізація. На цей час налічувалося три колгоспи: «Новий шлях», «Червона Армія» (с.Петрівка), «Перше травня». Колгоспи спеціалізувалися на вирощуванні зернових і технічних культур, особливо конопель. Жителі села із довоєнних голів колгоспу згадують Подурем'ю Павла, Скибу Івана, Пилипенка Павла, Завадського Андрія, Неленя Семена. У створенні колгоспів брали активну участь, активісти. Односельчани називають імена Шолудька Павла, Ількун Савостіяна, Овчаренка Данила, Макаренка Олександра Макаренка Стратона. Із уповноважених із району згадують Лакеєва Миколу Андрійовича, Криницького Іллю. Колгоспи користувалися тракторами МТС. Першими тракторами були ХТЗ, УТЗ, Челябінський. Серед перших трактористів та трактористок називають Овчаренка Василя, Скибу Наума, Пилипенко Катерину, Сущенко Мотрю, Овчаренка Володимира, Саченка Ігната, Мужичок Гаврила, Кулінченка Костю. Перша «полуторка» з'явилася в селі перед самою війною, першим її водієм згадують Шолудька Йосипа. Ще однією трагічною сторінкою для села було руйнування Троїцької церкви. У 1932 році з церкви зрізали хрести та куполи. Цю роботу виконав Єгор «Остапенків». Церкву не розбирали ще декілька років, але обрядів і служб не проводили. Остаточно церкву розібрали до 1936 року. У 1937 році почали будувати на фундаменті церкви Будинок культури, який стоїть і до тепер. Останнім батюшкою був Федір Андріївський. Ікони з церкви повикидали, їх розібрали люди. Біля церкви були могили панів Марковичів, згодом надгробки було зруйновано, могили знищено. Серед всього цього мороку були і позитивні події та зміни. У 1933 році в селі відкрили медпункт, який обслуговували 2 працівники середнього персоналу. Тоді ж початкову школу перетворено в семирічну. У 1940 році колгосп «Новий шлях» за великі успіхи у вирощуванні насіння конопель став учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
Велика Вітчизняна війна
Мирна праця 22 червня 1941 року була перервана. На СРСР напали полчища німецько – фашистських загарбників. У перші дні війни на фронт пішло близько 300 жителів Каменя. 3 вересня 1941 року гітлерівці захопили Кролевець, 5 вересня 1941 року с.Камінь захопили фашисти. Після того, як гітлерівці захопили Кролевець, Дубовині, Ленінське, Камінь вони вийшли на берег Сейму. Прикривав Конотопський напрямок і захищав переправи через Сейм 3-й повітряно-десантний корпус. У цей час велика кількість мешканців села через Петрівку втекла до с. Заруддя, де фашистів не було. Село бомбили фашистські літаки, свідченням цього є те, що від бомби загинув Стулень Яків Євграфович, четверо дітей Шелудька Порфима Івановича вбито бомбою у погребі. Багато будівель села постраждало від бомбардувань. Безпосередніх боїв у селі не було, вони точилися на захід від нього, в напрямку переправи біля с. Мутин. Під час фашистської окупації на території с. Камінь постійно перебували фашистські військові загони, нетривалий час перебували мадярські частини. Німці та поліцаї розселилися по хатах, які пустували. Жителі села поступово поверталися, пристосовувалися до життя у нових умовах. Всю техніку та худобу напередодні окупації радянське керівництво відправило на схід, більша частина техніки та худоби була розгромлена фашистськими літаками в дорозі ще на території Сумщини. Чоловіки, що мали «броню» і супроводжували техніку і худобу або ж відступили з частинами Червоної Армії, або ж змушені були таємно повернутися в село. Вже з початку 1942 року із села почали вивозити молодь на каторжні роботи до Німеччини. Були сім'ї, які поїхали на роботи до Німеччини добровільно. На каторжні роботи до Німеччини за час окупації вивезено понад 300 юнаків та дівчат. У часи окупації з числа жителів села набиралися загони поліцаїв. З перших днів окупації загарбники вдалися до масових репресій. Кати повісили радянських патріотів – партизанів І.Г. Чечеля і Г.