C. Великі Будки

Географія

Ґрунти, рослинний і тваринний світ

У грунтовому покриві лук нашої місцевості переважають дерново-лучні зернисті грунти суглинкового механічного складу. Це найпродуктивніші і найцінніші сінокісні та пасовищні угіддя. Серед справжніх лук найбільш поширеними є формації костриці лучної, стоколосу безостого, суничника наземного, тонконога лучного, пирію повзучого, мітлиці тонкої, тимофіївки лучної, пажитниці багаторічної тощо. Неглибоке залягання грунтових вод і оглеєння грунтів сприяють поширенню угруповань щучника дернистого. Поширенню даних угруповань також сприяє пасовищне навантаження на лучні ценози. Болотисті луки трапляються в умовах постійного (рідше тимчасового) надмірного зволоження на лучно-болотистих і дерново-глеєвих грунтах. Представлені вони угрупованнями лепешняка великого, лепешняка плаваючого, бекманії звичайної, лепехи звичайної, осоки лисячої, пухирчастої, побережної, гострої тощо, хвоща болотного та ін..

Для лучних угруповань характерна добре виражена ярусність, велика участь у травостої різнотрав’я, велика видова насиченість. Для лук характерні аспекти, які змінюються в часі яскравими барвистими кольорами. Вони мають величезне господарське значення як природні кормові угіддя (сіножаті та пасовища), як місце зростання цінних лікарських рослин, декоративних видів, медоносів тощо. Проте на сучасному етапі вони зазнали і продовжують зазнавати великого антропогенного пресингу. В умовах дефіциту кормових угідь на переважній більшості їх площ спостерігається перевипас. Більшість лук знаходиться у деградованому стані. Їх травостої зріджені та низькопродуктивні. Видовий склад вкрай збіднений. Дуже зменшилась їх ценотична різноманітність. Спрощена екологічна структура лучних угруповань. Цьому сприяли також нераціонально проведені осушувальні меліоративні роботи, не на належному рівні проведені великомасштабні роботи з корінного поліпшення лук та ін.. Тому лучна рослинність на нашій території потребує охорони, раціонального господарського використання, що сприяло б їх відтворенню та поліпшенню.

Навколо села є ліси. Належать вони до широколистяних. Головною лісоутворюючою породою широколистяного лісу є дуб звичайний. Ріст дуба припиняється у віці біля 200 років, а живе він понад 1000 років. Його деревина дуже цінна і використовується в будівництві. Віками може лежати у воді дубове дерево і не тільки не гниє, а навпаки, набуває ще більшої міцності. Дуб – цілюща рослина. В народній медицині використовують листя, кору, молоді пагони дуба. Ним лікують захворювання шкіри, травної системи.

Ясен звичайний росте у мішаних лісах разом з дубом, кленом, липою, осикою, тополею, грушою звичайною, яблунею лісовою. Він вимогливий до грунту, вологи, світла, хоча в молодому віці витримує затінення краще, ніж дуб. У дібровах ясен є супутником дуба і утворює разом з ним перший ярус. Деревина ясена дуже міцна. Завдяки своїй міцності вона застосовується в машинобудуванні, а також у меблевому та фанерному виробництвах. Невід’ємною складовою лісу є береза бородавчаста. Серед дерев нашої флори однією з перших відгукується на поклик весни білокора красуня. Береза милує наш зір у будь-яку пору року. Та найпривабливіша вона на провесні, коли тільки-но розвинуться ніжні, жовто-зелені, ще липкі листочки її і повітря сповнять п’янкі березові пахощі. Береза – окраса нашого краю. Дає береза високоякісне паливо і непогану деревину. Береза – рослина-цілитель, лікує нирки, застудні захворювання, має фітонцидні властивості.

Липа… При цьому слові в уяві відразу постають звичні сполучення: липовий мед, липовий чай. Липа – дерево середньої величини, має густу розгалужену крону. В пору цвітіння сповнює все довкола медовими пахощами. Цвіте в кінці червня, на початку липня. Та не тільки медом славна липа. Її плоди-горішки є ласощами для білок, сойок, дятлів, які й розносять їх. Славиться й липова деревина, що відрізняється легкістю й м’якістю.

Гуляючи осіннього сонячного дня у лісі обов’язково в очі кинуться яскраві жовтогарячі барви клена гостролистого. Велике дерево, до 25 -30 метрів заввишки. Листки має цілісні, великі, п’яти-семилопатеві, зверху темно-зелені, зісподу – світліші. Цвіте у травні. Цвітіння клена – то весняне свято для бджіл і бджолярів, до 70 грамів меду збирають бджоли з одного дерева. Клен гостролистий – всіма визнана декоративна рослина. Цінна й деревина клена, вона щільна, тверда, тонкого рівномірного складу.

Густий підлісок у широколистяних лісах створює ліщина. Цвіте вона рано навесні. Плоди достигають у вересні-жовтні. Ліщина широко відома завдяки своїм цінним плодам горіхам, які містять до 65% жиру, мають високі смакові та лікувальні властивості. Калина звичайна – окраса узлісь, ягоди калини дуже люблять птахи. Тому калина відіграє велику роль у приваблюванні птахів. Калина – цінна харчова та лікарська рослина. Вона відзначається високими декоративними властивостями як у пору цвітіння, так і в пору плодоношення.

