Сумщина в роки окупації під час Другої світової війни

Вступ

Історія України в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 ро¬ків з її численними не вивченими до кінця питаннями, які протягом десятиліть лишалися поза увагою історичної науки, потребує окремого, виваженого і, головне, об’єктивного дослідження. Одним із таких пи¬тань є діяльність нацистського окупаційного господарського апарату в окремих адміністративно-територіальних одиницях, на які була поді¬лена Україна. Її територія була розділена на чотири частини. Влада в них перейшла до гітлерівської адміністрації. 1) Землі Східної Галичини в складі Львівської, Дрогобицької, Станіславської, Тернопільської областей були приєднані до генерал-губернаторства (яке складалося з центральних і південних районів Польщі) під назвою дистрикт «Галичина». 2) 3 більшої частини українських земель був утворений рейхскомісаріат «Україна» в складі Рівненської, Волинської, Кам'янець-Подільської. Житомирської областей, північних районів Тернопільської, Вінницької, східних районів Миколаївської, Київської, Полтавської, Чернігівської, Сумської, Дніпропетровської та Кримської областей, а також південних територій Білорусії та РРФСР. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами в Рівному, Житомирі, Києві, Дніпропетровську, Миколаєві та Мелітополі. 3) Райони Чернігівщини, Сумщини, Харківщини та Донбасу, як прифронтові, підпорядковувались безпосередньо військовому командуванню. 4) Чернівецька, Ізмаїльська, Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей були приєднані до Румунії під назвою «Трансністрія». Мотивація обрання теми даного дослідження полягає як у науко¬вому інтересі до маловивченого аспекту окупаційної політики нацист¬ської Німеччини в Україні в регіональному розрізі, так і в наявності прогалин в історіографії історії Великої Вітчизняної війни. Аналіз ви¬світлення в історичній науці поставленої проблеми дає підстави зроби¬ти висновок, що в радянській історіографії дане питання розглядалося в контексті загального вивчення окупаційного режиму на території Укра¬їни. На сучасному ж етапі інтерес до даної проблеми дещо зріс, проте в дослідженнях українських істориків увага акцентується здебільшого на рейхскомісаріаті “Україна”, а військова зона управління висвітлю¬ється дотично. У практиці фашистського окупаційного режиму в Україні виконання тактичних завдань експансії, пов´язаних з веденням війни (забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб німецької воєнної машини, придушення будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від українських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «життєвого простору» для арійської раси) створювало базу для дострокової реалізації головного стратегічного завдання — колонізації значної частини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями. На жаль, в історичних джерелах немає можливості про¬стежити специфіку господарського управління на території військової зони України. З огляду на це, завдання даного дослідження полягає у тому, щоб, спираючись на документальні матеріали з фондів центральних та обласних державних архівів, дослідити формування, структуру та ді¬яльність нацистських окупаційних органів господарського управління в Україні.

