Пам'ять не зітреться, не зів’яне через покоління і віки (трагедія с. Чернеччина)

Матеріал з HistoryPedia
Перейти до: навігація, пошук
с.Чернеччина 2007 р.

Село Чернеччина у довоєнний період

Я інколи думаю, що кожного дня ми ходимо до школи, навчаємося, щось робимо, сумуємо, веселимося. Життя здається нам то світлим то темним . Але чи часто ми знаходимо час для того, щоб згадати? Згадати тих, хто воював і не повернувся з війни, згадати про тих, хто жив у окупації, боровся за життя і зміг вижити.

Ми пишемо цю роботу, щоб згадати сьогодні великий подвиг жителів села Чернеччини, адже їх доля є в Перемозі. Вони загинули, їх немає, але вони живуть у нас, і їх думки і почуття повинні говорити до прийдешніх поколінь.

За 10 кілометрів від мого рідного села Боромлі, а якщо йти пряміше, то й того менше, у долині розкинувся хутір Чернеччина. Це одна широка довга вулиця, яка тоді носила назву Рівна з чепурними білими хатами, вишневими та яблуневими садками. До Великої Вітчизняної війни тут проживало 297 чоловік, було 45 дворів, дитячі ясла, магазин, колгосп, початкова школа, в якій навчалося 56 дітей. Вона служила й клубом, куди один раз на тиждень привозили кінофільми. На їх перегляд сходилося усе село..

Сьогодні про те, що тут було життя не так давно, нагадує кілька напіврозвалених хат (фото внизу), які дивляться на світ закритими вікнами, залишки тваринницької ферми, приміщення школи та добре впорядкований сільський цвинтар, поряд з яким обеліск: високо підняла голову молода жінка, а поруч з нею хлопчина років десяти.

За 10 кілометрів від мого рідного села Боромлі, а якщо йти пряміше, то й того менше, у долині розкинувся хутір Чернеччина. Це одна широка довга вулиця, яка тоді носила назву Рівна з чепурними білими хатами, вишневими та яблуневими садками. До Великої Вітчизняної війни тут проживало 297 чоловік, було 45 дворів, дитячі ясла, магазин, колгосп, початкова школа, в якій навчалося 56 дітей. Вона служила й клубом, куди один раз на тиждень привозили кінофільми. На їх перегляд сходилося усе село. Багатим був колгосп «Прогрес»: бригада полеводів, на тваринницькій фермі тримали корів, овець. На ввесь район славилась буряківнича бригада Віри Кузьмівни Максименко.

Механізована ланка на плантації цукрових буряків

Сьогодні про те, що тут було життя не так давно, нагадує кілька напіврозвалених хат, які дивляться на світ закритими вікнами, залишки тваринницької ферми, приміщення школи та добре впорядкований сільський цвинтар, поряд з яким обеліск: високо підняла голову молода жінка, а поруч з нею хлопчина років десяти.

Партизанський рух у Краснопільських лісах

Глибокої осені 1941 року прийшла Велика Вітчизняна війна у мої краї. Не прийшла, а ввірвалася. Жителі, хто міг носити зброю, пішли на фронт. Залишились старі, хворі, жінки, діти. Через хутір після радянських частин, що відступали, пройшли німецькі підрозділи. У селі за розпорядженням німецько-фашистського військового командування створена була сільська управа. На чолі її був староста Вірьовка. Впроваджувався німецький новий порядок. Та не діждався лютий ворог гостинної зустрічі, на голови загарбників посипалися кулі народних месників.

