Відмінності між версіями «Духовні святині Ромен»

Матеріал з HistoryPedia
Перейти до: навігація, пошук
(Список використаних джерел)
(Текст заголовка)
Рядок 116: Рядок 116:
 
#Сумщина в іменах. – С, 2003.
 
#Сумщина в іменах. – С, 2003.
 
#Вознесенська церква. – [Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://wikimapia.org/11350155/uk/
 
#Вознесенська церква. – [Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://wikimapia.org/11350155/uk/
 
== Текст заголовка ==
 

Версія за 19:38, 22 лютого 2016

Вступ

Сучасний світ характеризується нестримним бігом прогресу, постійною обтяженістю різного роду проблемами, мирською заклопотаністю людини, браком часу на задоволення власних духовних запитів. Однак, у житті кожного з нас бувають моменти, коли відчуваємо велику потребу спрямувати свою дорогу до храму, щоб віднайти у щоденному побутовому вирі якийсь душевний спокій, відчути благодать невидимих сил, бо ці речі є визначальними в бутті людини як істоти вищого порядку. Духовні святині, як і прості смертні, мають періоди свого народження, розвитку і становлення в часі, а також, на жаль, зазнають знищення, руйнації в результаті дій певних чинників. Наше місто і Роменщина в цілому славляться своїми архітектурними пам'ятками, особливо церквами, які, на жаль, не всі збереглися до сьогодні.

Ромни вперше згадується під назвою Ромен у “Повчанні Володимира Мономаха” в 1096 р. Про нього як про значний оборонний пункт на півдні Московської держави згадується у Воскресенському літописі ХVІ ст. Побудовані у ХVІІІ ст. культові споруди і зараз є окрасою міста. Це Святодухівський собор, споруджений у 1747 р. поруч із стародавнім городищем, Василівська церква ХІХ ст., Вознесенська церква з дзвіницею 1797 р. Збереглись варті уваги архітектурні ансамблі будівель ХІХ ст.

Актуальність дослідження архітектурних пам'яток Роменщини зумовлена сучасними процесами державного самоутвердження, інтеграцією нашої держави в Європейську спільноту, зацікавленістю нашою історією. Усе це потребує детального висвітлення сторінок історії роменської архітектури та її особливостей для визначення нашого внеску у світову культурну спадщину.

Об'єктом даного дослідження є окремі церкви міста Ромен.

Предметом дослідження є історія виникнення і розвитку, особливостей архітектури, розміщення та сучасного стану окремих церков міста.

Хронологічні рамки даної роботи - період, який дозволяє проаналізувати історію роменських церков від найдавніших часів до сьогодення.

Мета роботи - показати роль церкви в духовному житті нашого народу; довести, що коли вороги хотіли знищити нас, то нищили наші храми, тобто нашу духовність. Тепер, коли ми живемо у вільній незалежній демократичній країні, ми мусимо, нарешті, знати правду про минуле своєї церкви, очистити нашу свідомість від намулу дезінформації, перекручень, примітивних ідеологічних догм, якими впродовж тривалого часу забивали голови і в школах, і у вишах та інших навчальних закладах, і в масовій пропаганді та інформації. Тому-то такою жаданою, такою дорогою для нас є поява чесних, неупереджених праць з історії України і окремих її регіонів. Їх поки що дуже мало. Так своєю дослідницькою роботою я маю намір примножити їх число.

Головними завданнями дослідження є:

  • дати короткий опис історико-культурного розвитку міста Ромен;
  • дослідити історію виникнення, особливості розміщення і сучасний стан окремих роменських церков;
  • показати роль церкви в духовному житті нашого народу.

Інструментом отримання фактичного матеріалу і необхідною умовою досягнення поставленої в роботі мети слугували такі методи дослідження:

  • вивчення наукової літератури з проблеми розвитку церков міста;
  • аналіз і синтез зібраного матеріалу;
  • узагальнення результатів роботи.