І. Кирієнка. За час окупації закатовано 26 чоловік. 1.Бідненко Ганна Григорівна – мати 4 дітей 2.Білоус Йосип Гордійович – активіст 3.Дубина Микола Олександрович 4.Дудка Дмитро Іванович 5.Журавель Стратон Прокопович – активіст 6.Завадський Андрій Максимович – активіст, звязківець із партизанами 7.Кононенко Микола Титович – активіст 8.Ковпенко Григорій Олександрович – активіст 9.Колесник Харитина Федотівна – дружини партизана 10.Москаленко Федот Григорович – активіст 11.Москаленко Уляна Дмитрівна 12.Макаренко Варвара Максимівна – дружина партизана 13.Нелень Наталія Гурєвна – дружина партизана 14.Овчаренко Тиміш Федотович 15.Овчаренко Марія Семенівна – дружина партизана 16.Овчаренко Сергій Федотович – активіст 17.Подурем'я Іван Павлович – син партизана 18.Сущенко Іларіон Іванович – активіст 19.Саченко Варвара Олександрівна 20.Сивопляс Андрій Демянович – син партизана 21.Чечель Іван Гнатович – партизан, повішений поліцаєм Овчаренком Іваном Пилиповичем 22 червня 1942 року 22.Радченко Петро Михайлович 23.СтрибульЯків Боніфатієвич 24.Якушенко Іван Зінов'євич 25.Самойленко Єгор Пилипович 26.Кирієнко Григорій Іванович – уродженець с. Синяки, Березнянського району, Чернігівської області, повішений 22 червня 1942 року. Жінки, що пережили страшні роки окупації, які вже зараз померли, розповідали, що були свідками, як через село гнали біженців попід лісом у напрямку с. Мутин, де був великий яр, там невинних людей розстрілювали. Місце цих розстрілів не досліджувалося. Із початку окупації в селі почали діяти підпільні групи, вони були малочисельними, але доносили до односельчан правду про події на фронтах, допомагали партизанам – П.П. Іванової ( згодом пішла до партизанського загону, була медсестрою в партизанському з'єднанні під командуванням С.А. Ковпака), П.І. Кравцової ( разом із сестрою переховували пораненого червоноармійця, потім переправили до партизанського загону, допомагали партизанам продовольством), Т.Г. Передерій (друк листівок). 27 односельців разом з головою колгоспу «Новий шлях» П.І.Подурем'я увійшли до Кролевецького партизанського загону, який ввійшов до складу партизанського з'єднання під командуванням С.А. Ковпака 1.Нелень Семен Іванович 2.Собрат Степан Хресанович 3.Сивопляс Федір Андрійович 4.Могила Ольга Іванівна 5.Могила Василь Іванович ( убитий) 6.Білоус ( Іванова) Поліна Панасівна 7.Саченко Михайло Васильович 8.Назаренко Михайло Степанович 9.Подурем'я Павло Іванович ( убитий) 10.Подурем'я Наталія Іванівна ( убита) 11.Подурем'я Марина Фоківна 12.Скиба Іван Маркович 13.Макаренко Іван Іванович 14.Бичок Олександр Тимофійович 15.Іванов Микола Федорович 16.Бичок Петро Васильович ( убитий) 17.Кирієнко Григорій Іванович ( повішений) 18.Макаренко Денис Іванович 19.Чечель Іван Гнатович ( повішений) 20.Колесник Дмитро Юхимович ( убитий) 21.Колесник Володимир Дмитрович ( убитий) 22.Овчаренко Архип Іванович ( убитий) 23.Овчаренко Микола Архипович ( убитий) 24.Бідненко Тетяна Федорівна ( убита) 25.Завадська Марія Максимівна ( померла в загоні) 26.Пилипенко Оксана Пилипівна 27.Деркач Панас Онуфрієвич ( загинув на фронті) 5 вересня 1943 року частини 70 – ї гвардійської стрілецької дивізії (Центральний фронт), наступаючи на Конотоп, визволили с. Камінь. Німецька авіація бомбила нещадно лівий берег Сейму між Каменем та Хижками. Через багато років після війни жителі села на своїх подвірях, в річці знаходили бомби та різні боєприпаси, що не спрацювали, гільзи різного калібру. На фронтах та в партизанському загоні бився 501 житель с. Камінь, 124 з них нагороджені орденами та медалями, 285 чоловік загинуло. На місці Каменя фашисти залишили руїни, село пограбовано, спалені приміщення тваринницьких ферм, громадські будівлі, вивезено 350 голів великої рогатої худоби, 300 овець, 100 свиней, зруйновано електростанцію, радіовузол, спалено 40 житлових будинків.
