Чарівний світ кераміки.
Зміст
"Аби впізнати Україну..."
- «Не розписи – знаки магічні.
- В скарбівні – скарби лиш одні…»
- (Антоніна Листопад-Пошивайло»)
Спочатку була Свята Земля-Глина… За тим – Вода… І породили стихії Вселенські у коловороті Творення земну ойкумену… І спалахнув Вогонь, і увічнив Творіння у полум’яному горнилі Буття… І розкрутився небесний круг історичного поступу, й роздмухалося горно людської образо-творчості…
Усе, що рукотворить людина на землі, рано чи пізно зникає у вихорах Хроносу. Найвеличніші її досягнення – духовні та матеріальні, – відтак, не є самоціллю, бо спрямованість їх – естафетна. Вони – віхи певних епох, еволюційних ритмів, духовної невмирущості… Вселенський магнетизм розміщував народи по планеті. Дух нації притягувався до тих місць, де б міг найдієвіше реалізувати свою призначеність. Українців примагнітили найродючіші чорноземи й щедрі поклади глини…
Звісно, що «не боги горщики обпалюють». Однак, щоб зробити щось вартісне на гончарному крузі, потрібно мати божу іскру. Власне, азів гончарного ремесла в місцевому ліцеї вас навчать за півроку, а на те, щоб стати майстром, потрібно витратити все життя. Особливої уваги заслуговує глина. Ви думаєте: пішов у глинище, накопав глини, замісив її і ось вже можеш ліпити що завгодно. Не поспішайте. Після того, як ви накопаєте гончарної глини, маєте виморозити її, аби вона розсипалася. Далі – все це потрібно перебрати пучками, щоб позбавитися домішок. Тепер, коли народні промисли повсюдно занепали, все це роблять на власних обійстях вручну – і майстри, і їхні помічники.
Один сучасний український письменник-мрійник-філософ написав, що, аби пізнати Україну, не потрібні детально розроблені маршрути чи путівники. Варто просто «впіймати» першу-ліпшу електричку, поїзд, або автобус і доїхати до того місця, яке видається вам цікавим. Перш за все — на інтуїтивному рівні.
Звичайно, якщо для такого «туру вихідного дня» у вас не забракне авантюризму. А там уже — куди б ви врешті-решт не потрапили, гарантовані цікаві пригоди, місця і явища. Теза ця перевірялася нами на практиці вже неодноразово. І маємо ще раз запевнити, що авантюризм у ваших жилах значно важливіший навіть за спроможність орієнтуватися за компасом. Бо під час таких мандрівок пригоди не завжди бувають веселими, а здивування — приємним. Погодьтесь, коли ми їдемо кудись далеко, нам хочеться подивуватися місцевими цікавинками, властивими саме нашій малій батьківщині.
Сьогодні ми вирушаємо в мандрівку до столиці гончарного мистецтва – Опішного.
Виробництво глиняного посуду і культових фігурок на території України відомі з кінця мезолітичної доби (7000-6000 р. до н.е.) і досягло високого розвитку в добу трипільської культури. За княжої доби на Україні гончарство було великим промислом і в 19 столітті стає однією з найважливіших галузей українського кустарного промислу.
Гончарство – одне з найдревніших і найшанованіших занять людства. Не обділено ним і Україну: у нас практично в кожній області були великі й малі гончарні осередки, де натхненно глинописали історію народного буття мудреці-майстри, які своїми безсмертними гончарними витворами уславили Україну в світах. Випалена глина вічна!
Україну нерідко величають гончарною країною, з огляду на величезні родовища глин і майже повсюдне поширення гончарства.
Місце зустрічі - Опішне.