Серед чагарників найбільш поширеними видами у лісах є бузина чорна, шипшина, глід, терен колючий та ін.. Бузина – цінний медонос, суцвіття використовуються в народній медицині, лікують застудні захворювання. Терен колючий – кущ або невеличке деревце від одного до чотирьох метрів заввишки, дуже розлоге, з численними гілочками, які в молодому віці мають червонувато-бурий колір з блискучим відтінком. Цвіте у квітні, інколи на початку травня. Шипшина – досить поширений у нас чагарник із родини розових, що навесні й на початку літа привертає увагу великими запашними квітами, восени – яскравими, різних відтінків червоними й оранжевими плодами. М’яка оболонка ягодоподібного гіпантію є справжнім сховищем вітамінів. Найбільше тут аскорбінової кислоти (вітаміну С), багато каротину, вітамінів В2, Р та К. Крім того, плоди шипшини містять близько 12% цукрі, 5% дубильних речовин, лимонну та яблучну кислоти, пектинові речовини, фітонциди, ефірну та жирну олії, солі калію, кальцію, магнію, натрію, фосфору та заліза. Тому-то й використовують плоди шипшини як полівітамінний засіб. Широколистяні ліси субформацій липово-дубової та кленово-липово-дубової характеризуються двохярусним деревостаном. У першому ярусі панує дуб звичайний, місцями з участю ясена звичайного, з домішкою берези бородавчастої, осики, вільхи клейкої. У другому ярусі липово-дубових лісів домінує липа серце листа, кленово-липово-дубових – липа серце листа і клен гостролистий. Підлісок, як правило, добре розвинений. Домінуюча роль у ньому переважно належить ліщині, у вологіших місцезростаннях – крушині ламкій. Характерними видами підліску є такі чагарники, бруслина бородавчаста, бруслина європейська, свидина паросткова тощо, а також підріст ясена, клена та інших деревних і чагарникових порід. Добре виражений ярус трав’яних рослин. Його густина, видовий склад і домінуючі види визначаються в першу чергу зімкнутістю крон деревних і чагарникових порід (умовами освітленості), характером рельєфу, умовами зволоженості. У дуже тінистих лісах трав’яний покрив зріджений, з нерівномірною густотою і збідненим видовим складом. Такі умови найкраще витримує тіневитривалий вид копитняк європейський. У помірно зволожених місцях росте яглиця, її супутниками є переліска багаторічна, розхідник шорсткий, вороняче око звичайне, купина багатоквіткова, дріоптерис чоловічий, зубниця п’ятилиста, зубниця бульбиста, фіалка дивна, медунка темна тощо. Трав’яний покрив можуть утворювати також зірочник гайовий, папороть – страусове перо звичайне, кропива дводомна. У безлистому весняному лісі у ярусі трав’яних рослин у ролі домінантів виступають проліска сибірська, ряст ущільнений, рідше – ряст Маршалла, проліска дволиста, часто зустрічається анемона жовтецева. Це весняні ефемероїди. Зрідка трапляється пізній весняний ефемероїд – цибуля ведмежа.

Тваринний світ лісів також різноманітний і багатий. Із хижих ссавців поширені вовк, лисиця, єнотовидний собака, із родини кунячих – борсук, лісова та кам’яна куниці, ласка, горностай, лісовий тхір, європейська видра. Чисельність більшості названих видів незначна, а борсук, горностай, видра занесені до Червоної книги України. У лісах, серед чагарниківі на відкритих просторах полів і лук мешкають різні види копитних ссавців. Це лось, косуля, дикий кабан. У цих біотопах зустрічається сірий заєць, поширені багато чисельні види гризунів – лісова та жовтогорла миші, лісова (руда) полівка, вовчок (соня), звичайний сліпак, білка та ін.. Узлісся полюбляють плазуни – ящірка прудка і ящірка живородяча, безнога ящірка – веретільниця ламка, звичайний вуж, звичайна мідянка, звичайна гадюка. Мідянка зустрічається дуже рідко, вона занесена до Червоної книги України.

Найбільш багатий ліс птахами. Із лісом, лісовими галявинами, узліссями та заростями чагарників зв’язані багато чисельні птахи – представники різних рядів і родин. Ліс птахи заселяють з низу до верху, до самих верхівок дерев. На землі будують свої гнізда звичайний соловейко, лісовий щеврик, вівчарики жовтобровий і ковалики, малинівка, звичайна вівсянка. Вище, на деревах і чагарниках, гніздяться дрозди співочий, чорний, білобровий, чикотень і дрізд-омелюх, а також чорноголовка та інші види. Дупла дерев займають шпаки, синиці, мухоловки, повзик, хатні та польові горобці, деякі сови. Декілька видів дятлів дупла видовбують самостійно. Це великий строкатий, середній, малий, зелений, сивий і чорний дятли. У кронах дерев гніздяться іволга, берестянка, сіра ворона, сорока і багато інших птахів.

У чагарниках на вирубках і галявинах свій світ птахів: сірі, садова і рябогруда славки, сорокопуд-жулан, коноплянка, чечевиця, зяблики, щиглики, костогризи.

