Відмінності між версіями «Соціально-гуманітарний кредитний модуль Логвиненко Ю.В.»

Версія за 00:55, 16 червня 2015

Інтерактивні практичні заняття

ІНТЕРАКТИВНЕ ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ №1

ОСВІТА В УКРАЇНІ ТА КРАЇНАХ СВІТУ. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ СИСТЕМИ ОСВІТИ (2 ГОД.) Освіта і наука – найважливіші сфери людської діяльності. Вони є складними ієрархічними системами, стратегічно пріоритетними, базовими для соціально-економічного розвитку суспільства. Система освіти визначає стан соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, її конкурентоспроможність в межах даного регіону та на світовому просторі. Саме вона нерозривно пов’язана з розвитком суспільства і повинна бути активатором всіх суспільних змін. У свою чергу значні політичні, економічні та соціальні зміни, які характеризують сучасний розвиток європейської цивілізації, спонукають до реформування та вдосконалення систем освіти майже усіх країн європейського континенту. Розвиток системи освіти України не слід відокремлювати від загальноєвропейських тенденцій, тому вона також перебуває на стадії реформування та модернізації. За твердженням вчених, сьогодні існує глобальна тенденція, пов’язана з безпрецедентним зростанням ролі й значення освіти – потужного чинника забезпечення необхідних змін в епоху «глобальних проблем», що поставили під загрозу збереження людства. Освіченість суспільства визначає не тільки напрямок його розвитку, а й потужність і активність у здійсненні стратегічних завдань у досягненні головної мети – конкурентоспроможність усіх сфер діяльності держави на світовому ринку. І в цьому аспекті визначальними мають бути сучасні інноваційні процеси, в яких людина ХХІ ст. – освічена, активна – є ключовим аспектом розв’язання глобальних світових проблем. Загальносвітовою тенденцією є перехід людства від індустріальних до науково-інформаційних технологій, що, на відміну від індустріального виробництва, значною мірою базується не на матеріальній, а на інтелектуальній власності, на знаннях як субстанції виробництва і визначається рівнем людського розвитку. Суспільство стає більш людиноцентричним. Індивідуальний розвиток особистості за таких умов стає, з одного боку, основним показником прогресу, а з іншого – головною передумовою подальшого розвитку суспільства. Тому в ХХІ ст. найбільш пріоритетними сферами стають наука, що створює нові знання, та освіта, що дає ці знання людині. Світова освітня система перебуває в постійному розвитку, який віддзеркалює такі його тенденції: • орієнтація більшості країн на перехід від елітної до масової освіти; • поглиблення міждержавного співробітництва в галузі освіти; • істотне збільшення у світовій освіті гуманітарної складової за рахунок введення нових людиноорієнтованих наукових і навчальних дисциплін: політології, психології, соціології, культурології, екології, ергономіки, економіки тощо; • значне поширення нововведень та збереження ментальних особливостей кожної нації. Перераховані тенденції не тільки віддзеркалюють напрями розвитку власне системи освіти, а й демонструють, яким чином здійснюється гуманізація освіти, серцевиною якої є особистість та її національний менталітет. Розвиток систем освіти Європейського континенту та всього світу в цілому акцентує увагу на розвитку національної ідентичності освіти. Відповідно до зазначених тенденцій розвитку систем освіти склалися відповідні освітні моделі. В. Кремень наводить деякі з них: Американська: молодша середня школа – середня школа – дворічний коледж – чотирирічний коледж у структурі університету – магістратура – аспірантура. Французька: єдиний коледж – технологічний, професійний і загальноосвітній ліцей – університет, магістратура, аспірантура. Німецька: загальна школа – реальне училище, гімназія і основна школа – інститут, і