Ромни від старовини і до сьогодення

Старовинне місто на Сумщині позичило свою назву в річки Ромен, притоки Сули. А може, ромашка, ромен-цвіт, поділилася іменем з Ромнами, вкриваючи його щоліта білим килимом квітів? Люди жили тут ще в пра-історичні часи. Про це пам’ятають скіфські кургани на околицях міста. Місцеве городище сіверян «Монастирище» дало навіть назву цілій археологічній культурі — роменській. «Повчання» Володимира Мономаха (1096) згадує місто Ромен, фортецю на південному сході Русі — вперше з усіх документальних джерел. Місто довго відроджувалося після спустошення татарською ордою в 1239 р. В 1604 р. магнат Михайло Вишневецький будує на місці старого дитинця бастіонний замок на високому березі Сули, де розмістив гарнізон. Ярема Вишневецький в 1644 р. реконструював форпост. Та це не допомогло відомому лихою вдачею князю: в 1648 р. повсталі козаки вигнали військо Вишневецького з Ромен. З того часу в фортеці розміщалися козацькі загони, що брали участь у Чигиринських походах 1677-1678рр., у війні з Туреччиною та Кримом 1676-1681рр. А в листопаді-грудні 1708 р. в місті була зимова штаб-квартира шведського короля Карла XII та гетьмана Мазепи.

У 1770-х роках в замкових підземеллях переховувався ватажок козацьких повстанців Семен Гаркуша. В 1764р. в Ромнах на кошти уродженця Роменщини, останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського було побудовано дерев'яну Покровську церкву. Іконостас цього храму в 1768-1773рр. виконав роменський скульптор та різчик по дереву С.Шалматов.

Часи змінювались — і Ромни теж. З магнатської фортеці місто на початку ХІХ ст. перетворилося на ярмарковий центр Лівобережжя. Особливо масштабним був Іллінський ярмарок, куди приїжджали купці з Росії, Польщі, Данії, Литви, Білорусії, Франції, Туреччини, Болгарії... Спеціально на ярмарок сюди двічі (1843 і 1845 рр.) приїжджав Тарас Шевченко. Для розваг прибулих працювало два роменських театри. Саме тут геніального актора М. Щєпкіна побачив майбутній декабрист С. Волконський — і почав збирати пожертвування для викупу його з кріпацтва.

А зараз місто — один з промислових центрів області. Тут виготовляють запчастини для тракторів, нафтогазове устаткування, стрічкові пилорами, одяг, взуття, гардинно-тюлеве полотно. При цьому місто залишається затишним і зеленим. На його околиці розташовані дві пам’ятки садово-паркового мистецтва: «Пивний ліс» і «Огнівщина». Унікальною природною пам’яткою є роменська гора Золотуха: це геологічний соляний купол, багатий на поклади кам'яної солі, гіпсу, діабазу. Саме на цій горі в 1937 році вперше в Україні було відкрите родовище нафти. Збереглися Святодухівський собор, Вознесенська церква, будівлі колишніх реального та духовного училищ, жіночої гімназії, міської думи, земської лікарні. З 1920 р. діє краєзнавчий музей. В Ромнах у 1918 році встановили найперший у світі пам’ятник Тарасу Шевченку. Його автор, відомий скульптор і кінорежисер Іван Кавалерідзе, сам є уродженцем міста. А ще Ромни відіграли свою роль в долях художників Г. Стеценка і І. Пархоменка, письменників З. Віденка і Б. Антоненка-Давидовича, театральних діячів С. Шкурата і Г. Затиркевич-Карпинської, академіків - фізиків А.Ф.Йоффе, С.П.Тимошенка, О. О.Борисяка, В.В.Коршака.

Історія виникнення і розвиток, особливості архітектури, розміщення та сучасного стану окремих церков міста Ромни

Успенська церква (Святодухівський собор)

Найперше поселення нашого міста знаходилося на двох природних глиняних горбах, на яких пізніше була збудована Успенська церква. Місце, на якому її збудували, знаходилося на тунелях і погребах. У давнину старожили розповідали про скарби, які в них лежали. Існує легенда, що при закладенні Успенської церкви розкопали якийсь погріб і оскільки ніхто не хотів в нього спускатися, то туди відправили злодія з тюрми. Після того, як він виліз звідти, злодій розповів, що ходив по кімнатах із золотом, а в одній із них сидів дід, який розповів йому, що це золото прокляте. Багато в давнину було таких легенд про скарби в тунелях і погребах. Саме на таких погребах і тунелях з незапам'ятних часів стояла Успенська дерев'яна церква, яка вже в XVII столітті була соборною, тобто головною в місті. Невідомо ким вона була збудована, але час припадає на період правління великого князя Володимира. Про це можна судити з вагів і мір, які стояли в церкві за наказом великого князя.