14 жовтня 1941 року хутір Чернеччина, що загубився серед тисячі сіл і хуторів великої України, був окупований фашистами. Сумщина входила до прифронтової зони. Суми, Охтирка, Лебедин, Тростянець, Велика Писарівка з районами підпорядковувалися польовій комендатурі № 198. Для підпільної роботи РККПУ на території Жигайлівської сільської ради були залишені Забара Петро Максимович 1913 року народження, член КПРС, голова сільської Ради, Васютенко Афанасій Семенович 1917 року народження, кандидат у члени КПРС, працівник міліції, Шкабура Федір Іванович 1904 року народження, голова колгоспу ім. Буденного. Для підпілля і партизанських загонів у навколишніх лісах були створені сховища із продовольства, зброї та боєприпасів.

У перші дні війни фашисти, маючи чисельну перевагу, вели активні наступальні операції. Радянські частини відступали. Із приходом окупантів не встигли налагодити зв’язки й піти до партизанів члени підпілля, тому переховувалися певний час у господарствах Білаша Івана Митрофановича 1896 року народження, Демченко Євгенії Яківни 1907 року народження. Ось документ із партійного архіву Сумського обкому Компартії України «Із довідки Тростянецького райкому Компартії України про діяльність підпільних партійних груп і патріотичних груп на території району.

До складу групи входили Забара П.М. і Васютенко В.С. Вони вели боротьбу проти німецько-фашистських окупантів і поліцаїв. Здійснили напад на Жигайлівську сільську управу, знищили чотирьох поліцаїв. Фашисти переслідували Забару П.М. і Васютентка В.С., оточили їх у лісі. Зав’язався бій, в якому патріоти знищили декілька гітлерівців, але сили були нерівними. Щоб не потрапити в руки ворога, Забара П.М. і Васютенко В.С. покінчили життя самогубством, їх тіла окупанти розрубали й розкидали в лісі.

Темними зимовими вечорами, коли навіть місяць боявся дивитися на скривджену землю, заїжджали в хутір Чернеччину партизани. Місцеві жителі Чернеччини: Забара Марія Сергіївна, Білаш Іван Митрофанович, Демченко Євдокія Яківна, Литвин Давид Васильович (до війни працював лісником колгоспу ім. Буденного, тому добре знав місцевість, а навколишні ліси були для нього рідною домівкою й переховував у лісах продукти, зброю для партизанів) допомагали їм, чим могли: випікали хліб, збирали для підпільників картоплю, цибулю, теплі речі (валянки, ковдри). Минали дні, слава про партизанів тут росла і ширилася. Потяглися незримими стежками до лісового урочища мужні й хоробрі сини й дочки України з навколишніх сіл, щоб із зброєю в руках боротися з ворогом. І коли з’явилися по селу листівки із закликом до боротьби та саботажу, коли все частіше німецькі вантажівки потрапляли під обстріл, фашисти пильніше почали наглядати за селом. А староста Вірьовка намагався ще більше прислуговувати ворогам. І, напевне, не без його участі за співпрацю з партизанами фашисти знищили активістів: Забару Марію Сергіївну 1914 року народження, повішена в 1942 році, Коломійця Федора Мусійовича 1912 року народження. До війни він працював помічником рахівника в колгоспі ім. Буденного, був розстріляний у 1942 році, Шелегеду Сергія Трохимовича та Шелегеду Харитину Петрівну (родичі підпільника Забари Петра Максимовича), Гладкого Івана Григоровича 1902 року народження, члена КПРС, до війни був головою колгоспу ім. Перемоги і займався підпільною роботою, повішений на воротах власної садиби, Білаш Іван Митрофанович 1896 року народження, закатований фашистами в 1942 році. Суд німці вершили на очах дружини патріота і його шести синів. Сім’я зазнала репресій з боку окупантів. Були вбиті всі родичі Забари П.М. і Васютенка В.С., які допомагали партизанам.