університет, аспірантура. Російська: загальноосвітня школа – нова середня школа, гімназія, ліцей-коледж – інститут, університет, академія – аспірантура, докторантура. Пошук нових моделей освітньої системи триває, цей процес безперервний. Деякі країни, за прикладом Японії, розробляють стратегію переходу до всезагальної вищої освіти як «імперативу виживання» людства. Зокрема, в Китаї за останні роки кількість студентів у вищих навчальних закладах і закладах середньої ланки освіти (переважно технічних) збільшилася майже у 18 разів. Як результат наведених стратегій, розвиток економіки у згаданих державах, а разом із ним і вирішення соціальних питань, може бути прикладом для багатьох держав світу. Розбудова європейської вищої освіти є прикладом системного розвитку на основі послідовної та зваженої політики, яка базується на трьох фундаментальних документах: • Болонська декларація 1999 р.; • Лісабонська стратегія 2000 р.; • Стратегія «Європа 2020», ухвалена Європейським Союзом у 2010 р. Основною метою створення першого із зазначених документів стала необхідність зробити європейську вищу освіту «більш конкурентоспроможною та привабливою». Лісабонська стратегія спрямувала вищу освіту європейського простору на розвиток «більш потужної та більш інтегрованої економіки, що базується на знаннях», відзначивши тріаду «вища освіта – дослідження – інновації» як «важливі стовпи процвітання Європи». При цьому «економіка знань» (knowledge economy) розглядається як така, що потребує людей із «правильним» набором якостей, до яких належать: трансверсальні/наскрізні (transversal) компетентності, навички для цифрової ери (e-skills), креативність, гнучкість, а також цілісне розуміння сфери, обраної для діяльності. Стратегія «Європа 2020» встановлює три пріоритети – розумний, стійкий та інклюзивний розвиток. Зміст пріоритетів такий: – розумність передбачає розвиток економіки, що базується на знаннях та інноваціях; – стійкість забезпечується більш ефективним використанням ресурсів; – інклюзивна суть спрямована на сприяння рівню зайнятості населення, соціальному та територіальному згуртуванню. Стратегією «Європа 2020» визначено стратегічні показники, які мають засвідчити досягнення успіху Європи станом на 2020 р. До них, серед інших, належать такі: – 75% населення віком від 20 до 64 років мають бути працевлаштованими (нині цей показник складає 69%); – 3% ВВП Європейського Союзу має бути інвестовано у сферу досліджень і розробок. У Стратегії зазначено, що на сучасному етапі інвестиції у сферу вищої освіти Європейського Союзу в середньому складають 1,3% ВВП, що значно нижче порівняно зі США (2,7%) та Японією (1,5%). У цьому ж документі визначено основні принципи розвитку вищої освіти: прозорість, диверсифікація (різнорідність), мобільність і співпраця. С. Калашнікова констатує, що до основних складових процесу модернізації європейської освіти належать: – наявність чіткої стратегії, політики та інструментів модернізації; – інституційна автономія, інституційні стратегії та профілізація інститутів (розробка та імплементація профілів організацій); – професійна підготовка лідерів (вищий рівень) і менеджерів (середній рівень) вищих навчальних закладів. Існування складових модернізації системи освіти без реального впровадження їх в життя – це лише напрями бажаного стану, до якого прагнуть держави Європи. У цій ситуації важлива відповідність матеріальних та фінансових ресурсів для реалізації стратегічних завдань щодо модернізації освітніх закладів, і особливо важливо в цій ситуації – мати готовність державних рівнів. Органи державної влади, особливо це стосується української дійсності, мають реально підтримувати розвиток системи освіти, фінансово забезпечуючи розвиток української системи освіти у відповідності до світових фінансових норм. Глибокі цивілізаційні зміни, які переживає сучасний