С. Перехрестівка, Роменського району, Сумської області

Назва

с. Перехрестівка, Роменського району, Сумської області

Географія

Розташування

Село – центр сільської ради з 1972 року, розміщене в 12 кілометрах від районного центру і залізничної станції Ромен, населення 1215 чоловіків( на 01.2012 р.).Сільській раді підлягають населені пункти: Перехрестівка, Олексіївка, Левандівка, Малярівщина, Кузьменкове, Зюзюки, Кашпури,( Бойкове і Савойське – зниклі).

Клімат

Помірно континентальний.

Історія

Земля, на якій зараз воно розташоване, належала пану Лук’яновичу (маєток якого знаходився в хуторі Лук’яновичі). До його володінь входили землі таких сіл, як Борозенки, Лучки і Попівщина. Коли у Лук’яновича виріс син Олексій, батько подарував йому село, яке назвали ім’ям сина, – Олексіївка, що межує з Перехрестівкою.До Ромен часто приїжджав багатий пан Безпальчий, якого приваблювали багаті і щедрі землі нашого краю. Згодом, як добрий господар, він викупив у Лук’яновича деякі його землі і поселився на них. Перші відомості про село Перехрестівку в історичних документах датуються 1865 роком. У цей час село називається хутором, що належав Безпальчому Федору Васильовичу, повітовому предводителю дворянства і дійсному статському раднику. У документах пізніше значиться друга назва – Перехрестівка. За переказом старожилів назва походить від того, що керуючий господарством Безпальчого був євреєм по національності, а згодом прийняв християнську віру, як тоді говорили, “вихрестився” або “перехрестився”. Можна вважати, що походження Перехрестівки інше – від перехрестя доріг. Та старожили вважають, що шлях на Гадяч, на центральні дороги проходив мимо хутора, тому перша версія більш вірогідніша. Так, як сам Безпальчий мало бував у своєму хуторі, а більше жив у Москві, то жителі часто називали хутір за прізвищем господаря – хутір Безпальчого. У Перехрестівці Безпальчому належало 12 тисяч десятин землі та винокуренний завод, збудований у 1887 році (внаслідок реформ 60-х років ХІХ ст.) Поміщик був людиною енергійною, грошовитою. Все найкраще, що йому доводилося бачити у Москві, вкладав у свій маєток. Тож красень – поміщицький будинок – виріс при в’їзді до села (населенного пункту, як такого, ще не було). Нижче до греблі було збудовано будівлю для прислуги і пральню (нині це ІІ провулок Леніна). Від будинку вниз викопано ставок, який і нині іменують “Панським”. Сюди завезли лебедів, що плавали серед лілій і кувшинок. Поряд була альтанка – найулюбленіше місце господаря, якою він пишався, любив проводити свій вільний час, і куди обов’язково запрошував гостей, як він висловлювався: “Помилуватися райським куточком”. Не кожен поміщик мав таку красу. Слід доповнити, що розміри маєтку точно не встановлені, а його “багатство” доводили дорогі на той час меблі, оксамитові гардини, канделябри у вигляді ангелів, порцелянові вази з пахучими квітами. Так розповідали старожили, яким у свій час розповідали їхні батьки. Будучи освіченим, Безпальчий своїх дітей відправив до Петербургу здобувати освіту. Зі слів старожилів, до підлеглих ставився добре. У 1897 році винокуренний завод і землю орендує купець Калуга. За оренду він платить щорічно Безпальчому 9 тисяч карбованців. Це триває до 1913 року. Із цього року, за розповідями місцевих старожилів, орендатором є Берченко Павло Іванович.Усі жителі хутора були селянами. Так у 1907 році склад населення був таким: всього 529 чоловік, з них чоловіків – 272,

               жінок – 257.