Відбудова та розвиток
Після звільнення села від німецько-фашистських загарбників камінчани відразу почали відновлювати роботу колгоспу, школи. За надзвичайно важких умов відбудовувалося сільське господарство. Не вистачало коштів, робочих рук, тяглової сили. Непосильну роботу виконували жінки, підлітки, діти, престарілі. Звичним стало використання корів, як тяглової сили. За плугом йшли жінки та діти. Земля оброблялася вручну. Норми хлібоздачі встановлювалися вольовими рішеннями партійних та радянських органів і, як правило, значно перевищували можливості їх виконання. Трудодні працюючим не оплачувалися. Село ледве животіло. Улітку 1946 р. після малосніжної зими настала небувала посуха, майже всі сільськогосподарські культури загинули. Люди села Камінь рятувалися від голоду тими ж самими методами, що і під час голоду 1932-33 рр. У кого була корівчина - підтримували дітей своєї сімї і допомагали іншим. Лише колективними зусиллями вдалося уникнути масових смертей від голоду. Селяни намагалися вижити за рахунок невеликих присадибних ділянок, адже в колгоспі вони перебували на правах «кріпаків». Селяни в цей час також сплачували податки з двору, обовязкову, здавали продукти харчування - яйця, м’ясо, молоко, шкури свиней. Податком обкладали кожну свійську тварину, кожне дерево в садку. За таких умов село довго не могло піднятися, ожити. Люди ходили майже в дранті, жили в халупах, їли мало, раціон харчування був бідним, але люди були оптимістами, вірили у краще майбутнє, піднімали на ноги дітей, надіялися лише на себе, працювали не розгинаючи спини, до роботи привчали дітей з малечку, адже вони були за господарів вдома, коли батьки працювали на колгоспному полі, на фермі. Долаючи труднощі колгоспники відроджували господарство. У селі відразу після визволення розгорнули роботу заклади охорони здоровя, освіти, культури. Медичну допомогу надавали лікар та 3 медичні сестри з середньою освітою, відновлено заняття в семирічній школі. У 1950 р. школа налічувала 310 учнів, працювало 22 вчителі. У 1950 році три артілі села об'єдналися в одне господарство – колгосп ім. Жданова. Після звільнення села від фашистських загарбників було відбудовано млин і електростанцію на р. Клевень, вона працювала до 1958 р. У ці роки знову постало питання про будівництво ГЕС. З ряду найближчих колгоспів створили Договірну організацію. Вона уклала договір з Укрсільелектропроектом. В 1952 році складено новий проект, його у життя втілено не було, знову були відсутні кошти. В 1958 р. колгосп ім. Жданова побудував ТЕС. У 1971 році населені пункти Камінської сільради були повністю підключені до державної електромережі. У 1971 році було зруйновано млин та шлюзи на р. Клевень. У 1952 році в селі побудовано радіовузол, в 1955 р. побудовано приміщення центральної контори. Село розбудовувалося, потрібно було більше будівельного матеріалу. З цією метою в 1957 р. побудували цегляний завод. На початку 50 – х років колгоспники заклали 100 га саду. В 1958 р. побудовано 2 будинки для лікарні і відкрито лікарню на 28 ліжок. На початок 1961 року сільськогосподарське виробництво вже мало значний матеріальний і людський потенціал. У колгоспі були власні трактори, зернові і спеціалізовані комбайни, вантажні автомашини. У село прийшли спеціалісти різних галузей, збільшувалася кількість кваліфікованих робітників різних професій. У селі була велика кількість молоді та дітей. Добробут колгоспників дещо зріс. Окрім матеріального стимулу колгоспники отримували моральне стимулювання своєї праці. В 1958 р. свинарку Щиренко П.Г. нагородили орденом Трудового Червоного прапора. В наступні роки подібну відзнаку отримали – голова колгоспу Скиба І.А., доярка Бичок К.Д., колгоспники Троман І. С., Бичок В.О., Бузовська Г.Т. Орденом «Знак Пошани» нагороджено коваля Котляра А.Я., бригадира Назаренка І.С.. У 1972 році Тромана І.С. нагороджено орденом Леніна, а потім таку ж відзнаку отримали ланкова Горіла Г.М., ланковий Юрченко А.