Сумщина в роки окупації під час Другої світової війни

Вступ

Історія України в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 ро¬ків з її численними не вивченими до кінця питаннями, які протягом десятиліть лишалися поза увагою історичної науки, потребує окремого, виваженого і, головне, об’єктивного дослідження. Одним із таких пи¬тань є діяльність нацистського окупаційного господарського апарату в окремих адміністративно-територіальних одиницях, на які була поді¬лена Україна.

Її територія була розділена на чотири частини. Влада в них перейшла до гітлерівської адміністрації.

1. Землі Східної Галичини в складі Львівської, Дрогобицької, Станіславської, Тернопільської областей були приєднані до генерал-губернаторства (яке складалося з центральних і південних районів Польщі) під назвою дистрикт «Галичина».
2. З більшої частини українських земель був утворений рейхскомісаріат «Україна» в складі Рівненської, Волинської, Кам'янець-Подільської. Житомирської областей, північних районів Тернопільської, Вінницької, східних районів Миколаївської, Київської, Полтавської, Чернігівської, Сумської, Дніпропетровської та Кримської областей, а також південних територій Білорусії та РРФСР. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами в Рівному, Житомирі, Києві, Дніпропетровську, Миколаєві та Мелітополі.
3. Райони Чернігівщини, Сумщини, Харківщини та Донбасу, як прифронтові, підпорядковувались безпосередньо військовому командуванню.
4. Чернівецька, Ізмаїльська, Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей були приєднані до Румунії під назвою «Трансністрія».

Мотивація обрання теми даного дослідження полягає як у науко¬вому інтересі до маловивченого аспекту окупаційної політики нацист¬ської Німеччини в Україні в регіональному розрізі, так і в наявності прогалин в історіографії історії Великої Вітчизняної війни. Аналіз ви¬світлення в історичній науці поставленої проблеми дає підстави зроби¬ти висновок, що в радянській історіографії дане питання розглядалося в контексті загального вивчення окупаційного режиму на території Укра¬їни. На сучасному ж етапі інтерес до даної проблеми дещо зріс, проте в дослідженнях українських істориків увага акцентується здебільшого на рейхскомісаріаті “Україна”, а військова зона управління висвітлю¬ється дотично.

У практиці фашистського окупаційного режиму в Україні виконання тактичних завдань експансії, пов´язаних з веденням війни (забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб німецької воєнної машини, придушення будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від українських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «життєвого простору» для арійської раси) створювало базу для дострокової реалізації головного стратегічного завдання — колонізації значної частини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями.

На жаль, в історичних джерелах немає можливості про¬стежити специфіку господарського управління на території військової зони України. З огляду на це, завдання даного дослідження полягає у тому, щоб, спираючись на документальні матеріали з фондів центральних та обласних державних архівів, дослідити формування, структуру та ді¬яльність нацистських окупаційних органів господарського управління в Україні.

Початок адміністративно-територіальних реформ на території окупованої України

На відміну від окупаційного режиму в Західній Європі, у східних областях не передбачалося формувати струнку адміністративну систему. Сподіваючись на швидку перемогу, Берлін орієнтував військове командування на передачу управлінських функцій у глибокому тилу цивільним властям. Коли ж бойові дії затягнулися й перейшли в позиційну фазу, військовим структурам довелося виконувати невластиві їм адміністративні повноваження протягом тривалого часу. У цій ситуації комендатури зобов’язувалися вирішувати два види завдань: суто командні й управлінські. Перший був пов’язаний з заходами, спрямованими на дотримання порядку й охорону тилу; другий – з формуванням, керівництвом і контролем діяльності місцевих органів управління. Спектр функцій комендатур був надзвичайно розмаїтим: від режимних заходів, забезпечення прийнятних санітарних умов, забезпечення військових чинів квартирами, поставок продуктів харчування вермахту – до ремонту доріг, мостів тощо. Та особливої ваги набувало формування місцевих органів управління.

Протягом усього періоду окупації територія країни була поді¬лена на дві частини: зону цивільного та зону військового управлін¬ня. Остання охоплювала прифронтову смугу окупованих українських земель (Чернігівську, Сумську, Харківську, Сталінську або Юзівську (тепер – Донецька) та Ворошиловградську (тепер – Луганська) області Української РСР), що перебували під юрисдикцією тилового коман¬дування групи армій “Південь”. У майбутньому вони мали увійти до складу рейхскомісаріатів “Україна” та “Москва”.

Керівництво економікою захоплених українських територій здій¬снювалося спеціально створеним військово-економічним окупаційним апаратом, який повинен був упроваджувати у завойованих регіонах нацистський “новий порядок”. Вся вища військово-економічна влада, відповідно до наказу Адольфа Гітлера від 29 червня 1941 р., була скон¬центрована в руках рейхсмаршала Г. Герінга[1]. У своїй діяльності він спирався на Управління військової економіки й озброєння при головно¬му штабі збройних сил Німеччини, яке очолював генерал піхоти Г. То¬мас, та на “Східний штаб з керівництва економікою” (господарський штаб “Схід”) на чолі з статс-секретарем П. Кернером[2]. Ці організації виконували основні економічні завдання у зоні військового управління східних областей, а їх основна функція, згідно з таємною інструкцією господарського штабу “Схід” від 23 травня 1941 р., полягала у “ціле¬спрямованому ... покращенні продовольчої проблеми Німеччини”[3].