Навесні та влітку ліс наповнений піснями. Особливо майстерні дрозди, малинівки, солов’ї, вівчарики, зяблики, славки, берестянки та іволги. Вони є одними із найкращих наших співаків. У кожної людини є найзаповітніші місця, які вона любить і береже, прагне повернутися до них з усіх доріг землі. Такими місцями є, звичайно, рідний дім. А ще – гомінливі ліси, заплавні луки й річка нашого дитинства – чарівна Хмелівка.

Спокійна, тиха, вузенька річечка. Скільки їх таких по Україні. Але наша – найкраща. Витікаючи з малесенького джерела, яке заховалося десь між високими розлогими травами аж за Хмеловом, проклада собі шлях до самісінької Сули – лівої притоки Дніпра. Голубою стрічкою в’ється поміж осокою, лучними травами, татарським зіллям, зарослями хмелю та верболозу. Від того хмелю „зелененького”, про який у пісні співається, отримала наша річка свою назву. Багато його росте по берегах Хмелівки, особливо, поблизу с. Хмелів. Річка не просто окраса, це жива перлина нашого рідного краю. Хмелівка здається маленькою річечкою, проте, вона має 30 приток, довжиною 64 км. Річка бере свій початок, як зазначено вище, в селі Хмелів Роменського району. Тому, ми з гордістю можемо сказати, що це дійсно наша річка. Загальна довжина Хмелівки 32 км, як правило, навесні, коли тане сніг і велика кількість струмків збігає в річку, заливається водою. Влітку, коли берег встеляє зелений килим, річка мовби вдягає вінок. Восени Хмелівка транспортує опалі листки, а взимку, коли вона покривається льодяною кіркою, дітвора випробовує свої ковзани. За селом Великі Будки, тихо прокрадаючись поміж очеретами, Хмелівка приєднується до Сули. Від самого початку й до кінця течія річки спокійна, тиха, хоча шлях, який вона проходить доволі мінливий. То він прямий, то різко повертає вправо або вліво, гублячись в осоці чи верболозі, а то, звиваючись майже спіралевидно, ховається у густому комиші чи рогозові. Видовий склад рослинного світу прибережної зони річки по всій довжині майже однаковий. Найчастіше зустрічаються: комиш, очерет, рогіз, осока, аїр, собача кропива, півники, калюжниця болотна, ожина, калина, черемха, вільха, верба. Живим сріблом водойм називають риб. На території Сумщини їх нараховується 41 вид, які належать до 10 родин. У систематичному відношенні найбільш чисельною є родина коропових. У Хмелівці ми побачили коропа, карася, лина, плітку, краснопірку пічкура, ляща, окуня, щуку, в’юна, минька, тюльку, верховодку.

Короп. Усім добре відомий короп звичайний. Можна зустріти і коропа дзеркального, що майже не має луски. Ця риба невимоглива, швидко набирає вагу, смачна. Живиться рослинами і донними безхребетними. Рот коропа здатний висуватися вперед і вибирати корм із товщі води чи мулу.

Карась. Дуже витривала риба. Може заселяти бідні на кисень стоячі водойми, де інші риби гинуть. У мілких водоймах, що взимку промерзають до дна, карась може вмерзати в лід без особливої шкоди для себе. Влітку, коли водойми пересихають, може закопуватися в мул і перебувати там аж до наповнення водойми водою. Це невелика риба , але може сягати 45 см. завдовжки. Живиться донними тваринами й рослинністю.

Лин. Поширений представник промислових коропоподібних, який живе в прісних водоймах. Тримається мулистих і зарослих місць. Нереститься в травні-липні в заростях водяних рослин. Ікру відкладає рядами на стеблах водяних рослин. Восени закопується в мул і до весни впадає в сплячку. Живиться рослинами і донними тваринами.

Плітка. Належить до родини коропових. Тіло її більше витягнуте в довжину. Від близьких родичів відрізняється жовтогарячим забарвленням очей. Населяє різні за типом водойми, але частіше зустрічається у слабо проточних. Нереститься в квітні-травні на прибережному мілководді. Ікру відкладає на берегових рослинах, які заливає весняна повінь. Живиться водоростями, паростками водяних рослин, дрібними водяними безхребетними, іноді ікрою інших риб.

Краснопірка. Схожа на плітку, але в неї плавці мають червоніше забарвлення. Риба середніх розмірів, до 25 см. завдовжки. Спина темна, боки золотисті або сріблясті, черево біле. Очі оранжеві, іноді жовті. Тримається зарослих ділянок водойм із слабо проточною водоймою. Живиться водоростями та водяними рослинами, а також дрібними водяними тваринами.

Пічкур. Риба до 20 см завдовжки. Тіло видовжене, веретеноподібне. Рот великий, нижній. У кутах рота – по одному добре помітному вусику. Вздовж середини тіла ряд великих округлих темних плям. Спина бурого або зеленкувато-бурого кольору, боки сріблясто-жовті. На спинному і хвостовому плавцях ряди темних крапок. Тримається, як правило, мілководдя, місць із проточною водою і твердого грунту, але не уникає й стоячих замулених і зарослих водойм.

Лящ. Риба середніх і великих розмірів, до 60 см. завдовжки. Тіло плескате, високе, дуже стиснуте з боків. Розмір луски, що знаходиться на уявній лінії, проведеній через передню частину тіла зменшується знизу вгору. Тримається дна на нешвидкій течії або стоячої води великих водойм. Живиться дрібними донними тваринами.

