Перед пам'яттю жертв беззаконня (сталінські репресії на Тростянеччині)

Вступ

Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і увесь народ хочуть осмислити своє минуле, знайти відповіді на запитання: що з нами сталося? Чому сталося? Як сталося? Минуле не належить нікому зокрема. Воно надбання нинішніх і прийдешніх поколінь. На десятиліття можна засекретити архіви, можна прикопати в глибинах сховищ викривальні докази – документи, можна замести сліди злочинів, можна просто переписати історію – на догоду диктаторам. Але історія має здатність: рано чи пізно таємне стане явним.

З проголошенням незалежності України в 1991 році настав час, коли стали зникати « білі плями історії». Одна з них – масові репресії 30 – х рр. ХХ ст. Багато людей, репресованих у ті часи, були реабілітовані після смерті Й.Сталіна в 1953р. Але, на превеликий жаль, їхні родичі не отримали жодних реабілітаційних документів. Відновити історичну справедливість і отримати хоча б свідоцтва про смерть ці люди змогли лише після того, як Україна стала самостійною незалежною державою, тобто лише в кінці ХХ ст.

Досліджуючи тему голодомору 1932 – 1933 рр. в нашому селі краєзнавці шкільного музею виявили родину Гапон (Лук’яніхіної) Марфи Тимофіївни (нині покійної), чиї близькі родичі стали жертвами жорстокої сталінської репресивної системи в 30 – х рр. минулого століття. Учні дуже зацікавилися цими матеріалами, але, на жаль, Марфа Тимофіївна не погодилася надати нам документи про своїх репресованих родичів для зняття з них ксерокопій. Свою відмову вона мотивувала тим, що необхідно запитати дозволу у… відповідних органах. Ми зрозуміли, що страх, який намагалися поселити не лише в душі , а й у гени, Сталін та його найближче оточення, діяв. Діяв навіть через стільки десятків років… Від цього було страшно і якось ніяково. Але ми не стали наполягати і з розумінням поставилися до цієї родини, адже Марфа Тимофіівна пережила не лише втрату своїх близьких, а й голодомор 1932 – 1933 рр. та Велику Вітчизняну війну.

Пройшло кілька років і невістка Марфи Тимофіївни – Новгородська Клавдія одного разу сама занесла до школи ці безцінні матеріали. Марфа Тимофіївна на той час вже майже не виходила з будинку.

У 2009р. померла Гапон (Лук'яніхіна) Марфа Тимофіївна, у 2011 р. помер її єдиний син Новгородський Олексій Олександрович, у 2013 р. померла її невістка – Новгородська Клавдія Федорівна. Ось ми і вирішили на місцевому рівні відновити історичну справедливість і надрукувати інформацію про цих невинних жертв сталінських репресій 30 – х рр.. 20 ст. Сподіваємося, що ми ніколи не будемо жити в такій державі, в якій люди чи то бояться, чи то соромляться навіть тоді, коли історична справедливість давно відновлена, коли людині повернуто добре імꞌя, але пережита ганьба, відчай, великий страх і тривога не дають вільно дихати навіть через десятиліття…

Реабілітовані історією

Репресії 30-х років ХХ століття на Сумщині

Історія політичних репресій на Сумщині за радянської доби (придушення політичної та духовної опозиції шляхом позбавлення волі, життя, обмеження громадянських прав і свобод) мало знана. Вона роками замовчувалась або висвітлювалась, всупереч історичним фактам, односторонньо, здебільшого – упереджено. Сьогодні на основі архівних документів маємо можливість з достатньою мірою об’єктивності відтворити політичну спрямованість і масштаби репресій. Перш за все зазначимо, що події, про які йде мова, були болісними і трагічними: Сумщина, як і вся Україна, зазнала значних, насамперед, людських втрат. Застосування насильства як засобу політичної боротьби з противниками влади Рад і опозиційно налаштованими громадянами було однією з важливих умов становлення і функціонування радянського тоталітарного режиму. Зачинатель соціалістичної держави В. Ленін задовго до Жовтневого перевороту 1917 року, характеризуючи основи майбутньої радянської правової системи, стверджував: «Етично все, що служить її укріпленню і зміцненню» . Згодом, перебуваючи на посаді голови більшовицького уряду Росії, він неухильно дотримується думки про те, що диктатура пролетаріату ніщо інше як необмежена жодними законами, ніякими абсолютними правилами влада, яка спирається безпосередньо на насильство.

У 30 – х роках завершилося формування Радянської тоталітарної держави. Безроздільним господарем у країні став сталінський режим, якому було підпорядковане не лише економічне і політичне життя, а й життя кожного громадянина. Сталінський режим, звичайно, не міг би провести всю відому нам політику, якби не було репресій. З одного боку, більшовики вустами Сталіна проголошували будівництво соціалізму і поступовий перехід до комунізму, а з іншого – Сталін «обгрунтовував» теорію посилення класової боротьби при будівництві нового життя. Всі, хто виступали або виявляли невдоволення політикою радянської влади, оголошувалися ворогами народу. Перші репресії почалися наприкінці 20- х років. Особливого розмаху вони набули під час колективізації. Для їх посилення було використано вбивство 1 грудня 1934 року першого секретаря Ленінградського обкому партії С.М. Кірова. У 1934 році знову був створений наркомат внутрішніх справ УРСР, ліквідований у 1930 році. В його складі замість ДПУ з’явилося управління державної безпеки. На місцях почалось формування неконституційних органів позасудових репресій у вигляді «трійок». При наркомі внутрішніх справ СРСР і під його головуванням діяла так звана «особлива нарада». В грудні 1934 р. ЦВК СРСР ухвалив постанову «Про порядок ведення справ про підготовку і здійснення терористичних актів», за якою процедура підготовки і проходження кримінальних справ про терористичні організації і акти терору була суттєво спрощена і скорочена (до 10 днів).

