Відмінності між версіями «Чарівний світ кераміки.»

Версія за 13:10, 4 червня 2015

1

«Не розписи – знаки магічні. В скарбівні – скарби лиш одні…» (Антоніна Листопад Пошивайли»)

Спочатку була Свята Земля-Глина… За тим – Вода… І породили стихії Вселенські у коловороті Творення земну ойкумену… І спалахнув Вогонь, і увічнив Творіння у полум’яному горнилі Буття… І розкрутився небесний круг історичного поступу, й роздмухалося горно людської образо-творчості…

Усе, що рукотворить людина на землі, рано чи пізно зникає у вихорах Хроносу. Найвеличніші її досягнення – духовні та матеріальні, – відтак, не є самоціллю, бо спрямованість їх – естафетна. Вони – віхи певних епох, еволюційних ритмів, духовної невмирущості… Вселенський магнетизм розміщував народи по планеті. Дух нації притягувався до тих місць, де б міг найдієвіше реалізувати свою призначеність. Українців примагнітили найродючіші чорноземи й щедрі поклади глини…

Звісно, що «не боги горщики обпалюють». Однак, щоб зробити щось вартісне на гончарному крузі, потрібно мати божу іскру. Власне, азів гончарного ремесла в місцевому ліцеї вас навчать за півроку, а на те, щоб стати майстром, потрібно витратити все життя. Особливої уваги заслуговує глина. Ви думаєте: пішов у глинище, накопав глини, замісив її і ось вже можеш ліпити що завгодно. Не поспішайте. Після того, як ви накопаєте гончарної глини, маєте виморозити її, аби вона розсипалася. Далі – все це потрібно перебрати пучками, щоб позбавитися домішок. Тепер, коли народні промисли повсюдно занепали, все це роблять на власних обійстях вручну – і майстри, і їхні помічники.

Один сучасний український письменник-мрійник-філософ написав, що, аби пізнати Україну, не потрібні детально розроблені маршрути чи путівники. Варто просто «впіймати» першу-ліпшу електричку, поїзд, або автобус і доїхати до того місця, яке видається вам цікавим. Перш за все — на інтуїтивному рівні.

Звичайно, якщо для такого «туру вихідного дня» у вас не забракне авантюризму. А там уже — куди б ви врешті-решт не потрапили, гарантовані цікаві пригоди, місця і явища. Теза ця перевірялася нами на практиці вже неодноразово. І маємо ще раз запевнити, що авантюризм у ваших жилах значно важливіший навіть за спроможність орієнтуватися за компасом. Бо під час таких мандрівок пригоди не завжди бувають веселими, а здивування — приємним. Погодьтесь, коли ми їдемо кудись далеко, нам хочеться подивуватися місцевими цікавинками, властивими саме нашій малій батьківщині.

Сьогодні ми вирушаємо в мандрівку до столиці гончарного мистецтва – Опішного.

Виробництво глиняного посуду і культових фігурок на території України відомі з кінця мезолітичної доби (7000-6000 р. до н.е.) і досягло високого розвитку в добу трипільської культури. За княжої доби на Україні гончарство було великим промислом і в 19 столітті стає однією з найважливіших галузей українського кустарного промислу.

Гончарство – одне з найдревніших і найшанованіших занять людства. Не обділено ним і Україну: у нас практично в кожній області були великі й малі гончарні осередки, де натхненно глинописали історію народного буття мудреці-майстри, які своїми безсмертними гончарними витворами уславили Україну в світах. Випалена глина вічна!

Україну нерідко величають гончарною країною, з огляду на величезні родовища глин і майже повсюдне поширення гончарства.

