Соціально-гуманітарний кредитний модуль Ляшенко Ю.С.
Зміст
Інтерактивні практичні заняття
Доброго дня, Юлія Сергіївна! За розкладом ми працюємо на інтерактивному практичному занятті. Прошу Вас опрацювати матеріал за посиланням інтерактивного практичного заняття №1 Філософія і соціологія освіти. Опрацювавши матеріал дайте відповіді на запитання:
- Обґрунтуйте, чому необхідне філософське дослідження освіти?
- Визначте основні завдання філософії та соціології освіти?
З повагою Людмила Олександрівна Рідченко.
--Рідченко Людмила Олександрівна (обговорення) 10:21, 25 квітня 2016 (EEST)
Ваші відповіді:
- Вперше термін «філософія освіти» використано 1913 р., в американській енциклопедії. Але глибоке теоретичне дослідження освітянських проблем розпочалося працею англійця Р. Петерса «Філософія освіти» (1973). З тих пір філософія освіти на Заході набула бурхливого розвитку. Причиною того стала криза освіти, яка наприкінці ХХ ст. визнана ООН однією з найзагрозливіших глобальних проблем людства. Отже, нагальним постав пошук методів і засобів виходу освіти з кризової ситуації та визначення її перспектив.
Звернемо увагу й на те, що у цьому складному та суперечливому процесі особливу роль відіграє філософія. Визначимо, чому це так. По-перше, лише філософія в змозі узагальнити всі знання про освітній процес і звести їх у систему, хоча освіту досліджує багато наук: педагогіка, психологія, соціологія і т. ін. Це дуже виразно продемонстрував американський науковець А. Азімов у праці «Вид у височині». В ній він пояснив, що в пошуках відповідей на різноманітні запитання про буття працює безліч представників різних наук (яких більше 2,5 тис.). Вони, заклопотані справами на власних ділянках, і не в змозі з’ясувати чим займаються сусіди. Це робить і узагальнює філософія, бо лише в неї таке призначення. Ось чому лише завдяки філософії можна зробити загальні висновки зі стану освіти на даний період і намітити шляхи її вдосконалення. По-друге, нині філософія, формуючи загальну картину освіти, тим самим здатна розкрити в повноті її функціональний прояв в інформаційному суспільстві. Завдяки філософському поясненню місця і ролі освіти в наш час, стає зрозумілою її провідна роль в усіх сферах існування людства, його матеріальному, соціальному та духовному розвитку. Філософія також переконливо доводить, що освіта є дійовим засобом вирішення решти глобальних проблем сучасності: війни та миру, екології, продовольства, техногенних загроз тощо. Крім того, філософський аналіз освіти свідчить, що без подальшої демократизації та гуманізації суспільне життя безперспективне, оскільки воно втрачає сенс свого існування. По-третє, філософія витупає в системі досліджень освіти окремими науками загальною методологічною основою. Всі причетні до цього науки (педагогіка, психологія, політологія, соціологія тощо) напрацьовують свої методи, але вони не охоплюють увесь освітній процес. Це завдання філософського сприйняття світу. По-четверте, як не дивно, але до цих пір важливим завданням філософії залишається остаточне з’ясування суті та змісту самого поняття «філософія освіти». Виявляється, що її тлумачень є багато і однозначна оцінка відсутня. Причиною тут є багато вимірність самої освіти. Адже вона є: 1) процесом формування людини; 2) загальнолюдською цінністю; 3) результатом шкільної діяльності; 4) засобом кардинальних змін суспільного життя; 5) соціальною системою, що здатна до саморозвитку тощо. --Ляшенко Юлія Сергіївна (обговорення) 15:36, 25 квітня 2016 (EEST)
- Сучасна цивілізація упродовж ХХ та початку ХХІ століть вийшла на нові горизонти розвитку, базою якого є парадигма неперервної освіти упродовж життя, перехід до суспільства знань, та поява homo educatus – людини освіченої. На новому історичному етапі, у часовому вимірі початку третього тисячоліття філософія освіти набуває важливого значення в осягненні творчого феномену освіти.