Після лютнево-березневого пленуму ЦК ВКП(б) 1937 року, на якому Й. Сталін зажадав «покласти край діяльності саботажників, шпигунів і диверсантів», репресії посилились. Оперативний наказ по НКВС СРСР за № 00447 (кінець липня 1937р.) вимагав притягти до кримінальної відповідальності близько 64 тисяч куркулів та кримінальних злочинців в Україні. Одночасно у республіці здійснювались інші протиправні заходи. Так, 11 серпня 1937 р. НКВС СРСР видав наказ за № 00485, в якому ставилось завдання покласти край антирадянській діяльності польської розвідки і диверсійно-повстанської низівки «ПОВ» (польської організації військової). Наказ супроводжувався листом наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова, в якому «викривалися» нечувані злочини «фашистсько-повстанської і терористичної діяльності» польської розвідки в СРСР. Надсилаючи зазначені документи до місцевих управлінь, нарком внутрішніх справ УРСР І. Леплевський 16 серпня 1937 р. вимагав з 20 серпня 1937 р. розпочати широку операцію, в першу чергу по Червоній Армії, військових заводах, оборонних цехах, залізничному, водному та повітряному транспорту, електросиловому господарству та газових і перегонних заводах. Як проходила «польська операція» на Сумщині, видно з доповідної записки управління НКВС по Чернігівській області, надісланої до НКВС УРСР. В ній зазначалося, що протягом звітного періоду (серпень-грудень 1937 р.) було ліквідовано польську шпигунську резидентуру на Шосткинських оборонних заводах у складі 6 осіб, викрито як польського агента директора одного з хлібозаводів у м. Ромни І. Дітковського. У серпні 1937 р. був заарештований машиніст депо залізничної станції Білопілля Піунов Ф. І., якому інкримінувались тісні контакти з польською розвідкою. За матеріалами слідства він підтримував зв’язок з Польщею завдяки дружині, батьки якої мали польські паспорти. Особливою нарадою при НКВС СРСР 28 грудня 1937 р. Піунов був визнаний «польським шпигуном», за що отримав 5 років ув’язнення у виправно-трудовому таборі.

Аналогічні справи в середині 1937 р. були порушені проти начальника залізничної станції Хутір-Михайлівський Ямпільського району Горновського В. С., бухгалтера Буринського пункту «Заготзерно» Мощенка І. Г. та інших. Продовжувалася розпочата ще у 1920-х роках боротьба з православною церквою та іншими релігійними конфесіями. Наказ НКВС СРСР від 5 жовтня 1937 р. орієнтував його працівників на проведення у короткі терміни широкої операції з метою рішучого розгрому церковно-сектантських контрреволюційних кадрів. Загалом, за неповними архівними даними, жертвами репресій у 1920-х–1940-х рр. на Сумщині стали близько 200 служителів церкви. Характерно, що всі вони були звинувачені не в релігійній діяльності, а в антирадянській пропаганді, належності до націоналістичних організацій тощо.

Напередодні та в апогей «великого терору» посилюється гоніння на українську інтелігенцію як головного носія гуманістичних ідей і культурних традицій народу. Воно зламало життя багатьом поетам, прозаїкам, журналістам і публіцистам, які народилися або жили і працювали на території Сумської області: були розстріляні уродженець Лебединського району Михайло Дубовик, Андрій Панів з Білопілля, Олександр Соколовський з Конотопу, Василь Чечвянський з Охтирщини; одержали по 10 років ув’язнення з наступним засланням уродженці м. Ромни Борис Антоненко-Давидович і Григорій Майфет; по дорозі на Колиму помер уродженець Конотопського району Василь Басок, у місцях відбуття покарання обірвалося життя уродженця Глухівського району Володимира Нарбута. Жертвами сталінських репресій стали діячі науки і культури, в першу чергу ті, що формувалися як вчені в дореволюційні часи.

Навесні 1938 р. Сумською міжрайопергрупою Харківського облуправління НКВС була «викрита» антирадянська організація, яка, начебто, з 1934 року діяла на території Краснопільського району. За цією справою заарештовано 19 педагогічних працівників, серед яких були інспектори райвно, директори шкіл і вчителі. Один з обвинувачених, не витримавши, очевидно, режиму допитів, «зізнався», що члени цієї організації свідомо зривали викладання російської мови, затримували на складах райвно та шкіл посібники з російської мови, не видавали їх учням і вчителям, сіяли вороже ставлення учнів до дітей-росіян, всіляко намагалися відірвати учнів від комсомольського та піонерського впливу, дискредитували вчителів-комуністів і т. п. Рішенням трійки УНКВС по Харківській області від 1 квітня 1938 р. до 12 обвинувачених застосована вища міра покарання, решту позбавлено волі на різні терміни. Через 19 років постановою президії Сумського обласного суду від 5 червня 1957 р. рішення трійки скасовано. Додатковим розслідуванням установлено, що ніякої контрреволюційної організації вчителів у Краснопільському районі не було. Всі репресовані за цією справою реабілітовані.