Столицею гончарства називають це місце, яке розташувалося у невеличкому селищі Полтавській області (поблизу легендарної Диканьки). Саме Опішня відома як сучасний центр українського гончарства. Перша писемна згадка про Опішне відноситься до ХІІ століття. На території містечка досліджено городище скіфського часу «Кардашів вал» (IV–ІІІ століття до н.е.), городище роменської археологічної культури (VIIІ століття). Неподалік знаходиться одне з найбільших городищ скіфської доби – Більське. Упродовж другої половини XVII – першої половини ХІХ століття в Опішному функціонував гончарний цех. 1737 року створено першу в Україні й тривалий час найбільшу в Російській імперії Опішненську компанію селітроварних підприємств. Якщо озирнутися в минуле, побачимо, наприклад, Пістинський гончарний центр, що процвітав барвами гуцульської кераміки на Івано-Франківщині кінця ХIХ — початку ХХ століття.
Гончарство у найвищому місті Полтавщини, що стоїть на семи горбах, утворених Ворсклою, і пам’ятає битву зі шведами, розвивається вже впродовж трьох тисячоліть. Попри це — жодних спеціальних пізнавальних гончарських знаків у Опішні немає. Про особливість містечка можна здогадатися хіба завдяки розмальованим глечикам, які місцеві жителі подеколи використовують як елемент, так би мовити, ландшафтного дизайну, влаштовуючи керамічно-квіткові композиції у садках, перед хатами, або завдяки стихійним ринкам, на яких опішняни продають керамічні вироби обабіч дороги.
«Ся опішнянська колонія гончарів, – констатував 1911 року відомий український технолог-кераміст, уродженець Коломиї Осип Білоскурський, – своїми красивими виробами, мусить звернути на себе увагу кожного. Но рівночасно насувається на думку: чому у нас на Украіні, так россійській як і австрійській, є тільки одна така кольонія, котра може заімпонувати навіть західним народам?»
Ще наприкінці ХІХ століття до художнього доробку місцевих майстрів почав пильно придивлятися весь цивілізований світ. Їхні твори почали наввипередки колекціонувати. Відомі випадки, коли посуд у гончарів забирали ще теплим прямо з горна. На початку ХХ століття російський консул у Лондоні повідомляв Зіньківській повітовій земській управі про нечувану популярність опішненської кераміки в Англії й буквально благав збільшити її поставки на європейські ринки. Найбільші музеї Російської імперії, країн Європи та Америки відряджали спеціальні експедиції з метою формування власних колекцій виробів знаменитого Опішного.
У місцевому гончарстві на початку ХХ століття було зайнято більше тисячі осіб. 1894 року в Опішному відкрито першу в Лівобережній Україні земську зразкову гончарну майстерню. Донині зберігся один із будинків майстерні в стилі українського модерну, зведений 1916 року за проектом всесвітньо відомого українського мистця Василя Кричевського. Опішне – єдиний в Україні осередок традиційного гончарства, де вже більше століття розвивається гончарне шкільництво.
Саме в ті далекі часи й народилася ідея заснування Музею гончарства в самому містечку. На жаль, ця своєчасно народжена думка ще майже століття витала над Опішним. Про неї говорили вчені, художники, письменники. І не тільки говорили, а й активно збирали кращі твори гончарів. 1893 року велику колекцію глиняних виробів зібрав відомий археолог і керамолог Іван Зарецький. Вона стала основою для формування збірки кераміки земського природничо-історичного музею (нині – Полтавський краєзнавчий музей). Пізніше Іван Зарецький продовжував збирати опішненську кераміку, але вже для Російського музею імператора Олександра ІІІ в Санкт-Петербурзі. Його зусиллями на берегах Неви знайшли прихисток понад 600 рідкісних виробів, з-поміж яких – 220 мисок (на сьогодні це найбільша в світі збірка мальованих опішненських мисок другої половини ХІХ – початку ХХ століття). Наприкінці ХIХ — на початку ХХ сторіччя в Опішному працювало близько 1000 гончарів, тобто кожен п’ятий у містечку мав справу з глиною. У ті часи опішнянські майстри мали славу далеко за межами України. Баклаги і макітри «місцевого розливу» масово мандрували до Європи, Азії і навіть Північної Америки. Сьогодні гончарні масштаби Опішні стали скромнішими. Навіть порівняно з радянськими часами. У минулому сторіччі тут працювало три гончарські заводи, сьогодні — тільки одне приватне підприємство займається промисловим виготовленням кераміки, і те — досить скромних масштабів. Утім, директор місцевого Колегіуму мистецтв Людмила Овчаренко стверджує, що попит на глиняну продукцію — і гончарну, і ліплену — є. Більше того, останніми роками він стабільно зростає, зокрема, з огляду на підвищення загального інтересу до фольклору і етнічної культури.