Філософія освіти – галузь філософії, що досліджує ідею освіти та її сутність, як соціокультурного феномену відтворення та розвитку суспільства; визначення цілей, цінностей, ідеалів освіти і освіченості;результатів освіти та критеріїв їх оцінки. Філософія освіти бере початок з історії філософії, загальної та соціальної філософії та має тісний зв’язок з іншими галузями філософії –філософією науки, філософією культури, логікою, онтологією, етикою тощо. В українській філософській думці питання єдиної філософської парадигми освіти не ставиться, навпаки пропонується враховувати наявність міжпарадигмального освітнього простору, як явища характерного не тільки для трансформаційних, а й суспільств у яких домінують ліберальні цінності. На думку В. Г. Кременя, предметом дослідження філософії освіти є цілі, цінності, ідеали освіти в сучасному суспільстві, їхнє співвідношення з технологіями і практичними засобами, а також аналіз результатів та критеріїв їхньої оцінки. При цьому відомий вчений зазначає, що у зазначеному контексті утворюється суперечлива система, аналіз якої виявляє дисгармонійність, неузгодженість і неадекватність компонентів системи. В. Андрущенко та В. Лутай у статті, що опублікована в “Енциклопедії освіти” запропонували розглядати концепцію філософії освіти через “певну систему принципів”: • постійну конкуренцію (суперечностей) “між двома протилежними тенденціями –індивідуальною і колективістською”; • подолання однобічного підходу у розумінні проблем суспільного розвитку; • діалектичне зведення протилежностей в нескінченності до розв’язання їх загальної сутності; • нової діалектики тобто розв’язання суперечностей “діалоговими методами”. Відтак можемо переконатися, що предметне поле філософії освіти залишається дискусійним. Загалом українські філософи продовжують працювати над виробленням концептуального бачення філософії освіти. Можна виділити такі основні завдання філософії освіти: • аналіз й осмислення сучасного стану систем освіти та дослідження спрямованості стратегічних змін у сфері освіти; • вивчення способів систематизації й структуризації педагогічних знань та виявлення найбільш оптимальних критеріїв і способів структуризації педагогічного знання. Філософія освіти як тематичний розділ філософського знання являє собою рефлексію над сутністю, змістом, цілями освіти через призму уявлень про людину, що склалися в тих чи інших історично визначених філософських течіях, напрямах, концепціях. Сучасна філософія освіти орієнтує не на вивчення “основ наук”, що було притаманно класичній педагогіці, а на оволодіння різними способами діяльності, що відкриває можливості для реалізації внутрішніх ресурсів особистості. Тільки у такому тлумаченні освіта сприятиме розвитку творчого стратегічного мислення, свободи і відповідальності людини, а не змушуватиме оволодіти певним набором знань, навичок і вмінь. Освіта — багатозначне поняття. Насамперед — це визначальний компонент культури, що забезпечує спадкоємність та відтворення нагромаджених знань, досвіду, традицій. У цьому контексті освіту можна розглядати і як процес навчальної та вихов¬ної діяльності, і як результат цього процесу. Причому освіта — це не просто діяльність, а діяльність в особливий спосіб організована, з певною ієрархією ролей і нормативним регулюванням. Освіта як результат такої діяльності — це засвоєння систематизованих знань, умінь, навичок, розвиток особистості. Результати можуть бути реальними — фактична освіченість, рівень знань, якості особистості — і формальними — наявність атестата, посвідчення, диплома, що засвідчують факт закінчення навчального закладу, захист дисертації тощо. Освіта — це також канал інформації в інформаційній системі, один з чинників прогресу. Отже, освіта є складним соціальним феноменом, і вивчає цей феномен багато наук. Вітчизняна наука найбільшу увагу приділяє вивченню змісту, мети та організації освітньої діяльності, методів та процедур навчання, системи управління тощо. Соціологія освіти — галузь соціології, що вивчає освіту як соціальний інститут, її функції в суспільстві і взаємозв’язок з іншими соціальними інститутами, освітні установи як соціальні організації, соціальну політику у сфері освіти. Освіта буває формальною і неформальною. Формальна освіта передбачає наявність спеціальних установ, шкіл для здійснення процесу навчання, а також підпорядкування його певним офіційним приписам, які втілюють культурні