Так як стара Успенська церква і збудований при ній кам'яний храм Сходження Святого Духа були об'єднані в одну приходську церкву, то і їх опис треба проводити нерозривно. На початку XVIII століття Успенська церква вже вважалася старою. У 1738 році від київського митрополита Рафаїла Заборовського був отриманий наказ відремонтувати її, але з невідомих причин в 1740 році цей наказ відправили назад. Коли в 1747 році нова кам'яна церква була збудована, то стару продали в село Процівку під зніс. 29 червня 1751 року за дозволом київського митрополита Тимофія Щербацького на місці старої Успенської церкви почали будувати нову церкву в ім'я Пресвятої Богородиці. У XVIII столітті всі погреби й навіть тепла церква здавалися купцям для зберігання в них їхніх товарів. Духовенство церкви вирішило збудувати при ній склади, щоб купці змогли свої речі перенести туди з теплої церкви. Від цього будівництво уповільнилось, а коли від церкви у 1755 році забрали ваги й міри, зовсім зупинилось. Лише в 1780 році будівництво було завершене чорновою роботою ( без оздоблення).

На 1761 рік в приході Соборної церкви було 628 чоловік. Незважаючи на таку невелику кількість прихожан, соборний причт був завжди задоволений своїм приходом. У зв'язку з переміщенням у 1804 році Іллінського ярмарку за місто у льохах і складах купці не могли зберігати товари. Тому в 30-х роках полтавський єпископ визначив кошти з найму льохів і складів на користь причту. Вже в 1747 році при Успенській церкві була своя школа, розміщена біля неї на території в 222²сажені, і проіснувала до 1846 року, коли її перебудували недалеко від церкви на землі, яку подарувала міщанка Феодосія Майбородіна.

Богослужіння в Успенській церкві завжди здійснювалося причтом натхнення, за всіма правилами, тому люди дуже любили перебувати в цій церкві. Особливо на храмове свято в неділю П'ятидесятниці – богослужіння в Соборній церкві здійснювалося з великою урочистістю, а кількість людей, які приходили до церкви в цей день, була настільки великою, що в будівлі всі не вміщалися. На початку 1800-х років багато ікон і приладдя подарував в церкву Степан Іванович Терновець. Пізніше його син Іван Степанович Терновець деякі з них оновив та сам багато пожертвував на церкву.

22 лютого 1866 року помер священик церкви отець Григорій Діаконенков і на його місце поступив отець Василь Горунович. З його приходом теплу церкву почали перебудовувати, ремонтувати, прикрашати. Також при ньому збудували дзвіницю на місці попереднього притвору. В ті часи Соборна церква була святинею нашого міста[ 8 ]. Зараз ця церква має назву Святодухівський собор, знаходиться на базарі, але, на жаль, вона не є діючою, в ній довгий час триває реконструкція. Богослужіння проводиться в церкві святого Василя, разом з якою Святодухівський собор становить один церковний приход.

Покровська церква

Покровська церква споруджена у 1764-1770 рр. у м. Ромнах останнім кошовим Запорізької Січі Петром Калнишевським та Давидом Чорним, про що свідчив різьблений напис на одвірку західних дверей. Від імені замовників нагляд за будівництвом здійснював роменський житель В. Кривошия. Як встановив краєзнавець Ф. І. Сахно, її споруджували, починаючи з 1764 р., майстри теслярського цеху містечка Смілого І. Босик, М. Руденко, С. Дзюба, Т. Тертишник, Т. Лихола з помічниками — цих зодчих нарадив Петру Калнишевському його брат Семен, священик Миколаївської церкви в Смілому, котру вони перед цим спорудили. Стояла на Полтавській вулиці, на схилі Покровської гори при в'їзді до міста з боку Засулля, була однією з головних архітектурних домінант Ромен.