Окунь. Загальновідома риба. Належить до ряду окунеподібних. Це промисловий вид риб. Він має колючі промені в плавцях. Черевні плавці перемістилися вперед і розташові під грудними. Населяє найрізноманітніші водойми. Тримається переважно берегів, зарослих рослинністю, іноді живе в руслових ямах. Веде хижацький спосіб життя.

Щука. Теж хижак. Середнього та великого розмірів риба, до півтора метра завдовжки, з рилом, як качиний дзьоб. Щелепи вкриті великою кількістю зубів. Забарвлення досить мінливе – від темно-зеленого до світло-зеленого зі світлими плямами або смугами. Тримається переважно прибережної зони, зарослої підводною рослинністю. Живиться різними рибами, часом жабами, раками, молодими водяними птахами і звірами.

В’юн. Невелика своєрідна риба, до 25 см. завдовжки. Тіло видовжене, брускувате, вкрите дуже дрібною лускою і шаром слизу. Рот нижній, облямований п’ятьма парами вусиків. Тіло й плавці вкриті темними крапками. Живе в замулених водоймах зі стоячою або слабо проточною водою. Живиться різноманітними водяними тваринами.

Минь. Єдиний прісноводний представник родини тріскових, якого можна зустріти в нашій річці. Він своєрідний тим, що нереститься взимку, в холодній воді, скутих кригою рік, коли більшість наших риб перебувають у стані спокою. Молоді мині бувають дуже темні, майже чорні. Тіло дорослих особин видовжене, на вигляд голе (вкрите дуже дрібною лускою). На „підборідді” невеликий вусик. Живе переважно у водоймах з чистою і холодною стоячою водою або проточною. Живиться рибами, раками тощо.

Тюлька. Маленька рибка, до 11 см завдовжки. Тіло видовжене, дуже стиснуте з боків. На череві – гострий пилкоподібний кіль з колючкоподібних лусочок. Бічної лінії немає. Забарвлення сріблясте. Живе табунами. Нереститься в товщі води, кілька разів за сезон. Живиться дуже дрібними безхребетними товщі води (зоопланктоном).

Верховодка. Невелика рибка, до 17 см завдовжки. Тіло видовжене, стиснуте з боків, покрите легко спадаючою лускою. Спина темна, боки й черево сріблясті. Плавці майже безбарвні, з жовтуватим, сіруватим або рожевуватим відтінком. Живиться дуже дрібними водяними тваринами, комахами, що падають у воду, іноді дрібними водоростями.

Неможливо уявити наше село без мальовничої красуні Хмелівки, як і без повноводної колись Сули, яка несе свої води аж у самісінький Дніпро.

Видовий склад Сули, як і прибережних смуг майже такий як і в Хмелівки, принаймі, на території села. На превеликий жаль, нині річки – і малі й великі, в небезпеці. Не виняток і наша Хмелівка. В цьому ми не раз переконувалися, коли здійснювали подорожі „Берегами Хмелівки”. Колись вона, як свідчать перекази, була глибокою і повноводою, а сьогодні її спокійно можна перейти вбрід. Чому? Ми вважаємо, що це, перш за все, наслідки хижацького землекористування – невиправдане розорювання земель, яке проводилося в 70-х роках хх ст. Майже всі заплавні луки були переорані. Це призвело до замулення підземних джерел, що живлять річку. Багато лиха нашим річкам завдало й надмірне застосування на полях гербіцидів та пестицидів.

З кожним роком ріки все більше забруднюються. Природа створила це диво для нас, для нашого життя і здоров’я. А ми, свідомо і несвідомо, так жорстоко ставимося до нього. Доки ми всі цього не зрозуміємо, не зупинимося, зовсім скоро настане той час, коли вже не зможемо милуватися красою блакитної стрічки: великої чи малої, широкої чи вузенької, спокійної чи бурхливої; не зможемо спекотного літнього дня скупатися чи просто відпочити в тіні розкішної верби.

Історія

Кажуть, що перші згадки про село відомі ще з незапам’ятних часів. Про це стверджує легенда про походження назви села. (Додаток № 2). За іншою легендою назва села походить від збудованої рибалками на правому високому березі Сули, ще за сивої давнини, великої будки для тимчасового перебування під час риболовецького походу. Це місце сподобалося всім, тому згодом були споруджені постійні житла. Так і виникло поселення. Ще одна легенда говорить, що назва походить від низки розташованих неподалік скіфських курганів, які немов будки височіють над навколишньою місцевістю і дали назву спочатку слов’янському городищу, а від нього і сучасному селу.

З історичних документів відомо, що село Будки в 1709 році згідно універсалу гетьмана Івана Самойловича передано роменському сотнику Івану Тимофійовичу Сохацькому. Після смерті селом володів його син Іван Сохацький. Лубенський полковник Андрій Маркович відібрав село в нього і віддав своєму родичу Микиті Калиновському. Згодом, у 1721 році, Будками, в яких нараховувалося 24 двори, володів за відповідним універсалом гетьмана Скоропадського значковий товариш Лубенського полку Іван Несторович. До 36 зростає кількість дворів у Великих Будках у 1730 році, а його власник у цей час обіймає посаду роменського сотника.