2

Столицею гончарства називають це місце, яке розташувалося у невеличкому селищі Полтавській області (поблизу легендарної Диканьки). Саме Опішня відома як сучасний центр українського гончарства. Перша писемна згадка про Опішне відноситься до ХІІ століття. На території містечка досліджено городище скіфського часу «Кардашів вал» (IV–ІІІ століття до н.е.), городище роменської археологічної культури (VIIІ століття). Неподалік знаходиться одне з найбільших городищ скіфської доби – Більське. Упродовж другої половини XVII – першої половини ХІХ століття в Опішному функціонував гончарний цех. 1737 року створено першу в Україні й тривалий час найбільшу в Російській імперії Опішненську компанію селітроварних підприємств. Якщо озирнутися в минуле, побачимо, наприклад, Пістинський гончарний центр, що процвітав барвами гуцульської кераміки на Івано-Франківщині кінця ХIХ — початку ХХ століття.

Гончарство у найвищому місті Полтавщини, що стоїть на семи горбах, утворених Ворсклою, і пам’ятає битву зі шведами, розвивається вже впродовж трьох тисячоліть. Попри це — жодних спеціальних пізнавальних гончарських знаків у Опішні немає. Про особливість містечка можна здогадатися хіба завдяки розмальованим глечикам, які місцеві жителі подеколи використовують як елемент, так би мовити, ландшафтного дизайну, влаштовуючи керамічно-квіткові композиції у садках, перед хатами, або завдяки стихійним ринкам, на яких опішняни продають керамічні вироби обабіч дороги.

«Ся опішнянська колонія гончарів, – констатував 1911 року відомий український технолог-кераміст, уродженець Коломиї Осип Білоскурський, – своїми красивими виробами, мусить звернути на себе увагу кожного. Но рівночасно насувається на думку: чому у нас на Украіні, так россійській як і австрійській, є тільки одна така кольонія, котра може заімпонувати навіть західним народам?»

Ще наприкінці ХІХ століття до художнього доробку місцевих майстрів почав пильно придивлятися весь цивілізований світ. Їхні твори почали наввипередки колекціонувати. Відомі випадки, коли посуд у гончарів забирали ще теплим прямо з горна. На початку ХХ століття російський консул у Лондоні повідомляв Зіньківській повітовій земській управі про нечувану популярність опішненської кераміки в Англії й буквально благав збільшити її поставки на європейські ринки. Найбільші музеї Російської імперії, країн Європи та Америки відряджали спеціальні експедиції з метою формування власних колекцій виробів знаменитого Опішного.

У місцевому гончарстві на початку ХХ століття було зайнято більше тисячі осіб. 1894 року в Опішному відкрито першу в Лівобережній Україні земську зразкову гончарну майстерню. Донині зберігся один із будинків майстерні в стилі українського модерну, зведений 1916 року за проектом всесвітньо відомого українського мистця Василя Кричевського. Опішне – єдиний в Україні осередок традиційного гончарства, де вже більше століття розвивається гончарне шкільництво.

Саме в ті далекі часи й народилася ідея заснування Музею гончарства в самому містечку. На жаль, ця своєчасно народжена думка ще майже століття витала над Опішним. Про неї говорили вчені, художники, письменники. І не тільки говорили, а й активно збирали кращі твори гончарів. 1893 року велику колекцію глиняних виробів зібрав відомий археолог і керамолог Іван Зарецький. Вона стала основою для формування збірки кераміки земського природничо-історичного музею (нині – Полтавський краєзнавчий музей). Пізніше Іван Зарецький продовжував збирати опішненську кераміку, але вже для Російського музею імператора Олександра ІІІ в Санкт-Петербурзі. Його зусиллями на берегах Неви знайшли прихисток понад 600 рідкісних виробів, з-поміж яких – 220 мисок (на сьогодні це найбільша в світі збірка мальованих опішненських мисок другої половини ХІХ – початку ХХ століття). Наприкінці ХIХ — на початку ХХ сторіччя в Опішному працювало близько 1000 гончарів, тобто кожен п’ятий у містечку мав справу з глиною. У ті часи опішнянські майстри мали славу далеко за межами України. Баклаги і макітри «місцевого розливу» масово мандрували до Європи, Азії і навіть Північної Америки. Сьогодні гончарні масштаби Опішні стали скромнішими. Навіть порівняно з радянськими часами. У минулому сторіччі тут працювало три гончарські заводи, сьогодні — тільки одне приватне підприємство займається промисловим виготовленням кераміки, і те — досить скромних масштабів. Утім, директор місцевого Колегіуму мистецтв Людмила Овчаренко стверджує, що попит на глиняну продукцію — і гончарну, і ліплену — є. Більше того, останніми роками він стабільно зростає, зокрема, з огляду на підвищення загального інтересу до фольклору і етнічної культури.

