Сумщина в роки окупації під час Другої світової війни

Вступ

Історія України в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 ро¬ків з її численними не вивченими до кінця питаннями, які протягом десятиліть лишалися поза увагою історичної науки, потребує окремого, виваженого і, головне, об’єктивного дослідження. Одним із таких пи¬тань є діяльність нацистського окупаційного господарського апарату в окремих адміністративно-територіальних одиницях, на які була поді¬лена Україна. Її територія була розділена на чотири частини. Влада в них перейшла до гітлерівської адміністрації. 1) Землі Східної Галичини в складі Львівської, Дрогобицької, Станіславської, Тернопільської областей були приєднані до генерал-губернаторства (яке складалося з центральних і південних районів Польщі) під назвою дистрикт «Галичина». 2) 3 більшої частини українських земель був утворений рейхскомісаріат «Україна» в складі Рівненської, Волинської, Кам'янець-Подільської. Житомирської областей, північних районів Тернопільської, Вінницької, східних районів Миколаївської, Київської, Полтавської, Чернігівської, Сумської, Дніпропетровської та Кримської областей, а також південних територій Білорусії та РРФСР. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами в Рівному, Житомирі, Києві, Дніпропетровську, Миколаєві та Мелітополі. 3) Райони Чернігівщини, Сумщини, Харківщини та Донбасу, як прифронтові, підпорядковувались безпосередньо військовому командуванню. 4) Чернівецька, Ізмаїльська, Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей були приєднані до Румунії під назвою «Трансністрія». Мотивація обрання теми даного дослідження полягає як у науко¬вому інтересі до маловивченого аспекту окупаційної політики нацист¬ської Німеччини в Україні в регіональному розрізі, так і в наявності прогалин в історіографії історії Великої Вітчизняної війни. Аналіз ви¬світлення в історичній науці поставленої проблеми дає підстави зроби¬ти висновок, що в радянській історіографії дане питання розглядалося в контексті загального вивчення окупаційного режиму на території Укра¬їни. На сучасному ж етапі інтерес до даної проблеми дещо зріс, проте в дослідженнях українських істориків увага акцентується здебільшого на рейхскомісаріаті “Україна”, а військова зона управління висвітлю¬ється дотично. У практиці фашистського окупаційного режиму в Україні виконання тактичних завдань експансії, пов´язаних з веденням війни (забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб німецької воєнної машини, придушення будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від українських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «життєвого простору» для арійської раси) створювало базу для дострокової реалізації головного стратегічного завдання — колонізації значної частини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями. На жаль, в історичних джерелах немає можливості про¬стежити специфіку господарського управління на території військової зони України. З огляду на це, завдання даного дослідження полягає у тому, щоб, спираючись на документальні матеріали з фондів центральних та обласних державних архівів, дослідити формування, структуру та ді¬яльність нацистських окупаційних органів господарського управління в Україні.

