Соціально-гуманітарний кредитний модуль Логвиненко Ю.В.

Матеріал з HistoryPedia
Перейти до: навігація, пошук

====Якість освіти можна розглядати як багатогранне поняття. До розкриття цього поняття доцільно підійти з позицій процесного підходу, розробки системи менеджменту якості з метою підвищення задоволеності споживачів шляхом виконання їхніх вимог. Якість освіти — затребуваність отриманих знань у повсякденному житті, їх застосування задля досягнення конкретної цілі й підвищення якості життя. Процесный підхід" означає безперервність управління, послідовність і взаємозв'язок окремих освітніх процесів у межах їх системи, і навіть їх комбінацію і зміцнення взаємодії. З підходу до розуміння якості освіти, можна виділити такі блоки показників якості. 1. Якість викладацького складу. 2. Стан матеріально-технічної бази навчального закладу. 3. Мотивація викладацького складу. 4. Якість навчальні програми. 5. Якість студентів. 6. Якість інфраструктури. 7. Якість знань. 8. Інноваційна активність керівництва. 9. Впровадження процесних інновацій. 10. Затребуваність випускників. 11. Конкурентоспроможність випускників на ринку праці. 12. Досягнення випускників. --Загайко Оксана Анатоліївна (обговорення) 19:49, 21 листопада 2015 (EET) Інтерактивні практичні заняття ==== ІНТЕРАКТИВНЕ ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ №1

ОСВІТА В УКРАЇНІ ТА КРАЇНАХ СВІТУ. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ СИСТЕМИ ОСВІТИ (2 ГОД.) Освіта і наука – найважливіші сфери людської діяльності. Вони є складними ієрархічними системами, стратегічно пріоритетними, базовими для соціально-економічного розвитку суспільства. Система освіти визначає стан соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, її конкурентоспроможність в межах даного регіону та на світовому просторі. Саме вона нерозривно пов’язана з розвитком суспільства і повинна бути активатором всіх суспільних змін. У свою чергу значні політичні, економічні та соціальні зміни, які характеризують сучасний розвиток європейської цивілізації, спонукають до реформування та вдосконалення систем освіти майже усіх країн європейського континенту. Розвиток системи освіти України не слід відокремлювати від загальноєвропейських тенденцій, тому вона також перебуває на стадії реформування та модернізації. За твердженням вчених, сьогодні існує глобальна тенденція, пов’язана з безпрецедентним зростанням ролі й значення освіти – потужного чинника забезпечення необхідних змін в епоху «глобальних проблем», що поставили під загрозу збереження людства. Освіченість суспільства визначає не тільки напрямок його розвитку, а й потужність і активність у здійсненні стратегічних завдань у досягненні головної мети – конкурентоспроможність усіх сфер діяльності держави на світовому ринку. І в цьому аспекті визначальними мають бути сучасні інноваційні процеси, в яких людина ХХІ ст. – освічена, активна – є ключовим аспектом розв’язання глобальних світових проблем. Загальносвітовою тенденцією є перехід людства від індустріальних до науково-інформаційних технологій, що, на відміну від індустріального виробництва, значною мірою базується не на матеріальній, а на інтелектуальній власності, на знаннях як субстанції виробництва і визначається рівнем людського розвитку. Суспільство стає більш людиноцентричним. Індивідуальний розвиток особистості за таких умов стає, з одного боку, основним показником прогресу, а з іншого – головною передумовою подальшого розвитку суспільства. Тому в ХХІ ст. найбільш пріоритетними сферами стають наука, що створює нові знання, та освіта, що дає ці знання людині. Світова освітня система перебуває в постійному розвитку, який віддзеркалює такі його тенденції: • орієнтація більшості країн на перехід від елітної до масової освіти; • поглиблення міждержавного співробітництва в галузі освіти; • істотне збільшення у світовій освіті гуманітарної складової за рахунок введення нових людиноорієнтованих наукових і навчальних дисциплін: політології, психології, соціології, культурології, екології, ергономіки, економіки тощо; • значне поширення нововведень та збереження ментальних особливостей кожної нації. Перераховані тенденції не тільки віддзеркалюють напрями розвитку власне системи освіти, а й демонструють, яким чином здійснюється гуманізація освіти, серцевиною якої є особистість та її національний менталітет. Розвиток систем освіти Європейського континенту та всього світу в цілому акцентує увагу на розвитку національної ідентичності освіти. Відповідно до зазначених тенденцій розвитку систем освіти склалися відповідні освітні моделі. В. Кремень наводить деякі з них: Американська: молодша середня школа – середня школа – дворічний коледж – чотирирічний коледж у структурі університету – магістратура – аспірантура. Французька: єдиний коледж – технологічний, професійний і загальноосвітній ліцей – університет, магістратура, аспірантура. Німецька: загальна школа – реальне училище, гімназія і основна школа – інститут, і університет, аспірантура. Російська: загальноосвітня школа – нова середня школа, гімназія, ліцей-коледж – інститут, університет, академія – аспірантура, докторантура. Пошук нових моделей освітньої системи триває, цей процес безперервний. Деякі країни, за прикладом Японії, розробляють стратегію переходу до всезагальної вищої освіти як «імперативу виживання» людства. Зокрема, в Китаї за останні роки кількість студентів у вищих навчальних закладах і закладах середньої ланки освіти (переважно технічних) збільшилася майже у 18 разів. Як результат наведених стратегій, розвиток економіки у згаданих державах, а разом із ним і вирішення соціальних питань, може бути прикладом для багатьох держав світу. Розбудова європейської вищої освіти є прикладом системного розвитку на основі послідовної та зваженої політики, яка базується на трьох фундаментальних документах: • Болонська декларація 1999 р.; • Лісабонська стратегія 2000 р.; • Стратегія «Європа 2020», ухвалена Європейським Союзом у 2010 р. Основною метою