В цілому на Сумщині в 1930-ті роки репресовано близько 800 представників інтелігенції, з них більше половини – педагогічні кадри. Майже кожний третій із репресованих педагогічних працівників був розстріляний. Можна погодитись зі ствердженням дослідника політичних репресій в Україні М. Шитюка, який в одній із своїх книг зауважив: «Такого страшного лихоліття, як у роки сталінщини, радянський народ не знав ніколи. Сталін та його поплічники створили витончену систему народознищення, яка використовувала наймерзенніші риси людської природи: підлість, жорстокість, садизм». Цю думку підтверджують свідчення колишніх слідчих КДБ, дані ними під час перегляду справ репресованих. Один з них, у 1956 році говорив: «Тоді для заарештованих, що знаходилися в Сумській в’язниці, була створена нестерпна обстановка», що дуже впливала на їх зізнання відразу ж, на першому допиті. Було доставлено з Харкова спеціально підготовлених людей, котрих поміщали до камер з арештованими, яких вони схиляли до «зізнання». При цьому доставлені особи говорили заарештованим, що в разі відмови зізнаватися, їх будуть бити і застосовувати до них інші жорстокі засоби, а хто зізнався – того вишлють за межі області, до віддалених населених пунктів Радянського Союзу з наданням роботи. Все це впливало на нестійких заарештованих і вони з перших допитів «зізнавалися».

Про систему нелюдських допитів розповідав у березні 1956 р. колишній заступник начальника Сумського міського відділу НКВС Богров С. М.: «Щодо методів слідства в той час можу засвідчити, що застосовувались незаконні методи [...] Якщо заарештований не визнавав належності до антирадянської організації, застосовувалась «стійка», тобто підслідного примушували стояти на ногах доти, поки не зізнається, тобто не дасть свідчень на себе. Крім того, якщо співробітники йшли відпочивати, підслідний залишався в коридорі, і черговий зобов’язаний був дивитися, щоб він не спав, а зранку знову його допитували, і, якщо він не зізнавався, знову застосовувалася «стійка». Все це робилося за розпорядженням начальників». Про факти знущань над заарештованими в Сумському міськвідділі НКВС, начальником якого в 1936 – 1938 рр. був Кудринський О. І., свідчать ті, хто на собі відчув у 1938 році його методи слідства: Райко П. Д. – «Мене допитували 12 годин підряд. Кудринський під час допиту дав мені мов би конспект, про що я повинен давати покази, і сказав, поки я повернуся з обіду, щоб я написав власноручне показання. Я відмовився це зробити [...] після цього почав мене бити лінійкою по плечах і, взагалі, куди попало [...].”

А ось що розповідав про діяльність своїх підлеглих у м. Шостка колишній начальник Чернігівського облуправління НКВС Єгоров А. І., який врешті-решт і сам опинився під слідством. Витягз протоколу його допиту 28 березня 1939 р.:

Питання: Яку ворожу діяльність ви здійснювали?

Відповідь: В основному фальсифікували слідчі справи і проводили безпідставні арешти населення.

Питання: Ви давали [підлеглим] прямі установки щодо фальсифікації слідчих справ?

Відповідь: Не було такої потреби [...] оскільки вони в цьому виявляли свою ініціативу. Крім того, мої розпорядження, які я віддавав по слідчій роботі, спрямовували їх на фальсифікацію.

Питання: Які вами були сфальсифіковані контрреволюційні організації?

Відповідь: Отримуючи орієнтування зверху [...] я давав вказівки начальникам відділів приблизно такі: викрити контрреволюційну організацію, але з таким розрахунком, щоб 10-15 чол. керівників охоплювали всю масу заарештованих своїми показаннями [...]

Питання: Чому на оборонних заводах [м. Шостка] репресовувалися в більшості інженерно-технічні працівники?

Відповідь: Це я пояснюю тим, що спочатку було репресовано керівництво оборонних заводів [...] і цілком зрозуміло, що воно давало «свідчення» на тих осіб, з якими більше спілкувалося, а спілкування їх було в основному з інженерами і техніками даних заводів».

Як бачимо, цього було достатньо для створення різних фальшивок про чисельні контрреволюційні організації, що і було зроблено у Шостці, де тільки на заводі № 9 у 1937 році репресовано 109 осіб, з них 19 отримало вищу міру покарання. Матеріали підготовки судових процесів, що зберігаються в архівах, дозволяють відтворити механізм фальсифікації та юридичного оформлення судових справ, показати абсурдність звинувачень і становище звинувачуваних. Ось протоколи допитів так званих членів контрреволюційної повстанської організації СВУ, «викритої» на Сумщині у 1932 році: Олексенко П. Г. (м. Тростянець) – «У той час я не знав, що значать ці три букви. Уже пізніше, перебуваючи в тюрмі, я дізнався, що «СВУ» – це «Спілка визволення України». Мені і в голову не приходило, що «СВУ» – це якась контрреволюційна організація»; Коломієць М.В. (с. Лукашівка Великописарівського району) – «[...] Мені запропонували підписати 2 чистих бланки протоколів допитів. Я не відмовився, підписав і був радий, що мене відпустили додому. Все боявся, щоб і мене не заарештували [...]» .