Ідею створення в Опішному національного культурно-мистецького центру виношував всесвітньо відомий кінорежисер і письменник Олександр Довженко. 1954 року він записав у своєму щоденнику: «Увечері перед сном розповів своєму новому сусіду ідею створення в Києві під безпосереднім шефством уряду невеличкої групи художників-монументалістів, архітекторів, різчиків по дереву і керамістів для того, щоб, вибравши село, скажімо Опішню, і завчасно домовившись з колгоспниками, перебудувати його за кілька років так, щоб воно стало зразковим центром уваги всіх будівників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців... Я згадав Пікассо і Леже. Що зробив Пікассо в одному глухому керамічному містечку! Се я запропоную урядові...».

968 року вчений-філософ Леонід Сморж уперше обґрунтував необхідність створення в Опішному заповідника народної творчості. Згодом ідея створення гончарного музею відродилася в середовищі самих опішненських гончарів.

В Опішному ми відвідали Колегіум мистецтв, що розташувався на вулиці Партизанський. Існує він вже протягом десяти років. Колись на цьому ж місці стояла церква Святої Покрови. Звичайна загальноосвітня школа з часом дещо перепрофілювалася і почала надавати не тільки середню загальну освіту. Особливий освітній акцент тут роблять на уроках гончарства, ліплення, композиції, рисунку та інших мистецьких студіях. Уже з першого класу діти тут мають справу з глиною і гончарним кругом, а вчителі їхні — найвправніші майстри України із безліччю титулів, звань і нагород — Михайло Китриш, Василь Омеляненко, Микола Пошивайло та інші.

На території колегіуму, який також є осередком створення серйозних керамічних виробів (щоправда, не на продаж), є два так званих горна — гончарські печі. Одна з них — більш сучасна, інша — традиційна, вона викопана у землі і за технікою створення копіює прадавні горна. Титулований гончар Микола Пошивайло розповідає, що піч розпалюється протягом 12 годин, нагріваючись до 800—1000 градусів. Протягом цього часу в її нетрях випалюються вироби. «А як ви визначаєте температуру?» — поцікавилися ми, шукаючи очима на зовсім не модерному приладі температурні датчики. «За вогнем», — запевнив приголомшену аудиторію досвідчений майстер. Перед початком обпалювання піч з усіх боків обкурюють спеціальними травами — аби відігнати злих духів. Теж, ясна річ, традиція не модернова, але жива. А витягають готові тарілки - глечики з горна аж через два дні, коли піч і вироби вистигають.

Для розпису кераміки в Опішні використовують органічні фарби, виготовлені з ангобів, тобто тієї ж таки глини. Часом, аби отримати потрібні барви, до ангобів додають інші речовини. Завдяки своєму переважно природному походженню, кольори виявляються досить спокійними і теплими — переважають ніжно-блакитний, бежевий, коричневий, м’який зелений. Основні мотиви декорування опішнянських виробів — рослинні орнаменти, рідше — тваринні образи. Звичайно, кожен із традиційних орнаментів має свою символіку, вгадати яку сьогодні майже неможливо. Про значення символів можна тільки здогадуватися. Опішнянські майстрині припускають, що, до прикладу, зображення птаха на глечиках наші предки використовували як символ жертвоприношення, аби не доводилося вбивати живого птаха.

3

Автор статті (посилання на сторінку користувача)

Івах Тетяна Миколаївна