Із розподілом у 1797 році Роменського повіту на 11 волостей , Великі Будки, кількість козацьких господарств яких зменшилась до 14, відносяться спочатку до Вовківської, а з XIX століття до Хмелівської волості. У 1900 році в селі було 117 дворів, 25 з яких належали козакам, решта – селянам. Загальна кількість населення досягає 677 чоловік. Майже всі селянські господарства відносилися до малоземельних, тільки 5 дворів володіли ділянками землі від 10 до 25 десятин.

У роки жовтневої революції та громадянської війни дісталося селу від німців, денікінців, більшовицьких конфіскацій і продрозкладки. У 1919 році розпочав активну діяльність комітет бідноти, очолюваний Батютою Кирилом Дмитровичем. “До війни, - згадує І.М.Олександренко, - у селі (з прилеглими хуторами) було 270 дворів, населення яких становило 1600 чоловік”. (Додаток № 3)

Станом на 1 січня 2009 року в селі нараховувалося 53 двори, населення –119 чоловік. Ще на початку XX ст. в селі були: школа, церква, “лавка” – магазин, млин. У часи колективізації в селі побудували нове приміщення школи, клуб. Медпункт, дитячий садок, сільська рада та поштове відділення відкрилися в колишніх приміщення заможних селян.

Органи влади

Сільська рада

Наприкінці 20-х років XX ст. в селі сформувалася самостійна сільська рада. Розміщувалася вона в центрі села. Першим головою сільської ради був Холоша Дмитро Григорович, житель с.Великі Будки. Головував із 1927 по 1938 рік. За ним у різні роки (послідовність чітко не встановлена) головували:

• Продан Павло Кіндратович – родом із с.Вовківці. його дружина – Костенко Галина Григорівна працювала вчителем молодших класів у Великобудківській школі;

• Ляшенко Микола Михайлович – житель села. Головою був недовго: рік чи два в той час, як не закінчилася ще війна;

• Холявко Петро Сидорович – сам роменчанин., жив на квртирі у Павлунів: Андрія та Софії. Одружився згодом на їхній прийомній дочці Марії;

• Батюта Іван Петрович – родом із с.Пустовійтівка;

• Олександренко Іван Миколайович – народився в с.Великі Будки.

На початку липня 1963 року Великобудківську сільську раду приєднали до Басівки. Головою на той час був Ляшенко Іван Пилипович. Секретарем – Тютюнник Ольга Сергіївна, яка згодом виїхала на Донбас. До неї секретарем довгий час працював Залуцький Андрій Федорович, за ним – Гринько Віктор Григорович.

Колгосп “Червона зірка”

Колгосп у селі Великі Будки був утворений у 1932 р. очолив його Яровий Іван Юхимович. Одна бригада розміщувалася внизу, друга – на горі, а третя на Манжусовому хуторі. Кожна бригада мала по 300 голів коней. В колгоспі ж було більше 100 корів, близько 200 свиней, 700-800 овець. На полях вирощували м’яту, коксогіз, коляндру, рижій. М’яту відправляли на м’ятний завод у Засулля. Вирощування цієї культури в той час було дуже прибутковим. Ланкова Гринько Марія Михайлівна досягла найвищих врожаїв з вирощування м’яти.

На Петрівщині вирощували коксогіз, який схожий на кульбабу, але трішки більший. Окремо збирали пух і корінь цієї рослини. Корінь ішов на виробництво резини, яка використовувалась у військових цілях. За збирання коксогозу Саєнко Олександра Яківна, перша і єдина в селі, отримала Орден Трудової Слави. А бригадир городньої бригади Рогаль Григорій Лукич у 1956 році демонстрував здобутки бригади на Всесоюзній виставці в Москві.

Колгосп спочатку називався колгоспом ім.Маленкова, а “Червоною зіркою” став у 1951 році, коли з’єднали колгоспи сіл Великі Будки і Вощилиха. До того часу у Вощилисі був колгосп ім.Петровського. Після з’єднання дві бригади залишилось у Великих Будках, дві у Вощилисі, всього – чотири бригади. Очолив колгосп Бабенко Іван Омелянович. У селі налічувалося 185 дворів. З 1957 на посаді голови колгоспу став працювати Пасічник Іван Васильович, родом із Ромнів. За його головування у нас, вперше по району, колгоспникам виплачували по 25 крб. грошей – один раз у рік. До 1960 р. писали лише трудодні. З нової техніки у колгоспі були: бульдозер і погрузчик. При домовленості Пасічника І.В. та Холоші М.Ф. (с.Плавинище), на території села Загребелля власними силами побудували міжколгоспний цегляний завод, який успішно функціонував до 1997 року.

23 березня 1963 року колгосп “Червона зірка” приєднали до Басівки – утворився колгосп “Правда”, а в селі – комплексна бригада № 4. Спочатку в ній налічувалося 5 ланок полільниць, у кожній ланці по 45 жінок. У бригаді також були молочно-товарні ферми, телятник, вівчарня, кузня, конюшня, плотня, зерносховище, тік, комори для зберігання сільськогосподарської продукції. За бригадою числилося 370 га орної землі, 80 га пасовищ та 70 га використовувалося для підгодовування тварин. Завдяки свідченням Миколенка І.М., Ляшенка Г.В. та при сприянні Овчаренка І.М. нам вдалося встановити послідовність прізвищ тих людей, які очолювали Великобудківський колгосп:

• Ярий Іван Юхимович (з 1931 р.)