На будову церкви св. Покрови вплив мала архітектура тодішніх київських мурованих церков. Провідний спеціаліст у галузі народного й професійного українського зодчества Тит Геврик із США так оцінює цей шедевр: «Одним з найкращих зразків іконостасів був іконостас у церкві св. Покрови в Ромнах (скульптор С. Шалматов, 1768—1773). Він був виконаний винятково розкішно в стилі рококо, типовому для українського сницарства (різьблення по дереву), середини XVIII ст. Іконостас з чотирьох рядів був настільки високий, що деталі його верхівки, увінчаної скульптурною композицією Отця небесного серед хмар і путтів, ледве можна було розглядіти з землі. В третьому ряді цього іконостасу були дерев'яні статуї на консолях св. Захарії, св. Аарона, св. Іоанна Хрестителя і св. Євангеліста. В першому (намісному) ряді були чотири статуї з липового дерева, розміром на три чверті повного зросту; там були св. Миколай, Діва Марія, Ісус Христос і Покрова Пресвятої Богородиці. На половинках царських воріт було вирізьблено сцену Благовіщення, а над нею — голуба, символ святого Духа. Цю композицію завершувало зображення міста з лівобережною дерев'яною церквою та Розп'яття, увінчане короною. Над бічними дверима іконостасу також були вміщені корони» [9].

Про унікальність цього витвору можна судити хоча б з того, що видатний майстер С. Шалматов працював над ним майже п'ять років, тоді як у середньому робота над великим бароковим іконостасом забирала від двох до трьох років. Чому ж російсько-царська адміністрація і церковні власті мали намір знищити Покровську церкву в Ромнах? Либонь тому, що була вона надто вже українська, козацька — такий собі символ славного минулого краю. Під керівництвом урядовців єпархії Російської Православної церкви ще до 1917 р. було знищено або перероблено багато старих храмів. Ще 1803 р. Синод РПЦ заборонив будівництво рублених церков українського типу. Російська церковна влада також заборонила прикрашати іконостас скульптурами, коронованою Дівою Марією (це стосувалося й придорожніх каплиць) — ці особливості української церкви були, на думку царських і церковних властей, неправославними, схизматичними, отже, небажаними. На поч. XX ст. поряд було споруджено однойменну муровану церкву, а дерев'яна пам'ятка підлягала знесенню, її досліджували у 1901 р. М. О. Макаренко, у 1905 р. - Л. Падалка. Завдяки публікації М. Макаренка у журналі "Искусство и художественнаяпромышленность", Покровська церква, як видатна пам'ятка дерев'яної монументальної архітектури доби українського відродження, стала широко відомою. Імператорська археологічна комісія прийняла рішення про необхідність її збереження. Завдяки сприянню полтавського архієпископа Іоанна і заснованого ним церковного музею ухвалено рішення про перенесення церкви до Полтави.

У 1907 р. її повторно дослідив М. О. Макаренко, а архітектор-реставратор П. П. Покришкін виконав точні архітектурно-археологічні обміри. У 1908 р. стараннями Полтавського церковно-археологічного комітету Покровська церква була розібрана, перевезена з Ромен до Полтави і зібрана на новому місці - у межах садиби резиденції архієпископа, на розі вул. Архієрейської і Монастирської (тепер вул. В. Козака і Монастирської). Це був перший на Україні приклад наукової музеєфікації пам'ятки народної архітектури.

Покровська церква була складена з дубових брусів, за планом належала до хрещатих з невиділеним центром храмів, з гранчастими раменами просторового хреста. Зруби стін мали помітне звуження догори, що разом з двозаломними верхами створювало так звану телескопічну перспективу. Завершувала будівлю живописна група верхів. З великою майстерністю знайдено гармонійне співвідношення маси стін і маси верхів з їх урочистою динамікою. Внутрішня висота центральної дільниці становила 25,5 м, бічних - 21 м. Рукави просторового хреста сполучалися з центром широкими просвітами 11-метрової висоти, завдяки чому утворювався єдиний внутрішній простір, над яким "ширяли" ілюзорно невагомі 5 верхів. Інтер'єр пам'ятки був підкреслено аскетичним, розрахованим на різкий контраст з пишним 4-ярусним різьбленим позолоченим іконостасом рокайлевого характеру, виконаним осташківським різьбярем Сисоєм Шалматовим. У складі іконостасу були унікальні царські врата, кругла дерев'яна поліхромна скульптура барочного характеру. Покровську церкву у Полтаві замалював О. Г. Сластіон, у 1920-х рр. дослідив С. А. Таранушенко. Під час Другої світової війни 1941 року вона згоріла [7].