Початок адміністративно-територіальних реформ на території окупованої України

На відміну від окупаційного режиму в Західній Європі, у східних областях не передбачалося формувати струнку адміністративну систему. Сподіваючись на швидку перемогу, Берлін орієнтував військове командування на передачу управлінських функцій у глибокому тилу цивільним властям. Коли ж бойові дії затягнулися й перейшли в позиційну фазу, військовим структурам довелося виконувати невластиві їм адміністративні повноваження протягом тривалого часу. У цій ситуації комендатури зобов’язувалися вирішувати два види завдань: суто командні й управлінські. Перший був пов’язаний з заходами, спрямованими на дотримання порядку й охорону тилу; другий – з формуванням, керівництвом і контролем діяльності місцевих органів управління. Спектр функцій комендатур був надзвичайно розмаїтим: від режимних заходів, забезпечення прийнятних санітарних умов, забезпечення військових чинів квартирами, поставок продуктів харчування вермахту – до ремонту доріг, мостів тощо. Та особливої ваги набувало формування місцевих органів управління. Протягом усього періоду окупації територія країни була поді¬лена на дві частини: зону цивільного та зону військового управлін¬ня. Остання охоплювала прифронтову смугу окупованих українських земель (Чернігівську, Сумську, Харківську, Сталінську або Юзівську (тепер – Донецька) та Ворошиловградську (тепер – Луганська) області Української РСР), що перебували під юрисдикцією тилового коман¬дування групи армій “Південь”. У майбутньому вони мали увійти до складу рейхскомісаріатів “Україна” та “Москва”. Керівництво економікою захоплених українських територій здій¬снювалося спеціально створеним військово-економічним окупаційним апаратом, який повинен був упроваджувати у завойованих регіонах нацистський “новий порядок”. Вся вища військово-економічна влада, відповідно до наказу Адольфа Гітлера від 29 червня 1941 р., була скон¬центрована в руках рейхсмаршала Г. Герінга[1]. У своїй діяльності він спирався на Управління військової економіки й озброєння при головно¬му штабі збройних сил Німеччини, яке очолював генерал піхоти Г. То¬мас, та на “Східний штаб з керівництва економікою” (господарський штаб “Схід”) на чолі з статс-секретарем П. Кернером[2]. Ці організації виконували основні економічні завдання у зоні військового управління східних областей, а їх основна функція, згідно з таємною інструкцією господарського штабу “Схід” від 23 травня 1941 р., полягала у “ціле¬спрямованому ... покращенні продовольчої проблеми Німеччини”[3]. У військовій зоні управління при генерал-квартирмейстері голов¬ного командування сухопутними силами діяв “Східний економічний штаб” на чолі з генерал-лейтенантом Шубертом у якості польового представництва господарського штабу “Схід”. На нього був покладе¬ний контроль за виконанням директив рейхсмаршала безпосередньо у зоні бойових дій. У складі даної організації перебували представники різноманітних військових та господарських органів Третього рейху: генерал-квартирмейстера (начальника тилу вермахту), міністерства зі справ окупованих східних областей, міністерства продовольства та по¬стачання, міністерства економіки тощо[4]. Структура штабу була побудована таким чином, що охоплювала всі галузі економіки окупованих областей. Він ділився на господарські від¬діли, так звані групи. Центральне місце посідала сільськогосподарська група “Lа”, яка здійснювала керівництво сільським господарством, за¬готівлею сільськогосподарської продукції, продовольчими поставками військовим частинам тощо. Економічна група – група “B” – керувала промисловістю, включаючи сировинну базу, підприємствами харчової промисловості, лісовим господарством, а також фінансовою та банків¬ською справами, торгівлею та товарообігом. Військова група – група “М” – займалася питаннями військової економіки, транспорту та забез¬печення потреб частин вермахту[5]. При штабі кожної діючої армії функціонували спеціально створені економічні відділи або групи (умовне позначення ІV WJ). Начальник відділу підпорядковувався безпосередньо командуючому армією, буду¬чи його консультантом з економічних питань, та знаходився в оператив¬ному підпорядкуванні Управління військової економіки й озброєння та “Східного економічного штабу”. Фактично, він здійснював зв’язок між командуючим армією та вищими військово-економічними інстанціями. В його розпорядженні перебували загін економічної розвідки, техніч¬ний батальйон та офіцери – уповноважені по сільському господарству при штабах дивізій, полків та батальйонів, які пересувалися з пере¬довими діючими з’єднаннями. Їхнім завданням було виявляти склади промислової та сільськогосподарської продукції, забезпечувати першо¬чергову охорону важливих господарських об’єктів, сприяти збиранню врожаю і проведенню поточних сільськогосподарських робіт, складати економічні характеристики окупованого району, організовувати поста¬чання військових частин сільськогосподарською продукцією тощо[6]. В оперативних тилових районах господарським відділам підпоряд¬ковувалися господарські команди, які створювалися, за потреби, при охоронних дивізіях та господарські групи, що діяли при польових ко¬мендатурах. У разі просування німецької армії на схід вони залишали¬ся на місцях, а при військових частинах формувалися нові. У тилових районах груп армій діяли господарські інспекції при ко¬мандуючих тиловими прифронтовими районами груп армій, по одній чи декілька господарських команд при охоронних дивізіях та господар¬ські групи при польових комендатурах[7]. Господарські інспекції були створені при кожній групі армій і у своїй діяльності керувалися спеціальними розпо¬рядженнями “Східного економічного штабу”. Так, станом на 1 жовтня 1942 р., на території військової зони України економічні питання пере¬бували в компетенції німецької господарської інспекції “Дон-Донець” на чолі з генерал-майором Нагелем, що розміщувалася у м. Сталіно. Дана територія умовно ділилася на два господарських управління: “Сталіно” (південно-східна частина військової зони України) та “Хар¬ків” (північно-західна частина військової зони України). Отже, відсутність єдиного органу, який би координував економічні зусилля Німеччини на Сході, негативно впливала на їхні результати. Однак навіть за цих умов окупанти спромоглися організувати тотальне «викачування» сировинних, сільськогосподарських, людських ресурсів на загарбаній території, хоча налагодити ефективне виробництво у промисловій сфері так і не змогли.

