Відмінності між версіями «Користувач:Московець Інна Олексіївна»

Версія за 10:47, 19 березня 2015

Прізвище, ім'я, по-батькові

Московець Інна Олексіївна

Регіон

Сумська область, Роменський район, село Рогинці , вулиця Набережна, будинок11

Місце роботи

Рогинська ЗОШ І - ІІІ ступенів

Посада

директор школи

Категорія

перша

Випускний проект

Історія населених пунктів

С.Рогинці, Роменського району, Сумської області

Історія села Рогинці, написана Альбит О.С. (1918-2009, учителька української мови, завуч школи)

Село Рогинці – стародавнє козацьке село, яке згодом було закріпачене, заснувалось наприкінці 17 століття на лівому березі р. Роменки. По ревізії 1729 р. в ньому було вже 22 двори. Назва села походить від назви трьох поселень. Було багато рогози, де розмістився населений пункт, який був названий Рогозинці. Другий населений пункт мав багато бджіл, роїв, жителі все гонили їх, названий Роєгонці. Третій населений пункт мав мисливців, які ходили на полювання, названий Рогигонці. Ці населені пункти з роками розширились і згодом злились в один населений пункт. Виникла потреба в єдиній назві – Рогинці. Ще і тепер є куток Роївка, прізвища Рої, Рій, Ріг та ін.. Невелике і досить мальовниче село Рогинці, як відомо, було малоземельним, значну більшість селян складала біднота, яка володіла мізерними клаптиками землі. Убогість та злидні примушували селян-бідняків шукати заробітків у далекій Таврії. Землі с. Рогинці належали польським та українським поміщикам: Румницькому Костянтину Яковичу, Румницькому Михайлу Григоровичу, Андрієвському Петру Федоровичу – колезькому асесорові, членові земської управи, Стаховичу, Авраменку та ін.; куркулям: Шеверді Пилипу Марковичу, Каховському Якову, Різвому Опанасу Івановичу, Коту Омеляну Семеновичу та ін.. У дореволюційному селі єдиним знаряддям у сільському господарстві було дерев’яне рало. І ходив зігнутий за ним селянин, орючи поміщицьку землю. У селі було 18 поміщицьких та куркульських вітряків, одна мельниця, яка була побудована чорносотенцем Кугукалом Павлом Івановичем у 1912 р. У Рогинцях тільки в 1871 році була відкрита школа, в якій навчалося 20-30 синків поміщиків та куркулів. Першим учителем цієї школи був Дімаров Семен Гаврилович, який був дуже жорстокий до учнів. У 1910 році земська управа купила в Самойленка Микити Семеновича будинок (колишнього поміщика Авраменка), земство школи не будувало, як це робилося в х. Заїзд, селах Роменського уїзду. На духовну, культурну творчість народну завжди скоса поглядали не тільки поміщики, а й церковники. Недружелюбно ставився до розваг народу рогинський піп Костянтин Румницький. Він намагався заборонити по суботах співи на селі, бо це, мовляв, гріх. Шинок і церква були єдиним місцем розваги знедоленого селянства, 90% селян були неписьменними. У роки Великої Жовтневої соціалістичної революції рогинчани також приймали активну участь у боротьбі за встановлення Радянської влади. У 1919 році рогинчани Самойленко Кирило Потапович, брати Сьомик (Нестор, Іван, Семен Микитовичі), Ціва Григорій Климович, Рій Олексій Максимович, Ковган Федот Степанович, Небаба Євдоким Герасимович входили до ІІІ Комуністичної роти м. Ромни. Ця рота 19 серпня 1919 року відступила через Конотоп на Кролевець, Новгород-Сіверський. Рогинчани Рудь Григорій Дементійович, Дяченко Кіндрат Миронович, Новак Михайло Олексійович, Семенко Єфрем Васильович, Ремінець Максим Федорович, Ремінець Федір Дмитрович, Сьомик Ілля Силович, Крутько Іван Семенович, Клишко Демид Степанович, Пісний Андрій Гаврилович приймали активну участь у становленні Радянської влади. Першим головою ревкому 1917-1918 р. був матрос-чорноморець Дяченко Кіндрат Миронович, який у 1919 р. був розстріляний денікінцями в Біловоді. Першим головою комітету бідноти був Новак Михайло Олексійович, якого повісили денікінці в Біловоді. Членами комітету бідноти були Сьомик Нестор Микитович, Самойленко Кирило Потапович. Головою комітету незалежних селян був Сьомик Ілля Силович, членами Колочко Іван Пантелеймонович та ін.. У 1919 р. налетіли на Україну війська німецьких імперіалістів. Поміщики повернулись до своїх маєтків з їх допомогою і чинили криваву розправу. Німецькі коменданти з гетьманами без суду розстрілювали робітників і селян. Життя трудящих ставало все більш нестерпним. У містах і селах піднялася хвиля повстань. Зростали партизанські загони Степана Гвоздецького та Якова Кібця. У кінці листопада1918 р. Глинський партизанський загін після розгрому гетьманів на х. Олава поблизу с. Ярмолинці об’єднався з партизанським загоном с. Ведмежого, яким командували Гвоздецький і Кібець. Командиром об’єднаного партизанського загону був призначений А. Мазоха, колишній солдат, який за участь у подіях 1905 р. 12 років просидів у Одеській каторжній тюрмі. Із станції Рогинці цей загін наступав на м. Ромни. Партизани визволили місто і відновили Радянську владу. У військово-революційний комітет увійшли: С. П. Гвоздецький, Ю. І. Сулим, І. Т. Авраменко, П. Лисенко, О. С. Пучко. Але в середині грудня 1918 р. гетьманські банди, що відступали з Сумського повіту, зайняли Ромни і заарештували членів ревкому. У грудні 1919 р. Червона Армія розгромила полчища Денікіна. Влада перейшла до Рад робітничих і селянських депутатів. Проте ворог був недобитй і партизани влились в ряди Червоної Армії. Сільська біднота Рогинської волості висловила свою підтримку Радянській владі (резолюція «За владу Рад, за Леніна» 31 грудня 1919 р.) У 1931 р. Крутько Іван Семенович та Клишко Демид Степанович були убиті бандитами в с. Рогинці Після революції селяни одержали землю, і в 1929 році в Рогинцях був організований перший колгосп «Перше травня», головою якого був Гризун Петро Михайлович. У 1930 році був організований другий колгосп «Вільне життя», головою був Проценко Михайло Матвійович. У 1931 р. третій колгосп «Широкий лан», голова – Новак Семен Михайлович. Пізніше назви мінялися: «Червоний хлібороб», « 7-ий з’їзд Рад», ім. Леніна. У 1951 р. колгоспи «Червоний хлібороб», «7-ий з’їзд Рад», ім. Леніна об’єдналися в укрупнений колгосп ім. Леніна. Головою став Сірий Микола Сергійович. Мирна праця була перервана Великою Вітчизняною війною. На захист Батьківщини із Рогинець пішло 488 осіб. Загинули в полум’ї війни 152 чоловіки. За бойові заслуги нагороджено орденами та медалями 52 рогинчан. Багато молоді було вивезено в Німеччину. Німці жорстоко розправлялися з комуністами та активістами. Були розстріляні комуністи: Сліпченко Максим Сергійович – секретар парторганізації, Лупач Семен Дем’янович, Таратун Михайло Трохимович, Ткаченко Андрій Никонович – голова Рогинської сільської ради, активісти : Гапоненко, Салівон Андрій Якович, Жук Марко Наумович, Балюра Іван, Коротя Григорій Пантелеймонович, Корнух Василь Степанович, Локоть Андрій. Фашисти спалили 140 дворів колгоспників, загальні двори 3 колгоспів, приміщення ферм, зерносховище, мельницю, олійницю. Клуб, бригадні двори, школу, шкільну бібліотеку, буфет, неушкодженим був будинок 8-річної Аврамівської школи, зірвано 2 мости при виїзді з Рогинець. Відбудова. Грошовий прибуток колгоспу ім. Леніна в 1945 році становив 827 889 крб., а в 1959 – 3 780 945 крб. Неподільний фонд к-пу ім. Леніна на 1 січня 1960 р. становив 5 099 291 крб. Колгосп мав 5 346 га землі, із них пахотної 3 286 га, лісів – 595, сінокосів - 663 га. Соціалістична революція відкрила для селян колгоспний шлях. У селі є електрика, радіо, газети, журнали. У початковій та 8-річній школі в 1959-1960 навч. році було 274 учні. У школі працювало 17 учителів. У селі є клуб, бібліотека, мед амбулаторія, магазин, 2 стаціонарні кіноустановки. Трудівники села мають у своєму користуванні 500 велосипедів, 6 мотоциклів. Найкращими людьми села називають свинарку Беримець М. М., яка зобов’язалась у 1960 році відгодувати 330 ц свинини, ланкову Хілько Лідію, яка щороку вирощує по 250-330 ц цукрових буряків, Джур Одарку Махтеївну, яка одержала 22 ц махорки, Маляренко Одарку – 213 ц цукрових буряків, Пугач Марфу – 211 ц та ін.. Трактористів: Іващенка М. В., Саганя П., Діденка В. П., Небабу Т. та ін.. Гладка Надія одержала по 18 поросят від кожної свиноматки. Доярка Ковган Надія за 1959 рік надоїла по 2200 літрів молока від корови. Джур Ганна – 2180 літрів, Катран Н. – 2010 л., Беримець М. – 2010 та ін.. У Рогинцях народився, провів свої дитячі та юнацькі роки Василь Сергійович Яременко, народний артист СРСР, лауреат Сталінської премії, який працював у Львівському театрі. У Київському інституті нейрохірургії працював кандидат медичних наук Анатолій Іванович Тріщинський. Із села Рогинці вийшло понад 200 чоловік інтелігенції. Партійна організація складалася з 20 осіб, комсомольська – з 84 комсомольців.