• Каша Іван Іванович (родом із с.Погожа Криниця, у 1943 році прозстряліний у с.Оксютинці як активіст)

• Яременко Григорій Іванович (перший голова після окупації, був безруким – втратив на війні)

• Гринько Іван Іванович (уродженець села)

• Олександренко Микита Іванович (уродженець села)

• Бабенко Іван Омелянович (очолив колгосп, коли з’єднали Вощилиху і Великі Будки – 1951 р., колгосп став називатися “Червона зірка”)

• Терещенко Іван Матвійович (родом із с.Плавинище, за спеціальністю – агроном, працював головним агрономом у районі, на цю ж посаду і повернувся після головування у с.Великі Будки)

• Пасічник Іван Васильович (1957-1963 рр., до з’єднання з Басівкою)

• Ляшенко Іван Пилипович (підміняв Пасічника І.В. один рік, коли той учився в Сумах).

Медицина

Фельдшерсько-акушерський пункт

По війні у хаті ветеринарного лікаря Рака Івана Захаровича розміщувався фельдшерсько-акушерський пункт. Знаходився він на балансі колгоспу. В селі його ще називали колгоспний роддом. Колгосп доставляв продукти і все необхідне. Марія Іванівна Чорнявська, яка довгий час працювала санітаркою, пригадує: “Коли я прийшла на роботу, тут працювали одна акушерка і лежало дві породіллі з двома дітками. Санітарка варила їм їсти, прала і гладила пелюшки. Працювали в незручних умовах тому, що світла тоді ще не було, водяного опалення теж.. Доводилося двічі, а то й тричі на день топити плиту”.

Згодом акушерський пункт закрили, залишили фельдшерський. До речі, останнім, хто народився у Великобудківському фельдшерсько-акушерському пункті, за словами тієї ж Чорнявської М.І., був Добринь Віктор Антонович – 28 серпня 1961 року. ФАП розмістили в одному приміщенні з сільською радою у центрі села. Коли сільську раду приєднали до Басівки, в її приміщеннях розмістили початкові класи школи.

Свого лікаря у селі не було. Натомість, лікарську допомогу надавав Брайловський Н.А. (у селі його чомусь прозивали “Бриловський”), який жив і працював у сусідньому селі Вовківці. Акушерками працювали: Зінченко Галина Іванівна (родом із м.Охтирка, в селі ж вийшла заміж за Зінченка Миколу Петровича та Литвиненко Марія (родом з м.Ромни, з вул. Лозової). Фельдшери у селі довго чомусь не затримувалися. В основному були приїжджими. Найдовше працювали: Бабій Андрій Антонович (із с.Сененки), Стрельченко Антоніна Іванівна (родом із с.Вовківці) та Залуцька Валентина Михайлівна (одружена із жителем села Залуцьким Миколою Івановичем. Фельдшерами також були: Васильченко Інна, Площик Володимир, Сидоренко Станіслав, Могила Євгеній, Скоробагатько Ольга.

Нове приміщення фельдшерсько-акушерського пункту побудували у 1985 році. З 1991 року в ньому працює Твердохліб Людмила Іванівна.

Освіта

Школа в селі Великі Будки відкрилася в 1895 році при Спасопреображенській церкві, тож і була вона церковно-приходською. Про це повідомила нам Кроль Г.В. хоча у згадуваній вище книзі Івана Овчаренка “Хроніка життя пересічної людини” говориться про те, що однокласна церковно-приходська школа була відкрита при Спасопреображенській церкві у 1850 році – в рік, коли церква перебудовувалася. На 1902 рік в школі навчалося 28 дітей.

У 30-х роках XX ст. – церкву зруйнували, а на тому місці побудували школу. До речі, з дерева тієї ж таки церкви. До Великої Вітчизняної війни школа була початковою (4-річною). У період війни німці школу закрили. Натомість “відкрили” церкву. А вже після війни, вірніше, після окупації, у 1943 році школа “поновилася”. Спочатку функціонувала як семирічна, а в 1960 році стала 8-річною, бо у 1961 році відбувся перший випуск восьмикласників зі школи.

У 1970 році школа знову стала початковою (3-річною), а в 1982 році припинила своє існування.

Школа знаходилася в центрі села. Через дорогу в колишньому приміщенні сільської ради розміщувалися медпункт та початкові класи. Перед школою стояв пам’ятник відомому вождю Володимиру Іллічу Леніну. Неподалік від школи ріс ряд струнких берізок, а за школою – чудовий невеликий сад. За ним доглядали учні.

До війни у школі навчалося багато дітей, по 40 учнів майже в кожному класі. А після війни найбільший клас нараховував 22 учні. У 1951 році у школі всього навчалося 160 дітей. Було 2 сьомих, шостих і п’ятих класів.