стандарти, політичні настанови відповідного суспільства. Під неформальною освітою розуміють стихійне, несистематизоване засвоєння індивідуальних знань і навичок у процесі спілкування із соціальним оточенням — друзями, знайомими, колегами — у процесі самовдосконалення, індивідуального залучення до культурних цінностей, засвоєння інформації з книжок, періодичних видань, радіо, телебачення тощо. Неформальна освіта відіграє неабияку роль у соціалізації особистості, але вона є допоміжною стосовно формальної освіти. Соціологія вивчає насамперед формальну освіту. Об’єктом соціології освіти є те соціальне середовище, де функціонують інституційні й не інституційні освітні організації, відбуваються процеси навчання та виховання, взаємодіють їх суб’єкти. Предметом соціологічного вивчення є освіта як соціальний інститут, як соціальна система, механізм взаємодії її з іншими складовими суспільства, його соціальною структурою. Щоб ліпше зрозуміти роль і місце інституту освіти в загальній системі суспільних відносин, слід коротко ознайомитися з еволюцією освіти, історією її розвитку. У первісному суспільстві освіта була складовою соціально-виробничих процесів. Не було ні шкіл, ні вчителів. Передавання знань, досвіду, культури здійснювали всі члени суспільства. Навчання дітей, залучення їх до трудового процесу починалося з 4—5 років. Хлопчиків навчали чоловіки, а дівчаток — жінки. Підлітки нарівні з дорослими брали участь у випасанні худоби, риболовлі тощо. Коли діти дорослішали, вони проходили церемонію «ініціації», тобто своєрідного посвячення в дорослі, демонструючи свою силу й трудові навички. З поглибленням поділу та спеціалізації праці, утворенням державності і появою соціальної нерівності починається поступова інституалізація освіти. Перші ознаки соціального інституту освіти з’являються вже в античному світі, коли діти багатих батьків здобували освіту в спеціальних учителів. Соціальні інститути освіти зароджуються у Стародавній Індії, Стародавньому Римі, де в школах за певну плату вчителі навчали дітей з аристократичних сімей граматики, філософії, музики, красномовства, юриспруденції, медицини тощо. Діти з інших родин, як правило, навчалися безпосередньо в процесі трудової діяльності. За таких умов визначальну роль у навчанні й вихованні дітей продовжувала відігравати сім’я. У середньовіччі освіта набирає більш організованого характеру, але існує ще в межах соціального інституту релігії. Християнська церква в Європі запроваджує цілу систему спеціальних навчальних закладів для підготовки осіб духовного стану. У Парижі, Оксфорді та інших містах виникають перші університети. Згодом культурно-освітні функції університетів розширюються, там починають навчати юриспруденції та медицини, опрацьовують перші наукові дослідження з математики, логіки, фізики. Але осві¬та була доступна лише дітям з багатих і «шляхетних» родин. Докорінно змінюється інститут освіти в індустріальному суспільстві ХІХ—ХХ ст. Ці зміни було зумовлено потребами науки, науково-технічного прогресу, змінами в культурі й житті людей. Освіта поступово стає доступною широким верствам населення. Поширюється мережа середніх і спеціальних шкіл, значно збільшується кількість вищих навчальних закладів. Неповна, а потім і повна середня освіта стає необхідною умовою отримання професії в основних галузях промисловості. Докорінно змінюється і сутність освіти. Якщо в доіндустріальний період її було орієн¬товано головним чином на збереження й відтворення культури, досвіду і знань попередніх поколінь, то в індустріальному суспільстві освіта стає активним елементом, ключовим чинником суспільного прогресу, культурних і соціальних змін. Освіта дає небачену раніше віддачу. Приріст національного доходу за рахунок капіталовкладень у сфері освіти досягає 40—50%. Сучасна освіта перетворилася на диференційовану, багатоступеневу систему, яка дає змогу людині постійно працювати і освоювати раніше набуті людством знання й навички. Вона стала визначальним чинником у процесі соціалізації особистості, формуванні її соціального статусу, який визначається передовсім престижністю професії. Здобута освіта значною мірою визначає дальшу кар’єру людини, її місце в житті. Соціологія вивчає освіту як відносно самостійну соціальну систему, метою котрої є систематичне навчання й виховання членів суспільства, орієнтоване на опанування ними певних професійних і наукових знань, моральних