Розправу вороги проводили привселюдно: до сільської Ради зігнали жителів Чернеччини й Жигайлівки, після катувань повісили та розстріляли вірних синів і дочок України. Тіла померлих забороняли відразу хоронити. Ще кілька днів вони відлякували односельців. Згадує Нездіймишапка Анастасія Петрівна, тоді вона з мамою жили в «Порльщі» (сусідній хутір), батька забрали на фронт: «Було це перед Великоднем, зайшла до нас злякана сусідка й розповіла, що заарештували фашисти Забару Марію Сергіївну (це була моя тітка). Мама плаче і в чому була побігла до контори колгоспу. Заарештованих били прикладами автома-тів, руки зв’язані за спиною, хто падав, примушували одно-сельців піднімати й знову били. Вразило те, що Марія вела себе так як і чоловіки гордо й мужньо.

Я веду розмову з Смілик Уляною, яка пережила ці події, нині проживає з донькою в с. Боромля: «Я була дівчинкою, але пам’ятаю, що з приходом фашистів село вимерло, собаки й ті боялися подати голос. Та ось одного ранку у селі метушня: старші заговорили, що чоловіків забирають на розстріл. Плач, крики котилися з усіх кінців села. А згодом пройшов поліцай з хати в хату й наказав усім іти в Жигайлівку – така воля властей. На очах у жінок і дітей карали непокірних, тих, хто допомагав партизанам, говорили, що хтось із місцевих їх видав».

Уляна важко зітхнула, гірка сльоза скотилася по старечих щоках. Капнули на мозолясті натруджені руки та й упали у шовкову траву. Боротьба радянських партизан і підпільників у тилу німецьких військ була важливим фактором, що забезпечував успішне просування радянських військ. У 1942-943 роках Рух Опору набирав все більшого розмаху. Особливістю партизанського руху цього часу бал його тісна взаємодія з Радянською Армією, яка у своїх операціях спиралася на допомогу місцевих жителів. Фашисти все жорстокіше ставилося до жителів з тим, щоб призупинити поширення руху опору на окупованій території.

Трагедія села Чернеччини

У лютому 1943 року тут, у Чернеччині, розігралася страшна трагедія. Партизанський загін із Краснопільського району в кількості ста чоловік увійшов у село Жигайлівку. Партизани-кіннотники розстріляли місцевих перевертнів-поліцаїв, які прислуговували фашистам. Далі вони попрямували до хутора Чернеччина, де їх із радістю зустріли жителі, які допомогли теплим одягом, продуктами харчування та влаштували відпочинок. Після цього партизанський загін, у ніч на друге лютого 1943 року, зробив вдалий рейд до села Боромля, знищивши багато поліцаїв і німців, польової жандармерії, яка розміщена була в центрі селі. Незабаром про допомогу партизанам і про співпрацю жителів Чернеччини, хтось доніс до німецької жандармерії у м. Тростянець.

Петренко Марія Микитівна

Цікаві факти розповіла Петренко Марія Микитівна. У ті далекі роки їй не було ще й десяти років, та дитяча пам’ять назавжди залишила спогади про ті жахливі події. Тоді її родина Касянових проживала на хуторі Чернеччина. Нині Марія Микитівна мешкає в селі Боромлі. «Мій батько Касянов Микита Іванович був командиром кадрової армії на війні з перших днів. Писав листи, які я зберігаю до сьогоднішнього дня, бо в них скільки любові до мами, до мене.

Касьянов Микита Іванович

Та ось звісток довго не було. Часто я бачила, як мама потайки плакала. Одного зимового вечора (це був лютий 1943 року) у вікно хтось тихо постукав. Мама відчинила двері, у хату зайшов батько, ми його ледь упізнали: худий, брудний, небритий. Ту ніч ніхто не спав, слухали розповідь про те, як відступали, як потрапили в оточення, потім полон, з якого вдалося втекти, разом з однополчанином. У день відпочивали, а вночі йшли ближче до лінії фронту. Добрі люди допомогли знайти партизанів у краснопільських лісах. На ранок батько пішов, попередивши, коли прийдуть німці, щоб тікали в ліс, назвав зв’язкових і пароль».