У військовій зоні управління при генерал-квартирмейстері голов¬ного командування сухопутними силами діяв “Східний економічний штаб” на чолі з генерал-лейтенантом Шубертом у якості польового представництва господарського штабу “Схід”. На нього був покладе¬ний контроль за виконанням директив рейхсмаршала безпосередньо у зоні бойових дій. У складі даної організації перебували представники різноманітних військових та господарських органів Третього рейху: генерал-квартирмейстера (начальника тилу вермахту), міністерства зі справ окупованих східних областей, міністерства продовольства та по¬стачання, міністерства економіки тощо[4].

Структура штабу була побудована таким чином, що охоплювала всі галузі економіки окупованих областей. Він ділився на господарські від¬діли, так звані групи. Центральне місце посідала сільськогосподарська група “Lа”, яка здійснювала керівництво сільським господарством, за¬готівлею сільськогосподарської продукції, продовольчими поставками військовим частинам тощо. Економічна група – група “B” – керувала промисловістю, включаючи сировинну базу, підприємствами харчової промисловості, лісовим господарством, а також фінансовою та банків¬ською справами, торгівлею та товарообігом. Військова група – група “М” – займалася питаннями військової економіки, транспорту та забез¬печення потреб частин вермахту[5].

При штабі кожної діючої армії функціонували спеціально створені економічні відділи або групи (умовне позначення ІV WJ). Начальник відділу підпорядковувався безпосередньо командуючому армією, буду¬чи його консультантом з економічних питань, та знаходився в оператив¬ному підпорядкуванні Управління військової економіки й озброєння та “Східного економічного штабу”. Фактично, він здійснював зв’язок між командуючим армією та вищими військово-економічними інстанціями. В його розпорядженні перебували загін економічної розвідки, техніч¬ний батальйон та офіцери – уповноважені по сільському господарству при штабах дивізій, полків та батальйонів, які пересувалися з пере¬довими діючими з’єднаннями. Їхнім завданням було виявляти склади промислової та сільськогосподарської продукції, забезпечувати першо¬чергову охорону важливих господарських об’єктів, сприяти збиранню врожаю і проведенню поточних сільськогосподарських робіт, складати економічні характеристики окупованого району, організовувати поста¬чання військових частин сільськогосподарською продукцією тощо[6].

В оперативних тилових районах господарським відділам підпоряд¬ковувалися господарські команди, які створювалися, за потреби, при охоронних дивізіях та господарські групи, що діяли при польових ко¬мендатурах. У разі просування німецької армії на схід вони залишали¬ся на місцях, а при військових частинах формувалися нові.

У тилових районах груп армій діяли господарські інспекції при ко¬мандуючих тиловими прифронтовими районами груп армій, по одній чи декілька господарських команд при охоронних дивізіях та господар¬ські групи при польових комендатурах[7]. Господарські інспекції були створені при кожній групі армій і у своїй діяльності керувалися спеціальними розпо¬рядженнями “Східного економічного штабу”. Так, станом на 1 жовтня 1942 р., на території військової зони України економічні питання пере¬бували в компетенції німецької господарської інспекції “Дон-Донець” на чолі з генерал-майором Нагелем, що розміщувалася у м. Сталіно. Дана територія умовно ділилася на два господарських управління: “Сталіно” (південно-східна частина військової зони України) та “Хар¬ків” (північно-західна частина військової зони України).

Отже, відсутність єдиного органу, який би координував економічні зусилля Німеччини на Сході, негативно впливала на їхні результати. Однак навіть за цих умов окупанти спромоглися організувати тотальне «викачування» сировинних, сільськогосподарських, людських ресурсів на загарбаній території, хоча налагодити ефективне виробництво у промисловій сфері так і не змогли.

Зміни в управлінні сільським господарством

З 1942 року німецька адміністрація починає реформи в сільському господарстві за сценарієм міністерства у справах східних окупованих областей. Метою цієї реформи стало прагнення створити прошарок людей, задоволених аграрною політикою німців, які б внаслідок цього підтримували окупаційну адміністрацію і стали соціальною базою «нового ладу». Саме це мав на увазі Розенберг, пропонуючи ще до війни з СРСР провести реформи в сільському господарстві. Другою причиною можна вважати те, що відтворена німцями колгоспно-радгоспна система була «радянською» за своєю сутністю і довготривале її використання не могло бути прийнятним для них з політичних міркувань. По-третє – це поширення невдоволення селян в окупованих регіонах, які з приходом німців сподівалися на ліквідацію колгоспів і отримання землі, а тепер боялися, що цього не буде. Про це, зокрема, повідомлялося у донесенні від 15 січня 1942 року 197 комендатури на Чернігівщині.

Отже, з початку 1942 року окупаційна влада вдається до реформ в аграрному секторі. В управління сільського господарства надходить закон «Про новий аграрний лад» від 15 лютого 1942 року, опублікований 26 лютого. У пресі та відозвах широко розгортається кампанія пропаганди його положень під гаслом: «Кожному селянинові своя земля» [4].