Спогади про Самойленка Микиту Семеновича, написані його внуком Самойленком Іваном Івановичем Мой дедушка, Самойленко Никита Семенович, родился (примерно) в 1872 году. Жил со своей семьей в с. Рогинцы нынешнего Роменского района Сумской области. По рассказам моей матери, Елены Анисимовны Пилипенко, дедушка еще мальчиком, имея музыкальное дарование, участвовал в местном церковном хоре, а впоследствии, когда стал взрослым и освоил церковное песнопение, принял дирижерство, т. е. стал регентом хора. Женился он на девушке односельчанке Ульяне фамильного рода Харченко. Хата была построена в устье Яхнового яра на крутом склоне, этот край села назывался Заречье. Естественно, в семье появились дети, а их было шестеро: два мальчика (Андрей и Иван) и четыре девочки (Мария, Ольга, Ефросиния и Лиза). Вся семья занималась сельским хозяйством, были земельные участки, лошади и корова. Трудно было растить и воспитывать детей, но дедушка старался содержать семью не хуже других. Помимо сельского хозяйства дедушка занимался столярной работой, а когда в церкви возникла потребность позолоты иконостаса и икон, он занимался этим делом, у него были специальные инструменты и приспособления. Подрастали дети. Старшего сына Андрея отдали учиться в Севастопольское техническое училище. Это было время революции и гражданской войны (1917-1920). В водовороте этих событий Андрей погиб. Не помню кто рассказывал, что бабушке Ульяне кто-то сообщил о гибели сына. Семья продолжала жить, дочери повзрослели, надо было замуж выдавать. Основная забота по обработке земли и содержанию домашнего хозяйства легла на плечи младшего сына Ивана. Дедушка старался дать детям образование, но это было тяжело. Ольга и Мария вышли замуж, не получив образования, а Ефросиния училась и всю свою жизнь потом учительствовала в сельской школе. Иван закончил только четыре класса и потом все годы занимался домашним хазяйством и обработкой нескольких гектаров земли. Самая младшая дочь Елизавета училась в медицинском училище в г. Ромны и всю жизнь была медицинским работником. В годы Великой Отечественной войны была на фронте, закончила боевые действия на Дальнем Востоке в войне с Японией. Затем работала в военном госпитале и санатории в г. Владивостоке. После ухода на пенсию возвратилась на родину, жила в Рогинцах. Ушла из жизни в 1991 году, на 82 году жизни. Похоронена в с. Рогинцы. Судьба младшего сына Ивана была сложная и тяжелая. В начале 30-х годов на селе проводилась сплошная коллективизация единоличных сельских хозяйств. Чуть лучшие хозяйства назывались кулачьими, их хозяев репрессировали и высылали в Сибирь. По-видимому, в эту категорию попал и дедушка. Но, возможно, потому что в это время он руководил им же созданной капеллой, в репертуар которой входили и революционные песни или по другим, неизвестным причинам, вместо дедушки жертвой репрессий стал сын Иван, которого без суда и следствия отправили на Колыму, где он пробыл два года (1930-1932). Потом работал кузнецом в колхозе. А в начале войны 16 августа 1941 года, как потом вияснилось, по приказу КГБ и Берии, как ранее судимый, он вторично без следствия или под выдуманными обвиненими был арестован и в местах заключения Куйбышевской области умер 7 января 1942 года на 50 году жизни. Реабилитирован в 1989 году. Мои отец и мать, наверное, поженились в 1919-1920 году, т. к. в 1921 году родилась Таисия, а я – в 1925г. Сначала отец привел маму в хату де душки, а там жили Лиза и еще кто-то из дочерей. Теснота, новая в семье душа, вечное недовольство свекрови; отец не мог отделиться со своей семьей, и мать вынуждена была с двумя детьми возвратиться в отчий дом – это хата на усадьбе Батюка Ивана Андреевича. Потом суд, развод, потом опять жили вместе, но на чужих квартирах, до 1937 года, когда купили ветхую хату на Заречье. Таисия закончила в 1939 году Белопольское педагогическое училище, а я в 1940 году поступил учиться в Роменский фельдшерско-акушерский техникум, купили корову, появились продукты питания (я не случайно подчеркнул, т. к. в 1933 году мы пережили голодовку, еле остались живы, и нам казалось: тепер наступила настоящая жизнь). Есть отец и мать, работают в колхозе, мы, дети, тоже устроены. Но вдруг все рухнуло, 22 июня 1941 года грянула война, отца арестовали, Таису и меня забрали в Германию, осталась одинокая мать. Нас, детей, слава Богу, дождалась, а отца – нет. Таисия рабо тала после войны в г. Луцке в школе-интернате, вышла замуж, выехала в Костромскую область, заболела туберкулезом, возвратилась домой и 18 марта 1954 года в Рогинцах ушла из жизни. Я после возвращения из Германии в 1945 году сначала работал учетчиком в колхозе, а в 1946 году поступил учиться в Роменский агромелиоративный техникум, по окончанию учебы в 1949 г. один год рабо тал в Калачевском лесхозе Сталинградской области. А в 1951 г. – в Роменском лесхозе, а потом в 1952 г. в Недригайловском лесничестве до 1962 г., затем переехал в Крым, работал в областном управлении лесного хазяйства до 1995 г. Работая в Недригайловском лесхозе, заочно учился в Украинской сельскохозяйственной академии в г. Киеве (1955-1961). Маму перевезли з Рогинец в Крым в 1967 году, жила у нас 17 лет, ушла из жизни 11 ноября 1984 г. на 91-м году. Похоронена в Симферополе. Во кратко о семье дедушки и моих отца и матери. А теперь о дедушке и его музыкальной деятельности. Итак, дедушка был регентом церковного хора, а после революции и уничтожения церкви он организовал светский хор, в составе которого были, в основном, те же певцы, но участвовали и молодые. Хор исполнял народные песни и новые революционные. Но теперь во время выступления советскими идеологами на месте проверялся репертуар исполняемых песен и исключались такие, которые казались проверяющему нереволюционными или безыдейными. Дедушке даже делали замечание, что звучание песни отдает церковным пением. Это, конечно, смішно. Но дело не в том. Конечно, дедушка получил азы пения в церковном хоре, но когда он стал самостоятельно разучивать нове песни для 4-хголосого хора, достиг высоких результатов, создал хоровую капеллу в 1929 году. Этому надо только удивляться. Ночами, дома, без музыкального инструмента, тихим голосом (чтобы не мешать спящим) разучивал для каждой голосовой партии новые песни, писал ноты каждой партии, а потом на репетиции разучивал с хористами. Там в каждой партии лишь кто-то один чуть-чуть ориентировался, пел по нотам, а остальные воспринимали на слух. Я не помню, в каком году, я один лишь раз присутствовал на «спиванке» и заметил, как дедушка сперва разучивал мелодию с каждой голосовой партией, а потом сводил все четыре голоса – и какая потом получалась гармония.У желающих поступить в хор дедушка тщательно проверял слух и голос. Всем хористам запрещал петь на улице, особенно зимой, т.е. требовал беречь голос, отрабатывать тембр звучания, не перенапрягать голосовые связки. Вот таким путем оттачивалась красота звучания песен в хоре. Самого високого уровня хор достиг в 1929 году, тогда была организована Рогинская капелла. В 1938 году в г. Ичня Черниговской области капелла участвовала в областной олимпиаде, где заняла 2-е место. Тогда руководителю капеллы Самойленко Н. С. вручили альбом песен Краснознаменного ансамбля песни и пляски Советской Армии. Дедушка одновременно работал в школе, преподавал уроки пения. Конечно, прошло уже много лет и нет в живих тех, кто мог бы что-то добавить о Никите Семеновиче, но хоть часть оставшегося в памяти должна быть где-то зафиксирована и оставлена рогинчанам. Теперь кратко о себе. Пополнить начатое дедушкой музыкальное искусство я не смог. Конечно, желание и страсть к музыке сохранились до сих пор. Играть на скрипке начал с детских лет, потом самоучкой, на слух, играл на мандолине, балалайке, гитаре, а, повзрослев, купил баян, пианино. Никакого музикального образования не получил, хотя был один случай в 1945 году, в Полтаве, хотел поступить в музыкальную школу. После прверки директор школы предлагал поступать, но руководитель оркестра предложил мне играть на контрабасе, а я хотел бы на второй скрипке, и я поехал домой и вместо музики поступил учиться на лесной отдел Роменского агромелиоративного техникума. Но всю свою жизнь я не разлучаюсь с музыкой, имея самоучительскую литературу, освоил игру на скрипке, могу разобрать мелодии простых песен, две мелодии сам сочинил: «Мої кохані Ромни» и «Симферопольский вальс ветеранов». Дедушка в своей жизни, можно сказать, профессионально занимался музыкой как дирижер и художественный руководитель хора, чего не достигли потомки, хотя способности некоторым передались. Так, в хоре пела тетя Ольга, у нее был голос альт. Очень хорошим дискантом владала тетя Лиза, которая, проживая во Владивостоке, участвовала в художественной самодеятельности. У Таисии, моей сестры, тоже был хороший дискант. Где-то в военные годы при активном участии Ольги Федоровны Яхно был организован временный драм кружок, была поставлена в клубе с. Рогинцы оперетта Котляревского «Наталка Полтавка», которая имела огромный успех у публики. Роль Наталки играла Таисия, ее потом называли артисткой. В этой оперетте исполнялось 20 песен, Постановщиком был Федор Демьянович Яхно, пел басом, исполнял роль виборного, Роль Терпелихи исполняла Ольга Федоровна (тоже пела дискантом). Роль Петра исполнял Шаповал, отличавшийся прекрасным тенором. Роль Миколы исполнял Иван Довбня – верхний баритон. Роль возного исполнял Владимир Сирый – легкий тенор. Пение сольных, дуэтов, хорових песен исполнялось в сопровождении струнного оркестра под моим руководством на скрипке. Публике так понравилась эта оперетта, что просили еще и еще раз поставить, и нам пришлось выступать три дня подряд. Здесь хочу отметить особенный случай. В качестве слушателя в зале присутствовал и дедушка. Услышав пение Таисии, он сказал: «Теперь я вижу, что род Самойленко не перевелся. Голос Таисия унаследовала и от своей мамы, которая обладала поставленным дискантом, (она была приглашена в г. Ромны петь в хоре Александровской церкви, там пел и Шкурат, впоследствии знаменитый артист). Вот такие мои воспоминания о дедушке Никите Семеновиче. Жаль, что эта фамилия заканчивается на мне. Самойленко Иван Иванович, август 2010.