створення першого із зазначених документів стала необхідність зробити європейську вищу освіту «більш конкурентоспроможною та привабливою». Лісабонська стратегія спрямувала вищу освіту європейського простору на розвиток «більш потужної та більш інтегрованої економіки, що базується на знаннях», відзначивши тріаду «вища освіта – дослідження – інновації» як «важливі стовпи процвітання Європи». При цьому «економіка знань» (knowledge economy) розглядається як така, що потребує людей із «правильним» набором якостей, до яких належать: трансверсальні/наскрізні (transversal) компетентності, навички для цифрової ери (e-skills), креативність, гнучкість, а також цілісне розуміння сфери, обраної для діяльності. Стратегія «Європа 2020» встановлює три пріоритети – розумний, стійкий та інклюзивний розвиток. Зміст пріоритетів такий: – розумність передбачає розвиток економіки, що базується на знаннях та інноваціях; – стійкість забезпечується більш ефективним використанням ресурсів; – інклюзивна суть спрямована на сприяння рівню зайнятості населення, соціальному та територіальному згуртуванню. Стратегією «Європа 2020» визначено стратегічні показники, які мають засвідчити досягнення успіху Європи станом на 2020 р. До них, серед інших, належать такі: – 75% населення віком від 20 до 64 років мають бути працевлаштованими (нині цей показник складає 69%); – 3% ВВП Європейського Союзу має бути інвестовано у сферу досліджень і розробок. У Стратегії зазначено, що на сучасному етапі інвестиції у сферу вищої освіти Європейського Союзу в середньому складають 1,3% ВВП, що значно нижче порівняно зі США (2,7%) та Японією (1,5%). У цьому ж документі визначено основні принципи розвитку вищої освіти: прозорість, диверсифікація (різнорідність), мобільність і співпраця. С. Калашнікова констатує, що до основних складових процесу модернізації європейської освіти належать: – наявність чіткої стратегії, політики та інструментів модернізації; – інституційна автономія, інституційні стратегії та профілізація інститутів (розробка та імплементація профілів організацій); – професійна підготовка лідерів (вищий рівень) і менеджерів (середній рівень) вищих навчальних закладів. Існування складових модернізації системи освіти без реального впровадження їх в життя – це лише напрями бажаного стану, до якого прагнуть держави Європи. У цій ситуації важлива відповідність матеріальних та фінансових ресурсів для реалізації стратегічних завдань щодо модернізації освітніх закладів, і особливо важливо в цій ситуації – мати готовність державних рівнів. Органи державної влади, особливо це стосується української дійсності, мають реально підтримувати розвиток системи освіти, фінансово забезпечуючи розвиток української системи освіти у відповідності до світових фінансових норм. Глибокі цивілізаційні зміни, які переживає сучасний світ, ставлять численні виклики перед системою освіти і на інституційному рівні, і на рівні окремих елементів цієї системи, зокрема університетів. Сучасна місія університету полягає в його позиціонуванні як центру продукування нових знань, підходів, технологій. У цьому зв’язку особливої актуальності набуває проблема знаходження механізму адекватної сьогоденню оцінки якості знань та навчального процесу в цілому. Крім того, характерною рисою сьогодення є виникнення масової університетської освіти. За даними ЮНЕСКО, вимальовується досить незвичний рейтинг країн з найбільшою кількістю університетів в сучасному світі. Так, перше місце в ньому займає Індія (8407 університетів), друге – США (5758 університетів), третє – Аргентина (1705 університетів). На десятому місці – Китай (1054 університети). Як бачимо, кількість університетів в тій чи іншій країні погано корелює з рівнем життя чи загальною економічною ситуацією. При цьому, найбільша кількість студентів – 14 261 778 осіб – навчалася все ж таки в США. Складання світових університетських рейтингів – це, явище яке характеризує світовий освітній ринок ХХІ століття. На нашу думку, саме університетські рейтинги є одним з таких механізмів, що показують досягнення держави в розвитку освіти. Звісно, університети порівнювали між собою, визначали лідерів, тому бути випускником Гарварда, Йєля, Оксфорда, Прінстона, Сорбони завжди було престижно. Першим зі світових університетських рейтингів став складений в червні 2003 року Інститутом вищої освіти Шанхайського університету (Китай) «Рейтинг університетів світового класу» або Шанхайський рейтинг. (Academic Ranking of World Universities – Режим доступу: http://ed.sjtu.edu.cn/rank/2007/ranking2007.htm). Для того, щоб скласти список із п’ятисот найкращих університетів, дослідники аналізують дані, отримані з більш як тисячі світових університетів. Так, Гарвард і в рейтингу Таймс, і в Шанхайському рейтингу – безумовний лідер, еталон університету в сучасних умовах, єдиний навчальний заклад, що набирає 100 балів за стобальною шкалою. У першій десятці Шанхайського рейтингу, як і в рейтингу Таймс, – лише американські й англійські університети. У першій сотні найкращих світових університетів зберігається абсолютне домінування американських університетів – їх 54. Далі йдуть Англія (11 університетів), а також Німеччина і Японія – по шість університетів відповідно. Інший визнаний рейтинг світових університетів, рейтинг Таймс або The Times Higher Education-QS World University Rating (Режим доступу: http://www.topuniversities.com/worlduniversityrankings/) вперше опублікований в 2004 році і складається з 200 університетів. Отже, у першій десятці – шість американських і чотири британські університети. Список очолюють Гарвард, Оксфорд, Кембридж і Йєль. У першій сотні – 37 американських університетів, 19 – британських. Серед лідерів рейтингу є азіатські університети – японські (4), китайські (3), гонконгівські (3), сінгапурські (2), а також один південнокорейський. Канада представлена шістьма університетами, Нідерланди – чотирма, Німеччина – трьома, Франція – двома. По одному університету в рейтингу «Таймс» мають Швеція, Фінляндія, Австрія, Данія, Бельгія, Швейцарія, Ірландія. Третій рейтинг світових університетів, який досить часто згадується у науковій літературі, – це рейтинг Вебометрікс, який розраховується спеціальною лабораторією Іспанської національної дослідницької ради починаючи з 2004 року. На відміну від попередніх, цей рейтинг має одним із критеріїв відбору присутність того чи іншого закладу в глобальній мережі Інтернет. Можна помітити, що рейтинги стають впливовим фактором розбудови глобальної освітньої системи. І практично повна відсутність серед кращих світових університетів українських – тривожний сигнал того, що в нас є всі шанси лишитися поза межами цієї системи.