Основні напрями нової аграрної політики формулювалися так:

1. Усі постанови і розпорядження радянської влади стосовно утворення колгоспів і керівництва ними скасовувались.
2. Колгоспи перетворювалися в «громадські господарства», які вважалися перехідною формою від більшовицького виробництва до нових форм господарювання на селі.
3. Радгоспи й МТС залишалися у державній власності. Фактично в них нічого не змінювалось.
4. У громадських господарствах, де існували відповідні господарські та технічні передумови, земля могла бути наділена селянам для одноосібної обробки.
5. Перехід до одноосібного господарства мав здійснюватися шляхом наділення селян землею «відрубами» й «хуторами»[7].

На початку 1942 року з’явився «Тимчасовий статут роботи», в якому давалися конкретні вказівки, щодо організації і керівництва громадськими господарствами. У ньому зазначалося, що до них входитимуть садиби й мацно колишніх колгоспів, а садиби колгоспників виключалися з них. Присадибна земля ставала приватною власністю і не підлягала оподаткуванню. Зазначалося також, що ця земля могла бути збільшена до розмірів, які не перешкоджали б праці у громадському господарстві. Членство в ньому припинялося зі смертю. Але існувало застереження: до членів громадських господарств не могли прийматися особи через свою негідну особисту або політичну поведінку.

Розподіл прибутків мав відрізнятися від подібного процесу в колгоспах. Після проведення посівної 12% орної землі поділялося на ділянки між окремими селянськими господарствами. Селяни самі мали доглядати врожай на них і збирати його. Зібраний урожай належав господарю і його родині. Але, якщо в громадському господарстві не вистачало врожаю для виконання обов’язкових поставок, засипки потрібної кількості, то керівник мав право брати врожай селянських відрізків, погодивши це питання з ними й виплативши їм грошову компенсацію.

"Примусові робітники Третього Рейху" України

Для індивідуального обробітку, як правило, виділялися землі з посівами культур, які потребували інтенсивного обробітку (картопля, буряк…). Кожен двір також отримував 0,25 га сінажу для заготівлі сіна. Але все це було можливе за умови сумлінної праці у громадському господарстві. Якщо господар і працездатні члени його рожини не виробили визначеної норми трудоднів ( чоловіки – 150, жінки – 100, підлітки і старі від 60 років – 30), то родина позбавлялася права на врожай з відрізку. За бажанням селян лік трудоднів для всієї родини міг вестися в цілому.

Таким чином, політика окупаційних властей в економічній сфері носила експлуататорський характер. Її першочерговою метою було забезпечення вермахту всім необхідним. Потреби місцевого населення вважалися другорядними, що спричинило гострий дефіцит продуктів і голод на захоплених територіях.

Структура економічного штабу

Структура господарської інспекції відповідала структурі “Східно¬го економічного штабу”. У її складі була і найчисельніша за штатним розписом група “Lа”, що відповідала за функціонування сільськогоспо¬дарського сектору економіки окупованих територій[5]. Основні завдан¬ня господарської інспекції полягали у постачанні військовим частинам продовольства, одягу та фуражу; охороні, використанні і відправленні до Німеччини цінної сировини та майна; мобілізації місцевих жителів для роботи на військових об’єктах; регулюванні постачання населенню продукції та предметів першої необхідності тощо.

Господарським інспекціям підпорядковувалися господарські коман¬ди, що створювалися у кожній області. Наприклад, під керівництвом господарської інспекції “Дон-Донець” ді¬яло 10 господарських команд, з яких 6 функціонувало на українській території і мали свої філії: 2 команди у Сталіно (перша – на чолі з під¬полковником Турнером мала 4 філії:в Артемовську,Костянтиновці, Маріуполі та Слов’янську, а друга – під керівництвом майора Флінер¬та)

Оранка в одному з сіл Сумської області. 1943

та по одній – у Чернігові (очолив підполковник Ріке; мала філії в Сновську та Прилуках), Сумах (капітан Бюрінг; філії в Глухові, Коно¬топі, Ромнах та Шостці), Харкові (оберлейтенант Лінке), Ворошилов¬граді (полковник Зеєльман; філія в Лисичанську)[4]. Господарські ко¬манди, залежно від місцевих умов, відали визначеним територіальним районом, або, незалежно від територіально-адміністративного поділу, окремою галуззю господарства.

Структуру господарської команди досить детально можна про¬аналізувати на прикладі Wi Kdo Харкова. Вона мала три управління: сільського господарства (група “La”), лісового господарства (група “Forst”) та промисловості (група “W”). Група сільського господарства була найчисельнішою. До її відомства входили відділи: аграрної по¬літики, виробничий, обліку та розподілу продукції, персональний. У свою чергу, відділи мали власну розгалужену систему. Зокрема, ви¬робничому відділу підпорядковувались: обласне земельне управління, управління державними господарствами, управління МТС, сільсько¬господарський науково-дослідний інститут. Управління ж державними маєтками, в свою чергу, мало німецьке відділення, що контролювало роботу управляючих-німців, та українське, до компетенції якого входило керівництво директорами державних господарств[3].