Спогади Гладкої Раїси Профирівни (21.04.1925 року народження)

Наші батьки небагаті були. Наш дід (батьків батько) помер, а бабуся пішла заміж, і вітчим допоміг побудувати хату на фундаменті. Хата була селянська, на двох з братом. Наш батько поїхав шукати роботу (ніби в Харків), та там і помер. А дядька вислали в Сибір. Наш батько купив бабусі хату раніше, бо вона з нами жила. З хати повикидали все, забрали, що було. Не залишили ні подушки, ні сорочки нам, а нас було троє: брат був із 1923р., сестра з 1927р. Мами три роки і в колгосп не приймали, щоб не шкодила. Так ми з бабусею жили, вона нас учила молитися, мама наша з 1900р. була, а бабуся ще ж старша. Як згадаю, що ми їли: кропиву, лободу, цвіт акації, жолуді. Принесла мама муки кілограмів, може, три, і ми з сестрою на печі сиділи на тій торбинці, з-під нас ту торбинку забрали, і голова сільради акт написав, що в подушках знайшли муку, а в нас тих подушок і не було. Не ходив Сталін трусить по хатах, а це свої ходили. По сусідству жили чоловік і жінка з двома дітьми. Як жінка вмерла з голоду, я не бачила, як ховали. А як чоловік умер, під хатою була ямка, там жінку трохи одкидали, і вкинули у ту ямку труп чоловіка. А які очі у нього були страшні, я і досі не забула. Ганчіркою накрили (ні трун не було, нічого) та й закопали. Іще недалека жінка якось зайшла в хату. Мама якоїсь каші наварила і розділила кожному. А когось із нас не було, жінка побачила ту кашу в мисці та рукою і в рот. А мама каже: «А що я дитині дам?» Жінка впала в хаті, мама ту кашу віддала жінці, допомогла встати і додому допомогла дійти, а вона того дня і померла. Мерли люди, то неврожай був, а то – де жменя квасолі і ту забирали. Як хто ходив на роботу в бригаду, давали на обід галушки з житньої муки та додому з пригірщ чечевиці (воно таке, як горох, тільки плесковате, темне). Трудно згадувати своє життя. Проклята війна нам у пам’яті. Попали ми з братом у Германію. Слава богу, що вижили, а зостались кістки та шкіра. Брат після звільнення ще воював, був і ордер. Прийшов додому в 1947 р. А я ще потрапила в шахту, а тоді були аварії, хліба давали робочому 1кг 200г. Було так, що до получки одріжеш шматочок, продаси, щоб викупить отой кілограм. А на роботу треба йти, ніхто не бастував. Я не витримала і втекла. А за те судили всіх, хто тікав, на 5 років. А як я попалась, то дали 4 місяці. Сиділа у Конотопі, на полі робили, у сараях жили, хто – за горілку, хто втік з роботи. Як я утекла, знайшовся рятувальник, і ми поїхали до його сестри у Західну Україну. У нас не було ніяких документів, покатались – і назад. Він устав у Талалаївці, а я - на Рогинській станції. Мене вже побачили, я ще й додому не дійшла. А тоді заарештували, просиділа вагітною, родила сина у 1949 році 3 січня, а в травні мені всю норму наміряли. А батька в сина не було. Бігала з поля годувати сина, тоді нас ніхто не возив. А робили на совість, досаповувались до бур’янини. Був і буряк і табак, робили й ночами, не тільки у вихідні. У 1971 р. потрапила у Москву, вийшла заміж, доробила до 55 років, люди йдуть на пенсію. Син все строївся, а сестрі треба було допомогти до пенсії доробить. Я сказала, що піду на пенсію. Виявляється: мало стажу. Уже була в мене трудова книжка і стажу більше 20 років, але колгоспний стаж не зараховували. Я ще рік поробила без пенсії і дали мені 45 рублів. Я почала скрізь писати, а мені відповіли, що такий закон. У 1989 році тільки зарахували мені колгоспний стаж і отримала я 107 рублів пенсії. Оце, думаю, заживу. А тут перестройка. Два рази страхувалась, на книжку складала, а що я отримала? Якусь двадцятку. Везло, як тому утопленику. В дитинстві пасла кози у людей за те, щоб погодували, дітей гляділа, корови пасла. У школу тільки 4 класи походила, не було у чому ходить і треба було працювати. Коло хати не було огорода й сотки, не було де і в туалет вийти. Раніше там наш батько жив, то матері сказав голова колгоспу: «Не дам чоловікової землі, скоріше на долоні волосся поросте». І так сестра там прожила 42 роки. А з хутора переселяли, тим давали 70 соток. Як згадаєш свою біографію, без сліз не можна. Робили колгоспники і не заробляли нічого, а 45 кг м’яса, 90 штук яєць – здай, хоч не було ні курки, ні корови. Ще і грошима платили, в кого сад був – за кожну деревинку. Усього і не згадаєш, що пережила за 83 роки свого життя.