_______________________________ ІНТЕРАКТИВНЕ ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ №2 БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС ЯК НАПРЯМОК ГЛОБАЛЬНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ (2 год) Для підвищення якості та конкурентоспроможності освітніх систем Європи було прийняте демократичне рішення щодо об’єднання зусиль європейських освітніх систем для подолання цієї проблеми. Це рішення, яке мало характер поступальних, обґрунтованих дій щодо освітніх реформ, отримало назву Болонського процесу. Хронологія подій Болонського процесу наведена у вигляді поданої нижче таблиці. Процес об’єднання Європи, його поширення на схід і на прибалтійські країни супроводжується формуванням спільного освітнього і наукового простору та розробкою єдиних критеріїв і стандартів в масштабах усього континенту. Цей процес дістав назву Болонського від назви університету в італійському місті Болоньї, де були започатковані зазначені ініціативи. Інтеграційний процес у науці й освіті має дві складові: 1. Формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, названого Великою хартією університетів (Magna Charta Universitatum). 2. Об’єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами. Болонський процес є загальноєвропейською стратегією реформування вищої освіти, що зосереджується на трьох елементах: 1) переході європейських вищих навчальних закладів на трьохступеневу структуру (бакалавр – магістр – доктор); 2) забезпеченні якості вищої освіти, зокрема створенні незалежних агенцій, що відслідковують якість освіти в країнах-учасницях; 3) визнанні класифікацій та періодів навчання, здобутих студентами у різних навчальних закладах. Головна мета цього процесу – консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі, а також для підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях. Болонський процес має свою передісторію, що полягає в розробці та підписанні представниками країн Європи Лісабонської конвенції (1997 р.) про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону та Сорбоннської декларації (Париж, Сорбонна, 1998 р.) щодо узгодження структури системи вищої освіти в Європі. Сам же Болонський процес на рівні держав було започатковано 19 червня 1999 року в Болонья (Італія) підписанням 29 міністрами освіти від імені своїх урядів документа, який назвали «Болонська декларація». Згідно цієї декларації було узгоджено єдину систему освіти з єдиними критеріями та стандартами до 2010 року. Ця декларація встановлює єдині освітні стандарти та критерії, за рахунок яких підвищується мобільність і конкурентоспроможність як студентів, так і викладачів. Також була прийнята єдина система освіти 3+2 (3 роки – бакалавр; 2 – магістр). У 2001 р. в Празі (19 травня), представниками 33-х країн Європи підписано Празьке комюніке, чим було підтверджено позиції щодо цілей, визначених Болонською декларацією, висловлено зауваження щодо подальшої реалізації процесу, беручи до уваги різні цілі Болонської декларації та визначені основні вимоги до ЄПВО: – постійне навчання протягом життя; – мотивація студентів до навчання; – сприяння підвищенню привабливості та конкурентоспроможності освіти на європейському просторі та інших регіонах світу. 18-19 вересня 2003 р. у Берліні відбувся третій етап Болонського процесу, де було підписано відповідне комюніке. Принципово нове рішення Берлінського саміту полягає у поширенні загальноєвропейських вимог і стандартів уже й на докторські ступені. Установлено, що в країнах-учасницях Болонського процесу має бути один докторський ступінь – «доктор філософії» у відповідних сферах знань (природничі науки, соціогуманітарні, економічні та ін.). Була запропонована формула триступеневої освіти (3-5-8), згідно з якою: – не менше трьох років відводиться для отримання освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр», – не менше 5 років – для отримання рівня «магістр», – не менше 8 років для отримання вченого ступеня «доктор філософії». Важливо, що освітньо-кваліфікаційні рівні та вчений ступінь розглядаються як складові цілісної системи освіти людини. У 2003 р. до Болонського процесу приєдналася Росія, і учасниками процесу стало 40 держав. У 2005 р. (19-20 травня) в м. Бергені (Норвегія) відбувся саміт учасників Болонського процесу, на якому було запропоновано наступне: – прийняти зручні та зрозумілі градації дипломів, ступенів і кваліфікацій; – увести в своїй основі двоступеневу структуру вищої освіти; – використати єдину систему кредитних одиниць (систему ECTS – European Community Course Credit Transfer System) і додатків до дипломів; – напрацьовувати, підтримувати і розвивати європейські стандарти якості зі застосуванням порівняних критеріїв, механізмів і методів їх оцінки; – усунути існуючі перепони для розширення мобільності студентів, викладачів, дослідників і управлінців вищої школи. На всіх етапах Болонського процесу було проголошено, що цей процес добровільний, полісуб’єктний, такий, що ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури, такий, що не нівелює національні особливості освітніх систем різних країн Європи, багатоваріантний, гнучкий, відкритий, поступовий. У 2007 р. у Лондоні (17-18 травня) відбувся черговий саміт учасників Болонського процесу, де зазначався значний загальний прогрес у вирішенні складних питань освіти.