Керівники господарських команд отримували спеціальні дирек¬тиви від господарських інспекцій та направляли їх для виконання підзвітним їм службовим інстанціям. В областях вони спиралися на німецькі обласні сільськогосподарські комендатури або бюро німець¬кого командування, яким підпорядковувалися представники німецько¬го командування в округах та районах – сільськогосподарські фюрери та коменданти, які призначалися військовим керівництвом. Напри¬клад, сільськогосподарська комендатура Ворошиловградської області, очолювана майором Шнайдером, складалася з таких відділів: рослин¬ництва (начальник відділу Ріке, а згодом Незер), тваринництва (Дресс¬ман), фінансовий (Браундт), насінництва, землевпорядження. До штату комендатури входило приблизно 50 чоловік виключно німецького по¬ходження – адміністративних працівників та спеціалістів із сільського господарства. Серед обслуговуючого ж персоналу (креслярі, перекла¬дачі, прибиральники і т. п.) були й місцеві жителі, перевірені на “бла¬гонадійність”, лояльність до окупаційної влади та відсутність зв’язків з партизанами і комуністами[2].

В середині 1942 р. було створено ще одну ланку німецької гос¬подарської адміністрації – опорні пункти (“штуцпункти”), у відомстві яких перебувало від 7 до 15 громадських господарств чи хліборобських спілок. Посаду керівника в даній інстанції займав німецький офіцер – комендант, якому підпорядковувалися старший агроном, агроном, пе¬рекладач, інструктор-бухгалтер та прибиральниця[3]. Наприклад, у Ле¬бединському районі Сумської області таких опорних пунктів з 1 липня 1942 р. діяло 5 (а з 15 липня – 8), які об’єднували від 7 до 12 громад¬ських господарств[4].

Таким чином, на території військової зони України було створе¬но розгалужену систему німецьких військово-господарських органів управління, яка забезпечувала економічні потреби вермахту та Німеч¬чини. Досить влучно її призначення охарактеризував Г. Герінг на на¬раді рейхскомісарів окупованих країн і областей із представниками вій¬ськового командування 6 серпня 1942 р. Він говорив: “Ви направлені туди ... для того, щоб вилучати все можливе з тим, щоб міг жити німецький народ... Я примушу виконати поставки, які я на вас покладаю... Там, де є ще дещо, чого потребує німецький на¬род, все повинно бути блискавично вилучено із складів і доставлено сюди”[5]. Таким чином, німецьке військове командування для виконан¬ня економічних завдань наділялося необмеженими повноваженнями.

Створення допоміжного господарського апарату

Проте, зважаючи на значні масштаби окупованої території, у сво¬їй діяльності німці спиралися на українську допоміжну господарську адміністрацію – земельні управи та їх структурні одиниці, які здій¬снювали контроль за виконанням розпоряджень окупаційних органів влади на місцях. Про важливість організації українського допоміжного апарату для ефективного використання економічних ресурсів захопле¬них територій говорилося у розпорядженні групи “La” господарської інспекції в зоні “Південь” від 3 жовтня 1941 р.: “...Завершення форму¬вання сільськогосподарських відділів областей, районів є одним із най¬головніших організаційних заходів, без яких взагалі не можна обійтися в процесі здійснення наших завдань”[3].

Ще вчора тут проходила лінія фронту. Сумщина. 1941р.

При створенні земельних управ (у Сумській області – бюро) ви¬користовувався адміністративно-територіальний поділ на рівні області, округи, райони. Найвищою економічною інстанцією допоміжної укра¬їнської адміністрації були обласні сільськогосподарські управи, в роз¬порядженні яких перебували всі земельні та лісові фонди, громадські господарства й інші сільськогосподарські організації області. Вони створювалися у кожному обласному центрі й безпосередньо підпоряд¬ковувалися німецьким сільськогосподарським комендатурам.

Обласні земельні управи мали у своєму складі значну кількість відділів, які здійснювали контроль за усіма сферами сільського госпо¬дарства регіону. Так, до складу очолюваної професором М. Ветуховим Харківської облземуправи, яка була створена 1 грудня 1941 р. на базі сільськогосподарського відділу Харківської міської управи, входило 11 відділів: загально-адміністративний, економіко-статистичний, відділ бухгалтерії та ревізії, агрономічний, відділ тваринництва, ветеринарна група, технічний відділ, відділ землевпорядження та меліорації, відділ лісового господарства, відділ управління господарств (з секторами: ке¬рівного персоналу, зернових і тваринницьких господарств, бурякових господарств та приміських господарств), оргбюро сільськогосподар¬ської кооперації.

Ворошиловградську обласну сільськогосподарську управу, яку було створено в липні 1942 р., очолювали головний агроном В. Бешлик та його заступник П. Рябчинський. Апарат управління нараховував 10 спеціалістів та 20 чоловік обслуговуючого персоналу. До складу упра¬ви входило 10 відділів: загальний, планово-фінансовий, тваринництва, землевпорядний, громадських господарств, державних господарств, машинно-тракторних станцій, підсобних господарств, ветеринарний, плодово-овочевий[7].

На Сумщині аграрними питаннями опікувалося сільськогосподар¬ське допоміжне бюро по Сумській області, яке створене на початку грудня 1941 р. Керівництво ним здійснювали начальник Канцевич та головний агроном Нестевич. Структура та штатний розклад бюро були, загалом, подібними до вищезазначених облземуправ інших об¬ластей військової зони України.