Школярів (у різні роки) навчали: Балковий Віктор Леонідович, Башта Олексій Іович, Босик Віра Іванівна, Копитенко Галина Григорівна, Шульга Олександр Данилович, Колпакова Маруся Степанівна, Залуцька Софія Максимівна (початкові класи). Стебко Надія Антонівна, Стебко Сергій Вікентійович, Залуцька Ольга Федорівна (математика), Чорноус Павло Маркович (історія), Татаринова Зоя Петрівна (російська мова), Мацак Олександра Євлампіївна, Костенко Марія Миколаївна (українська мова), Невожай Варвара Євменівна (німецька мова), Залуцька Тамара Олександрівна (фізика і математика),Костенко Михайло Семенович (географія і фізика), Костенко Людмила Антонівна, Смажник Марія Іванівна, Чижан Паша Яківна (біологія, хімія), Грунтенко Пилип Іванович (трудове навчання), Коротушко Олександр Панасович (музика).

За своє існування школа змінила багатьох директорів. До війни завідуючим школи був Балковий Віктор Леонідович, Босик, а після війни: Кочерга Одарка Андріївна, Близнюк Василь Маркович, Таратун Павло Юхимович (родом із с.Пустовійтівки), Невожай Олексій Харлампійович (із с.Гаї), Дем’яненко Федір Іванович (з м.Ромни), Чорна Євдокія Петрівна, Чорноус Павло Маркович (із с.Глинськ), Костенко Федот Макарович.

За спогадами Залуцької Т.О. добре навчалися в школі Лобунько Ніна, Олексенко Марія, Залуцький Іван. Залуцька О.Ф. пригадує Невожай Софію, Чалу Ольгу, Олександренко Віру, Олександренко Галину як таких, що добре навчалися (кінець 50-х років). Надія Григорівна Карпенко (техробітниця), почала працювати в школі з 1951 року, пригадує, що відмінні знання мали: Пінькас Микола, Карпенко Надія, Ляшенко Галина (с.Великі Будки), Сидоренко Петро (с.Загребелля), Шарай Андрій (с.Вощилиха).

Після закінчення Великобудківської школи діти продовжували навчатися у Вовківській середній школі, а пізніше – у Басівській середній та Вощилихівській восьмирічній. Вовківська школа на той час була філіалом республіканської фізико-математичної школи. У ній викладали талановиті учителі: математик Сергій Федотович Щербина, філолог Йосип Михайлович Дудка, історик Федір Семенович Палаженко.

Праця вчителів вищеназваних шкіл не була марною. Розумне, добре і вічне, посіяне в юних душах, викликало прагнення оволодівати знаннями, продовжувати навчання. Починаючи з 50-х років минулого століття 34 чоловіки – жителів села здобули вищу освіту. (Додаток № 4)

У школі діяла дитяча організація, до складу якої входили: жовтенята (1-3 класи), піонери (5-8 кл.) та комсомольці (8 кл.). У правому кутку коридора перед кабінетом директора розміщувався піонерський куточок з усією відповідною символікою. Піонери збирали металолом, макулатуру, вторсировину, допомагали колгоспникам доглядати за посівом буряка, готували концерти, виступали в клубі, школі, на тваринницькій фермі.

У 60-х роках у школі працював буфет. Продавали печиво, цукерки, пізніше готували чай. Завідували буфетом: Близнюк М.С., Овчаренко О.І. техробітниць було дві: Карпенко Н.Г. та Перевозник Г.

Культура

Осередком культурного життя на селі довгий час був Великобудківський сільський клуб. Він і зараз функціонує, але вже як дозвіллєвий об’єкт. Старий клуб розміщувався в центрі села, зліва від школи. Побудований він, як згадувалося вище, із дерева зруйнованої церкви. Відбулося це, за словами Кроль Ганни Василівни, десь у 1936 чи 1937 році. Тут “крутили“ кіно, читали доповіді, обговорювали важливі події села і країни, показували концерти, які готували учасники художньої самодіяльності.

Існував у селі і свій драматичний гурток. Активними його членами були: Залуцька Марія Михайлівна, Кроль Митрофан Михайлович (дуже добре у нього виходила роль Грицька з драми “У неділю рано зілля копала”), Гонтаровська Марія Потапівна (запам’яталася в ролі “Наталки”), Тритяк Ганна Андріївна (грала, переважно, роль матері), Карпенко Євдокія Михайлівна (дуже гарно співала), Олексенко Тетяна Григорівна, Рогаль Агафія Харитонівна. З успіхом під керівництвом режисера Босика (на жаль, імені та по батькові ніхто не пригадав, він був не тутешнім. Деякий час разом з дружиною Вірою Іванівною вчителював у місцевій школі, працював і на посаді директора.) на сцені клубу проходили вистави українських драматургів: Квітки-Основ’яненка, Михайла Старицького, Карпенка-Карого, Івана Котляревського, Степана Васильченка. Такі як: “Наталка Полтавка”, “Назар Стодоля”, “У неділю рано зілля копала”, “Сто тисяч”, “За двома зайцями”, “Хто сміється, тому не минеться”, “На перші гулі” та ін.

Завідуючими, ще в старому приміщенні, клубу працювали: Залуцька Марія Григорівна, Коротушко Павло Панасович, Зиблий Володимир, Лобунько Ніна Василівна, Невожай Тетяна Василівна.