Зміни в управлінні сільським господарством

З 1942 року німецька адміністрація починає реформи в сільському господарстві за сценарієм міністерства у справах східних окупованих областей. Метою цієї реформи стало прагнення створити прошарок людей, задоволених аграрною політикою німців, які б внаслідок цього підтримували окупаційну адміністрацію і стали соціальною базою «нового ладу». Саме це мав на увазі Розенберг, пропонуючи ще до війни з СРСР провести реформи в сільському господарстві. Другою причиною можна вважати те, що відтворена німцями колгоспно-радгоспна система була «радянською» за своєю сутністю і довготривале її використання не могло бути прийнятним для них з політичних міркувань. По-третє – це поширення невдоволення селян в окупованих регіонах, які з приходом німців сподівалися на ліквідацію колгоспів і отримання землі, а тепер боялися, що цього не буде. Про це, зокрема, повідомлялося у донесенні від 15 січня 1942 року 197 комендатури на Чернігівщині. Отже, з початку 1942 року окупаційна влада вдається до реформ в аграрному секторі. В управління сільського господарства надходить закон «Про новий аграрний лад» від 15 лютого 1942 року, опублікований 26 лютого. У пресі та відозвах широко розгортається кампанія пропаганди його положень під гаслом: «Кожному селянинові своя земля» [4]. Основні напрями нової аграрної політики формулювалися так: 1. Усі постанови і розпорядження радянської влади стосовно утворення колгоспів і керівництва ними скасовувались. 2. Колгоспи перетворювалися в «громадські господарства», які вважалися перехідною формою від більшовицького виробництва до нових форм господарювання на селі. 3. Радгоспи й МТС залишалися у державній власності. Фактично в них нічого не змінювалось. 4. У громадських господарствах, де існували відповідні господарські та технічні передумови, земля могла бути наділена селянам для одноосібної обробки. 5. Перехід до одноосібного господарства мав здійснюватися шляхом наділення селян землею «відрубами» й «хуторами»[7]. На початку 1942 року з’явився «Тимчасовий статут роботи», в якому давалися конкретні вказівки, щодо організації і керівництва громадськими господарствами. У ньому зазначалося, що до них входитимуть садиби й мацно колишніх колгоспів, а садиби колгоспників виключалися з них. Присадибна земля ставала приватною власністю і не підлягала оподаткуванню. Зазначалося також, що ця земля могла бути збільшена до розмірів, які не перешкоджали б праці у громадському господарстві. Членство в ньому припинялося зі смертю. Але існувало застереження: до членів громадських господарств не могли прийматися особи через свою негідну особисту або політичну поведінку. Розподіл прибутків мав відрізнятися від подібного процесу в колгоспах. Після проведення посівної 12% орної землі поділялося на ділянки між окремими селянськими господарствами. Селяни самі мали доглядати врожай на них і збирати його. Зібраний урожай належав господарю і його родині. Але, якщо в громадському господарстві не вистачало врожаю для виконання обов’язкових поставок, засипки потрібної кількості, то керівник мав право брати врожай селянських відрізків, погодивши це питання з ними й виплативши їм грошову компенсацію.

“Примусові робітники Третього Рейху” України на сільськогосподарських роботах. 1943 р. Для індивідуального обробітку, як правило, виділялися землі з посівами культур, які потребували інтенсивного обробітку (картопля, буряк…). Кожен двір також отримував 0,25 га сінажу для заготівлі сіна. Але все це було можливе за умови сумлінної праці у громадському господарстві. Якщо господар і працездатні члени його рожини не виробили визначеної норми трудоднів ( чоловіки – 150, жінки – 100, підлітки і старі від 60 років – 30), то родина позбавлялася права на врожай з відрізку. За бажанням селян лік трудоднів для всієї родини міг вестися в цілому. Таким чином, політика окупаційних властей в економічній сфері носила експлуататорський характер. Її першочерговою метою було забезпечення вермахту всім необхідним. Потреби місцевого населення вважалися другорядними, що спричинило гострий дефіцит продуктів і голод на захоплених територіях.