Спогади Петренко Анни Іванівни, 1928р. народження

Я пережила війну, було дуже нелегко. Були голі й голодні. Уступив німець, забрав усе. Братиків трьох забрав. Забрали корову, свиню застрелили, оставили нам голову і ноги, а то все забрали, утят побили. Мама попросили, так троє оставили, сказали евакуюватися. Мама пожарили хліба, спекли по бурякові, солодусі- усе в кошовку -і літро горілочки. Од’їхали за село, близько фронт, братик ранений прийшов із госпіталю. Мама кажуть: «Їдь, синочок, у свій окіп». У нас на городі був окіп. Вранці, ще темно, сусідка прийшла і каже: «З вас живі є, із красними вас поздоровляю». Ми всі вилазимо із окопа. Мама беруть кошовку і йдуть на дорогу. Красні ідуть, одні зуби видно. Ботинки на плечах висять. Попідбивалися, голодні. Мама плачуть і дають їм по кусочку хліба і утятинки. Мама плачуть і вони плачуть. Кажуть, якби хоч сота мати їх так зустрічала. Немає нічого, кухня порожня. Ворог відступає, а вони на собі тягнуть зенітки і пушки. Маму попозгадували, подяку виносили. Ми з мамою дуже горювали. Німець відступав, скирди хліба немолоченого попалив. Топить було нічим, ми в хаті замерзали. На стінах сніг, вікна на четверть у снігу. Мама кажуть: «Іди, доню на бригаду, може щось принесеш». Нема ніде нічого. Приїхала поліція. Я оглоблю одкрутила і пиляю. А сторож у хату і каже:» Мусійовна, твоя дівчина одкрутила оглоблю, а то ж поліція приїхала». Мама каже: «Дідусю, ми ж замерзаємо». А він каже: «Я бачу, хай дівчина приходить із мішком, я їй на чердаку випиляю бантину у мішок, а вона порубає, бо позамерзнете». Я пишу і строчки не бачу, плачу. Солі не було, ходила у Конотоп воду купувала і варила у чавунчику сіль. Устаю вранці, кресало беру, із куфайки ватки висмикую і добуваю вогонь. Як подумаю, так сльози самі ллються. Ні описать, ні розказати такої муки.

Спогади Барабаша Павла Трохимовича (1909-1998) 1941 рік був особливим, уже можна було передбачать по обстановці, що війна буде скоро. Була неділя 22 червня, день був хороший, теплий, у нас у конторі був радіоприймач ( а радіо взагалі ще не було), добре брав передачі з-за кордону, особливо з Болгарії. О 12 годин дня передача була з якогось собору, передавали церковну службу, про це люди вже знали і кожної неділі збиралися в конторі колгоспу, щоб послухати, так було і в цю ще мирну для нас неділю; людей було багато. Прийшов я до контори, а люди вже ждуть, відімкнув я, зайшли, посідали. Я настроїв радіоприймач, було близько 12 години, чуємо диктор чітко говорить: «Слухайте важливе повідомлення, о 12 год. буде виступати Молотов», - і так повторяв декілька разів. Я та присутні уже хвилювалися, про війну думки ще не було, але щось важливе і нехороше в думці очікувалося. Настала 12 година. Гучним і чітким голосом почав Молотов: «Дорогі товариші, співвітчизники, сьогодні, 22 червня, о 4 годині, без попередження, віроломно на нас напала Німеччина, бомбили Київ, Вільнюс, Ригу та інші міста», - і так почав повторювати декілька разів (не знаю, як читачі цих рядків, а я, пишучи їх, не міг стримати сльози). Почувши таке, всі присутні побіліли, ахнули, почали поспішно розходитися по домівках, я теж замкнув контору і поспішив додому. Приходжу додому: дома все, як завжди, вся сім’я вдома, веселяться, звернули увагу на мене: так скоро повернувся і схвильований. Я нікому нічого не сказав, упав на ліжко, а воно ще було не прибране, і плачу. Усі кинулися до мене: «Що сталося, розказуй?» Я довго не тягнув, говорю: «Почалася війна». Усі коло мене теж у плач, крім дітей, які ще нічого цього не розуміли (Льоні було 5 років, Юркові 2 роки, а Люсі 3 місяці), займалися своїми забавками, веселилися, як і завжди до цього. Через деякий час приїхали з району, скликали мітинг і почалася підготовка до війни. На другий день забрали з колгоспу автомашини з шоферами, об’явили мобілізацію людей, і пішло все своїм потоком. Мені, як бухгалтеру колгоспу, видали бронь, такий листок паперу, на якому написано, хто, де і що робить, впоперек через увесь листок написано великими літерами: бронь, видано Райвійськкоматом - і мене поки що не брали. Робота в колгоспі йшла так, як і завжди, тільки з більшою активністю внаслідок військових обставин. Роботи добавилося, брали людей на будівництво дороги Ромни – Суми та аеродромів біля Ромнів, а також копали вручну протитанкові рови. Німці в 1941р. просувалися швидко, скоро появилися німецькі літаки (стало чути бомбування Бахмачу і Конотопу), які летіли на схід. Почалась евакуація, найбільше їхали на схід євреї, а також евакуювали ферми великої рогатої худоби та техніку. Наприкінці серпня можна було зрозуміти, що фронт близько. Наші війська відступали шляхом на Ромни і вдень, і вночі, а грязюка була, дощі не переставали. Машини буксували, колії глибокі, наче канави хто поробив. Раптом 1 вересня в нашому районі засуєтилися, з’їхалися голови колгоспів ( із нашого колгоспу тов. Хачко) радиться, куди, що і як повернуть, а 2 вересня були зайняті німцями Ромни. Вони прямо з Конотопу трасою - на Ромни, а потім на Суми, а в селах було тихо. Ніхто нічого не знав, керівники району – хто куди, все покинули, голови колгоспу по своїх домах і ті, що були по броні, теж осталися, в тому числі і я. Слух пройшов, що німці зайняли Ромни і далі пішли на схід, у селі настали сумні дні. Немає ніякої влади, одне одного бояться, ніхто не виходить із свого двору, магазини закриті, ніде нікого не побачиш. Так було з тиждень. Потім, особливо старики, почали виходить та вранці збиратися купками радитися, що робити далі. Потім вияснилося, що треба з кожного колгоспу комусь їхати у Ромни, там дадуть пораду, що робити. А коли ніхто з якого села не поїде, буде вважатися село партизанським і буде знищено. Люди стали хвилюватися, погодився їхати Савченко Микола, його німці назначили головою нашого колгоспу, і робота в колгоспі стала оживать.