Яреськовська Ніна Іллівна

У тім, село є село, у ньому щось утаїти від сусідів дуже важко. Сьогодні старожили переказують, що клятий поліцай Вірьовка на другий день поїхав у Боромлю в жандармерію й доповів про прихід партизан (до речі, фашисти його згодом розстріляли, бо вони також не поважали зрадників).

Розповідає жителька села Боромлі Яреськовська Ніна Іллівна: «Наша сім’я тоді проживала на хуторі Шевченків Гай, а це рукою подати до Чернеччини. Ранком, чи можливо ближче до обіду, зимового дня ми помітили, що понад річкою Боромлею, поряд з хутором, рухається загін есесівців, що були в білому маскувальному одязі, на мотоциклах, добре озброєні. Шлях їх пролягав на Чернеччину». Німці ввірвалися до хутора тихої обідньої пори. І доля блискавично розкроїла все життя кожного селянина. Щільним кільцем прибульці оточили хутір. Шукали партизанів, але марно, вели себе нахабно. Почали виганяти зі своїх осель людей. Над хутором стояли стогін, плач. Для того, щоб залякати населення, було заарештовано 37 жителів. Це були чоловіки віком від 16 до 70 років. П’яні поліцаї з німцями обливали бензином і гасом стіни, двері будинків, школи, магазину. І жахнулися тоді люди від страшного здогаду. Фашисти смолоскипами підпалили майже кожну хату. Полум’я охопило оселі. Сонце криваво ховалося за обрій, і вечір котився у ніч на спочинок.

Тут розстрілювали селяи фашистські карателі

За якийсь невеликий проміжок часу, від квітучого хутора, залишилось згарище. Люди, що десятиріччями мешкали тут, залишились просто неба. Згадує Сумець Віра Іванівна, яка нині проживає в селі Боромлі: «Наша велика сім’я тоді жила на хуторі Шевченків Гай. Ми були дітьми, але таке не забувається. Зимовий холодний вечір, сидимо в хаті, дивимось у вікно. З боку Чернеччини заграва, мама ввійшла в хату, плаче: «Збирайтеся, діти, німці палять Чернеччину, дійде черга і до нас». Сама стала кидати в мішок харчі та найнеобхідніше». Згадує Петренко Марія Микитівна: «Почувши про прихід фашистів у хутір, стали спішно збиратися, як радив батько. Мама взяла вузлик із харчами, мене за руку, і ми вирушили на Жигайлівку. Там були зв’язкові партизан, мама їх знала. Снігу тієї зими було так багато, що я ледве не загубилася в заметах. Оглянулися – село уже горіло. Мама ввесь час мене підганяла, щоб швидше йшла. Прийшли у Жигайлівку, знайшли зв’язкових, вони повели нас у Попівку (Краснопільський район), там були партизани. Ми їм розповіли про події в Чернеччині. Переночували. Мама просилась у ліс до партизанів – не дозволили. Зима, дитина мала. Це були б зайві клопоти, та й небезпечно. А тут ще й німці спокою не давали. На другий день вирішили, що треба йти додому. Партизанська повозка довезла нас до Жигайлівки, а далі пішки». Коли Марія Микитівна повернулася з мамою до хутора, він майже був спалений повністю. Залишилися хати Сумця Івана, Мірошниченко Поліни, баби Харитонихи, Касяненко Анни, Могилки Кузьми, Зарізенко Насті. Сніг від попелу й диму був чорний, з уцілілих хат доносилися крики розпачу, плач. Лежали обгорілі корови, свині, не прибрані трупи людей. Люди боялися їх займати, бо чекали нового приходу озвірілих німців. 39 садиб згоріли повністю, і тільки печі та димарі, ще теплі від вогню, сумно дивилися на людське горе.