Ідею створення в Опішному національного культурно-мистецького центру виношував всесвітньо відомий кінорежисер і письменник Олександр Довженко. 1954 року він записав у своєму щоденнику: «Увечері перед сном розповів своєму новому сусіду ідею створення в Києві під безпосереднім шефством уряду невеличкої групи художників-монументалістів, архітекторів, різчиків по дереву і керамістів для того, щоб, вибравши село, скажімо Опішню, і завчасно домовившись з колгоспниками, перебудувати його за кілька років так, щоб воно стало зразковим центром уваги всіх будівників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців... Я згадав Пікассо і Леже. Що зробив Пікассо в одному глухому керамічному містечку! Се я запропоную урядові...».
968 року вчений-філософ Леонід Сморж уперше обґрунтував необхідність створення в Опішному заповідника народної творчості. Згодом ідея створення гончарного музею відродилася в середовищі самих опішненських гончарів.
В Опішному ми відвідали Колегіум мистецтв, що розташувався на вулиці Партизанський. Існує він вже протягом десяти років. Колись на цьому ж місці стояла церква Святої Покрови. Звичайна загальноосвітня школа з часом дещо перепрофілювалася і почала надавати не тільки середню загальну освіту. Особливий освітній акцент тут роблять на уроках гончарства, ліплення, композиції, рисунку та інших мистецьких студіях. Уже з першого класу діти тут мають справу з глиною і гончарним кругом, а вчителі їхні — найвправніші майстри України із безліччю титулів, звань і нагород — Михайло Китриш, Василь Омеляненко, Микола Пошивайло та інші.
На території колегіуму, який також є осередком створення серйозних керамічних виробів (щоправда, не на продаж), є два так званих горна — гончарські печі. Одна з них — більш сучасна, інша — традиційна, вона викопана у землі і за технікою створення копіює прадавні горна. Титулований гончар Микола Пошивайло розповідає, що піч розпалюється протягом 12 годин, нагріваючись до 800—1000 градусів. Протягом цього часу в її нетрях випалюються вироби. «А як ви визначаєте температуру?» — поцікавилися ми, шукаючи очима на зовсім не модерному приладі температурні датчики. «За вогнем», — запевнив приголомшену аудиторію досвідчений майстер. Перед початком обпалювання піч з усіх боків обкурюють спеціальними травами — аби відігнати злих духів. Теж, ясна річ, традиція не модернова, але жива. А витягають готові тарілки - глечики з горна аж через два дні, коли піч і вироби вистигають.
Для розпису кераміки в Опішні використовують органічні фарби, виготовлені з ангобів, тобто тієї ж таки глини. Часом, аби отримати потрібні барви, до ангобів додають інші речовини. Завдяки своєму переважно природному походженню, кольори виявляються досить спокійними і теплими — переважають ніжно-блакитний, бежевий, коричневий, м’який зелений. Основні мотиви декорування опішнянських виробів — рослинні орнаменти, рідше — тваринні образи. Звичайно, кожен із традиційних орнаментів має свою символіку, вгадати яку сьогодні майже неможливо. Про значення символів можна тільки здогадуватися. Опішнянські майстрині припускають, що, до прикладу, зображення птаха на глечиках наші предки використовували як символ жертвоприношення, аби не доводилося вбивати живого птаха.
Магія глини.