світ, ставлять численні виклики перед системою освіти і на інституційному рівні, і на рівні окремих елементів цієї системи, зокрема університетів. Сучасна місія університету полягає в його позиціонуванні як центру продукування нових знань, підходів, технологій. У цьому зв’язку особливої актуальності набуває проблема знаходження механізму адекватної сьогоденню оцінки якості знань та навчального процесу в цілому. Крім того, характерною рисою сьогодення є виникнення масової університетської освіти. За даними ЮНЕСКО, вимальовується досить незвичний рейтинг країн з найбільшою кількістю університетів в сучасному світі. Так, перше місце в ньому займає Індія (8407 університетів), друге – США (5758 університетів), третє – Аргентина (1705 університетів). На десятому місці – Китай (1054 університети). Як бачимо, кількість університетів в тій чи іншій країні погано корелює з рівнем життя чи загальною економічною ситуацією. При цьому, найбільша кількість студентів – 14 261 778 осіб – навчалася все ж таки в США. Складання світових університетських рейтингів – це, явище яке характеризує світовий освітній ринок ХХІ століття. На нашу думку, саме університетські рейтинги є одним з таких механізмів, що показують досягнення держави в розвитку освіти. Звісно, університети порівнювали між собою, визначали лідерів, тому бути випускником Гарварда, Йєля, Оксфорда, Прінстона, Сорбони завжди було престижно. Першим зі світових університетських рейтингів став складений в червні 2003 року Інститутом вищої освіти Шанхайського університету (Китай) «Рейтинг університетів світового класу» або Шанхайський рейтинг. (Academic Ranking of World Universities – Режим доступу: http://ed.sjtu.edu.cn/rank/2007/ranking2007.htm). Для того, щоб скласти список із п’ятисот найкращих університетів, дослідники аналізують дані, отримані з більш як тисячі світових університетів. Так, Гарвард і в рейтингу Таймс, і в Шанхайському рейтингу – безумовний лідер, еталон університету в сучасних умовах, єдиний навчальний заклад, що набирає 100 балів за стобальною шкалою. У першій десятці Шанхайського рейтингу, як і в рейтингу Таймс, – лише американські й англійські університети. У першій сотні найкращих світових університетів зберігається абсолютне домінування американських університетів – їх 54. Далі йдуть Англія (11 університетів), а також Німеччина і Японія – по шість університетів відповідно. Інший визнаний рейтинг світових університетів, рейтинг Таймс або The Times Higher Education-QS World University Rating (Режим доступу: http://www.topuniversities.com/worlduniversityrankings/) вперше опублікований в 2004 році і складається з 200 університетів. Отже, у першій десятці – шість американських і чотири британські університети. Список очолюють Гарвард, Оксфорд, Кембридж і Йєль. У першій сотні – 37 американських університетів, 19 – британських. Серед лідерів рейтингу є азіатські університети – японські (4), китайські (3), гонконгівські (3), сінгапурські (2), а також один південнокорейський. Канада представлена шістьма університетами, Нідерланди – чотирма, Німеччина – трьома, Франція – двома. По одному університету в рейтингу «Таймс» мають Швеція, Фінляндія, Австрія, Данія, Бельгія, Швейцарія, Ірландія. Третій рейтинг світових університетів, який досить часто згадується у науковій літературі, – це рейтинг Вебометрікс, який розраховується спеціальною лабораторією Іспанської національної дослідницької ради починаючи з 2004 року. На відміну від попередніх, цей рейтинг має одним із критеріїв відбору присутність того чи іншого закладу в глобальній мережі Інтернет. Можна помітити, що рейтинги стають впливовим фактором розбудови глобальної освітньої системи. І практично повна відсутність серед кращих світових університетів українських – тривожний сигнал того, що в нас є всі шанси лишитися поза межами цієї системи.