У 1972 році відкрили нове приміщення клубу – через дорогу, майже навпроти. З того часу його очолювали: Дорошенко Віктор Олексійович (2 роки, прийняв керівництво ще в старому приміщенні), Добринь Володимир Антонович (1974 р.), Матюшенко Віталій Васильович (1975 р.), Кіях Галина Гнатівна (1976 р., одночасно працювала бібліотекарем), Грищенко Василь Іванович (1977 р.). З липня 1978 року на посаді завідуючого клубу став працювати Перевозник Віктор Іванович, виконуючи спочатку ще й роботу кіномеханіка. На цій посаді він пробув аж до виходу на пенсію. За сумлінну працю районним відділом культури неодноразово нагороджувався заохочувальними преміями, грамотами відділу культури (2003, 2005 рр.) У 2008 році отримав Почесну грамоту управління культури і туризму Роменської райдержадміністрації за сумлінну багаторічну роботу та вагомий внесок у розвитку культури. Із січня 2009 року дозвіллєвий об’єкт очолює Гумен Ніна Дмитрівна.

Релігія

Спасопреображенська церква

Найстарішою будівлею в селі довгий час була Спасопреображенська церква. Вона була побудована в 1789 році на кошти місцевих багатіїв Демчинських та Ільчинських. Церква була дерев’яною, називалася Преображенською. У 1850 році вона перебудовується. Ось які дані ми знайшли у книзі Івана Овчаренка “Хроніка життя пересічної людини”:

“с.Великі Будки Преображенская цр., дерев., въ одной связи съ колокольней, холод., постр. 1850 г; церк-прих. одно-клас. школа; кварт. свящ. 2 комн.195 куб. арш., псал. 100р.; ружн. земли 32 дес.; приход. привил. сост. 9, мещ. 5, каз. 126, крест. 792; дерев. 4 отъ 1 до 3 вер.; ст. Ромни Либ.-Ром. ж. д. 15 вер., отъ благоч. 30 вер., священ. Игнатий Никифоровь Каневский, псал. Исидоръ Никифоровъ Каневский; церк. стар. каз. Павелъ Назариев Стрельченко; зашт. псал. Стефанъ Аристарховъ Гонтаровский».

Отже, після перебудови церква має 2 престоли. Другий престол в ім’я Покрови Богоматері. До церковної парафії окрім місцевих жителів, відноситься населення прилеглих хуторів: Манжусового, Северинового, Залуцького, Пшінченого. Відтоді для них храмовим святом є Преображеніє Господнє , що святкується 19 серпня.

Церква була дуже красивою і великою, мала багато ікон. Дзвони були найгучніші в усій окрузі (“ дід Данько (Павлун Данило Пилипович) вміло бив у дзвони”). Батюшкою був батько Малєвича (дядько діда Кроль Ганни Василівни). Малєвич служив батюшкою в Ромнах на кладовищенській церкві, там і похований.

Перед війною, у 1936 році церкву закрили. Зняли хрест (кажуть, що знімав його Гринько Іван Іванович, допомагали Ляшенко Іван Пилипович і Ляшенко Микола Олександрович), і палили. Дехто з людей тайком забирали ікони додому. Сліди однієї з них – Скорблящої ікони Божої Матері загубилися у селі Правдюки у Тиряників. (Тиряник Марійка – сестра дружини Олексенка Михайла, яких у селі прозивали “Монашки”. У них було троє дітей: Іван, Настя, Мишко. Дружина Михайла доживала у селі Попівка, туди її забрали дочки. Настя – сестра Михайла жила у своєї дочки Надії, яка працювала на пошті у селі Вовківці).

В період окупації німці “відкрили” церкву в приміщенні клубу. Деякий час там відправлялися служби. Після війни церква вже не функціонувала. З церковного дерева були збудовані: школа, старий клуб і зерносховище.

Пошта, зв'язок, банківська сфера

До 14 травня 1966 року свого відділення зв’язку у селі Великі Будки не було. Газети, журнали, різну коресподенцію в усі пори року, в гарну погоду і по бездоріжжю доставляли із сусідніх Вовківець. Використовувався для цього, в основному, гужовий транспорт. Листоношою певний час працював Скиба Василь Каністратович, а потім його замінив Овчаренко Іван Юхимович.

Відділення зв’язку разом зі зберкасою відкрилися в одному приміщенні з бригадною хатою. Це була садиба заможного селянина Стрельченка. Очолила відділення зв’язку Перевозник Марія Іванівна, яка дуже серйозно і відповідально ставилася до своїх обов’язків. За 35 років роботи жодних нарікань від населення і від районного керівництва. Лише подяки та грошові премії. У 1986 році Марія Іванівна за багаторічну сумлінну працю отримала медаль “Ветеран праці”. У 2000 році вона вийшла на заслужений відпочинок.

4 листоноші доставляли пошту у: Синенкове – Шеремет Ніна Олексіївна, пізніше вона стала завідувати Басівським відділенням зв’язку; у Вощилиху – Панасенко Ганна Іванівна, Тарун Надія, яку потім замінила Дудка Ганна Олексіївна. Великі Будки обслуговував Овчаренко Іван Юхимович. Згодом Синенкове відділилося, а за ним і Вощилиха. У цих селах відкрили свої відділення зв’язку.

У 1991 році на кошти колгоспу “Правда” збудували нове приміщення пошти і бригадної хати. У 1992 році зберкасу закрили, а з 2000 року відділення зв’язку очолила Миколенко Валентина Володимирівна.

Автор статті(посилання на сторінку користувача)

Глушенко Павлина Олексіївна