У кутку майстерні — ікона. Під нею — електричний гончарний круг, оберти якого забезпечуються ледь помітною педаллю і незначними рухами ноги гончаря. Майстер розповідає, що колись робота на гончарному крузі була значно складнішою, оскільки однією рукою доводилося його крутити. Відповідно, для ліплення виробу давньому гончарю залишалося вдвічі менше робочої сили, ніж сучасному. Сьогодні все значно простіше. Але й досі нелегко. Найскладніше — це виставити глину на центр кола, аби виріб був композиційно правильним і симетричним. Визнаним майстрам — таким, як Микола Пошивайло, це вдається моментально, молодші ж руки витрачають на це більше часу та зусиль. Узагалі процес створення макітри або глечика для непризвичаєного до такого дійства ока видається ледь не магічним: із кавалку глини в майстерних руках буквально за декілька хвилин виростає десятилітрова макітра або стрункий глечик. Нам пощастило спробувати власноручно зліпити горщика на гончарному крузі. Справа видалася нелегкою… А поруч — діточки, які і собі ліплять — хто коників, хто лисичок, хто свистунці. У них — своя магія.
З виправданою гордістю майстри кераміки розповідають про те, як відомим опішнянським майстрам удавалося «витягнути» (суто гончарський термін) макітри на 40 і 60 літрів. Цей процес, відверто кажучи, складно навіть уявити.
- Глина — особлива. Ти «тягнеш» її вгору, а вона росте, як дитина... Чим більше витягнеш і чим тоншими будуть стінки виробу, тим швидше нагріватиметься в ньому борщ, а чим товстішими будуть стінки, тим довше страва зберігатиме потрібну температуру, — ділиться секретами гончар з безкінечним переліком заслуг Михайло Китриш. Все своє життя він присвятив гончарству. До авангарду він ставиться негативно, не підтримує і не визнає його.
— Усе те, що створено згідно з народною традицією, усе це підтримує культуру, дає їй життя. А решта — то тільки заробляння грошей, — впевнений гончар.
Михайло Єгорович розповідає і про українську гончарську школу, яка відрізняється від решти світових центрів народною поширеністю, сталими традиціями і канонами, а також доступністю і зрозумілістю.
Гончарством на примітивному рівні можна оволодіти протягом шести місяців. Але йдеться тільки про ази, а майстерність — то вже справа наполегливості і роботи над собою. Це і веселить, і заспокоює майстра. – Часом я роблю горщика, а потім у мені щось як перевернеться... і я починаю ліпити коня з величезною пишною гривою... — захоплено описує Михайло Єгорович, а наприкінці зворушливо додає: — Перш за все, людина повинна любити цю справу. Це найголовніше.
Тим часом майстер розповідає про Міжнародний молодіжний гончарський фестиваль, який проходить тут віднедавна. У конкурсній програмі фестивалю взяло участь 300 робіт з України, Росії, Білорусі, Молдови. Цікаво, що положенням про конкурс обумовлена участь не тільки власне керамічних робіт, а і будь-яких декоративних, які причетні, присвячені або пов’язані з гончарством.
Наукової ваги столиці українського гончарства надає Національний музей-заповідник, при якому існують також Гончарська книгозбірня України, Національний архів українського гончарства та видавництво «Українське народознавство», а також Інститут керамології — відділення Інституту народознавства НАН України. Музей, заснований у 1986 році як музей гончарства, згодом був переформований у музей-заповідник. З того часу він існує вже не тільки для цікавих очей туристів, а і для допитливих науково-дослідницьких умів. «Вітаємо! Ви щаслива людина, бо уже в Опішному»,— зустрів нас написом Національний музей-заповідник українського гончарства. На подвір'ї розкинувся так званий Гончарський етнопарк. Просто неба стоять неймовірні витвори найрізноманітніших розмірів і форм, виконані митцями з різних міст України — переможцями Всеукраїнських гончарських фестивалів, що проводяться в Опішні. Тут і Опішненська мадонна, і янгол із куришкою (підставкою для свічки), й усміхнений вусатий дідуган із люлькою, й традиційні опішнянські фігурки, лелеки, що символізують розмноження роду і є своєрідним оберегом Опішні, й оголена молодичка, що читає журнал «Наталі» і за якою спозирають крізь тин дві цікаві бабці... І хоча глина — матеріал довговічний і здатний зберігати в собі тисячолітні таємниці, все ж таки шкода, що ці дивовижні експонати незахищені від вітрів, дощу та снігу...