Тоді дружині партизана й доньці розповіли, що німці з поліцаями підходили до хат, останні вказували, де жили партизани чи посібники, обливали хати бензином і палили. Коли черга дійшла до хати Касянова Микити Івановича, місцевий прихвостень Вірьовка відрапортував, що це будинок радянського командира, нині партизана. І як ви думаєте, що наказав зробити німець? Він ламаною російською мовою наказав сестрі радянського командира, яка жила тут, накидати в хату соломи, облити її водою й підпалити. Дим важко посунув із хати. Німці пішли до наступного двору, перемовляючись між собою. Хата уціліла. Чому він так учинив, тоді ніхто не здогадувався. Чому не облив бензином і не запалив? Пізніше місцеві жителі розповідали, що керівник групи есесівців, знаючи, що це хата командира, сказав: «Це справжній командир!» Напевне, він вражений був мужністю відважного радянського солдата з маленького українського хуторка Чернеччини, який мужньо боровся за Батьківщину. Ніч уже опускала чорну завісу над світом, і тільки місяць крадькома зиркав із висоти на сплюндроване ворогом село. Червоними язиками полум’я проводжало село 38 своїх героїв, патріотів, які не скорилися ворогу. Згадує Трипільська Ганна Іванівна: «Не можу забути, як вели з хутора чоловіків та хлопців. Хати горять, жінки голосять, а фашисти, як озвірілі, б’ють прикладами літніх людей і дітей, відганяють від невільників. У ту ніч ніхто не зімкнув очей. Дружини пішли вслід за чоловіками, але незабаром повернулися, бо пройшла чутка, що після допиту вони повернуться додому».

Під пильною охороною, під дулами автоматів їх повели до хутора Шевченків Гай. На землю опускалася холодна зимова ніч. Згадує Яреськовська Ніна Іллівна: «На вулиці сутеніло, ми боялися виходити на вулицю. Крізь маленькі віконця побачили, як колоною німці вели жителів Чернеччини. Вони йшли сумні, але з гордо піднятими головами». На околиці хутора біля ставу зробили зупинку. Тут їх і хотіли розстріляти, але, напевне, боялися партизанів. А можливо, для себе есесівці зробили перепочинок. Згадує Смілик Уляна Максимівна: «Фашисти погнали не тільки чоловіків, а й кілька жінок, та за хутором Шевченків Гай їх відпустили».

Після цього заарештованих вирішили вести в село Боромлю. І ось колона по три чоловіки в ряду, під вартою іде Червоноармійською вулицею села. Що відчували вони в ті години? То була люта ненависть до ворога за сплюндровану рідну землю. Смерть їм була нестрашна, та вони тоді ще про неї й не думали. Юнаки, у яких ледь пробивалися вуса, вишукували момент для втечі. Вони все більше відчували, що ведуть їх не просто так, а на розправу. Усе ближче центр села. Справа показалася Хресто-Воздвиженська церква. Чотири сміливці під прикриттям ночі зробили спробу втекти. Вона вдалась. Але навздогін їм із дзвіниці вдарив кулемет. Один із утікачів був убитий. Трьом вдалося втекти.