22 червня 1944 року мене батько відвіз до Райвійськкомату, там розпрощалися, і більше я батька не бачив, він помер 13 березня 1945 року в 60 років. Як писалося в повістці, так я і зробив. Надів нові чоботи, костюм і пальто легке (ще можна б носить довгенько), а продуктів хватило б на місяць для одного. Привезли нас у місто Харків, там вигрузили і направили на окраїну міста в запасний полк. Я став розпитувать солдатів, як справи з продуктами і одягом. Мені сказали що зараз у двір не впустять, а зразу в баню, там одягнуть, а як з бані вийдете, нічого не буде, все цивільні заберуть, а їх уже чимало назбиралося, дожидають. Я за свій мішок – і на базар, а він недалеко був, усе продав, залишив торбину коржиків, які віддав на схорону днювальному. А костюм і пальто віддав старому, який поряд стояв, кажу: «Носи та, може, коли добрим словом згадаєш». З бані вийшов – до днювального: «Де коржики?» Каже, що не бачив, хто і забрав. У запасному полку пробув я 2 місяці, годували погано, ганяли добре, техніку вивчали, готували здібних вояків. У Харків прибула артилерійська бригада для поповнення, її в Криму дуже потрьопало, і я потрапив у 101-ий гвардійський артилерійський протитанковий полк. Скоро бригада укомплектувалася, отримали техніку, погрузилися на поїзд і виїхали із Харкова на захід. Проїжджали Київ, Брест, Ковель і вигрузилися в Білорусії серед лісів у розпорядження 2-го Білоруського фронту, яким командував маршал Рокосовський. До фронту під’їжджали своїм ходом на машинах, машини були американські трьохосні студебекери, ззаду причеплена 56-міліметрова пушка, а на машинах снаряди і солдати. У бригаді, куди входив наш полк, було 4 полки і називалися вони: протитанкова артилерія. Нас часто перекидали з одного місця на інше, де появлялися танки. Найбільш пам’ятні події війни: 1. Перший бій на території Польщі, бо стояв погром. Стовп артпідготовки півгодини - і німці не витримали, стали відступать, а ми - за ними. Коли проїжджали місце битви: наші солдати і німці лежать, як ото , було, в жнива снопи, танки горять, танкісти теж, а ми – навздогін.

2. Якраз на Покрову 1944 р. був прорив німецької оборони. На окраїні лісу піхота окопалася, 4 танки стояло і наші 4 пушки. Я був біля пушок, підтримував зв'язок із командиром. Після артпідготовки вийшла піхота із лісу, по них – німці з кулеметів, піхота вернулася, вийшли танки з лісу – і танки стали, підбиті. Наші пушки б’ють по них, теж 2 пушки вийшли із строю, зв’язку немає, все порвано. Я прибігаю до комбата, докладаю, що робиться на передовій, а тут була одна пушка і снаряди. Комбат наказав із цієї пушки вести вогонь, я та ще один солдат давай палить – і німці зупинилися. 

Додому я повернувся в листопаді 1945 року.

Спогади:

1. Новак Петро Ананійович;

2. Альбит Ольга Степанівна;

3. Самойленко Іван Іванович;

4. Барабаш Павло Трохимович;

5. Гладка Раїса Профирівна;

6. Петренко Анна Іванівна.