Архівно-слідчі справи свідчать, що докази на слідстві вибивалися силою або психологічним тиском, людей морили голодом доти, поки вони не починали «говорити». У тих, хто уцілів, співробітники НКВС брали підписку про нерозголошення ними методів ведення слідства. Вщухання інтенсивної репресивної практики стало помітним лише після прийняття постанови Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. «Про арешти, прокурорський нагляд та проведення слідства», згідно з якою заборонялися будь-які масові операції, пов’язані з арештом і висланням громадян, встановлювалася персональна відповідальність працівників НКВС та прокуратури за незаконні арешти. Про це свідчать відомості про кількість засуджених, яка у рік створення Сумської області (1939) становила 297 осіб, причому жодного сумчанина не було покарано на смерть. У 1940 році кількість заарештованих управлінням НКВС по Сумській області зменшилася, у порівнянні з попереднім роком, удвічі і становила 135 осіб.

Підсумовуючи, зазначимо, що для нашої області втрати від політичних репресій були відчутними. Немає жодного куточка в області, де б люди не потерпали від політичних переслідувань. Загальна кількість репресованих (згодом реабілітованих) уродженців або мешканців Сумщини, за підрахунками упорядників книги «Реабілітовані історією. Сумська область» становить, орієнтовно, майже 20 тисяч осіб. З них репресовано судовими або позасудовими органами близько 15 тисяч осіб, слідчі справи яких зберігаються в державних архівах області. Більше 3 тис. чол. було розстріляно, в тому числі майже 380 чол. – у м. Суми. Понад 5 тис. мешканців нашого краю притягнуто до адміністративної відповідальності місцевою владою.

За роки радянської влади судами, трибуналами, так званими «трійками», «двійками» та особливими нарадами було репресовано понад 1100 уродженців або мешканців обласного центру, з них близько 270 чол. засуджено до вищої міри покарання. Значна кількість репресованих припадає на місто Конотоп, Білопільський і Конотопський райони. Слід відзначити, що вище наведені дані не є повними: неможливо остаточно підрахувати розкуркулених селян з членами їх родин, а також всіх наших земляків, що були репресовані за сучасними межами Сумщини.

Великими були матеріальні і моральні наслідки репресій. Люди позбавлялися особистого майна, конституційних прав і свобод. Страждали сім’ї, насамперед, діти репресованих. Заохочувалися наклепництво і доноси. Особливо боляче моральні травми переживали чесні, віддані радянській владі люди, які переслідувались безпідставно.

По-різному склалися долі наших безвинно засуджених земляків, змушених будувати канали Москва-Волга, Біломорсько-Балтійський, працювати на лісозаготівлях в Північному краї і Сибіру, відбувати покарання на Соловках і Колимі, в інших таборах ГУЛАГу. Життя багатьох з них там і закінчилось. Чимало їх могил – й досі безіменні. В Сумах поховання померлих і страчених політичних в’язнів здійснювалось у 1930 – 1940 рр. на території центрального міського кладовища. Багато громадян знайшли свій вічний спокій на території Комсомольського парку Московського району Харкова та в урочищі Халявинське, що поблизу Чернігова.

З 1956 року розпочався масовий перегляд кримінальних справ репресованих. З 1989року процес реабілітації активізувався. Одним з перших законодавчих актів незалежної України був Закон від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Відповідно до нього з потерпілих громадян знято тавро «ворогів народу», людям повернуто їх чесне ім’я.

Жертви сталінського беззаконня на Тростянеччині

Встановлення одноосібної влади Й.Сталіна, перетворення держави в тоталітарну було неможливо без масових репресій. Це було характерним для всіх диктаторів. Та за масштабами Й.Сталін перевершив усіх. У народі улюбленою була пісня, слова якої говорили: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек…». Так, людина могла лише вільно дихати повітрям. А все інше перебувало під жорстоким контролем. За неповними даними, у 30-х роках у Тростянецькому районі було репресовано біля 300 чоловік.