Колону повели до жандармерії, що в центрі села. Німці були розлючені. Били прикладами в спину, погрожували. До ранку невільників протримали біля жандармерії, коли стало на вулиці видно, попрямували до залізничної станції Боромля. Та незабаром колону повернули назад до центру села. Далі шлях проходив униз по вулиці Базарній, до середньої школи ім. В.І.Леніна. Зліва, на огорожі лозомеблевої фабрики, висіли два партизани. Навпроти була розташована сільська жандармерія. Там походжали есесівці, поліцаї виструнчувалися перед ними. Змореним, без найменшої надії на краще, чернеччанам була дана команда зупинитися на подвір’ї сільської школи. Сонце криваво ховалося за обрій, і вечір котився в ніч на спочинок. Німці, щоб посилити ефект від страти партизан та більше нажахати людей, вирішили виконати вирок удень. Пролунала команда: «Лягай!» 34 жителі Чернеччини впали на сніг під дулами карателів, місяць з неба щедро сипонув світлом. Мороз уночі посилювався. Під вартою на морозі люди пролежали всю ніч. Серед них і вчитель села Чернеччина, який знаючи німецьку мову, звернувся до вартового. Із розмови стало зрозуміло, що всіх їх мають розстріляти. «Справи наші кепські», – сказав він односельчанам. Вартові змінювалися, проходили між невільниками, сніг від сильного морозу рипів під ногами. Ніч здалася роком. Кожен із них згадував прожите життя. Лежали тут і батьки з синами: Касяненко Данило Якович і син Іван, Касяненко Каленик Васильович і син Іван; і брати Смілик Михайло та Степан. Що там говорити, хутір був невеликий – один одному були як не кум, то сват, чи свояк, чи просто хороші сусіди. Полонені намагалися перемовлятися. Старші підбадьорювали молодших. Почало світати. Невільники ледве живі чекали вироку. Тоді про краще вже ніхто не думав. Обморожені обличчя, руки, ноги… Люди вважали, що краще смерть, ніж такі муки. З червоноармійської вулиці до центру вирвалося двоє зляканих коней. Почалася стрілянина. Вона наростала й наближалася. У приречених зажевріла надія на визволення. Але скоро все стихло. Це була радянська розвідка. Десь о десятій годині ранку дев’ятнадцятого лютого 1943 року фашисти вирішили закінчити свою справу, боячись приходу партизан. Допитів не проводили. Карателі піднімали по п’ять чоловік, виводили до фасаду школи й розстрілювали. Черга дійшла й до шістнадцятирічного Михайла Смілика, члена ВЛКСМ. Йдучи біля школи, він побачив свого убитого брата Степана. Лють, ненависть переповнили груди юнака. За що? Чому? Чому такий жорстокий світ? Хотілося бігти, кричати. Від холоду, душевного болю він не чув навіть команд карателів. Згадує Смілик М.Ф.: «У нашій п’ятірці був дядько Іван. Коли нас вели на розстріл, він промовив: «Почуєте команду фашистів – падайте, не чекаючи кулі». …Пролунали автоматні черги… Все скінчилося. Але, що це? Михайло розкрив очі. Він живий. Зверху нього лежать двоє вбитих чернеччан. Через декілька кроків видно спину німецького солдата, який ходив і добивав поранених. Знову у мене попливло все перед очима, і я знепритомнів. Наступила тиша. Я так пролежав до вечора серед убитих, прийшли радянські, чую: «Він живий». Я відкрив очі. Кидало то в жар, то в холод». Доля до них була милосердною, йому, Смілику Михайлу Федоровичу, Сумцю Івану Андрійовичу, Касяненку Івану Даниловичу, Комлик Миколі Єгоровичу побувши в німецьких пазурах, відчувши близькість смерті, судилося залишитися живими.

Наступного дня до села Боромлі прибули жінки й діти села Чернеччини й забрали тіла загиблих. Сліз вже не було. За ці дні горя їх скільки пролито жінками Чернеччини, що можна море затопити. Війна змінила і втоптала людські долі в одну круговерть, у герць життя зі смертю. Повільно йшли коні, везучи на санях невимовно важку ношу, колишніх своїх господарів. Тримаючи за віжки коней, ішли жінки, не йшли, а плелися. Мовчки їх проводжали боромляни, витираючи сльози, що ставали швидко крижинками на морозі. І чим ближче була Чернеччина, тим гірше було на душі, ноги ставали важкими, неслухняними. Того ж дня усім селом (а це були тільки жінки) вирили могилу на підвищенні на краю цвинтаря, щоб кожен, хто проходить мимо хутора, міг бачити могилу мучеників. Прочитали заупокійні молитви, запалили свічки, на другий день поховали. Прийшли кілька партизанів, серед них був і Касянов Микита Іванович.