цінностей, умінь, навичок, норм поведінки, зміст яких визначається політичним устроєм суспільства, соціально-економічним рівнем його розвитку. Як самостійна галузь науки соціологія освіти сформувалася на рубежі ХІХ—ХХ ст. Ще Е. Дюркгейм, Д. Дьюї та інші соціологи того часу у своїх працях звертали увагу на необхідність спеціального аналізу проблем, що стосувалися ролі, призначення і функцій освіти. Сучасні вчені називають такі завдання соціології освіти: • вивчення потреб в освіті, розуміння й оцінка її ролі в житті суспільства та особистому житті людини; • оцінка рівня і якості знань у контексті їх соціальної значущості; • аналіз ставлення суспільства і тих, хто навчається, до освіти, виявлення її соціальної цінності; • виявлення ролі освіти як чинника соціального статусу; • визначення міри впливу освіти на динаміку моральних потреб і інтересів. Головною ідеєю реформування освіти є створення єдиної неперервної системи, яка з допомогою комплексу державних, громадських та приватних установ освіти здатна була б відтворювати інтелектуальний, духовний потенціал суспільства, задовольняти всі громадські потреби на рівні світових стандартів. Однак практичне здійснення цієї ідеї гальмується багатьма несприятливими чинниками. На підставі соціологічних досліджень останнього часу провідні фахівці визначили основні з них: • катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі; • утрата інтелектуалів та зниження загальної якості кадрового потенціалу викладацького корпусу, спричинене безперешкодною дією нецивілізованого й неконтрольованого ринку епохи «початкового нагромадження капіталу»; • нерозвинутість соціальних механізмів та правового забезпечення самостійності, ініціативи й експериментування в освіті; • слабкість альтернативного сектору освіти як щодо організаційних форм та стабільності, так і здебільшого щодо якості належних освітніх стандартів; • брак у навчальних закладів свободи, необхідної для реалізації власних моделей підготовки фахівців, систем оплати праці тощо. Отже, соціологія повинна сприяти системному реформуванню освіти згідно з найновітнішими досягненнями сучасної світової науки й адекватним урахуванням умов ринку.
--Ляшенко Юлія Сергіївна (обговорення) 15:36, 25 квітня 2016 (EEST)
Дякую за відповіді.
--Рідченко Людмила Олександрівна (обговорення) 10:25, 4 травня 2016 (EEST)
Доброго дня, Юлія Сергіївна! За розкладом ми працюємо на інтерактивному практичному занятті. Прошу Вас опрацювати матеріал за посиланням інтерактивного практичного заняття №2 Освіта в Україні та країнах світу. Опрацювавши матеріал дайте відповіді на запитання:
- Визначте зміст стратегії освіти і місце в ній освітньої парадигми?
- Назвіть сучасні зарубіжні підходи до освіти?
З повагою Людмила Олександрівна Рідченко.
--Рідченко Людмила Олександрівна (обговорення) 12:06, 4 травня 2016 (EEST)
Ваші відповіді:
- Прямий переклад з грецької терміну «paradiegma» означає
«приклад»,«взірець». Але зміст сучасного розуміння парадигми набагато
ширший. У ньому наявні два обов’язкових аспекти:
1) погляд на майбутнє певної ділянки суспільної діяльності з метою її
кардинального вдосконалення;
2) практичні дії по досягненню поставленої мети.
Отже, парадигма являє собою теоретичну розбудову чогось нового в
житті суспільства і практичну реалізацію наміченого. Виходячи з того,
визначимо парадигму освіти як теоретично обґрунтовану реорганізацію
освітньої системи на підставі нових методологічних підходів в
практичній реалізації інноваційних педагогічних технологій.
Процес упровадження нової парадигми освіти надзвичайно складний і
суперечливий, оскільки, по-перше, він може бути успішним лише за умови
зміни традиційного мислення, а також стереотипів і переконань щодо стану
освітнього процесу. А напрацьовані віками принципи навчання і виховання
зрушити з місця і замінити новими дуже і дуже не просто. Ніщо так важко не
змінюється як історично набуті традиції.
По-друге, реалізація нової парадигми освіти потребує значних
матеріально-фінансових затрат. Новій школі потрібна нова управлінська
система, нові програми і методики та навчальна література. Іншою ніж тепер
має бути шкільна навчальна база: з електронними підручниками, сучасною
оргтехнікою, різноманітними засобами оздоровлення дітей, їх
психологічного розвантаження тощо.
Окремого наголосу потребує необхідність в педагогах нової генерації.
По-третє, нова освітня парадигма має стати осередком стратегії
освіти.