28-29 квітня 2009 р. відбулася Конференція в Бельгійському місті Левен, де було озвучено основні питання конференції на наступне десятиріччя (суспільний контроль освіти; безперервне навчання; працевлаштування випускників; міжнародна відкритість; мобільність студентів і освіти в цілому, наукових досліджень і  інновацій, інформації та методів прозорості в освіті) і розкриті нові напрямки співпраці учасників Болонського процесу:

– більш глибоке реформування освіти в країнах ЄПВО; – надання допомоги членам Болонського процесу для більш активного просування з основних напрямків розвитку Болонського процесу; – вирішено здійснювати вибір голови Болонської Ради не тільки з держав-членів ЄС, а й інших держав. 26-28 квітня 2012 р. відбулася Міністерська Бухарестська конференція та Третій Болонський Форум з питань освітньої політики (Румунія), у ході проведення яких обговорили майбутнє Європейського простору вищої освіти. За результатами зустрічі міністрами освіти було підписано Бухарестське комюніке «Використання нашого потенціалу з найбільшою користю: консолідація Європейського простору вищої освіти». Питання, які винесені на розгляд та обговорення: 1. Інвестиції у вищу освіту заради майбутнього, які забезпечать найвищий можливий рівень фінансування вищої освіти як інвестиції в майбутнє; підтримку в закладах творчих, інноваційних, критично мислячих і відповідальних випускників, необхідних для економічного зростання та стійкому розвитку демократії; зменшення безробіття серед молоді. 2. Європейський простір вищої освіти: вчора, сьогодні, завтра. 3. Забезпечення якісної вищої освіти для всіх (навчання для всіх прошарків населення; забезпечення студентоцентрованого навчання; інноваційні методи навчання; участь студентів як активних споживачів освітянських послуг; застосування програми «Європейські стандарти та рекомендації щодо забезпечення якості вищої освіти»; залучення громадської відповідальності за вищу освіту, особливо в управлінні та фінансуванні ВНЗ; забезпечення автономії ВНЗ та його відповідальність за результати). 4. Покращення здатності до працевлаштування задля задоволення потреб Європи (покращити здатність до працевлаштування (employability) та особистий і професійний розвиток випускників протягом усієї їх кар’єри; навчання впродовж працездатного життя; забезпечити міцніший зв’язок між дослідженнями, викладанням і навчанням на всіх рівнях; для досягнення відкритості та гнучкості ВО впроваджуються спільні для ЄПВО рамки кваліфікації). 5. Посилення мобільності для кращого навчання. Навчальна мобільність є необхідною для забезпечення якості вищої освіти, покращення здатності до працевлаштування студентів та розширення міжнародного співробітництва як усередині ЄПВО, так і за його межами. Прийнята стратегія «Мобільність для кращого навчання». 6. Покращення збору даних і прозорості на підтримку політичних цілей. Головною умовою щодо втілення ідей і правил Болонського процесу є прозорість політичних, економічних, соціальних проектів. 7. Щодо встановлення пріоритетів на 2012-2015 роки, було прийнято наступне: – ретельно розглянути висновки Звіту з упровадження Болонського процесу 2012 р. та врахувати його висновки й рекомендації; – посилити політику розширення загального доступу та підвищення частки успішного завершення навчання, включаючи заходи, що мають на меті більшу участь груп, що недостатньо представлені; – створити умови, що сприяють студенто-центрованому навчанню, інноваційним методам викладання та сприятливому робочому й навчальному середовищу, що надихає, продовжуючи водночас залучати студентів і працівників до структур урядування на всіх рівнях; – дозволити агенціям із забезпечення якості, зареєстрованим EQAR, здійснювати свою діяльність в усьому ЄПВО, водночас дотримуючись національних вимог; – працювати над підвищенням здатності до працевлаштування, навчання впродовж життя, навичок прийняття рішень та підприємницьких навичок шляхом кращої співпраці з роботодавцями, особливо стосовно розвитку освітніх програм; – забезпечити запровадження рамок кваліфікацій, ECTS і Додатку до диплому, що ґрунтуються на результатах навчання; – запросити країни, які не можуть завершити запровадження національних рамок кваліфікацій, сумісних із QF-EHEA до кінця 2012 р., подвоїти їх зусилля та подати переглянуті дорожні карти для цього завдання; – виконати рекомендації стратегії «Мобільність для кращого навчання» та працювати в напрямі можливості повного перенесення національних грантів і позичок в ЄПВО; – переглянути національне законодавство з метою зведення його до повної відповідності Лісабонській конвенції про визнання та заохочувати використання Посібника з ЄПВ для вдосконалення практик визнання; – сприяти альянсам на основі знань в ЄПВО, сфокусованих на дослідженнях і технологіях та ін. Учасники Конференції передали керівництво Секретаріатом Болонського процесу Республіці Вірменія, тому Міністр освіти і науки Армен Ашотян офіційно прийняв керівництво на 2012-2015 рр. У 2015 р. Міністерський саміт країн-учасниць Болонського процесу пройде в Єревані.