Спогади Пилипенка Анатолія Микитовича

Село Рогинці засноване в 1600 роках ( по старій книзі, яка знаходилася в учителя Новака Прокопа Івановича), першим на землю, підвищену над болотом, заповненим водою і очеретом, а особливо рогозом, ступив козак Пилипенко Потап Іванович, загнаний долею, у пошуках кращого життя. Він був родом із верхів’я річки Роменки, вона тоді так не називалася, а мала назву Мала річка. Він плив від кутка майбутньої Роївки і вибирав місце, де краще, і вподобав берег, попід яким росло багато рогозу, де вже у наші часи проживала сім’я Пилипенка Федора Корнійовича, останній у тій хаті проживав Симоненко Іван Явдокимович. Через велику кількість рогозу село отримало назву Рогозинці, а потім писар пропустив букви о та з, воно й стало Рогинці. Після поселення Пилипенка Потапа куток і досі називається Потапівка і через хату там жили і живуть люди із прізвищем Пилипенко. Автор цих рядків теж має прізвище Пилипенко, на Потапівці хата мого діда стояла на розвилці доріг. Засновник села займався землеробством, рибалкою, мисливством і пасікою. Останні пасічники були на Потапівці: Пилипенко Михайло Федотович, Левенець Петро Салифонтович, Левенець Михайло Михайлович, Пилипенко Віталій Микитович, а ще у селі були знатні пасічники Новак Омелян Якович, Діденко Павло Сільверстович, Беримець Михайло Герасимович, Альбит Григорій (Ковальок). Від старих людей я чув, що назва гори Тарасовка походить від того, що Шевченко Тарас Григорович проїжджав низиною від Галки до Ромен та й побачив у селі Рогинцях цю чудову гору і пішов до неї відпочити, ще щось там писав і малював на тій горі. Я звернувся до свого знайомого (2006 р.) історика-шевченкознавця Шелеста Василя Григоровича (нині покійного), проживав він тоді у Засуллі( він ветеран війни, в Ромнах його знають у комітеті ветеранів, мав нагороди). Він визнаний організацією шевченкознавців у Києві, ним були видані книжки про місця перебування Шевченка. Він довів, що Т.Г.Шевченко був не тільки на Іллінському ярмарку та в Андріївці, а й в інших селах, а от чи був у Рогинцях, точних даних не знайшов (по його даних, каже, це 90% що був). Рогинська земля відноситься до лісостепу, земля – чорнозем. У нас є поля, ліси, низини, багато ярів: Московців яр – заселений, Харченків яр – заселений, Яхнів яр – заселений, яр Нистрижівщина – стан тракторної бригади, Семичів балок, Горілий став (кажуть, у власника ставу був водяний млин і він згорів – тому і Горілий), яр Бусівщина – проти нього Верхній став, далі Громадський яр, у кінці яру – став. Далі Михтодів яр, Хільків яр,Окрисантів яр, Маринчин яр, до поля виходе Косинків яр. По другу сторону – Паламаренків яр, Пиркунців яр, Різвий яр, Петричів яр. Ліси тягнуться від Калинівських до Ведмежівських, на кінці села (від Ведмежого) є Турків яр, посередині села є Кацірів яр із чотирма ставами. На території сільради були хутори: найбільший – Овраменків (тепер село); Вівчаренків хутір уже зник, після війни була рільнича бригада; так само і Корнухів хутір, у якому зараз одна хата, де проживає одна бабуся. Новак Василь Іванович розповідав багато легенд про озера та водойми. Найзнаменитіша Прірва углова (за греблею, на повороті старої дороги на Мокиївку), там, кажуть, утопився пан із панею на трійці коней з фаетоном. Цю прірву копали кріпаки ще до 1861р., до скасування кріпосного права. Водойма копалась вручну, уступами, ніби східцями, і дерев’яні кадушки (відра) передавали один одному з мулом та водою. Мета цієї роботи була така: вже у ту пору під лісом навпроти копанки метрів за двісті від неї було 2 цукрових заводи і два цегляних, на них стояли насоси і качали воду із прірви на заводи, працювали парові двигуни. У землі і досі лежать чавунні труби чималого діаметру, десь до 150мм. Перед заводами був великий фруктовий сад, де Новак Василь Іванович був садоводом. Наступне озеро – чистоводна Прірва – було ближче до річки; за нею була менша водойма, глибина цих водойм була така: углова - 25м, а ці дві – по 5м кожна (плавали і міряли шнуром, на якому прив’язаний груз. Меншу водойму загорнули десь на початку 60-років бульдозерами із ЛТС (лугова меліоративна станція) Великі Бубни, а чистоводну не дали загорнути рибалки, привезли на мотоциклі голову сільради Левенця Василя Пилиповича і той заборонив. Ці водойми з’єднувалися каналами з річкою, на одному з каналів був водяний млин, а далі 2 валуші, які крутила вода, і валяли (ткали) вовняне сукно, з цього сукна шили верхній одяг: такі собі киреї і свити та інше. На в’їзді в село зі сторони річки, де перша хата, був пивоварний завод. Були по всьому селу шинки та яточки, поки під час реформи Столипіна не виселили їх за село. Тоді утворилися і хутори і окремі садиби, люди жили заможно, особливо Москівщина, де старий колгоспний сад, але в 1930-роках Радянська влада всіх їх позвозила у село. Харченко Сергій Антонович розповідав, що найсильнішим чоловіком у Рогинцях був Лайдака Степан. Був такий випадок. У кінці Харченкового яру перед ставком жила пані (там, де зараз старий сад, де відпочивають рибалки). Десь у 1910 році до неї в гості приїхав знайомий пан із Ромен і виграв у карти в неї бугая, вагою більше тони. А щоб його забрати, він привіз на возі 12 робітників, щоб уставить бугаю кільце, бо без кільця бугая не поведеш. Як зайшли робітники у загороду, то бугай їх, як мух, порозкидав. Тоді один дідок підказав панові послати по Лайдаку, а він проживав через гору у Московцевому яру, де останнім часом проживав Ковган Микола Трохимович. Прийшов Лайдака, зайшов у загороду, всі, хто там був, перехрестилися, а Лайдака наказав випустити бугая. Бугай, як вийшов із хліва і побачив одну людину, пішов галопом на сміливця. Але Лайдака на ходу схватив його за роги, і бик став на коліна і зупинився, у бугая з очей побігли сльози, робітники