Згадує Петренко Марія Микитівна: «Дехто з жінок у розпачі кричали, що через тебе наші діти загинули й звертали свої погляди на мого батька, але більшість розуміли, що не він винен, а фашисти, які топтали рідну землю».

Встановлення імен розстріляних черниччан

Жителі села Чернеччина, що були розстріляні в селі Боромля, лютого 1943 року:

  • Сумець Михайло Леонтійович – 1923 року народження, до війни працював у колгоспі різноробочим;
  • Мірошниченко Данило Васильович – 1892 року народження, до війни працював у колгоспі;
  • Мірошниченко Петро Артемович – 1920 року народження;
  • Могилка Федір Петрович – 1926 року народження;
  • Касяненко Каленик Васильович – 1900 року народження;
  • Касяненко Іван Калинович – 1924 року народження;
  • Касяненко Гаврило Федотович – 1901 року народження;
  • Сумець Андрій Іванович – 1919 року народження;
  • Вірьовка Терентій Артемович – 1892 року народження;
  • Мірошниченко Іван Васильович – 1890 року народження;
  • Могилка Іван Кузьмич – 1925 року народження;
  • Петрушка Іван – 1905 року народження;
  • Могилка Харитон Захарович – 1902 року народження;
  • Могилка Іван Харитонович – 1925 року народження;
  • Петрушка Василь Іванович – 1926 року народження;
  • Сумець Конон Єфимович – 1902 року народження;
  • Сумець Омелян Андрійович – 1891 року народження;
  • Сумець Іван Омелянович – 1927 року народження;
  • Касяненько Данило Якович – 1889 року народження;
  • Мірошниченко Трохим Михайлович – 1890 року народження;
  • Вірьовка Василь Іванович – 1900 року народження;
  • Могилка Іван Семенович – 1927 року народження;
  • Ігнатенко Михайло Степанович – 1928 року народження;
  • Гладкий Іван Тихонович – 1889 року народження;
  • Зубов Микола – 1905 року народження;
  • Білаш Іван Васильович – 1894 року народження;
  • Гладкий Кузьма Калинович – 1902 року народження;
  • Смілик Степан Федорович – 1923 року народження;
  • Гладкий Микола Андрійович – 1923 року народження ;
  • Просяник Іван Митрофанович – 1987 року народження.
Обеліск біля братської могили чернеччан

Матеріал взятий з архіву Жигайлівської Сільської ради

У 1967 році біля братської могили відкрили обеліск: стоїть, гордо піднявши голову, жінка, а поряд з нею – хлопчик років десяти.

Горе об’єднує людей, із 45 хат залишилося 6. Ось у цих шести й зимували всі хуторяни, хто залишився живим. Ділили останню сорочку, останню картоплину. Дехто перебрався у погріба, зробивши у дверях невеличке віконечко.

Фашисти спалили помешкання:

  • Мірошниченко Трохима Михайловича
  • Вірьовки Варвари
  • Касяненько Данила Яковича
  • Вірьовки Парасковії
  • Зими Михайла
  • Могилки Мотрі Пилипівни
  • Мірошниченко Віри Іванівни
  • Мірошниченко Насті Сименівни
  • Сумця Дмитра Феодосійовича
  • Сумця Леоніла Юхимовича
  • Вірьовки Микити Артемовича
  • Касяненько Уляни Петрівни
  • Терлої Марії Андріївни
  • Вірьовки Іллі
  • Дуди Уляни Харламівни
  • Могилки Микити Калиновича
  • Сімко Тимофія
  • Вірьовки Лазара Миколайовича
  • Владимирової Євдокії Дмитрівни
  • Могилки Парасковії Павлівни
  • Касяненько Калини Василівни
  • Могилки Ганни Хомівни
  • Смілик Уляни Гаврилівни
  • Вірьовки Гаврила
  • Мірошниченка Івана Андрійовича
  • Мірошниченко Оксани Миколаївни
  • Губаря Григорія Трохимовича
  • Вірьовки Ганни Терентіївни
  • Петруші Івана
  • Касяненько Олени Миколаївни
  • Сумець Конона Юхимовича
  • Вірьовки Анастасії Петрівни
  • Кириченко Ісаака
  • Мірошниченко Марії Гнатівни
  • Вірьовки Євдокії Василівни
  • Зубова Миколи
  • Гладкої Ганни Іванівни
  • Сумець Ольги
  • Білаш Євдокії