Не менш цікаві речі демонструються і в самому музеї. Чого вартий, наприклад, мисник, на полицях якого зібраний посуд із різних куточків України — тут і так звані теракотові (тобто не покриті лискучою поливою) глечики, в яких на диво довго зберігається молоко, і куманці для лікерів, що зодягалися на руку. В музеї ми переглянули виставку унікальних гончарних фото кінця ХІХ століття, ознайомилися із колекціями декоративних тарелей. А ще тут на нас чекали дивовижні практичні заняття з гончарами та малювальниками. Приміром, наших учнів гончарувати вчив лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Нечуя-Левицького, заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки художників Микола Гаврилович Пошивайло. Навряд чи зможу словами передати всю гаму почуттів, що заполонили мою душу після того, як мені самій вдалося виготовити за допомогою гончарного кругу маленького горщика. І навіть глиняні плями, що залишилися на джинсах, ніскілечки не засмутили.
Але виготовити річ на гончарному крузі — це лише половина справи. Витвір треба ще розмалювати і висушити у печі (на все це йде близько двох тижнів). Микола Гаврилович традицію гончарювання перейняв від свого батька, потім навчався на заводі «Художній керамік». Розмальовує майстер свої вироби фляндрівкою — це особливий опішнянський орнамент, який легко впізнати, але важко описати. «Старайся дотримуватися тієї ж форми лінії, що придумали наші предки»,— давав нашому учневі настанови майстер. І ще одне важливе зауваження: в гончарній справі використовується тільки спеціально підготовлена глина — ретельно вимішена і очищена від усіляких камінчиків-корінчиків. Інакше виріб ще під час сушки може дати тріщину.
Микола Гаврилович сам розписує свої вироби. Але є в Опішні люди, які займаються тільки розписом. Як правило, це жінки, їх називають малювальницями. Так, нас розписувати вчила Ірина Мирко. Вона виводить орнаменти на глечиках настільки впевнено і швидко, що сторонній спостерігач може подумати: та то ж простяцька справа. Але коли ти сам пробуєш повторити щось подібне, то руки починають тремтіти, а фарба, виготовлена, до речі, також із глини та барвників, ніяк не хоче лягати точно по контуру. А кожен, хто потрапляє в Опішню, може сам, подібно до міфологічного Гнума, що створює світ на гончарному крузі, виліпити власний світ або принаймні декілька ліплених історій... Ось яку історію нам розповіли про опішненські ліплені свищики… Невід’ємною частиною опішненської кераміки була і залишається дитяча іграшка у вигляді лаконічних скульптурних зображень звірів. Були досить поширені і скульптурки людей: барині, куми, кума, козака, вершника. Свищик – оригінальний, самобутній – він прикрашає наш побут, вносить тепло і радість у життя наших дітей, формує їхні естетичні смаки – є витвором мистецтва.
У розписі опішненського свищика, як і у формі, знаходимо відгомін надзвичайно давніх традицій. В древні, язичницькі часи глиняна іграшка була магічним інструментом, який захищає від нечистої сили. Язичництво не пішло в небуття. Недарма чарівні музичні інструменти, в тому числі свистунці, нерідко фігурують в українських казках, як предмети магічного зв’язку героїв з тваринами – помічниками. Кожна свистулька несе у собі певну символіку, а отже і магічний вплив і захист через форму, орнамент, колір, звук та їхнє поєднання, а також власне глину, з якої „не святі горшки ліплять”!