____________________________ ІНТЕРАКТИВНЕ ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ №3-4 СВІТОВІ ОСВІТНІ СИСТЕМИ, ЇХ РІЗНОВИДИ ТА УНІФІКАЦІЯ (4 год.) Інститут освіти нині переживає кризу в масштабі людства. «Криза університету» є предметом національної дискусії в Німеччині, Франції, США, Канаді та інших країнах. Питання в тому, чи повинна освітня система готувати фахівців, які мають досить конкретний набір знань і вмінь, за замовленням (і за гроші) професійних спільнот нації, чи вона має виховувати передовсім компетентних і відповідальних громадян. Система цінностей, на якій ґрунтується українська вища школа не відповідає системі цінностей західних університетів. Українська вища освіта (як і середня) поки що орієнтується на засвоєння значної кількості готового матеріалу, викладеного завдяки репродуктивним методам навчання. Західні освітні системи орієнтуються на пошук власних рішень, бо отримані розв’язки, навіть слабкі, примітивні цінуються значно вище, аніж запозичення чи повторення. Тобто, світова система освіти прагне впровадити один з найголовніших принципів – принцип дієвості знань. Молодий спеціаліст, закінчивши ВНЗ, має бути готовим до діяльності за фахом. У зв’язку з тим, що США є лідером на ринку освітніх послуг, варто хоча б побіжно розглянути їхню освітню систему. Перші кроки до становлення системи вищої освіти у США було зроблено ще на початку XVII ст., коли засновувалися коледжі вільних мистецтв, які створювались на зразок англійських технологічних. Згодом майже в усіх Штатах з’явилися сільськогосподарські коледжі. Однак, якщо в Європі вищі професійні школи існували самостійно, то в США зазвичай включалися до складу університету поряд з коледжами вільних наук та мистецтв. Одночасно зі ступенем бакалавра вони почали присвоювати ступінь магістра і доктора. Таким чином, до початку XX ст. еволюція установ американської вищої школи привела до створення великих університетів, які стали основними осередками фундаментальної науки в США. Система освіти США відповідає вимогам суспільства, постійно вдосконалюється, щоб виконувати всі суспільні запити. За структурою, рівнем і змістом навчання американські фахівці поділяють свої вищі навчальні заклади на такі групи: – заклади післясередньої освіти різного типу та напівпрофесійні школи з програмами тривалістю від 1-го до 3-х років і присудженням посвідчень низьких рівнів; – місцеві та молодші коледжі з 2-х річними програмами, виконання яких відчиняє двері на третій курс «бакалаврських» коледжів та отримання асоційованого ступеня чи професійної ліцензії; – коледжі вільних мистецтв, що є істотною особливістю системи вищої освіти США, з присудженням диплома бакалавра з домінуючим академічним і мінімальним професійним наповненням. Однак, на заключних роках 4-річної програми є тенденція додавати професійні курси, що розширює можливості випускників; – загальноосвітні коледжі з присвоєнням диплома як бакалавра, так і магістра; – незалежні професійні школи з бакалаврським (часто й магістерським) рівнем дипломів у сферах технології, мистецтв тощо; – університети з правом підготовки докторів і всіма циклами навчання. Реформа освіти в США орієнтована на наукове забезпечення навчального процесу, розвиток творчих здібностей та критичного мислення учнів, міжнародну конкурентоспроможність фахівців. Набули популярності оригінальні програми з освіти і виховання, які започаткував Джун Рі (радник Дж. Буша з гуманітарного циклу освіти). Зокрема, його програму морально-фізичного виховання під назвою «Народжений бути щасливим» визнано доцільною для впровадження як обов’язкової в систему загальної освіти Америки. Щоб стати щасливим, на думку розробника програми, необхідно дотримуватися девізу: розум у голові, чесність у серці, сила у тілі. У США існує відзнака – «За компетентність, чесність, відданість у роботі». Розробку нових стандартів започаткувала адміністрація Президента Б. Клінтона спільно з конгресом США. Програмою передбачено приєднання кожної школи і шкільного класу в США до мережі Інтернет, забезпечення доступу до комп’ютерів усіх учителів та учнів, якісне навчання в майбутніх школах тощо. У США значна увага приділяється дослідженням у галузі філософії освіти, зокрема педагогічної. Саме такий підхід забезпечує аналіз дійсного стану та з’ясування напрямів розвитку системи освіти та її придатності забезпечувати потребу економіки держави у висококваліфікованих фахівцях. Вища освіта в США платна, і ціна за навчання досить висока, тому багато студентів поєднують навчання з роботою. Вартість одного навчального року не є сталою і залежить від штату, рівня престижності вищого навчального закладу, його належності до державного чи приватного сектора. Законом США про освіту передбачено фінансову допомогу бідним студентам, окрім того, діє система підтримки кращих студентів (стипендії, гранти). Із книги У. Айзексона «Стив Джобс» бачимо