Вознесенська церква

В архівних документах зберігаються записи про дату початку будівництва, але визначити її точно неможливо. Є документ, в якому говориться, що в 1700 році міський житель Андрій Гайдук виділив під містом власний ґрунт для будівництва церкви на кошти роменського священика Романа Висоцького. З цього документу видно, що до 1700 року в нашому місті Вознесенської церкви зовсім не було, і ґрунт, подарований не в місті, а під містом за кріпосним валом, де люди почали селитися не раніше XVII століття.

Не збереглося ні плану, ні опису, якою спочатку була збудована Романом Висоцьким церква, та можна вважати, що вона була невеликою і, можливо, збудованою із старої церкви, бо вже через 70 років богослужіння заборонили через її незадовільний стан. Прихожани і духовенство у своєму проханні, поданому київському митрополиту 15 березня 1782 року, говорячи, що вже 9 років церква закрита і богослужіння проводиться в церкві Святої Великомучениці Варвари, збудованій замість теплої, просили дозволу розібрати церкву і дерево з неї використати для випалювання цегли на цегляному заводі, а іконостас поставити в новій церкві, яку вони збудують замість старої.

Кількість священиків, яких ще в 1700 році виділили для Вознесенської церкви, була невелика, так як в той час й інші приходи, наприклад, Соборний і Миколаївський, були ще малолюдні, і на тому місці, де збудували церкву, було мало жителів. Але з 1700 по 1761 роки Вознесенський приход зробився набагато чисельнішим, ніж інші. З відомості, зіставленої в Києві 3 червня 1761 року показано, що до приходу належало 1390 чоловік. Але, незважаючи на таку велику кількість прихожан, вони всі мусили міститись в маленькій церкві, навіть не маючи дзвіниці. Лише в 1753 році збиралися побудувати дзвіницю і під нею невелику кам'яну церкву. Церква ця була закладена в ім'я Святої Великомучениці Варвари 4 вересня 1753 року і була завершена в 1763 році.

У кінці XVIII століття кількість прихожан Вознесенської церкви збільшилася. І вже з 1782 року по 1794 рік розібрали стару дерев'яну церкву і виготовили цеглу для будівництва нової. У лютому 1794 року представники їздили в Чернігів по дозвіл на закладку церкви, яка відбулася 10 травня 1795 року. Закінчена вона була чорновою роботою 30 вересня 1797 року, і після цього 1 жовтня проводилося в ній богослужіння. В ніч з 12 на 13 жовтня впав середній купол, але виділили кошти, і майстер відремонтував його дуже добре. Потім три з половиною роки по липень 1801 року проводилась внутрішня обробка церкви. Новий іконостас зробив із свого дерева за 500 рублів сосницький міщанин Іван Бабицький, а озолотив його сумський міщанин Наум Катрунцов за 2 тисячі рублів асигнаціями. Освячувалась нова церква 21 липня 1801 року за присутності архієпископа Віктора Садовського. З тих пір внутрішній вигляд церкви декілька разів оновлювався і прикрашався. З часів переводу Іллінського ярмарку за місто біля церкви почало селитися багато людей. Вознесенський приход зробився найчисленнішим і дуже багатим, а в роки розквіту ярмарку збагатився багатьма цінними речами.

Найдорогоціннішою вважається ікона Єрусалимської Божої Матері. Ікона ця знаходилася раніше в московському Успенському Соборі, була в золотій ризі з дорогоцінним камінням. В 1812 році під час набігів французів вона була викрадена, каміння і ризу зняли і невідомо як вона опинилася у братів Губкіних – купців, які подарували її в церкву. Дзвіниця при церкві, збудована у 1753 році, була одноярусна, чотирикутна, і над нею піднімався шпиль. А в 1895 році вона була перебудована в двох'ярусну. Перед цим у 1879 році була побудована кам'яна сторожка. З 1 жовтня 1896 року відкрилася церковно-приходська школа під керівництвом отця Андрія Осипова. У часи радянської влади Вознесенська церква була закрита і відновила свій статус лише в 90-х роках XXстоліття в період незалежності України [8].