Система розписів свищиків тварин носить космогонічний характер. Це суто опішненське явище – традиційно та логічно зумовлена система понять і позначень. Складається ця система із трьох мотивів: це „гілка” на спині тварини, „кривулька з накапуванням” (хвиляста лінія, що вється між крапок) по обох боках, а також „сонце” (у вигляді солярного знака, оточеного крапочками, або квітки з різною кількістю пелюсток та вигинистих ліній-променів) на грудях тварин. Розписана в такий спосіб тварина-іграшка становить образ, пов’язаний з давніми уявленнями про світоустрій.
Свищики можуть бути різної форми. Але кожна з них несе в собі якесь символічне значення. З розповіді майстрині ми дізналися, що: ПТАШКА символ мрії, творчості, якщо з нею гратися і вірити в свою мрію, то вона здійсниться Птахи – істоти, що можуть найвище і наблизитись до світу богів. Також птахів вважають передвісниками весни; КОНИК приносить благословення сонця і удачу для дитини; ОЛЕНЬ роги Оленя – це земна рослинність, тому Олень є символом землеробства, ремесел, знань (кінь і Олень - символи життя і Сонця; за древніми міфами, Сонце почергово перебуває на землі і на небі, і саме Олень щодня виводить Сонце на своїх рогах на Небо; культ Оленя ще більш древній чим коня); КОРІВКА символ родючості, матеріального достатку, годувальниця; БАРАНЕЦЬ пов’язаний з уявленнями достатку і благополуччя; КОЗЛИК цілеспрямованість, впертість в досягненні мети; РИБКА приносить спасіння людям від біди; ВЕРШНИК символ сили, витривалості, а для дівчини – наречений; БАРИНЯ жіноча чистота, цнотливість.
Ще нам розповіли, що для виготовлення гончарних виробів та творів вжиткового мистецтва опішненські майстри використовують глини, спріснюючі матеріали, плавні, глазурі (велика рецептура хімікатів і речовин) та керамічні фарби. Виготовлення дрібних керамічних виробів, які сушити і випалювати необхідно при дуже лагідному режимі. Малопластичні глини, як правило, використовуються для виготовлення більш масивних виробів з товщиною стінки 10-15 мм. Такі вироби можна сушити і випалювати теплоносіями з повишеними характеристиками. Щоб запобігти браку та прискорити сушку та випал в масу пластичних глин вводять спріснювачі.
Глину для гончарних виробів, як правило, необхідно добувати в добре вивчених і підготовлених кар’єрах. Добування глини ведеться в весняно-літній період. Із кар’єрної глини без спеціальної підготовки одержати гончарні вироби високої якості дуже важко. Для одержання якісних виробів із наявної сировини її в першу чергу необхідно гомунізувати шляхом перемішування при добуванні, пошаровому розміщенні в глинозапасниках, при буртуванні на бетонних площадках біля формовочного виробництва. Площадка зберігання глини заповнюється пошарово. Товщина шару 20-25 см. Висота бурта до 1,0 м. В буртах глина зберігається не менше року. За цей час її структура руйнується під впливом сонця, води, вітру та морозу. Підготовлену таким чином глину засипають в бучільні ями. В бучільну яму глина вкладається шаром не більше 30 см. поверх кожного шару глини кладуть шар вогнетривкої глини товщиною 4-5 см в межах 10-12% від об’єму шихти. Зверху поливають шлікером із розрахунку 100 л шлікеру на 1м.куб. шизти але не більше 10% її об’єму. Зволожена шихта в бучильних ямах видержується до 3 діб. Для приготування шлікера беруть 100 кг склобою, 7 кг вогнетривкої глини, 70 л води. Компоненти загружають в кульовий млин. Процес помолу триває 24 години. Якість помолу контролюється лабораторією. Шлікер повинен бути сметаноподібний. Для використання вологість шлікеру доводиться до 20-22%. Шикта із бучільних ям подається на механічну переробку – двохвалковий змішувач, вальці тонкого помолу (зазор між валками 2-3 мм) і стрічковий прес. Брус одержаний із стрічкового пресу розрізається на “велику” валюшку і складається на вільному місці біля загрузочної горловини преса. “Великої” валюшки заготовляють 1,5-2,0 м.куб. Заготовлену валюшку пропускають через прес ще 2-3 рази. Перероблену таким чином валюшку подають у валюшко - запасник (склад валюшки). Тут вона видержується на протязі 15 діб – складена в штабеля. Кожний штабель, або їх група покриваються поліетиленовою плівкою, або мішковиною для збереження вологого середовища.