Є. У 70 – першій половині 80-х років найкращі трактористи, комбайнери, доярки, ланкові, шофери були удостоєні високих урядових нагород. У 60 - першій половині 70-х років село Камінь значно змінилося. Працювала лікарня, медпункт, водолікарня, аптека, побудовано нове приміщення школи, майстерню побутового обслуговування, працював Будинок культури з кінозалом, бібліотека. В Будинку культури працювали різноманітні гуртки, на свята радував односельців духовий оркестр. У селі працювало 5 магазинів. Також виходила своя газета «Присеймівська правда», дописувачами якої були всі бажаючі села. Але продуктивність сільського господарства залишалася низькою, колгоспно–радгоспна система була недосконалою. Відставання в розвитку аграрного сектора економіки обумовлювало відтік селян у міста. На цей час припадає занепад с. Заруддя (Камінська сільська рада), різко зменшується чисельність жителів с. Петрівка (Камінська сільська рада), на кінець 70-х років починає знижуватися чисельність жителів с. Камінь. У 70-80 роках основна увага в селі була зосереджена на розвитку тваринництва. Великий тваринницький комплекс був одним із найкращих в області, він став до ладу у грудні 1976 року. Країна продовжувала йти по екстенсивному шляху розвитку, збільшувалося поголівя великої рогатої худоби, свиней, розширювалися посівні площі. Це все вимагало додаткових матеріальних затрат і велику кількість робочих рук. У с. Камінь таких можливостей не було. Виробництво стало занепадати і без державних дотацій вижити вже не могло. Держава вдалася до укрупнень колгоспів і колгосп ім. Жданова на деякий час перестав існувати, в 1975 році він влився до колгоспу ім. Ковпака (с. Литвиновичі), але експеримент був невдалим і колгоспи через декілька років знову розєднали, з 1981 року знову повернуто колгосп ім. Жданова, у 1989 році колгосп ім. Жданова перейменовано в колгосп «Присеймівський»,згодом його реорганізовано в колективне сільгосппідприємство «Присеймівське», потім в с/г товариство з обмеженою відповідальністю «Присеймівське». У період 50-80 років колгосп очолювали голови колгоспу 1.Матюшенко Кузьма Петрович; 2.Петрикей Григорій Андрійович; 3.Скиба Іван Андрійович; 4.Шпетний Іван Володимирович; 5.Козак Сергій Іванович; 6.Грищенко Іван Михайлович; 7.Дзюба Микола Іванович. Незважаючи на певні зрушення в соціальній сфері, освіта, медицина, культура продовжували фінансуватися по залишковому принципу. Відтік молоді із села продовжувався. Житлове будівництво набуло розвитку, здійснювався прийом переселенців з Росії, Середньої Азії, але все це вирішити проблему робочих рук у селі не могло. Ганебною картиною стали довгі черги за різноманітними товарами, особливо великі черги утворювалися за хлібом. У середині 80-х років починається різке зменшення населення с. Камінь.
Сучасність
Переломним моментом для жителів села став 1991 р. 24 серпня 1991 р було прийнято Акт Проголошення незалежності України, 1 грудня 1991 р. українці висловили бажання жити в незалежній Україні. СРСР перестав існувати. Всі ці події наклали свій відпечаток на багато сімей села, адже тепер діти і батьки, в багатьох з них, опинилися в різних країнах. Безробіття і безгрошівя багатьох підштовхнуло до виїзду не лише із села, а із країни. Почалася ломка всього того, що було звичним протягом десятиліть. Економічна, соціальна, культурна, освітня криза в державі набирала шалених обертів. Перехід економіки на ринкові засади викликало необхідність реформування сільського господарства, передачі землі у власність тих, хто на ній працює. У середині 90-х років проведено роздержавлення земель та їх передачу в колективну власність сільськогосподарських товариств. Значна частина камінчан отримали право на частку майна колгоспу. Віднині власники паїв самі вирішували, як їм використовувати свою землю. Основна маса селян передала паї в оренду фермерам та агрофірмам, цей процес йшов болісно і повільно, за свої паї селяни отримували копійки, або ж не отримували нічого. 2004 року СТОВ «Присеймівське» перестало існувати зовсім, худобу розпродано та розібрано за паї та невиплачену заробітну плату, техніка також розпродана та віддана за борги, господарські будівлі розібрані. Селяни залишилися без роботи, тому відтік мешканців із села продовжився, кількість дітей різко зменшилася. В 2000 році перестав функціонувати дитячий садок. Народжуваність у селі залишається низькою (1-3 дитини за рік), смертність висока (20-30 чоловік на рік). На даний період у селі залишилися жити майже самі пенсіонери, кількість жителів не перевищує 500 чоловік, кількість дітей у місцевій школі не перевищує 50 чоловік, продовжує функціонувати навчально-виховний комплекс, лікарська амбулаторія, Будинок культури, 4 магазини. Село забудовується «дачниками», роботи молоді в селі немає, тому невелика їх кількість продовжує з села виїжджати. Основники сільськогосподарськими виробниками на даний час є ПП Куцогол М.В. та ТОВ СП «НІБУЛОН» філія «Присеймівська», вони спеціалізуються на вирощуванні пшениці, ячменю, кукурудзи, соняшнику.