_______________________________ ІНТЕРАКТИВНЕ ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ №2 БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС ЯК НАПРЯМОК ГЛОБАЛЬНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ (2 год) Для підвищення якості та конкурентоспроможності освітніх систем Європи було прийняте демократичне рішення щодо об’єднання зусиль європейських освітніх систем для подолання цієї проблеми. Це рішення, яке мало характер поступальних, обґрунтованих дій щодо освітніх реформ, отримало назву Болонського процесу. Хронологія подій Болонського процесу наведена у вигляді поданої нижче таблиці. Процес об’єднання Європи, його поширення на схід і на прибалтійські країни супроводжується формуванням спільного освітнього і наукового простору та розробкою єдиних критеріїв і стандартів в масштабах усього континенту. Цей процес дістав назву Болонського від назви університету в італійському місті Болоньї, де були започатковані зазначені ініціативи. Інтеграційний процес у науці й освіті має дві складові: 1. Формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, названого Великою хартією університетів (Magna Charta Universitatum). 2. Об’єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами. Болонський процес є загальноєвропейською стратегією реформування вищої освіти, що зосереджується на трьох елементах: 1) переході європейських вищих навчальних закладів на трьохступеневу структуру (бакалавр – магістр – доктор); 2) забезпеченні якості вищої освіти, зокрема створенні незалежних агенцій, що відслідковують якість освіти в країнах-учасницях; 3) визнанні класифікацій та періодів навчання, здобутих студентами у різних навчальних закладах. Головна мета цього процесу – консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі, а також для підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях. Болонський процес має свою передісторію, що полягає в розробці та підписанні представниками країн Європи Лісабонської конвенції (1997 р.) про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону та Сорбоннської декларації (Париж, Сорбонна, 1998 р.) щодо узгодження структури системи вищої освіти в Європі. Сам же Болонський процес на рівні держав було започатковано 19 червня 1999 року в Болонья (Італія) підписанням 29 міністрами освіти від імені своїх урядів документа, який назвали «Болонська декларація». Згідно цієї декларації було узгоджено єдину систему освіти з єдиними критеріями та стандартами до 2010 року. Ця декларація встановлює єдині освітні стандарти та критерії, за рахунок яких підвищується мобільність і конкурентоспроможність як студентів, так і викладачів. Також була прийнята єдина система освіти 3+2 (3 роки – бакалавр; 2 – магістр). У 2001 р. в Празі (19 травня), представниками 33-х країн Європи підписано Празьке комюніке, чим було підтверджено позиції щодо цілей, визначених Болонською декларацією, висловлено зауваження щодо подальшої реалізації процесу, беручи до уваги різні цілі Болонської декларації та визначені основні вимоги до ЄПВО: – постійне навчання протягом життя; – мотивація студентів до навчання; – сприяння підвищенню привабливості та конкурентоспроможності освіти на європейському просторі та інших регіонах світу. 18-19 вересня 2003 р. у Берліні відбувся третій етап Болонського процесу, де було підписано відповідне комюніке. Принципово нове рішення Берлінського саміту полягає у поширенні загальноєвропейських вимог і стандартів уже й на докторські ступені. Установлено, що в країнах-учасницях Болонського процесу має бути один докторський ступінь – «доктор філософії» у відповідних сферах знань (природничі науки, соціогуманітарні, економічні та ін.). Була запропонована формула триступеневої освіти (3-5-8), згідно з якою: – не менше трьох років відводиться для отримання освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр», – не менше 5 років – для отримання рівня «магістр», – не менше 8 років для отримання вченого ступеня «доктор філософії». Важливо, що освітньо-кваліфікаційні рівні та вчений ступінь розглядаються як складові цілісної системи освіти людини. У 2003 р. до Болонського процесу приєдналася Росія, і учасниками процесу стало 40 держав. У 2005 р. (19-20 травня) в м. Бергені (Норвегія) відбувся саміт учасників Болонського процесу, на якому було запропоновано наступне: – прийняти зручні та зрозумілі градації дипломів, ступенів і кваліфікацій; – увести в своїй основі двоступеневу структуру вищої освіти; – використати єдину систему кредитних одиниць (систему ECTS – European Community Course Credit Transfer System) і додатків до дипломів; – напрацьовувати, підтримувати і розвивати європейські стандарти якості зі застосуванням порівняних критеріїв, механізмів і методів їх оцінки; – усунути існуючі перепони для розширення мобільності студентів, викладачів, дослідників і управлінців вищої школи. На всіх етапах Болонського процесу було проголошено, що цей процес добровільний, полісуб’єктний, такий, що ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури, такий, що не нівелює національні особливості освітніх систем різних країн Європи, багатоваріантний, гнучкий, відкритий, поступовий. У 2007 р. у Лондоні (17-18 травня) відбувся черговий саміт учасників Болонського процесу, де зазначався значний загальний прогрес у вирішенні складних питань освіти.