1. Артюх Степан Олексійович, 1887 року народження, одноосібник, с. Боромля.
2. Аушев Павло Олексійович, 1883 року народження, одноосібник, с. В. Люджа.
3. Абраменко Семен Петрович, 1880 року народження, с. Гребениківка.
4. Абраменко Сава Петрович, 1891 року народження, с. Гребениківка.
5. Антипенко Михайло Архипович, 1873 року народження, м. Тростянець.
6. Басов Григорій Павлович, 1881 року народження, с. Дернове.
7. Брехунець Тимофій Аврамович, 1882 року народження, с. Білка.
8. Будник Олексанрд Степанович, 1887 року народження, с.Жигайлівка.
9. Бугай Тимофій Якович, 1883 року народження, м.Тростянець.
10. Бабич Лариса Олексіївна, 1912 року народження, вихователь дитячого садка, м. Тростянець.
11. Басов Митрофан Михайлович, 1883 року народження, сторож райлісгоспу, с. Печини.
12. Бєлокопитов Михайло Іванович, 1895 року народження, візник промислової артілі «Червоний гужевик», м. Тростянець.
13. Бєльський Кирило Вавинович, 1878 року народження, сторож райлісгоспу, с. Тучне.
14. Борисенко Панас Никонорович, 1892 року народження, одноосібник, с. Ясинок.
15. Важкула Каролина Ернестівна, 1893 року народження, домогосподарка, м. Тростянець.
16. Васильєв Павло Олександрович, 1898 року народження. Без постійного місця проживання.
17. Ведь Петро Миколайович, 1897 року народження, селянин, с. Боромля.
18. Верещагіна Наталія Федотівна, 1879 року народження, селянка, с. Гребениківка.
19. Вовк Марко Федорович, селянин - одноосібник, с. Боромля.
20. Воловик Андрій Денисович, 1886 року народження, с. Микитівка.
21. Гончаренко Костянтин Васильович, 1893 року народження, селянин, с. Боромля.
22. Гордієнко Степан Петрович, 1893 року народження, сторож лісгоспу, м. Тростянець
23. Горомовая Тетяна Борисівна, 1878 року народження, домогосподарка, с. Криничне.
24. Гонтаренко Андрій Карпович, 1889 року народження, с. Вовкове.
25. Годовась Василь Петрович, 1882 року народження, с. Гребениківка.
26. Головченко Тимофій Олександрович,1875 року народження, м. Тростянець.
27. Гуцева Агафія Гуріївна, 1894 року народження, с.Братське.
28. Гробов Олексій Юхимович, 1883 року народження, селянин, с. Ницаха.
29. Грудзинський Михайно Феокситович, 1880 р. н., старший рахівник 9-ї дистанції колії станції Смородине, м. Тростянець.
30. Гура Дмитро Юхимович, 1875 року народження, селянин, с. Печини.
31. Давидов Омелян Микитович, 1887 року народження, селянин, с. Печини
32. Давидов Семен Якович, 1909 року народження, селянин, с.Печини.
33. Давидов Михайло Дмитрович, 1910 року народження, селянин, с. Печини.
34. Давидова Анастасія Сергївна, 1909 року народження, селянка, с. Печини.
35. Давидова Марфа Миколіївна, 1890 року народження, селянка, с. Печини.
36. Довженко Дарія Остапівна, 1883 року, с. Боромля.
37. Залавський Тимофій Венедиктович, 1870 року народження, м. Тростянець.
38. Захарченко Дмитро Васильович, 1861 року народження, м. Тростянець.
39. Кияшко Юхим Єгорович, 1872 року народження, с. Станова.
40. Кочерга Василь Трохимович,1927 року народження, с. Микитівка.
41. Камлик Іван Лук’янович, 1892 року народження, робітник радгоспу «Грязнянський», с. Жигайлівка.
42. Квітченко Прохор Петрович, 1977 року народження, селянин, с. Кам’янка.
43. Китай Леонтій Андрійович, 1900 року народження, бригадир бурякорадгоспу, с. Буймер.
44. Клочко Олексій Олексійович, 1888 року народження, слюсар станції Смородине, м. Тростянець.
45. Коваль Яків Матвійович, 1890 року наролдення, селянин, с. Боромля.
46. Коваленко Дмитро Лукич, 1884 року народження, селянин, с. Боромля.
47. Колесник Семен Самсонович, 1891 року народження, селянин, с. Жигайлівка.
48. Колесник Панас Іванович, 1897 року народження, одноосібник, с. Жигайлівка.
49. Коробченко Прокіп Єлисейович, 1883 року народження, священик, с. Поляне.
50. Кривущенко Федір Васильович, 1884 року народження, конюх деревооброблювального заводу, м. Тростянець.
51. Кудря Іван Павлович, 1897 року народження, лісник Нескучанського лісництва, м. Тростянець.
52. Кунда Роман Максимович, 1890 року народження, поїзний кочегар станції Люботин, м. Тростянець.
53. Лавринченко Михайло Олексійович, 1894 року народження, селянин, С. Боромля.
54. Лагоша Тимофій Якович, 1890 року народження, селянин, с. Жигайлівка.
55. Ложечннк Федір Петрович,1904 року народження, м. Тростянець.
56. Левченко Павло Іванович, 1876 року народження, селянин, с. Жигайлівка.
57. Левченко Мефодій Анисимович, 1894 року народження, священик, с. Боромля.
58. Лесняк Яків Іванович, 1887 року народження, селянин, с. Боромля.
59. Лисогор Арсеній Моїсейович, 1881 року народження, пасічник, м. Тростянець.
60. Лобода Андрій Григорович, 1889 року народження, селянин, с. Боромля.
61. Лобода Андрій Михайлович, 1885 року народження, колгоспник, с. Боромля.
62. Лобода Анастасія Артемівна,1863 року народженя, с. Боромля.
63. Логоша Пилип Якович,1887 року народження, с. Жигайлівка.
64. Лободюк Помпей Гнатович, 1870 року народження, д’якон, м. Тростянець.
65. Лобуренко Яків Савелійович,1876 року народження, хутір Новгородський.
66. Лобуренко Григорій Якович, 1921 року народження, хутір Новгородський.
67. Лобуренко Іван Якович,1902 року народження, с. Боромля.
68. Лозенко Захар Тимофійович, 1900 року народження, м. Тростянець.
69. Лецунко Кіндрат Гаврилович, 1874 року народження, селянин, с. Гребениківка.
70. Луста Феодосій Омелянович, 1888 року народження, колгоспник, с. Попівка.
71. Лушпенко Василь Михайлович, 1890 року народження, селянин, с. Семереньки.
72. Лучанінов Андрій Євдокимович,1891 року народження. с. Люджа.
73. Макогон Ілля Григорович,1873 року народження,с. Семереньки.
74. Марьєнко-Басова Марфа Петрівна, 1880 року народження, селянка, с. Печини.
75. Марьєнко Іван Васильович, 1882 року народження, селянин, с. Печини.
76. Манірко Олексакндр Семенович, 1883 року народження, селянин, с. Жигайлівка.
77. Мартинченко Петро Петрович, 1880 року народження, селянин, с. Микитівка.