результат реформ освітньої системи США, що вивели освіту країни на лідерські позиції. США здійснювали пошук талановитої молоді для всіх галузей економіки на багаточисленних конкурсах, в одному з яких взяв участь С. Джобс: «Изобретение получило первый приз на городском конкурсе, который проводили ВВС США, несмотря на то, что среди конкурсантов попадались даже двенадцатиклассники». Зв’язок школи і держави через конкурси забезпечував формування майбутньої наукової еліти, за якою в майбутньому – прогрес економіки. Оскільки система освіти американського континенту в сфері надання освітянських послуг є передовою у порівнянні з Європою, то є смисл розглянути канадський досвід роботи вищих навчальних закладів. Університети Канади відомі високою якістю навчання та дослідницьких програм. У Канаді функціонує 98 університетів та університетських коледжів. Провідними у системі вищої освіти є 58 університетів. Навчання в університетах Канади платне. Оплата за навчання варіюється залежно від місця розташування навчального закладу та програми. Водночас середня оплата університетського курсу за рік досить невисока і дорівнює мінімальній заробітній платі. У середньому навчання для студента коштує від 3500 до 20 000 канадських доларів за рік. Крім того, старанні студенти можуть отримати грант на освіту. Вища освіта в Канаді, як і в США, має три ступені: 1. Початкова вища освіта з присвоєнням ступеня бакалавра. Тривалість навчання за програмою бакалавра зазвичай не менше трьох років, а з певних професій – більша. 2. Аспірантура з присвоєнням ступеня магістра. Тривалість навчання 1-2 роки. 3. Докторантура з присвоєнням ступеня доктора. Тривалість навчання – 4 роки. Прикро, що український диплом про вищу освіту в Канаді оцінюється на рівні бакалавр. Набір студентів на денну форму навчання в університетах варіюється від 350 до 1000, а в деяких університетах на курс набирають лише 11 осіб (наприклад університет Бішоп). Оскільки в Канаді дві державні мови (англійська та французька), студенти можуть навчатись у закладі з викладанням будь-якою з цих мов. У 61 ВНЗ навчання здійснюється англійською мовою, у 17 – французькою, лише 5 університетів є двомовними. У Канаді, на відміну від США, не існує офіційних рейтингів навчальних закладів. Канадські університети мають значну автономію. У країні відсутній єдиний центральний орган щодо управління вищою школою. Детальнішу інформацію про вищі навчальні заклади Канади можна знайти за адресою на сайті: gc.ca.ru Toronto.ca. Поза сумнівом, значний внесок до соціальних та економічних успіхів належить освітньо-науковому комплексу Німеччини. Німеччина гармонізує свою освіту з вимогами Болонського процесу поволі, але поступово рухається до поширення застосування двоступеневої вищої освіти з присудженням диплома бакалавра й магістра. Досить цікава риса сучасної німецької освіти – вихід на приблизно незмінну кількість студентів, що виявила себе фактично з 1990-х років. Враховуючи заклади університетського рівня кількість студентів коливається в інтервалі 1,8-1,9 млн. осіб. Із найновіших інтернет-даних про вищу освіту Німеччини бачимо, що країна має в усіх наявних закладах трохи більше 2 млн. студентів, з яких лише 65 тис навчається у недержавних ВНЗ. У Німеччині так і не відбувся перехід від масової освіти до загальної вищої освіти, як це сталося у США чи Японії. Цей феномен не можна пояснити браком коштів на освіту – освітній бюджет Німеччини спроможний забезпечити надання освітніх послуг більшому відсотку молоді. Т. Коваль пояснює це менталітетом нації. Тривалість навчання відрізняється не лише у різних типах ВНЗ, а й серед закладів однієї групи. Так, підготовка математика триває у Берлінському університетів 18 семестрів, а в окремих периферійних університетах – 12 чи навіть менше. Середній вік випускників – 28-30 років. Навчання у вищих навчальних закладах триває 5 років (10 семестрів). Винятком є медична (триваліша) і вища педагогічна (3 роки) освіта. Після навчання передбачається стажування (18 місяців), а потім – складання іспитів, підготовка та захист дипломів. Характеризуючи усереднену модель гуманітарного вузу Німеччини, можна сказати, що основний акцент робиться на наукові дослідження, і на підготовку фахівця-професіонала. Особливістю цієї моделі є спрямованість на «просвітницьку» діяльність, що має на увазі оволодіння необхідною сумою знань, умінь і навичок. Зміст програм навчання природно включає результати дослідницької роботи викладацького корпусу, які використовуються як матеріал для навчальних програм. І викладачі, і студенти взаємодіють на основі науково-дослідної кооперативної праці як пошукувачі. Німецьку модель вищої гуманітарної освіти можна назвати прагматичною, оскільки процесам розвитку людини в даній моделі відводиться другорядна роль. Найбільш відомим і престижним вищим навчальним закладом Німеччини є Гейдельбергський університет (заснований