Також при обласних земельних управах або при їх відділах діяли різноманітні контори та установи, які керували певними галузями сіль¬ського господарства. Наприклад, при Ворошиловградській обласній зе¬мельній управі для керівництва роботою з вирощування, заготівлі та постачання сортового насіння в жовтні 1942 р. була створена обласна контора “Держсортфонд” на чолі з П. Лебедєвим. Їй підпорядковува¬лися три заготівельні пункти: Ворошиловградський, Старобельський, Сватовський[6].

При технічному відділі Харківської земельної управи, який очолю¬вав А. Позена, з 15 грудня 1941 р. функціонували контори МТС і МТМ, контора автоколони, контора нафтових баз, контора сільськогосподар¬ської електроенергії, контора сільськогосподарського постачання, при якій діяли обласні бази сільгоспостачання. При агрономічному відділі, якому підпорядковувалися науково-дослідний та навчальний сектори, діяли контори із заготівлі, із сортування та сортовипробування, зі збуту насіння, насіннєві бази та елеватор. При відділі тваринництва – плем¬контора та племзаготконтора, контори пасічництва, рибництва, шов¬ківництва, облветбаклабораторія, інкубаторна станція, держіподром та держстайня. З 14 лютого 1942 р. при відділі тваринництва почала роботу обласна контора ветпостачання, яка займалася забезпеченням усіх ветзакладів ветеринарним та лабораторним устаткуванням[5]. При відділі землевпорядження та меліорації діяли меліоративна контора, ремонтна майстерня та виробниче землевпорядне бюро, а з 1 липня 1942 р. – землевпорядно-виробнича контора. Крім того, Харківській обласній земельній управі підпорядковувалася створена 27 березня 1942 р. районна земельна управа м. Харкова на чолі з Світличним, до компетенції якої входило керівництво відокремленим сільськогосподарським районом Харківської області[6].

Обласні земельні управи опікувались налагодженням ефективної діяльності сільського господарства краю: виявленням фактичного стану польового господарства, тваринництва та городництва у господарствах; обліком видів енергозабезпечення – кількістю і станом живої тяглової сили, тракторів, вантажних автомашин; відновленням технічного осна¬щення сільськогосподарських організацій та тракторного парку МТС; утворенням насіннєвих фондів; забезпеченням весняної сівби; організа¬цією збору врожаю; поновленням тваринництва та обліком усіх кормо¬вих ресурсів тощо. Окрім означених функцій до компетенції обласних земуправ належало забезпечення роботи транспортної мережі, безпосе¬редньо пов’язаної з сільським господарством, сільських лікарень, сіль¬ськогосподарських шкіл, оподаткування селян та багато інших.

Діяльність обласних земельних управ простежується, зокрема, у звіті Харківської облземуправи за період з 12 по 25 травня 1942 р. Так, здійснювалися заходи, спрямовані на збільшення поголів’я худоби об¬ласті, зокрема було погоджено з Полтавською обласною земельною управою питання про завіз у Харківську область племінної худоби. Відділом тваринництва було організовано в селі Вільшана Деркачів¬ського району пункт штучного запліднення корів. Відділом землевпо¬рядження та меліорації було розглянуто понад 30 заяв селян стосовно питань урегулювання земельних відносин на селі тощо[7].

Наступною ланкою в українській допоміжній системі органів управління сільським господарством були окружні земельні управи (на Сумщині – повітові сільськогосподарські бюро) – “габітсляндвірти”. Так, у Сумській області нараховувалося 8 повітових сільськогоспо¬дарських бюро, які об’єднували 31 район: Ворожбянське, Глухівське, Конотопське, Лебединське, Охтирське, Роменське, Сумське та Шост¬кинське[4]. У Харківській області діяло 9 окружних земельних управ з 33 районами: Богодухівська, Вовчанська, Зміївська, Ізюмська, Кон¬градська (Красноградська), Куп’янська, Лозівська, Харківська та Чу¬гуївська. У Ворошиловградській – 8 окружних земуправ, що контр¬олювали 32 райони: Біловодська (Ново-Лимарівська), Білокураківська, Ворошилівська, Ворошиловградська, Сватовська, Свердловська, Ста¬робельська та Троїцька[3].

Таким чином, реалізація розроблених нацистами планів в прифронтовій зоні, покладалася на розгалужений військово-господарський та військово-адміністративний апарати. Вони спиралися на українські земельні управи, які цілком підпорядковувались окупаційній владі. Фактично вся окупаційна управлінська система була побудована таким чином, щоб максимально використовувати економічний потенціал захоплених територій. Її функції були досить широкими і часто переплітались: адміністративні й поліційно-каральні органи виконували, передусім, завдання по “замиренню” населення, а господарські – реалізовували заходи щодо визиску аграрного сектору економіки окупованих регіонів. Завдяки такій співпраці управлінських систем нацистським окупантам вдавалося запроваджувати “новий порядок” в областях військової зони України.