78. Мартиновський Олександр Калинікович, 1878 року народження, колгоспник артілі «Петровського», с. Мащанка.
79. Мірощниченко Семен Васильович, 1891 року народження, селянин, хутір Боровський.
80. Мельник Григорій Петрович,1890 року народження,с. Шевченків Гай.
81. Молодик Корній Павлович, 1889 року народження, без постійного місця роботи, хутір Шевченко.
82. Монастирьов Сергій Васильович, 1908 року народження, селянин, с. Печини.
83. Москаленко Варвара Калитстратівна, 1905 року народження, селянка, с. Семереньки.
84. Мозговий Андрій Никифорович, 1897 року народження, служитель релігійного культу, с. Боромля.
85. Немчик Петро Францович, 1884 року народження, робітник станції Смородине, м. Тростянець.
86. Негода Дмитро Олександрович, с. Жигайлівка.
87. Николенко Іван Кирилович, 1884 року народження, стрілочник станції Тростянець, м. Тростянець.
88. Николенко Митрофан Дмитрович, 1899 року народження, селянин, с. Боромля.
89. Николенко Сидір Кирилович, 1887 року народження, селянин, с. Боромля.
90. Новгородський Іван Петрович, 1879 року народження, робітник колгоспу імені Орджонікідзе, с. Боромля.
91. Нужненко Степан Андрійович, 1885 року народження, с. Смородине.
92. Опара Гаврило Андрійович, 1905 року народження, с. Верхолюджа.
93. Опара Тихін Дем’янович,1903 року народження, с. Семереньки.
94. Омельченко Августа Робертівна, 1880 року народження, пенсіонерка, м. Тростянець.
95. Оладько Микола Артемович, 1893 року народження, селянин, с. Боромля.
96. Пачкун Михайло Аксентійович, 1891 року народження, колгоспник, с. Бранцівка.
97. Пачкун Олексій Аксенович, 1894 року народження, колгоспник,с. Бранцівка.
98. Піддубний Олексій Федотович, 1901 року народження, нормувальник станції Смородине, м. Тростянець.
99. Прушинська Євгенія Миколаївна, 1890 року народження, учитель школи, с. Люджа.
100. Пташник Тихон Никанорович, 1899 р.н., путівник обхідник 8-ї дистанції ст. Суми, залізн. перегін Гребениківка – Боромля.
101. Пушкар Данило Юхимович, 1881 року народження, селянин, с. Буймер.
102. Приходько Іван Дмитрович, 1900 року народження, священик, с. Білка.
103. Прокофьєв Микола Григорович, 1884 р. н., пічник будівельного поїзда станції Мерефа, хутір Птичта.
104. Радіонов Семен Гордійович, 1886 року народження, селянин, с. Боромля.
105. Роздер Федір Антипович, 1886 року народження, експедитор лісопильного заводу, м. Тростянець.
106. Рибалко Микита Андрійович, 1885 року народження, с. Жигайлівка.
107. Рибалко Данило Іванович,1890 року народження, с. Мащанка.
108. Сасін Петро Іванович, 1907 року народження, ніде не працював, с. Печини.
109. Сасін Іван Трохимович, 1908 року народження, без постійного місця роботи, с. Печини.
110. Сасін Михайло Трохимович, 1911 року народження, селянин, с. Печини.
111. Сасін Трохим Семенович, 1870 року народження, селянин, с.Печини.
112. Сасін Терентійй Миколайович, 1901 року народження, селянин, с. Печини.
113. Садовничий Данило Якович, 1906 року народження, оглядач вагонів на станції Смородине.
114. Сащенко Федір Юхимович, 1898 року народження, селянин, с. Боромля.
115. Святуха Степан Дмитрович, 1890 року народження, ніде не працював, м. Тростянець.
116. Святуха Іван Тимофійович,1857 року народження, м.Тростянець.
117. Селегень Михайло Єгорович, 1879 року народження, селянин, с. Кам’янка.
118. Селегень Дмитро Іванович,1890 року народження, м. Тростянець.
119. Садовський Петро Кузьмич, 1900 року народження, помічник машиніста на залізничній колії м. Богодухів, м. Тростянець.
120. Садовський Вадим Петрович, 1900 року народження,м. Тростянець.
121. Слизченко Іван Панасович, 1912 року народження, селянин, с. Боромля.
122. Слівкін Данило Петрович, 1903 року народження, селянин, с. Поляне.
123. Смирнов Іван Сергійович, 1878 року народження, священик, с. Боромля.
124. Сокольников Мирон Ілліч, 1879 року народження, селянин, с. Поляне.
125. Сокрута Григорій Арсентійович, 1903 року народження, м. Тростянець.
126. Стрекіца Павло Григорович, 1883 року народження, селянин, с. Попівка.
127. Сумцов Степан Васильович, 1887 року народження, колгоспник, с. Боромля.
128. Сумцов Анрій Йосипович,1877 року народження, с. Боромля.
129. Сасін Іван Трохимович, 1909 року народження, селянин, с. Печини.
130. Сизарєв Петро Лаврентійович, 1878 року народження, робітник лісництва, с. Печини.
131. Столяренко Михайло Костянтинович,1876 року народження, м. Тростянець.
132. Струтинський Федір йосипович, 1907 року народження, с. Боромля.
133. Тарасенко Андрій Васильович,1882 року народження, с. Білка.
134. Тарасенко Дмитро Дмитрович, 1923 року народження, м. Тростянець.
135. Твердий Григорій Іванович, 1883 року народження, селянин, с. Гребениківка.
136. Тертичний Макар Васильович,м. Тростянець.
137. Тимченко Дем’ян Тимофійович, 1907 року народження, селянин, с. Гребениківка.
138. Троїцький Іван Михайлович, 1899 року народження, селянин, с. Боромля.
139. Убийкінь Кузьма Андрійович, 1904 року народження, селянин, с. Криничне.
140. Удовиченко Іван Анисимович.
141. Удовиченко Савелій Онисимович, 1912 року народження, с. Жигайлівка.
142. Фесенко Сергій Семенович, 1889 року народження, с. Боромля.
143. Федченко Євграф Аврамович,1858 року народження, с. Кам’ янка.
144. Федченко Пантелій Аврамович,1887 року народження, с. Кам’ янка.
145. Хижков Омелян Карпович, с. Кам ‘янка.
146. Хижков Пилип Омелянович, 1893 року народження, с. Кам ‘янка.
147. Хижковий Панас Трохимович,1880 року народження, с. Кам ‘янка.
148. Цілуйко - Середа Меланія Іванівна, 1924 року народження,с. Білка.
149. Яресько Юхим Васильович,1878 року народження, с. Боромля.
150. Яременко Яків Пилипович,1893 року народження, с. Білка.
151. Яценко Петро Олексійович,1909 року народження, с.Зубівка.
152. Яценко Петро Савелійович,1885 року народження, с. Жигайлівка.
153. Шимко Василь Якович,1886 року народження, м. Тростянець.
154. Шульга Юхим Данилович, 1881 року народження, с. Жигайлівка.