у 1386 році за зразком паризької Сорбони), серед викладачів якого були філософи Гегель і Ясперс, хімік Геймсгольц, 8 лауреатів Нобелівської премії. Сьогодні, коли англійська мова практично є мовою міжнародного спілкування, освіта, отримана у Великій Британії, дає значні переваги й розкриває більші можливості для випускників англійських шкіл, коледжів та університетів. Система британської освіти пройшла перевірку часом і вважається зразковою. Обов’язкова освіта у Великій Британії починається в 5 років. Але, поряд із цим, діти 3-4 років можуть ходити в дитячий садок, а ті, кому виповнилося 16 років, і закінчили школу, продовжують навчання в коледжах й університетах. Система освіти Великої Британії складна. Сучасна система освіти Великобританії складається з чотирьох рівнів: початкового, середнього, так званої «подальшої» і вищої освіти. Термін «подальше навчання» у Великобританії означає продовження освіти після обов’язкового навчання (зазвичай, після 16 років) за програмами, які не надають ступеня або його еквівалента. Термін «вища освіта» у Великобританії означає ті програми, мета яких – присудження ступеня «бакалавр», «магістр», «доктор». Вчені ступені у Великій Британії присвоюються студентам, які успішно завершили курс навчання. Формально ступені одного рівня, отримані в різних університетах, нічим не відрізняються одне від одного, але на практиці їх «вага» визначається репутацією університету, що їх присвоїв. Національна рада професійних кваліфікацій Великої Британії (NCVQ) представила нову структуру професійних кваліфікацій Англії, Уельсу та Північної Ірландії. Вона базується на національних стандартах, що визначають навички, уміння, знання та компетентність працівників, яких вимагає роботодавець, відповідно потребам сучасної економіки, політики та суспільних відносин. Реформа освіти почалася у Великій Британії з прийняттям Закону «Про освіту» в 1988 році. Її проведення, було обумовлено стурбованістю правлячих кіл зниженням конкурентоздатності країни в порівнянні з іншими державами Заходу. У травні 1997 року, з приходом до влади лейбористського уряду Т. Блера, прем’єр-міністр уже в одній із перших промов проголосив: «Трьома головними національними пріоритетами є: освіта, освіта, освіта». Важливими завданнями в цій сфері були названі не тільки поліпшення обов’язкової освіти, а і професійної, а також реформа фінансування університетської системи. Аналіз програм і нововведень найвідоміших університетів Великої Британії показує, що вони переважно спрямовані на організацію підготовки фахівців до професійної діяльності, удосконалення якісного їхнього навчання, акцентується скоріше співробітництво, чим гармонізація та стандартизація. Генрі Джейн у доповіді «Суспільна освітня політика» на семінарі проголосив початок створення й імплементації визначених, чітких освітніх орієнтирів, які б стали поштовхом розвитку професійної освіти та знайшли білі плями і недоробки в цій галузі, що вимагає свого дослідження та шляхів його поліпшення. У резолюції міністрів освіти на зустрічі ради освіти у Програмі для сфери освіти були проголошені основні положення, що впроваджувалися в освітню політику суспільства: 1. Підвищити рівень технічного й наукового забезпечення освіти та навчання нації, з огляду на всі освітні рівні: шкільна освіта, вища та професійна, як для громадян країни, так і для іноземців. 2. Налагодити постійні зв’язки та забезпечити кваліфікаційну відповідність із системою освіти Європи. 3. Компілювати та накопичувати документацію і статистичний матеріал з питань освіти. 4. Співробітництво в сфері вищої освіти. 5. Вивчати іноземні мови. 6. Демократизувати освіту, впроваджувати однакові вимоги для вільного доступу до усіх видів освіти [40]. Досвід організації вищої освіти Великої Британії може стати в нагоді для побудови професійної освіти в Україні. Але копіювання гасел систем освіти інших держав ще не означає, що ми здійснюємо розвиток нашої системи освіти у відповідності до кращих взірців освітніх систем. Важливо, спираючись на власний досвід, переборюючи традиційне гальмування всього нового, рухатися до створення власної системи освіти, яка була б модерною та індивідуальною. Освітні системи США, Німеччини та Великої Британії, маючи свої особливості, можуть бути поштовхом для удосконалення української системи освіти. Особливого значення для нас набуває демократичність, на якій ґрунтуються згадані системи освіти. Але найбільш важливим для нас може стати досвід реформування освіти в Польщі.

Польща – не тільки географічний сусід України, а й країна, дуже близька до нас за ментальними характеристиками. Крім того, уже декілька років вона входить до Європейського Союзу та має досвід переходу від командно-адміністративної системи до демократичної. У цій країні раніше, ніж в Україні почалися реформи в освіті та суспільстві, тому досвід Польщі міг би бути дуже корисним для України. 