Із запасника “велика” валюшка подається у формовочне відділення гончарного цеху в такій кількості, щоб нею забезпечити роботу цеху на протязі двох днів. Перед формовкою “велику” валюшку пропускають через стрічковий прес, брус якого розрізають на пластини такого розміру, які потрібні для формування вибраного виробу. Формовка гончарних виробів ведеться на вертикальних коліноричажних пресах, гончарних кругах, а дитячі забавки формуються руками. Для формування гончарних виробів використовують гончарні станки з електроприводом, або станки з ножним приводом. Робочим органом гончарного станка є верхній горизонтальний круг діаметром 250 мм з нанесеними концентричними колами. Круг обертається проти годинникової стрілки. Гончар бере на центр круга необхідну кількість матеріалу встановлює на центр круга і міцно закріплює її. Приводиться в рух круг, а гончар обтискає глину двома руками в форму півсфери. Далі гончар переносить зусилля пальців рук для формування конічної фігури, витягаючи глину вверх. Одержавши стійкий вертикальний конус, гончар осаджує його до форми півсфери і натиском великого пальця правої руки намічає центр майбутнього виробу. Починаючи з центру лівою рукою з середини, а правою зовні формується вертикальна стінка циліндра майбутнього виробу. Із циліндричної заготовки гончар формує виріб за своїм бажанням або за заданим шаблоном.
Існує спосіб формовки гончарних виробів в основному тарілок, тарелей та неглибоких мисок з допомогою гіпсових форм, що встановлюється замість диска гончарного круга і зовнішнього шаблона. На вертикальний вал гончарного круга встановлюють гіпсову форму, яка має сформувати внутрішню поверхню виробу, наприклад тарілки. На гіпсову форму ложать заготовку глини в формі паляниці міцно притискаючимасу до гіпсової форми. Зовнішню поверхню (дно перевернутої тарілки і вінця формуються шаблоном). Вироби підсушуються на гіпсових формах. Для придання гончарним виробам художньо-декоративного виду їх розписують кольоровими ангобами або гравірують.
На лицеву поверхню виробу наносять рисунок виїмки або рельєф. Декорують або весь виріб або лише його частину. Для керамічних виробів характерні прикраси із стрічок глини, джгутиків круглих або плющених часто пальцями, або стеком.
Використовують різні способи декорування. Декорування по сирому черепку та декорування по сухому або лише підсушеному черепку. Глину для декорування використовують ту що і для формування виробів, але з введенням фарбуючих окислів, або використовують глини близькі по технологічних характеристиках, але різні по окрасці після їх випалу. Часто ангоби мають дуже складний склад і їх рецептурою займаються спеціально підготовлені спеціалісти разом з підготовленням полив та глазурей. Спеціалісти розрізняють глазурі прозорі і глухі. А глазурування ведеться або висушених виробів, або після суцільного випалу, нанесення ангобних рисунків.
Глазурі наносяться на весь виріб, або на його зовнішню або лише на внутрішню поверхню. Існують різні способи нанесення глазурі. Випал гончарних виробів ведеться в спеціальних гончарних горнах і вимагають високої майстерності у веденні процесу випалу та охолодження виробів до температури навколишнього середовища.
Гончар працює для того, щоб його виріб приносив людині користь і задоволення потреб споживача. А ми можемо насолоджуватися витворами гончарного мистецтва в повсякденному житті. Це різноманітні миски, макітри, куманці, глечики, горщики. І для діточок є велике задоволення: різноманітні іграшки-свистунці, за допомогою яких малеча може розважитися.