Список складений згідно даних архіву Жигайлівської сільської ради

У серпні 1943 року, коли землі Тростянецького й Краснопільського районів були визволені від ворога, партизанський загін, що діяв у краснопільських лісах, був розформований. Касянов Микита Іванович і його побратими влилися до складу радянської армії. Загинув він у вересні 1943 року.

Я стою біля могили загиблих, поряд мої батьки, читаю напис на обеліску. На душі чомусь тривожно й боляче.

Хутір Чернеччина за опір жителів німецько-фашистським загарбникам у 1943 році був спалений карателями. Згоріло 39 дворів, убито 37 жителів. І живуть у пам’яті народу його вірні доньки й сини.

Давно позаростали партизанські окопи – німі свідки жорстоких боїв. Мало залишилося тих, хто пережив чорну війну. Та не загладяться в пам’яті народній звершені в ім’я Вітчизни подвиги, не забудуться імена патріотів, які полягли заради щасливого життя людей. На зміну одному поколінню приходить інше. І як би хотілось, щоб нескорений народ Чернеччини увійшов у вічність. Це не правда, що сьогодні молодь стала бездушною. У крайньому випадку – ці слова не про учнів нашої школи. Наступного року до річниці трагедії на території школи буде встановлено пам’ятний знак на місці розстрілу жителів хутора Чернеччина (див. додаток). У центрі – великий сірий камінь, покладений на землю, – символізуватиме людей, які припали до рідної землі, у надії на збереження. Необроблений граніт – символ непокірності та міцності духу Чернеччан – зроблять надпис: «Тут були розстріляні 19 лютого 1943 року вірні сини й дочки України». Також у добірку екскурсійних маршрутів «Сторінками бойової слави» ми включили ще одну сторінку «Дорогою нескорених»:

Дорога.png

Розробка проекту пам’ятного знаку та встановлення його на місці розстрілу мирних жителів

Учні щколи провели конкурс на кращий проект пам'ятника

Переможцем конкурсу став проект учениці 11-А класу Крамаренко Ірини

У результаті значної пошукової роботи, проведеної учнями, на території школи було встановлено пам’ятний знак жертвам фашизму.

На встановленні працювали учні й учителі

8 травня 2007 року на території школи урочиста лінійка. Сюди прийшли учні, учителі, ветерани Великої Вітчизняної війни, керівники підприємств села, очевидці трагічних подій у Чернеччині. Звучать слова ведучого: «Право відкрити пам’ятний знак на місці розстрілу мирних жителів села Чернеччини надається учням 11-го класу…». Спадає біле покривало і ми читаємо слова: «На цьому місці 19 лютого 1943 року німецько0-фашистські загарбники здійснили кривавий злочин. Було розстріляно 30 мирних жителів с. Чернеччина».

Відкриття пам'ятника

До присутніх звернулися ветерани війни, свідки трагічних подій. До підніжжя лягають живі квіти.

Джерела

Працюючи над проблемою, довелося пройти дорогами, що їх колись подолали мужні чернеччани, ідучи на страту. Довелося спілкуватися з очевидцями тих жорстоких років:

  • Петренко М.М.
  • Сумець В.І.
  • Смілик У.М.
  • Яреськовська Н.І.
  • Могилка М.Д.
  • Мірошниченко А.Т.
  • Трипільська Г.І.

Велику допомогу надали в Жигайлівській сільській Раді, дозволивши використати її матеріали.

Автор статті

Яреськовська Олександра Андріївна