До Європейського Союзу Польща приєдналася у 2004 році, що дало країні визнання польських дипломів у всіх країнах Європи, при цьому додаткового підтвердження не потрібно. Освітня реформа в Польщі почалася з кінця 80-х р.р. ХХ ст. За ці роки Польща домоглася значних показників за рівнем дорослого населення – вона ввійшла в число країн, що мають найвищій індекс охоплення населення вищою освітою – 95 (до 30% дорослого населення мають вищу освіту). Частка студентів ВНЗ у населенні країни складає 5,4 % від числа громадян (2 млн. студентів при чисельності населення 38 млн. осіб) – за цим параметром Польща демонструє один із найвищих показників у світі. В основу освітньої реформи Польщі були покладені принципи демократичної системи освіти, сформульовані польськими вченими. За всієї універсальності ці принципи відображали специфіку країни. Цими принципами були: • принцип загальності освіти, що виражається в демократизації освіти і повної реалізації загального права на освіту (дошкільну і повну середню); • принцип наступності, що пов’язаний з відсутністю яких-небудь перешкод при переході з одного навчального закладу в інший, погодженістю навчальних планів і програм; • принцип безперервності освіти ототожнюється з розвитком навчально-виховних установ, загальнодоступністю форм і засобів освіти; • принцип єдності і диференціації системи освіти означає єдність цілей виховання і базового змісту освіти, що гарантує усім доступ до школи вищого рівня; • заміна вузькопрофільного навчання широкопрофільним; • принцип багатобічного інтелектуального, психічного, суспільно-професійного і фізичного розвитку учнів гарантує формування повноцінної особистості; • принцип виховання за допомогою праці і для праці передбачає наповнення всього навчально-виховного процесу проблематикою праці, політехнізму, професійними знаннями і вміннями, що відповідають етапові і типові освіти, проблемам шкільної і професійної орієнтації; • принцип широкого фронту освіти і виховання, а також гуманізації освіти в умовах, коли школа втратила монополію на освітні послуги; • принцип гнучкості освіти і її реформувань; • принцип державності, самоврядності і соціалізації освіти; • принцип науковості і економічності освіти. Ці принципи знайшли своє відображення у «Законі про систему освіти». Ще одним фундаментальним процесом, що передував польській освітній реформі, був процес напрацювання польськими вченими освітньої парадигми, яка мала б можливість задовольнити запити суспільства, що сформувалися в результаті суспільної трансформації. Більшістю польських педагогів як пріоритетна була обрана критично-креативна доктрина, тому що саме вона була здатна сформувати вільну людину, обмежено залежну від зовнішніх факторів, заповзятливу, ініціативну, тобто повноцінного суб’єкта і свого життя, і своєї діяльності. Критично-креативна доктрина, модель якої практично відповідає західному розумінню освіти і ґрунтується на демократичному суспільному устрої, вивільненні і розвитку потенційних здібностей людини. Пріоритетна цільова спрямованість цієї політики передбачає: 1. Вища і безперервна освіта протягом усього життя людини. 2. Орієнтація вищої освіти на суб’єктність всіх активних учасників освітнього процесу як прагнення до інноваційно-креативного суспільного творення суспільства (не заперечуючи державні механізми і суспільні інститути). 3. Найбільш повне дотримання умов Болонської Декларації. 4. Розробка і застосування національної системи перекладу кредитів ECTS для рішення однієї з найважливіших задач – створення можливості порівняння і кваліфікаційної ідентифікації дипломів у Європейському освітньому просторі. 5. Пріоритет бюджетного фінансування системи вищої освіти (90%). Реалізація освітньої реформи в Польщі знайшла вираження у структурній перебудові всієї системи освіти. Як і в інших країнах Європи, найпрестижнішими серед ВНЗ є університети. Найбільша кількість ВНЗ міститься у Варшаві, Кракові, Бреславі, Познані. Усі державні ВНЗ установами освіти на рівні університету і, як правило, зберігають магістерську структуру навчання. Організація йзміст навчання у ВНЗ, як і щорічний прийом студентів, раніше регулювалися державою. Із 1990 н.р. ВНЗ отримали гарантоване законом право самим приймати рішення з даних питань, визначати критерії відбору і правила прийому абітурієнтів. Платня на одного студента в рік у недержавних ВНЗ складає до 2500 доларів. У ВНЗ існує денна, вечірня і заочна форми навчання, а також екстернат. Із аналізу світових освітніх систем можна зробити висновок, що нашій державі потрібно провести цілий ряд заходів, які б відповідали пріоритетним напрямкам розвитку освіти Європейського континенту та світу. Кожна з розглянутих систем в основу свого розвитку ставила, перш за все, демократизацію освітньої діяльності і відповідність навчальної парадигми запитам суспільства. Проглядається універсальний принцип підготовки у ВНЗ – формування фахівця, здатного до діяльності у змінних умовах праці, ініціативного, творчого. Для ефективного впровадження ступеневої освіти в Україні необхідне рішення цілого комплексу завдань. Насамперед, варто розробити чітко кодифікований і оновлений відповідно до вимог державного розвитку України у третьому тисячолітті перелік кваліфікацій фахівців із вищою освітою та перелік спеціальностей, що дозволили б чітко диференціювати мету та зміст підготовки фахівців у ВНЗ. Важливим також є прискорення розробки комплектів державних стандартів вищої освіти, саме тих, які встановлюють методично стратифіковані параметри вимог до змісту, обсягу та рівня освіти на трьох рівнях: держави, суспільства й конкретного вищого навчального закладу. Завдання. Пояснити, у чому полягають особливості системи освіти США / Канади / Німеччини / Великої Британії / Польщі? Вказати, що може перейняти українська система освіти?

Індивідуальні заняття

Консультації

Тематичні дискусії (Інтернет-семінари)

Проведення та перевірка модульного контролю