Структура економічного штабу

Структура господарської інспекції відповідала структурі “Східно¬го економічного штабу”. У її складі була і найчисельніша за штатним розписом група “Lа”, що відповідала за функціонування сільськогоспо¬дарського сектору економіки окупованих територій[5]. Основні завдан¬ня господарської інспекції полягали у постачанні військовим частинам продовольства, одягу та фуражу; охороні, використанні і відправленні до Німеччини цінної сировини та майна; мобілізації місцевих жителів для роботи на військових об’єктах; регулюванні постачання населенню продукції та предметів першої необхідності тощо. Господарським інспекціям підпорядковувалися господарські коман¬ди, що створювалися у кожній області. Наприклад, під керівництвом господарської інспекції “Дон-Донець” ді¬яло 10 господарських команд, з яких 6 функціонувало на українській території і мали свої філії: 2 команди у Сталіно (перша – на чолі

Оранка в одному з сіл Сумської області. 1943

з під¬полковником Турнером мала 4 філії: в Артемовську, Костянтиновці, Маріуполі та Слов’янську, а друга – під керівництвом майора Флінер¬та) та по одній – у Чернігові (очолив підполковник Ріке; мала філії в Сновську та Прилуках), Сумах (капітан Бюрінг; філії в Глухові, Коно¬топі, Ромнах та Шостці), Харкові (оберлейтенант Лінке), Ворошилов¬граді (полковник Зеєльман; філія в Лисичанську)[4]. Господарські ко¬манди, залежно від місцевих умов, відали визначеним територіальним районом, або, незалежно від територіально-адміністративного поділу, окремою галуззю господарства. Структуру господарської команди досить детально можна про¬аналізувати на прикладі Wi Kdo Харкова. Вона мала три управління: сільського господарства (група “La”), лісового господарства (група “Forst”) та промисловості (група “W”). Група сільського господарства була найчисельнішою. До її відомства входили відділи: аграрної по¬літики, виробничий, обліку та розподілу продукції, персональний. У свою чергу, відділи мали власну розгалужену систему. Зокрема, ви¬робничому відділу підпорядковувались: обласне земельне управління, управління державними господарствами, управління МТС, сільсько¬господарський науково-дослідний інститут. Управління ж державними маєтками, в свою чергу, мало німецьке відділення, що контролювало роботу управляючих-німців, та українське, до компетенції якого входило керівництво директорами державних господарств[3]. Керівники господарських команд отримували спеціальні дирек¬тиви від господарських інспекцій та направляли їх для виконання підзвітним їм службовим інстанціям. В областях вони спиралися на німецькі обласні сільськогосподарські комендатури або бюро німець¬кого командування, яким підпорядковувалися представники німецько¬го командування в округах та районах – сільськогосподарські фюрери та коменданти, які призначалися військовим керівництвом. Напри¬клад, сільськогосподарська комендатура Ворошиловградської області, очолювана майором Шнайдером, складалася з таких відділів: рослин¬ництва (начальник відділу Ріке, а згодом Незер), тваринництва (Дресс¬ман), фінансовий (Браундт), насінництва, землевпорядження. До штату комендатури входило приблизно 50 чоловік виключно німецького по¬ходження – адміністративних працівників та спеціалістів із сільського господарства. Серед обслуговуючого ж персоналу (креслярі, перекла¬дачі, прибиральники і т. п.) були й місцеві жителі, перевірені на “бла¬гонадійність”, лояльність до окупаційної влади та відсутність зв’язків з партизанами і комуністами[2]. В середині 1942 р. було створено ще одну ланку німецької гос¬подарської адміністрації – опорні пункти (“штуцпункти”), у відомстві яких перебувало від 7 до 15 громадських господарств чи хліборобських спілок. Посаду керівника в даній інстанції займав німецький офіцер – комендант, якому підпорядковувалися старший агроном, агроном, пе¬рекладач, інструктор-бухгалтер та прибиральниця[3]. Наприклад, у Ле¬бединському районі Сумської області таких опорних пунктів з 1 липня 1942 р. діяло 5 (а з 15 липня – 8), які об’єднували від 7 до 12 громад¬ських господарств[4]. Таким чином, на території військової зони України було створе¬но розгалужену систему німецьких військово-господарських органів управління, яка забезпечувала економічні потреби вермахту та Німеч¬чини. Досить влучно її призначення охарактеризував Г. Герінг на на¬раді рейхскомісарів окупованих країн і областей із представниками вій¬ськового командування 6 серпня 1942 р. Він говорив: “Ви направлені туди ... для того, щоб вилучати все можливе з тим, щоб міг жити німецький народ... Я примушу виконати поставки, які я на вас покладаю... Там, де є ще дещо, чого потребує німецький на¬род, все повинно бути блискавично вилучено із складів і доставлено сюди”[5]. Таким чином, німецьке військове командування для виконан¬ня економічних завдань наділялося необмеженими повноваженнями.