Початок адміністративно-територіальних реформ на території окупованої України

На відміну від окупаційного режиму в Західній Європі, у східних областях не передбачалося формувати струнку адміністративну систему. Сподіваючись на швидку перемогу, Берлін орієнтував військове командування на передачу управлінських функцій у глибокому тилу цивільним властям. Коли ж бойові дії затягнулися й перейшли в позиційну фазу, військовим структурам довелося виконувати невластиві їм адміністративні повноваження протягом тривалого часу. У цій ситуації комендатури зобов’язувалися вирішувати два види завдань: суто командні й управлінські. Перший був пов’язаний з заходами, спрямованими на дотримання порядку й охорону тилу; другий – з формуванням, керівництвом і контролем діяльності місцевих органів управління. Спектр функцій комендатур був надзвичайно розмаїтим: від режимних заходів, забезпечення прийнятних санітарних умов, забезпечення військових чинів квартирами, поставок продуктів харчування вермахту – до ремонту доріг, мостів тощо. Та особливої ваги набувало формування місцевих органів управління. Протягом усього періоду окупації територія країни була поді¬лена на дві частини: зону цивільного та зону військового управлін¬ня. Остання охоплювала прифронтову смугу окупованих українських земель (Чернігівську, Сумську, Харківську, Сталінську або Юзівську (тепер – Донецька) та Ворошиловградську (тепер – Луганська) області Української РСР), що перебували під юрисдикцією тилового коман¬дування групи армій “Південь”. У майбутньому вони мали увійти до складу рейхскомісаріатів “Україна” та “Москва”. Керівництво економікою захоплених українських територій здій¬снювалося спеціально створеним військово-економічним окупаційним апаратом, який повинен був упроваджувати у завойованих регіонах нацистський “новий порядок”. Вся вища військово-економічна влада, відповідно до наказу Адольфа Гітлера від 29 червня 1941 р., була скон¬центрована в руках рейхсмаршала Г. Герінга[1]. У своїй діяльності він спирався на Управління військової економіки й озброєння при головно¬му штабі збройних сил Німеччини, яке очолював генерал піхоти Г. То¬мас, та на “Східний штаб з керівництва економікою” (господарський штаб “Схід”) на чолі з статс-секретарем П. Кернером[2]. Ці організації виконували основні економічні завдання у зоні військового управління східних областей, а їх основна функція, згідно з таємною інструкцією господарського штабу “Схід” від 23 травня 1941 р., полягала у “ціле¬спрямованому ... покращенні продовольчої проблеми Німеччини”[3]. У військовій зоні управління при генерал-квартирмейстері голов¬ного командування сухопутними силами діяв “Східний економічний штаб” на чолі з генерал-лейтенантом Шубертом у якості польового представництва господарського штабу “Схід”. На нього був покладе¬ний контроль за виконанням директив рейхсмаршала безпосередньо у зоні бойових дій. У складі даної організації перебували представники різноманітних військових та господарських органів Третього рейху: генерал-квартирмейстера (начальника тилу вермахту), міністерства зі справ окупованих східних областей, міністерства продовольства та по¬стачання, міністерства економіки тощо[4]. Структура штабу була побудована таким чином, що охоплювала всі галузі економіки окупованих областей. Він ділився на господарські від¬діли, так звані групи. Центральне місце посідала сільськогосподарська група “Lа”, яка здійснювала керівництво сільським господарством, за¬готівлею сільськогосподарської продукції, продовольчими поставками військовим частинам тощо. Економічна група – група “B” – керувала промисловістю, включаючи сировинну базу, підприємствами харчової промисловості, лісовим господарством, а також фінансовою та банків¬ською справами, торгівлею та товарообігом. Військова група – група “М” – займалася питаннями військової економіки, транспорту та забез¬печення потреб частин вермахту[5]. При штабі кожної діючої армії функціонували спеціально створені економічні відділи або групи (умовне позначення ІV WJ). Начальник відділу підпорядковувався безпосередньо командуючому армією, буду¬чи його консультантом з економічних питань, та знаходився в оператив¬ному підпорядкуванні Управління військової економіки й озброєння та “Східного економічного штабу”. Фактично, він здійснював зв’язок між командуючим армією та вищими військово-економічними інстанціями. В його розпорядженні перебували загін економічної розвідки, техніч¬ний батальйон та офіцери – уповноважені по сільському господарству при штабах дивізій, полків та батальйонів, які пересувалися з пере¬довими діючими з’єднаннями. Їхнім завданням було виявляти склади промислової та сільськогосподарської продукції, забезпечувати першо¬чергову охорону важливих господарських об’єктів, сприяти збиранню врожаю і проведенню поточних сільськогосподарських робіт, складати економічні характеристики окупованого району, організовувати поста¬чання військових частин сільськогосподарською продукцією тощо[6]. В оперативних тилових районах господарським відділам підпоряд¬ковувалися господарські команди, які створювалися, за потреби, при охоронних дивізіях та господарські групи, що діяли при польових ко¬мендатурах. У разі просування німецької армії на схід вони залишали¬ся на місцях, а при військових частинах формувалися нові. У тилових районах груп армій діяли господарські інспекції при ко¬мандуючих тиловими прифронтовими районами груп армій, по одній чи декілька господарських команд при охоронних дивізіях та господар¬ські групи при польових комендатурах[7]. Господарські інспекції були створені при кожній групі армій і у своїй діяльності керувалися спеціальними розпо¬рядженнями “Східного економічного штабу”. Так, станом на 1 жовтня 1942 р., на території військової зони України економічні питання пере¬бували в компетенції німецької господарської інспекції “Дон-Донець” на чолі з генерал-майором Нагелем, що розміщувалася у м. Сталіно. Дана територія умовно ділилася на два господарських управління: “Сталіно” (південно-східна частина військової зони України) та “Хар¬ків” (північно-західна частина військової зони України). Отже, відсутність єдиного органу, який би координував економічні зусилля Німеччини на Сході, негативно впливала на їхні результати. Однак навіть за цих умов окупанти спромоглися організувати тотальне «викачування» сировинних, сільськогосподарських, людських ресурсів на загарбаній території, хоча налагодити ефективне виробництво у промисловій сфері так і не змогли.