Тут зауважимо, що поняття «парадигма освіти» вужче ніж «стратегія
освіти». Річ у тім, що парадигма освіти стосується лише освітнього
процесу, о стратегія – всього суспільного життя. Стратегія є глибоким
аналізом з доцільними висновками впливу певної галузі життєдіяльності
суспільства (для нас – освіти) на його нинішній стан і перспективу розвитку.
За своєю суттю стратегія освіти являє собою наукове передбачення
розвитку країни на підставі розгорнення освітнього процесу та
всебічного забезпечення його практичної реалізації. В ній має бути
визначений генеральний напрям прилучення всіх верств населення до
новітніх наукових знань з відповідним вихованням громадянської
відповідальності та патріотизму.
Зміст стратегії освіти має складати її мета, означення сил для
реалізації відповідних освітніх програм і завдань, соціально-політичне,
матеріально-фінансове та наукове забезпечення всіх її потреб, а також бажані
результати реалізації стратегічних завдань. Стратегія освіти повинна
передбачати вплив розвитку освіти на всі клітини суспільства, на всі галузі
господарства, суспільний стан, рівні духовного життя тощо.
Окремі елементи української стратегії освіти (але не як цілісний
соціальний феномен) наявні в керівних освітніх документах, насамперед у
законах «Про освіту» та «Про загальну середню освіту», в «Національній
доктрині розвитку освіти» тощо. Так, у преамбулі до закону України «Про
освіту» зазначено, що метою освіти є «всебічний розвиток людини як
особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів,
розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей,
формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення
на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу,
підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства
кваліфікованими фахівцями». Вважаємо, що це не повне визначення
необхідної стратегічної мети української освіти.
Річ не лише в тім, що не визначено етапів реалізації відповідних
освітніх завдань щодо вдосконалення життя країни в матеріальній,
соціальній і духовній сферах. У зазначеній меті відсутнє завдання по
вирішенню, завдяки розвитку освіти, низки надзвичайно важливих для
майбутнього України проблем. Серед них: наукового прориву, зміни
демографічної та екологічної ситуації, визначення шляхів демократизації
освіти, а, відповідно, й країни, виховання національної свідомості населення
Це своєчасно відчули та зрозуміли в найрозвиненіших країнах.
Прикладом тут може стати реакція на кризову ситуацію в освіті керівництва
США. У цій країні в 1983 р. була опублікована стратегічна доповідь «Нація
в небезпеці», де закцентовано, що знання, інформація, кваліфікований розум
стали первинним матеріалом міжнародного обміну, а освіта, навчання –
обов’язковою інвестицією, необхідною для успіху в інформаційний час. А у
Франції першою статтею закону про освіту констатується, що вона є
найпершим пріоритетом нації. Необхідно зазначити, що в Україні освіта
також декларується на рівні основи інтелектуального, культурного,
соціального, економічного розвитку суспільства і держави, проте практична
реалізація даних положень майже відсутня.
І не дивно, тому що в українському лексиконі взагалі відсутнє поняття
«стратегія освіти». Його не знайти ні у словниках, ні в енциклопедіях, ні в
офіційних документах. Відсутність чіткого тлумачення стратегії і, в той же
час, парадигми освіти, ускладнює формування нової освітньої системи. Нині
немає завершеного розуміння якою вона має бути, на що і як спрямована,
чого має досягти.
Це позбавляє можливості повноцінного та всебічного визначення
сутності й змісту сучасної кризи освіти та шляхів виходу з неї.--Ляшенко Юлія Сергіївна (обговорення) 12:41, 17 травня 2016 (EEST)
- Різноманітні пошуки нових форм і методів формування більш досконалої
– виховної системи в Європі (в цілому в освіті) привели до значної кількості
своєрідних рішень в реформуванні школи всіх рівнів. Звернемо увагу на
найефективніші підходи у цій справі.
1. Американський підхід (власне США).
Він розбудований на гуманістичній педагогіці Дж. Дьюї (1859–1952),
видатного американського філософа, психолога та педагога. В праці «Школа
та дитина» (1902) він показав згубність «пасивної» школи, побудованої на
механічному запам’ятовуванні навчального матеріалу і необхідності
розвитку творчої активності учня, підтримки в дитині «інстинкту
дослідника». Демократію в школі Дж. Дьюї вважав основою демократії в
країні.