підійшли і вставили кільце. За роботу пан дав Лайдаці кусок сала, хлібину і 1 карбованець грошей. Лайдака так само пішов через гору додому, а там стояв шинок Харченка Антона, він зайшов до нього і попросив на 1 карбованець горілки, а це була четвертина, 6 пляшок по 0,5 л. Він її випив, а шинкар каже: «Закуси, в тебе є хліб і сало». А він каже: «А хліб і сало я дітям понесу». На ярмарку в Рогинцях ( це було на Котовому вигоні, де зараз стадіон) на Теплого Олексія 30 березня на спор вигравав, що любого коня зупинить на скаку. Але були випадки, що кінь вилітав із упряжі, і упряж зоставалась у Степана в руках, це також зараховувалось, як перемога. Лайдака загинув у 1914 р. на збірному пункті у Чернігові перед відправкою на фронт, знайшли його вранці під возом з розбитою залізним шворнем головою, а перед цим він поборов якогось російського 2-метрового силача. Рогинчани, що були з ним, підозрювали, що команда цього здорованя помстилася за те, що Лайдака поборов їхнього здорованя, відбив у нього всі нутрощі. Під час Першої світової війни 1914-1916 років багато рогинчан брали участь у бойових діях. Були герої цієї війни: кавалери Георгіївського хреста і медалі в комплекті. Новак Василь Іванович, рідний дід Новака Олександра Дмитровича, мав 4 хрести і 4 медалі, це як при СРСР Герой Радянського Союзу. Діденко Павло Сіліверстович – 3 хрести і 3 медалі, його після поранення в госпіталі, де знаходилося багато солдатів та офіцерів, провідав сам цар Микола ІІ і нагородив хрестом і медаллю. Хілько Михайло Пивонович – 3 хрести і 3 медалі ( це рідний дід Пивоварець Любові), прийшов із фронту з гулею на лобі від кулі, лоб витримав такий удар. Це історія була чи не єдина за всю світову війну, це мені особисто Михайло Пивонович розказував. Умер Михайло Пивонович десь у 1960-роках. Новак Віктор Якович мав 2 хрести і 2 медалі, під час війни був ветеринаром, тоді все було на кінній тязі. У 1917 році відбулася Жовтнева революція. Потім почалась громадянська війна. Після громадянської війни комуністи придумали неп (нова економічна політика), стали продавать селянам землю, коні, воли, інвентар, а вже у 1929 р. стали організовувати колгоспи (колективні господарства), а хто не хотів уступать у колгосп, того репресували і засилали в Сибір. Заможних селян стали називати куркулями. Засідає трійка активістів і вирішує, кого відправити у Сибір, підшивають їм диверсію, підпал, бандитизм і заарештовують. Забрали і розкуркулили найкращих трудівників села, потім через багато років схаменулися і цих людей реабілітували. Були такі бригади, що ходили по дворах і забирали всі продукти, а основне –хліб. З-під хворих і голодних дітей витягали торбинки з квасолею, пшоном та ін.. Забрали все, люди зостались без нічого. І от настав 1932 р., це важкий період у житті людей: їли лободу, липину, акації цвіт, а 1933 р. уже повністю доконав, усе святе – церкви - порозбирали на клуби, дзвони із дзвіниці поскидали. У Рогинцях церква була п’ятикупольна, брали зразок у Києві. Під дзвіницею був склеп для поховання священників. Був такий священнослужитель Костянтин, учився разом із Володимиром Ульяновим (Леніном), був лікар, історик, учений; як прийшов йому час іти з життя, його запитали, де його поховати, так він сказав: «Ховайте на загальному кладовищі, бо тут на місці церковного двору може бути помийна яма». Як він знав? Там зробили баню, і вода стікала на те місце, де були мощі людей і прикопані черепи святих. Це місце люди добре знають, де була стара лікарня, а поряд була церква. Колгоспів зробили 3, село поділили пополам, від села Ведмеже був колгосп «7- ий з’їзд Рад», від села Калинівка – «ім. Леніна», і на полях в сторону Діброви з хуторів зробили колгосп «Червоний хлібороб». За працю в колгоспі розраховувались трудоднями (паличками). Пропрацював день – заробив паличку, а в кінці року давали зерна по 100-200 г на 1 трудодень, грошей не давали ніяк, уже в 1950-х роках давали копійки. Вихідних не було, вік людини не враховувався. Не виробиш 365 трудоднів на рік – будуть судити. У 1950-роках пройшло з’єднання колгоспів в один, який став називатися «ім. Леніна», прислали голову колгоспу 30-тисячника, тоді був такий рух від партії, а в 1963 р. став головою Семич Іван Михайлович. Він почав класти дорогу, збудував клуб, ферми. До 1958 року трактори і вся техніка була в МТС у Великих Бубнах, а з 1958 р. віддали колгоспам. 1 квітня 1975 р. утворили радгосп «Рассвет» ( Рогинці, Ведмеже і Галка). Перший директор –Буша Микола Григорович. 22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна. Багато рогинчан загинуло у цій страшній війні. Рогинці були окуповані фашистами, замість колгоспу утворили общину. Працювали по-старому, був і голова, і староста села, і поліцаї. Скрізь висіли оголошення про добровільну здачу зброї, у двох комуністів знайшли зброю, їх заарештували, вивели під Іващенкову гору і розстріляли. Брали людей у Німеччину на роботу, після війни вони поверталися додому. Після війни на плечі селян лягла відбудова країни: налоги, облігації, за роботу ніхто не платив. Носили в Ромни на базар пішки за 25 км табак, узвар, соняхи, речі – і все віддавали державі. Люди були голі, босі і голодні. У 1947 р. ледь не вимерли, їли бур’ян, були і жертви. На хліб увели карточки, коровами орали, самі тягали плужки, копали лопатами, дрова добували на плечах. Автор цих рядків також усе це пройшов. Завдяки розуму та робочим рукам і завдяки кмітливості ми вижили. Автор не написав у цих рядках про тих нелюдів (не вказав прізвищ та імен), які скидали з церков хрести, викидали ікони, танцювали в церкві, торботрусів, які витягували з-під хворих дітей торбинки, а вечором усе награбоване у голодних їли, пили самогон і мітили, кого на другий день викинути із хати на с

Контакти

Список користувачів +380960692443