Важкі часи пережила Вознесенська церква та її парафіяни за часів радянської влади. Церкву закривали, вона використовувалась не за своїм призначенням, ікони були вилучені, сама будівля руйнувалася.Однак роменці неодноразово піднімали на різних рівнях питання про відбудову і реставрацію Вознесенської церкви, клопоталися про відкриття приходу при церкві. Упродовж багатьох років реставратори працювали над відновленням Вознесенської церкви, але найбільше справа зрушила з місця 1996 року, коли архієпископом Сумським і Охтирським Іонафаном було призначено настоятелем храму Івана Кавчака. У 2007 році церква святкувала 210-річчя свого заснування.

Висновки

Церква протягом тисяч років свого існування в Україні виконувала роль центру християнського життя, формуючи обличчя українського народу, його світогляд, характер та ідеї , зміст і форму релігійних творів духовної та матеріальної культури.

Церква крім того, що була Домом Божим, місцем молитви і релігійного життя, була центром і меценатом культури, науки і літератури, місцем для цивільних свят і громадських зборів. При церквах зосереджувались заслужені для української культури братства, які закладали друкарні, шпиталі, доми для людей похилого віку. На стінах церков записано найважливіші події з життя міста, села чи всього народу – навали татар, прихід козаків, люту зиму, голод, завдяки чому творився своєрідний літопис.

У кожного народу релігія і церква відіграють надзвичайно важливу роль. Це особливо вірно по відношенню до епох, віддалених від нашої століттями, до часів, коли світогляд переважної більшості людей був релігійним. Релігія і церква зберігали моральні засади народу, додавали йому сил і натхнення в подоланні перешкод, які зустрічалися на його шляху. Це добре розуміли вороги українського народу. Саме тому, коли вони хотіли знищити нас, то передусім руйнували наші храми, тобто нашу духовність. Ситуація дуже загострилася в 60-роки XX століття, коли масово почали зносити собори, церкви і монастирі і будувати монастирі для старих людей, у які багато високопоставлених чиновників відправляли своїх немічних батьків.

Руйновані національні загальнолюдські вартості раніше чи пізніше відновлюються. Це є доказом тому, що більшовикам не вдалося знищити до кінця духовності українського народу, бо вона нетлінна. Вороги нищили церкви, монастирі, але “собори душ” лишилися недосяжними для них. Віра в Бога та бажання служити йому жили, живуть і житимуть в душах народних.

Мені б дуже хотілося, щоб в недалекому майбутньому відродився у всій своїй величі й красі Святодухівський собор, щоб з'явилися на місцях зруйнованих храмів хоча б пам'ятні знаки, які б нагадували про славне духовне минуле нашого міста. І може тоді ми навчимося шанувати не тільки нашу історію, але й з більшою турботою ставитися до майбутнього.

Список використаних джерел

  1. Баранкін В.А. В путешествие по Сумщине- Х., 1979.
  2. Вечерський В.В. Пам'ятки архітектури й містобудування Лівобережної України: Виявлення, дослідження, фіксація. – К.: Видавничий дім А.С.С., 2005. – С. 348 – 352.
  3. Вечерський В.В. Православні святині Сумщини. – К.: «Техніка», 2009 – С. 196 – 199.
  4. Визначні місця України - К., 1973.
  5. Дейнека А.І., Сапухін П.А., Архітектурні пам’ятники Сумщини – Х., 1971.
  6. Історія міст і сіл України. – К, 1973.
  7. Кудрицький А.В. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. – К.: УЕ, 1992 – С. 686 – 687.
  8. Курілов І.В. «Роменская старина» - Ромни, 1896.
  9. Логвин Г.Н. По Україні. Стародавні мистецькі пам'ятки. К., «Мистецтво», 1968.
  10. Пам'ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тиманович та ін..; За ред.. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. – К.: Техніка, 2000. – С.223.
  11. Стрельченко Г.С. Роменщина. Час, події, люди. – Суми ПКП «Еллада», 2009 – С. 123 – 134.
  12. Сумщина в іменах. – С, 2003.
  13. Вознесенська церква. – [Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://wikimapia.org/11350155/uk/