Склад службового персоналу

Склад службового персоналу окружних земельних управ можна до¬слідити за допомогою “Зразкового штатного розкладу окружних сіль¬ськогосподарських управ на 1942 р.”, підписаного головним агрономом Ворошиловградської облземуправи В. Бешликом. Окружну земуправу очолював головний агроном, кандидатура якого затверджувалася ні¬мецьким сільськогосподарським керівництвом і який комплектувавїї штат й відповідав за її діяльність. У його підпорядкуванні перебували: заступник головного агронома, агроном-інтенсивник, окружний зоотех¬нік, ветлікар, окружний землевпорядник, кресляр, інженер підсобних підприємств, бухгалтер, інструктор колгоспного обліку, статистик, се¬кретар, машиністка, завгосп, перекладач, а також п’ять осіб обслугову¬ючого персоналу. Завдання ж, які покладалися на окружні земельні управи, були відо¬бражені, наприклад, у “Тимчасовому положенні про повітове допоміж¬не сільськогосподарське бюро Сумської області” від 23 квітня 1942 р.: допомагати в керівництві роботою районів та стежити за виконанням ними усіх розпоряджень вищих інстанцій; контролювати роботу гро¬мадських господарств; консультувати з усіх питань в аграрній сфері та перевіряти правильне запровадження агротехніки в громадських госпо¬дарствах тощо[2]. Окружні земельні управи у своїй діяльності підпорядковувалися українським обласним земельним управам та контролювалися німець¬кими сільськогосподарськими керівниками. Щоправда, зустрічалися деякі винятки, пов’язані з проявами сепаратизму. Наприклад, з листа голови Сахновщанської районної земуправи І. Новодворського до ке¬рівника Харківської облземуправи видно, що в Костянтиноградській (Красноградській) окрузі фактично існувало два керівні центри. Керів¬ник округи Білик не визнавав Харківської обласної земельної управи і називав себе керівником області. Як наслідок, в Костянтинограді було організовано так званий “ландрат” як адміністративно-політичну орга¬нізацію, яка вирішувала й деякі господарські питання. У Роменсько¬му повіті Сумської області орган управління сільським господарством у документах згадується як Роменське обласне сільськогосподарське бюро. Щоправда, при цьому воно підпорядковувалося сільськогоспо¬дарському бюро по Сумської області та звітувало йому[3]. Окружним земельним управам підпорядковувалися районні сіль¬ськогосподарські управи – “крайсляхндвірти”, які одночасно були підзвітними і районному німецькому керівництву. Штат районної земельної управи нараховував, в середньому, 10-12 чоловік і був по¬дібний до окружної земельної управи: районний агроном – керівник управи, зоотехнік, ветлікар, землевпорядник, агроном-інтенсивник, інструктор колгоспного обліку, статистик, секретар-машиністка, пере¬кладач, бухгалтер, технік-будівельник та чотири особи обслуговуючого персоналу . Кожен із них виконував чітко визначені обов’язки. На¬приклад, функції зоотехніка були визначені “Тимчасовим положенням про старшого зоотехніка районної земельної управи, про його права та обов’язки”[6]. З метою встановлення безпосереднього контролю за всіма сільсько¬господарськими підприємствами територія району поділялася на окремі дільниці – “агро-зооветдільниці”, на чолі яких стояли дільничні агроно¬ми – агрономи-інспектори. Вони безпосередньо контролювали роботу керівників, агрономів, бригадирів громадських господарств, державних маєтків, приміських господарств. Наприклад, у Ворошиловградській області на початок 1943 р. діяло 111 таких дільниць[7]. Поруч із установами та організаціями, що входили до системи українського допоміжного господарського управління, з 1942 р. також функціонували самостійні інстанції, які безпосередньо підпорядкову¬валися німецькій економічній адміністрації. Вони були створені, за¬звичай, на основі відділів, що раніше діяли у складі земельних управ різних рівнів. Зокрема, паралельно з облземуправами діяли обласні трести (пізніше – управління) державними маєтками, що існували як самостійні відділи обласних сільськогосподарських комендатур. Вони підпорядковувалися Головному управлінню державними маєтками у м. Києві, до компетенції якого входило надання допомоги державним маєткам з питань агрономії, механізації, тваринництва, організації пра¬ці тощо. Обласні управління державними маєтками займалися вирі¬шенням питань, що стосувалися діяльності державних маєтків, великих приміських господарств заводів, фабрик та рудників, зокрема, складан¬ням та затвердженням господарських планів. Винятком були питання оперативної звітності, яка велася обласною земельною управою. До речі, цікаво зауважити, що звіти, обсяг яких був у 2–3 рази більшим за радянські, подавалися як по німецькій лінії, так і по українській. Так, з 19 серпня 1942 р. у Сумській області діяв трест державних маєтків. Його апарат нараховував 53 особи на чолі з шеф-агрономом А. Давидовим та його заступником головним агрономом Максименком. Він складався з трьох відділів: планово-фінансовий, адміністративно-господарський, аграрно-виробничий[6]. 15 вересня 1942 р., відповідно до розпорядження начальника