Безпідставно репресовані жителі села Новгородського

На початку XX ст. сучасне село Новгородське мало назву «хутір Новгородський» і відносилося до Харківської губернії. Населення було невелике – декілька десятків дворів – близько 50 -70 чол. За соціальним складом воно було неоднорідним. Були більш заможні селяни – сім’ї Новгородських, Зайців, Лук’яніхіних, які мали 2 -3 корови, коней, чимало землі; і менш заможні, що не мали власної худоби і достатньої кількості землі.

Буремні революційні події 1917 року жителі нашого села зустріли неоднозначно. Бідняцькі сім’ї із захопленням, сподіваючись на покращення матеріальних умов життя, більш заможні з тривогою: що буде далі?

Активних військових дій на території нашого села не було. Як згадували наші старожили, представники нової більшовицької влади ходили з хати в хату і наказували знімати ікони та образи, а замість них прикріпляти портрети Леніна, Маркса тощо

У 30 –х роках у селі був створений колгосп ім. Паризької Комуни. Першим головою колгоспу був Безрук Степан. Селяни не дуже хотіли вступати в колгосп.

Не обійшов наше невелике село і голодомор 1932 -1933 років. Як згадували старожили, спеціальні загони уповноважених разом з місцевими представниками ходили з будинку в будинок і забирали геть усе: зерно, картоплю, буряки тощо. Але масової смертності населення вдалося уникнути, адже багато жителів села працювали на залізниці і отримували продовольчі пайки.

Наприкінці 30–х років ХХ ст. Україну і наше село накрили чорні крила масових репресій. Жертвами сталінського терору в нашому селі стали сім’ї Лук’яніхіних і Лобуренків. На жаль, отримати інформацію про сім’ю Лобуренків на даний момент неможливо - їхні нащадки виїхали з нашого села. Ми лише володіємо інформацією, яка була надрукована в газеті «Тростянецький вісник» за 10 березня 1993року. У списках реабілітованих жертв сталінських репресій є два прізвища жителів нашого села: Лобуренко Яків Савелійович, 1876 року народження, хутір Новгородський, та Лобуренко Григорій Якович, 1921 року народження, хутір Новгородський. Також є прізвище Лобуренко Іван Якович, 1902 року народження, село Боромля. Можна припустити, що це одна сімꞌя: Лобуренко Яків Савелійович – батько, а Лобуренко Григорій Якович і Лобуренко Іван Якович - сини. У книзі М. М. Артюшенка «Історія Боромлі» теж згадане прізвище Лобуренка Івана Явовича,1902 року народження, який працював вантажником перевалочного пункту станції Боромля. Можливо, він був одружений і жив у с. Боромлі, але працював на станції Боромля (хутір Новгородський).