А в праці «Школа і суспільство» Дж. Дьюї зазначав, що учень – це
сонце, навколо якого повинно обертатися усе в освіті. Як же це «обертання»
відбувається у нинішній американській освіті? А ось так:
– У порівнянні з ЄС доля державних і приватних інвестицій
(головних фінансових надходжень в освіту) в США складає 2,3% від ВВП
(внутрішнього доходу країни), в ЄС же – 1,1%;
– у США на одного студента витрачається 19200 доларів, в ЄС –
8600;
– у США навчається близько 550 тис. іноземних студентів, а в ЄС –
450 тис. Підготовка іноземних студентів дає американській системі освіти
щорічний прибуток більше 10 мільярдів доларів!
Могутнє фінансування освіти дозволяє американцям успішно на
найвищому рівні утримувати 4000 університетів і коледжів. 125
університетів вважаються дослідницькими, які мають відповідну базу на
рівні докторських програм.
Звичайно, що основне студентське поповнення в США відбувається
завдяки американській середньоосвітній школі. Але навчання в ній
специфічне.
Повною середньою освітою в США охоплено біля 90% молоді. Вона
навчається у школі 12 років. У останній рік навчання випускник розсилає в
різні вищі навчальні заклади заявки, де розповідає про себе і свої успіхи в
навчанні, підтверджуючи їх відповідними документами. Якщо він підходить
для навчання у тому чи іншому ВНЗ, то просить вислати звідти гроші за
комплект форм, які він буде заповнювати.
Після остаточного вибору ВНЗ абітурієнт крім заявки туди надсилає:
– документ про освіту;
– докладну автобіографію на двох сторінках;
– рекомендуючого листа зі школи, або від авторитетної особи;
– бажаним є також є есе на вільну тему, що цінується особливо
високо, оскільки вважається, що він розкриває ставлення абітурієнта до світу.
Обов’язковим є фінансова декларація та квитанція про сплату
реєстраційного збору. Документи абітурієнта анонімно рецензують різні
викладачі. Результати того аналізує машина, відбираючи кращі. Тобто,
процесом вступу управляє ВНЗ, не зважаючи на наявність у школі випускних
екзаменів.
2. Азійський підхід. Тут характерними є японський і китайський варіанти.
У Японії біля 780 університетів з 2,5 млн. студентів. Абітурієнт має
закінчити повну державну школу і пройти тестування, яке проводить
Національний центр по прийому в університети. Лише після цього надається
допуск для складання екзаменів у вибраний ВНЗ. Загальноприйнятим є
інвестування вищої освіти різними компаніями, які потім пропонують роботу
кращим випускникам.
У Китаї з населенням більше 1,3 млрд. є 3 млн. студентів. Конкурс на
престижні спеціальності досягає 300 абітурієнтів на одне місце. Освіта
платна. Ціну визначає держава. На можливість вступу до ВНЗ дуже впливає
кількість балів, набраних абітурієнтом по закінченні школи.
3. Європейський підхід до сучасної організації освіти презентують,
насамперед, високорозвинені країни.
Так, у Великобританіїсередньоосвітня школа 12-річна. Її випускник
отримує відповідний сертифікат. А от щоб вступити у ВНЗ необхідно
подолати дворічний курс довузівської підготовки. Можна пройти підготовку
й за рік, але в «педуніверсарії» при ВНЗ. По закінченні – складається
національний екзамен. Кращі – зараховуються на вибрану спеціальність і
через три роки отримують диплом бакалавра.
У Німеччині середня освіта займає 13 років з поділом учнів після 4–5
класів на здібних, які можуть навчатися в університеті, і нездібних. Здібні
потрапляють в гімназії, де останні 2–3 роки готуються до навчання у ВНЗ.
Вступних екзаменів немає. Записуються в університет на один рік. Після
успішного завершення курсу – на наступний, але якщо претендентів більше,
ніж потрібно, то чекають у черзі до наступного навчального року.
У Франції десятирічна освіта дає диплом коледжа в 16 років. Біля 85%
його випускників вступають у трирічний академічний ліцей, де здобувають
диплом бакалавра. Лише він надає право для вступу в університет. Але
престижні університети вимагають ще й складання спеціального екзамену,
для чого необхідно пройти спеціальну одно- або дворічну підготовку.--Ляшенко Юлія Сергіївна (обговорення) 12:42, 17 травня 2016 (EEST)