обласної сільськогосподарської комендатури майора Шнайдера, трест був реорганізований в управління державними маєтками по Сумській області. У свою чергу, обласні управління державними маєтками поділяли¬ся на окремі дільниці, на чолі яких перебували як німецькі сільськогос¬подарські коменданти, так і українські агрономи та бухгалтерии[4]. Вони здійснювали нагляд за діяльністю німецьких комендантів маєтків, не обмежуючи їх повноважень, та керували роботою управителів маєтків, які призначалися із представників місцевого населення. Наприклад, у Ворошиловградській області діяло чотири дільниці, під юрисдикцією яких перебувало 9 державних маєтків: Михайлівська дільниця вклю¬чала в себе колишні радгоспи “Об’єднання”, “Плодохарчування”, “Грапова”, “Михайлівський овочевий”; Селезнівська – “Ящиківський огородній”, “Лиман”; Городищивська – “Демченко”, “Чернухівський овочевий”; Єленовська – “Червоний прапор”[7]. Окремо існували й обласні управління МТС, що підпорядковували¬ся Головному управлінню МТС у м. Києві. Їх очолювали представники німецького керівництва, так звані шефи МТС. Вони контролювали ді¬яльність аналогічних інстанцій окружного та районного рівнів. Напри¬клад, на Сумщині, відповідно до наказу обласної сільськогосподарської комендатури від 10 березня 1942 р., у відомство її сільськогосподар¬ського відділу переходив технічний відділ облземуправи як україн¬ське допоміжне бюро сільськогосподарської техніки (з кінця вересня 1942 р. – Сумське обласне управління МТС). Очолив його зондерфю¬рер Вехштайн. Даній організації підпорядковувалися повітові бюро сільськогосподарської техніки, на базі яких у жовтні 1942 р. було ство¬рено 8 головних МТС з центрами у містах Білопілля, Глухів, Конотоп, Лебедин, Охтирка, Ромни, Суми та Шостка[7]. МТС керували директори, які призначалися облземуправами та затверджувалися обласними сіль¬ськогосподарськими комендатурами. Вони комплектували штат МТС та здійснювали їх загальне керівництво. На найнижчій ієрархічній сходинці господарської системи перебу¬вали колишні радгоспи та колгоспи, які, згідно з законом “Про новий аграрний порядок” А. Розенберга від 15 лютого 1942 р., були перетво¬рені відповідно на державні маєтки та громадські господарства (части¬ну останніх згодом було реорганізовано у хліборобські спілки). Методи керівництва та організація праці в них фактично не відрізнялися від радянських форм господарювання. Як бачимо, нацистське керівництво, будучи переконаним у тому, що “не можна відмовлятися від створення великого німецького сіль¬ськогосподарського адміністративного апарату”, на завойованій те¬риторії сформувало розгалужену систему господарського управління. Вищими та середніми чиновниками ставали, в основному, досвідчені офіцери, серед яких були й ті, що брали участь в окупації України ще в 1918 р. Більшість із них до служби в армії працювали на керівних посадах у різних сферах економіки та пройшли спеціальну підготовку. Так, за повідомленням господарської інспекції “Південь”, на 15 квітня 1942 р. на окупованій території України перебувало 7 613 німецьких окружних і районних керівників. Подібні дані подає й “Німецька Українська газета” від 28 червня 1942 р., повідо¬мляючи, що до робіт на території України було залучено близько 7 тис. німецьких сільськогосподарських керівників. На керівні посади в українські допоміжні організації представники окупаційної влади відбирали кандидатури із числа “надійних” місцевих жителів, які виконували б розпорядження німецьких адміністративних та господарських органів. Перевага надавалася “фольксдойче”, на під¬тримку яких розраховувало нацистське керівництво. Вони займали по¬сади бургомістрів, старост, начальників поліції, перекладачів тощо. Частина місцевого населення, яка була незадоволена радянською владою також співпрацювала з окупантами. Так, очевидці, що протя¬гом серпня – вересня 1942 р. відвідали територію України, повідомля¬ли: “Сільські старости, керівники районів, директори округів, місцеві судді, шкільні інспектори і т. д. – це переважно українці, проте вони лише виконують розпорядження своїх німецьких зверхників і не беруть ніякої участі в процесі прийняття рішень”[4]. Подібні ж тенденції про¬стежуються і в пункті 2 “Інструкції зі ставлення до українського насе¬лення”: “Співпраця угодних українців в управлінні справами, на рівні общин та районів може і в подальшому, в разі потреби, допускатися в межах довірчих рад”[6]. Однак, навіть така кількість працівників не могла забезпечити у повному обсязі контроль за економікою захоплених територій. У зв’язку з цим до роботи активно залучалися і спеціалісти з числа міс¬цевого населення, які працювали у системі допоміжного управління[6]. При комплектуванні українського допоміжного виконавчого апарату окупанти намагалися добирати працівників із колишніх службовців чи осіб, що були знайомі з роботою даних установ. На їхню думку, в пе¬ріод військових дій такий захід був необхідним, оскільки він економив час, сили та енергію на організацію ефективного функціонування гос¬подарства. Німці вважали, що співпраця людей, які знали мову, зви¬чаї, побут місцевого населення, повинна була полегшити експлуатацію економіки краю.