Що ж стосується сім’ї Лук’яніхіних, то ми володіємо дуже цікавою інформацією про них. Лук’яніхін Тимофій Степанович народився 20 лютого 1883року у селі Боромля. Згодом він отримав ділянку землі у хуторі Новгородському і переїхав сюди жити. Був одружений. Дружина – Катерина Романівна. Сім’я Лук’яніхіних була багатодітною. Діти: Іван (1906 року народження), Марфа (1911 року народження), Павло, Галина, Олександра. Сім’я була заможною, за тодішнім поняттям «селяни–одноосібники». У Боромлянській сільській раді вони були позначені як «куркульські» і тому за рішенням цієї ради підлягали розкуркуленню в 1930–му році. Як згадувала Марфа Тимофіївна, на той час їй було 19 років, їх вигнали з будинку, розвалили піч, двері, вікна позабивали дошками. Вони жили де була змога – у далеких родичів, знайомих, сусідів. Марфа Тимофіївна уже була одружена. У 1930-му році у неї народився син Олексій. Її мати, Катерина Романівна, дружина Тимофія Степановича померла від голоду у 1933 року на сусідньому подвір’ї. Що сталося з нею – Марфа Тимофіївна не пам’ятала. Сказала лише, що її закопали в яму, а могилу розрівняли – щоб не було сліду. Про те, що трапилося потім з батьком і братом Марфи Тимофіївни ми дізнаємось з її розповіді. За словами жінки «в 1937 році їх забрали з роботи, і все…» і люди зникли на довгі-довгі десятиліття...

У 1992 році Марфа Тимофіївна написала заяву і отримала листа з Служби Безпеки України. Ми подаємо копії всіх документів. З них можна дізнатися про подальшу долю цих людей.

Лук’яніхін Тимофій Степанович і Лік’яніхін Іван Тимофійович були заарештовані 7 серпня 1937 року. На час арешту вони працювали на Південній залізниці - Тимофій Степанович черговим стрілочного посту при станції Боромля, а Іван Тимофійович - ремонтним працівником 9 дистанції служби колії.

Відповідно до вироку суду батько і син Лук’яніхіни були звинувачені в тому, що серед оточуючих їх осіб проводили антирадянську агітацію і займалися шкідництвом на залізничному транспорті. Під час попереднього слідства звинувачені винними себе не визнали. Справу було передано на розгляд Особливої трійки УНКВС в Харківській області, рішенням якої від 15 серпня 1937 року Лук’яніхін Іван Тимофійович був засуджений до розстрілу з конфіскацією належного йому особисто майна, а Лук’яніхін Тимофій Степанович до ув’язнення у виправно-трудовому таборі терміном на 10 років.

Вирок суду по відношенню до Лук’яніхіна Івана Тимофійовича був виконаний 21 жовтня 1937 року о 23 годині 45 хвилин в місті Суми. Він був похований на центральному кладовищі міста Суми, в його східному секторі.

Лук’яніхін Тимофій Степанович відбував термін в Свободненському ВТТ, де помер 18 лютого 1942 року. В отриманих документах зазначалося, що причину смерті і місце поховання, на жаль, встановити не було можливості через розформування місць ув’язнень Амурської області і за давністю часу.

В 1959 році справу про засудження батька і сина Лук’ яніхіних було переглянуто в Президії Харківського обласного суду 23 жовтня, у результаті чого було встановлено, що вони були засуджені необгрунтовано, а тому постанову особливої трійки УНКВС по Харківській області від15.09.1937 року відмінено і справу закрито за відсутністю в їх діях складу злочину.

Лук’ яніхін Іван Тимофійович та Лук’ яніхін Тимофій Степанович реабілітовані посмертно.

Висновки

Тоталітарний режим прагнув ідеологічно виправдати масовий терор проти свого народу. Й. Сталін нав’язав радянському суспільству тезу про загострення класової боротьби в СРСР у ході будівництва соціалістичного суспільства. Це положення органічно доповнювалося іншими – про наявність у радянських республіках «повзучих» націоналістичних ухилів. Партапарат України, прагнучи вислужитися перед центром, підкреслював свою особливу роль у розпалюванні Й.Сталіним боротьби з «ворогами народу». У звітній доповіді ЦК Компартії України XII з’їзду КП(б)У, який відбувся у 1934 році, С.Косіор, зокрема так інтерпретував сталінську тезу стосовно України : «На Україні класова боротьба більш напружена, ніж в інших місцях, і ворог-куркуль, націоналіст – у нас більш досвідчений, лютіший, ніж де б то не було в інших республіках і областях Союзу».

Ця лжетеорія стала директивою, відповідно до якої діяла ідеологічна машина тоталітарної держави. Преса, радіо, кінохроніка були переповнені сфабрикованими слідчими матеріалами про «злочинні дії ворогів народу», їх шпигунство на користь іноземних держав, шкідництво на виробництві, в армії, наукових закладах, державних установах. Проводили масові мітинги, організатори яких вимагали від виступаючих засудження виявлених «ворогів народу», схвалення смертних вироків, тощо. Теза про загострення класової боротьби стала теоретичною підставою для розгортання боротьби з будь-якими проявами інакомислення в суспільства і партії, обґрунтування масових репресій у країні, нагнітання істерії страху, аби паралізувати волю народу до опору.

Відновити справедливість – це обов’язок перед тими, хто невинно постраждав, перед їх рідними і близькими. Біль за долі людей, які постраждали від сталінсько-беріївської репресивної машини назавжди збережеться в нашій пам’яті. Ця робота – данина пам’яті землякам, які були безпідставно репресовані за політичними мотивами.

Список використаних джерел та літератури

У цій роботі представлені матеріали пошукового загону Новгородської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів про політичних репресованих Сумщини, Тростянеччини і жителів села Новгородського, зокрема. Працюючи над даним проектом, автори опрацювали матеріал книги «Реабілітовані історією. Сумська область».

Автор статті

Гапон Оксана Іванівна