28-29 квітня 2009 р. відбулася Конференція в Бельгійському місті Левен, де було озвучено основні питання конференції на наступне десятиріччя (суспільний контроль освіти; безперервне навчання; працевлаштування випускників; міжнародна відкритість; мобільність студентів і освіти в цілому, наукових досліджень і  інновацій, інформації та методів прозорості в освіті) і розкриті нові напрямки співпраці учасників Болонського процесу:

– більш глибоке реформування освіти в країнах ЄПВО; – надання допомоги членам Болонського процесу для більш активного просування з основних напрямків розвитку Болонського процесу; – вирішено здійснювати вибір голови Болонської Ради не тільки з держав-членів ЄС, а й інших держав. 26-28 квітня 2012 р. відбулася Міністерська Бухарестська конференція та Третій Болонський Форум з питань освітньої політики (Румунія), у ході проведення яких обговорили майбутнє Європейського простору вищої освіти. За результатами зустрічі міністрами освіти було підписано Бухарестське комюніке «Використання нашого потенціалу з найбільшою користю: консолідація Європейського простору вищої освіти». Питання, які винесені на розгляд та обговорення: 1. Інвестиції у вищу освіту заради майбутнього, які забезпечать найвищий можливий рівень фінансування вищої освіти як інвестиції в майбутнє; підтримку в закладах творчих, інноваційних, критично мислячих і відповідальних випускників, необхідних для економічного зростання та стійкому розвитку демократії; зменшення безробіття серед молоді. 2. Європейський простір вищої освіти: вчора, сьогодні, завтра. 3. Забезпечення якісної вищої освіти для всіх (навчання для всіх прошарків населення; забезпечення студентоцентрованого навчання; інноваційні методи навчання; участь студентів як активних споживачів освітянських послуг; застосування програми «Європейські стандарти та рекомендації щодо забезпечення якості вищої освіти»; залучення громадської відповідальності за вищу освіту, особливо в управлінні та фінансуванні ВНЗ; забезпечення автономії ВНЗ та його відповідальність за результати). 4. Покращення здатності до працевлаштування задля задоволення потреб Європи (покращити здатність до працевлаштування (employability) та особистий і професійний розвиток випускників протягом усієї їх кар’єри; навчання впродовж працездатного життя; забезпечити міцніший зв’язок між дослідженнями, викладанням і навчанням на всіх рівнях; для досягнення відкритості та гнучкості ВО впроваджуються спільні для ЄПВО рамки кваліфікації). 5. Посилення мобільності для кращого навчання. Навчальна мобільність є необхідною для забезпечення якості вищої освіти, покращення здатності до працевлаштування студентів та розширення міжнародного співробітництва як усередині ЄПВО, так і за його межами. Прийнята стратегія «Мобільність для кращого навчання». 6. Покращення збору даних і прозорості на підтримку політичних цілей. Головною умовою щодо втілення ідей і правил Болонського процесу є прозорість політичних, економічних, соціальних проектів. 7. Щодо встановлення пріоритетів на 2012-2015 роки, було прийнято наступне: – ретельно розглянути висновки Звіту з упровадження Болонського процесу 2012 р. та врахувати його висновки й рекомендації; – посилити політику розширення загального доступу та підвищення частки успішного завершення навчання, включаючи заходи, що мають на меті більшу участь груп, що недостатньо представлені; – створити умови, що сприяють студенто-центрованому навчанню, інноваційним методам викладання та сприятливому робочому й навчальному середовищу, що надихає, продовжуючи водночас залучати студентів і працівників до структур урядування на всіх рівнях; – дозволити агенціям із забезпечення якості, зареєстрованим EQAR, здійснювати свою діяльність в усьому ЄПВО, водночас дотримуючись національних вимог; – працювати над підвищенням здатності до працевлаштування, навчання впродовж життя, навичок прийняття рішень та підприємницьких навичок шляхом кращої співпраці з роботодавцями, особливо стосовно розвитку освітніх програм; – забезпечити запровадження рамок кваліфікацій, ECTS і Додатку до диплому, що ґрунтуються на результатах навчання; – запросити країни, які не можуть завершити запровадження національних рамок кваліфікацій, сумісних із QF-EHEA до кінця 2012 р., подвоїти їх зусилля та подати переглянуті дорожні карти для цього завдання; – виконати рекомендації стратегії «Мобільність для кращого навчання» та працювати в напрямі можливості повного перенесення національних грантів і позичок в ЄПВО; – переглянути національне законодавство з метою зведення його до повної відповідності Лісабонській конвенції про визнання та заохочувати використання Посібника з ЄПВ для вдосконалення практик визнання; – сприяти альянсам на основі знань в ЄПВО, сфокусованих на дослідженнях і технологіях та ін. Учасники Конференції передали керівництво Секретаріатом Болонського процесу Республіці Вірменія, тому Міністр освіти і науки Армен Ашотян офіційно прийняв керівництво на 2012-2015 рр. У 2015 р. Міністерський саміт країн-учасниць Болонського процесу пройде в Єревані.

____________________________

Індивідуальні заняття

Консультації

Тематичні дискусії (Інтернет-семінари)

Проведення та перевірка модульного контролю