Дворян – 2 (одна жінка і один чоловік). Селяни працювали у господарстві Безпальчого, а потім у його орендаторів. Дехто працював на винокуренному заводі. За розповідями, щоденна оплата була 10 копійок, тож селяни жили бідно. За твердженням старожилів на 70 дворів, наявних у Перехрестівці, напередодні 1917 року десь у 20 дворах були корови. Земельні наділи селян – 30-50 соток на сім’ю. Столипінська аграрна політика позначилася на розшаруванні селян. У селі виділилося кілька заможних сімей, що мали по п’ять і більше десятин землі. Це сім’ї Ситника Сидора, Шишки Григорія, Цимбала Герасима, Бондаренка Григорія, Бичковського Дмитра, Грибінника С.А., які мали від 10 до 20 десятин землі. Із культурних закладів була початкова школа, збудована в 1906 році за кошти земства, і в якій нараховували 47 хлопчиків і 2 дівчат. Як бачимо, дівчатка майже не навчалися. У школі був один учитель, класів – 4. Першим учителем був Симонов Микола Якович. Пізніше стали працювати ще два педагоги – Колосовська Ольга Іванівна й Колосовська Віра Іванівна. Буремні роки більшовицького перевороту, української революції, громадянської війни позначилися на житті села розрухою. Тож у школі у 1923 році навчалося лише 23 учні. В Олексіївці навчав грамоти дітей панський лакей Стеценко Лаврін. Із 1925 року почала діяти початкова школа, розміщена у панському будинку. У 1920 році у Перехрестівці була обрана сільська рада. Вибори відбулися 13 березня 1920 року, в яких брало участь 200 чоловік. Керівництво складалося з трьох членів: Олійник Кіндрат Павлович, Журенко Олексій Петрович, Журенко Леонтій Іванович. Наступні вибори у місцеві ради відбулися у 1922 році, у ході яких головою сільської ради обрали Олійника К.П., секретарем – Грибінни- ка С.А. Виборців було 650 чоловік. У 1922 році в селі Олексіївка було обрано головою сільської ради Сергієнка Григорія Івановича. По закінченні громадянської війни селяни приступили до відбудови сільського господарства, налагодження мирного життя. Школу у 1925 році відвідувало уже 65 учнів, з них 47 хлопчиків і 18 дівчаток. До 1959 року школа була початковою і розміщувалась у двох приміщеннях, одне збудоване в 1906 році, інше – пристосоване. Партійна організація заснована у 1929 році і налічувала 83 комуністи; комсомольська – у 1924 році, мала 78 членів. Під тиском вказівок з центру було взято курс на примусову колективізацію сільського господарства, на знищення селянина-одноосібника. Велику допомогу у цій справі надавали вище вказані організації. У 1929-1930 роках була проведена колективізація в селі Перехрестівка. Активну участь у створенні колгоспу брали Чернуський Іван, Скрипаль Петро, Берещук Й.Д., Бондаренко О.Г. Першим головою колгоспу імені Калініна був Журенко Іван Олексійович. У селі Олексіївка у 1931 році засновано колгосп “Червоний лан”. На базі колишньої економії Безпальчого було організовано в 1925 році агробазу району (директор Білошапка Т.Я., землі було 400 гектарів, на якій вирощували хліб, займалися розведенням свиней), яка в свою чергу в 1932 році була реорганізована в радгосп Блюхера, першим директором якого був Сальников. Таким чином, на території Перехрестівки поряд господагювали колгосп Калініна і радгосп Блюхера. Із колишнього винокуренного заводу виріс спиртозавод і знаходився у власності радгоспу Блюхера. У 1937 році на базі спиртозаводу організовано спиртотрест, першим директором якого був Барибін. Його змінив з 1939 по 1941 рік Приходько Федір Пилипович. Він продовжив свою діяльність з 1943 по 1945 рік. Важким наслідком суцільної колективізації і насильницького подолання опору селянства став голод 1932-33 років, що важким і незабутнім лихом залишився у пам’яті наступних поколінь. Слід відзначити, що на території села масштаби голоду були далеко менші, ніж у сусідніх селах і районах – виручав спиртозавод (технологія виробництва спирту була побудована на картоплі –людей рятувала мерзла картопля з кагатів та відходи виробництва), тому сюди звідусіль тяглися люди, щоб мати змогу вижити. Не дивлячись на наявність техніки, урожайність була низька – по 10-15 центнерів з гектара. На перших порах у радгоспі було декілька тракторів “Фордзон”, 12-ти сильна німецька молотарка “Клейтон”, 6 жаток типу “Меккерленк”, сакківські плуги, в кожен з яких запрягали по дві пари биків. Перед війною 1941-1945 років було 12 тракторів: 8 колісних ХТЗ, 1 універсал і три гусеничних трактори “НАТИ”. Мирний розвиток країни і села був перерваний Великою Вітчизняною війною. У період окупації (вересень 1941 року – вересень 1943 року) тут господарювали німці. Селом управляв колишній царський офіцер – німець-економ. Намагалися все можливе вивезти з земель Безпальчого (так у німецьких списках значилася Перехрестівка). Руйнації зазнав і колгосп, і радгосп. Збитки повністю становили 1517998 карбованців. За роки війни загинуло 274 чол., 126 сімей втратили годувальників, 38 воїнів повернулися з війни інвалідами. У час окупації було вивезено 172 молоді особи. У роки війни до лав Червоної армії вступило 177 жителів села. 35 нагороджено за мужність орденами і медалями, 62 загинули смертю хоробрих. Троє занесено до Книги Скорботи України: Шкура Тимофій Тимофійович, 1919 року народження, колгоспник, загинув у 1943 році під час обстрілу села, похований на сільському кладовищі; Хоменко Костянтин Федорович, агроном, розстріляний у 1943 році як активіст, похований у кар’єрі поблизу села Герасимівка; Король Рольф Карлович, 1882 року народження, службовець, розстріляний фашистами у 1941 році як активіст, похований у кар’єрі поблизу села Герасимівка. Свідченням вічної пам’яті про минулу війну, вічної скорботи за її жертвами і вічної гордості за вклад односельчан у велику Перемогу є братська могила у селі Олексіївка. По закінченні війни на ній був збудований пам’ятник загиблим воїнам-визволителям, а в 1974 році було відкрито меморіал загиблим у боях за Батьківщину воїнам-односельцям у селі Перехрестівка.Про довоєнний рівень життя господарств інформація збереглася мінімальна. Після визволення села з-під ярма фашизму радгосп першим у районі виконав державний план по хлібозаготівлі, хоч і нелегко було відбудовувати зруйноване господарство. Але життя брало своє: відроджувалося зранене село, знову колосилися хлібні ниви, народжувалися діти. Злиття воєдино колгоспу Калініна та радгоспу Блюхера дало економічний результат – у 1957 році був створений колгосп імені Леніна. Якщо в 1945 році у радгоспі було 8 тракторів, 2 комбайни, 3 автомашини, то у 1957 році тракторів було уже 16, 8 комбайнів, 32 автомашини. Урожай зернових становив у 1953 році 12 центнерів з одного гектара, а у 1962 році – 16 центнерів. Відповідно один центнер молока коштував 678 крб. 34 коп., а в 1962 році – 11 крб. 47 коп. Площа земельних угідь новоствореного радгоспу дорівнювала 5358 га. У 1960 році постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Об улучшении семеноводства зерновых, масленичных культур и трав» радгосп Леніна був переданий Київським обласним трестом радгоспів главку науки Міністерства сільського господарства УРСР. Із цього ж 1960 року радгосп є зерновим господарством, підпорядкованим державній Сумській дослідній станції. Із 1962 по 1972 роки очолює господарство Скрипаль Іван Петрович. Із 1972 по 1983 рік господарством керує Данько Іван Петрович. У цей час радгосп спеціалізується на виробництві добірного елітного зерна, вирощуванні цукрових буряків; тваринництві молочно-м’ясного напрямку, стійлово-пасовищного утримання з високим рівнем механізації. Машинно-тракторний парк мав на озброєнні 50 вантажних автомобілів, 44 трактори, 25 комбайнів, 37 сівалок. Це були часи, коли боролися за гідну зустріч історичних дат, партійних з’їздів, коли МТФ радгоспу виборювали призові місця і заносились особисто і колективно на районну Дошку пошани, коли долали рубіж 3500 кг надоїв молока. Радгосп був мільйонером. За трудові успіхи 218 передовиків радгоспу нагороджено орденами і медалями: Орденом Леніна:

                         – бригадир тракторної бригади Вернигора Іван Дмитрович;
                         – ланкова Багмет; 

– голова робітничого комітету Авраменко Іван Павлович. Орденом Жовтневої революції: –доярка Татенко Поліна. Орденом трудового Червоного прапора – 9 виробників передового виробництва. У 1964 році збудовано нове типове приміщення восьмирічної школи. У 1966 році школа набула статусу середньої. За даними на 1980 рік у ній працювали 29 вчителів, навчалося 280 учнів. Були збудовані дороги з твердим покриттям до сіл сільської ради. Функціонувала лікарня на 25 ліжок, працювало 3 лікарі і 18 чоловік середнього медперсоналу, сільська бібліотека – книжковий фонд – 12040 книг. Відкрито 4 магазини, аптека, дитячий садок “Малятко”. Село повністю радіофіковане і електрифіковано. У його мешканців з’явилися перші телевізори, пральні машини, холодильники, мотоцикли, автомобілі. Як бачимо, жителі добилися значних успіхів у поліпшенні свого добробуту, у піднесенні економічного і культурного рівня, у розвитку освіти. Історія села невіддільна від історії своєї держави. Восьмидесяті роки позначилися тривожними подіями: війна в Афганістані і Чорнобильська катастрофа. Спочатку біда зачепила юнаків села, які виконували інтернаціональний обов’язок і з честю пройшли справжню школу мужності, показали себе хорошими і вірними товаришами, здатними діяти в екстремальних ситуаціях. Ось їхні імена: 1. Надточій Олександр Павлович; 2. Іванов Олександр Іванович; 3. Барановський Олександр Миколайович; 4. Кушніренко В’ячеслав Миколайович; 5. Шуба Василь Федорович; 6. Рибка Микола Іванович; 7. Настенко Микола Миколайович; 8. Винник Микола Іванович. Нам приємно, що їхні імена згадуються у книзі про воїнів-інтернаціоналістів “Шурабьи по русски – друг”.