Тростянеччина під час окупації

Сумщина підпорядковувалася польовій комендатурі № 198. Тростянецька районна управа створена німецько-фашистським командуванням 16 жовтня 1941 року, тобто відразу після окупації району. Вона відала всіма адміністративними й сільськогосподарськими справами. На чолі був бургомістр, який призначався німецькою комендатурою із антирадянських елементів. Німецьке командування вважало, що захопило ці території назавжди. До завдань районної управи входили такі функції: брати на облік комуністів, євреїв, осіб, політично неблагонадійних у ставленні до німецько-фашистської влади. Крім того, управа поширювала розпорядження і накази німецького командування, керувала боротьбою з партизанами і парашутистами, відбирала та направляла людей на роботу до Німеччини. Подібні функції мала і Тростянецька міська управа. В окупованих селах розпорядженням німецького командування замість сільських рад були створені сільські управи, що охоплювали великий населений пункт або декілька невеликих хуторів. На чолі сільської управи був староста, який призначався і звільнявся бургомістром району. Староста сільської управи був відповідальною особою за втілення в життя наказів німецького командування на території сільської управи. У Тростянецькій управі, згідно відомості №7 у березні 1943 року працювало 33 чоловіки, які в цілому отримали заробітню плату в сумі 5873 крб. У міській управі в цей же час працювало 99 громадян. У Тростянецькій лікарні та поліклініці було 55 чоловік медичного персоналу, при чому головний лікар отримував заробітну плату в сумі 1200 крб., хірург – 900, лікар – 450, фельдшер – 225, медсестри – 200 крб. Окупаційна влада зберегла всі колгоспи й радгоспи, але їх майно проголосила власністю Німеччини. Роботи на землі в основному проводилися вручну, так як техніка була евакуйована або виведена з ладу. Справжнє завдання земельної реформи полягало в максимальній експлуатації праці селян при відсутності техніки. У цьому зв’язку до сезонних робіт залучали всіх працездатних без винятку. Робочий день тривав від сходу до заходу сонця. Дозволялися перерви: на сніданок — 30 хв., на обід — 1 год., на підвечірок — 15 хв. Постійним явищем стали фізичні покарання за зволікання на роботі чи її припинення, за зупинку чи пошкодження механізмів. За неякісну чи невчасно виконану роботу селян штрафували, відбирали в них городи, брали заручників, яких страчували за незадовільну роботу всієї громади. Документи фіксують використання селян як тяглової сили. Окупанти примушували їх запрягатися по 8-10 чоловік і тягнути плуга. Сівалку тягнули по 10, борону — по 2 чоловіки. Працювати примушували під загрозою розстрілу. У 1942 р. в селах була запроваджена пайкова система. Селянам видавали щомісячний пайок: 12 кг хліба і круп на одну особу. Решту врожаю, за винятком насіннєвого фонду, конфісковували. Селян обкладали різноманітними податками, визискували за допомогою «ножиць цін»: коса коштувала 100 л молока, лопата — 5 десятків яєць.

За спогадами Юрія Григоровича Новгородського, жителя села Новгородське Тростянецького району, денною нормою скопування поля було о,2 га на одну людину. А тих хто відмовлявся працювати, примусово відправляли до Німеччини. 

Грабіжницька політика німецьких окупантів не оминула й жителів Тростянецького району. Зміни в господарській діяльності, що запроваджувались у період 1941-1943 рр., призвели до нещадної експлуатації, погіршення економічної спроможності населення і завдали величезних втрат серед мирних жителів.

Висновки

За Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький простір». Видаючи себе за представників «нордичної раси», гітлерівці називали окуповані райони України «німецькою Індією», а український народ — білими рабами. Українська нація була оголошена «неповноцінною». Населенню заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово «Україна». Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури. Українська земля вкрилася згарищами і руїнами, шибеницями та кладовищами. Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора. І як результат — 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України. Отже, нацистське керівництво створило на території військової зони України розгалужений окупаційний апарат господарського управ¬ління, в підпорядкуванні якого перебували й численні українські допо¬міжні органи “самоврядування”, що виконували роль реалізаторів роз¬поряджень німецьких окупантів. Вся управлінська система в областях військової зони України мала запроваджувати “новий порядок” і була побудована таким чином, щоб забезпечувати безперебійне функціону¬вання аграрного сектору економіки регіону та підтримувати позитивне ставлення місцевого населення до “нової влади”. Фактично ж, на гос¬подарський апарат військової зони України було покладено завдання максимального визиску аграрних та людських ресурсів регіону.

Література

Список використаних джерел 1. Преступные цели – преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СРСР (1941–1944 гг.). – М., 1963. – С. 245. 2. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України), ф. 1, оп. 23, спр. 533, арк. 3. 3. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України), ф. 3206, оп. 2, спр. 124, арк. 1. 4. Немятый В. Н. Всенародная борьба против экономических мероприятий фашистских оккупантов на Украине (1941–1944 гг.). – К., 1980. – С. 14. 5. ЦДАГО України, ф. 166, оп. 3, спр. 143, арк. 15. 6. Державний архів Харківської області (далі – Держархів Харківської обл.), ф. Р-3080, оп. 1, спр. 2, арк. 22. 7. ЦДАВО України, ф. КМФ-8, оп. 2, спр. 332, арк. 1.

Література

1. Артюшенко М.М. Новітня історія Тростянеччини – Тростянець: Тростянецька районна друкарня, 2004. – 572с. 2. Немятый В. Н. Всенародная борьба против экономических мероприятий фашистских оккупантов на Украине (1941–1944 гг.). – К., 1980. – 120с. 3. Нестеренко В.А. Окупаційний режим у військовій зоні України в 1941 – 1943 рр. (адміністративний, економічний та соціокультурний аспекти). – Рукопис. – К., 2005. – 19с.