Історія с. Могриця

Назва

Письмові чи усні відомості про заснування села нині історикам невідомі. Однак у 1672 році в межевій книзі з’являються перші відомості про ознаки діяльності людей на цих територіях. При цьому достовірних даних про певне заселення села в цей час невідомі. . В 2-х кілометрах від Могриці с сліди "Великого городища", що говорить про історичне значення цієї місцевості, що за період татарських або й давніших часів воно займало площу понад 100 десятин. Могила-курган висотою 36 саженів оточена глибоким ровом, площею 24 саженя. За переказами над берегом біля самої річки були здоровенні двері з залізними ґратами. При розкопках знайдені цінності які були передані по належності.

Про його заснування є кілька переказів. У давні часи на землях Могрицьких, вкритих тоді великими дрімучими лісами жив розбійник Кулик із ватагою, від чого і місцевість називалася Куликівщина. Орудувався 1760 - 1770 роках уславлений Кулик із своєю ватагою від котрої тремтіли адміністрації Сумського, Суджанського та Рильського округів.

В 1770 роках місцевість по обидва боки Юнаківки була зайнята ватогою Кулика. Ватага ділилася на декілька загонів і займала на постах вартові пости. Сам Кулик знаходився в хуторі Куликівщина. Коли він пограбував обоз, що віз дарунки від австрійського імператора Йосифа II цариці Катерині II його пограбували ватажки Кулика, то по наказу цариці, ліс де це сталося був названий "Розбійне". З часом він був зрубаний і дальший його розвиток був припинений.

Коли Кулик був спійманий і за рішенням суду в Суджі четвертований, його розбійники вирішили залишити своє ремесло. Дали клятву покінчити з розбійницьким життям і влаштували могорич. Другий переказ схожий на перший - багата на ліс місцевість біля сучасної Могриці не бідна була й на різні розбишацькі ватаги, що промишляли, грабували на шляхах проїжджих та богомольців. Але з часом дороги стали охоронятися, а мешканці сіл дружно захищатися і ватаги почали нападати і грабувати одна одну, а потім, зваживши на своє безнадійне становище, одного дня зібралися над річкою на раду, де домовилися покінчити з розбишацьким життям і стати чесними людьми. На знак такої згоди, тут же поділили награбовані скарби і випили добрий "могрич" і вирішили називати село "Могриця" від слова "могорич".

Географія

Новітній період

У кінці осені 1941 року почалася окупація в села Могриці і тривала до 1943 року. Це були важкі часи для жителів села. На початку жовтня почали евакуювати техніку, переганяти на схід скотину. Лягло це на плечі жінок, чоловіки були на війні, а рятувати від німців все добро потрібно. Осінь того року була дощовою, холодною. По такій погоді жінки доганяли худобу до Росії, Старого Оскола, на станції простоювали по два-три дні, щоб передати військовим далі. Знову поверталися додому пішки, забирали табун коней, корів, - і знову до Старого Осколу. Жінки виснажені, втомлені, але ніхто не відмовлявся. Це потрібно для фронту, для Перемоги! Село в роки окупації наче вимерло. Часто наїжджали німці з Миропілля: там знаходилась німецька комендатура. Для своєї армії кати відбирали у жителів корів, коней на м’ясо, зерно. Стара школа була забита зерном для німців. Не вистачало часу фашистам вивезти хліб, а тому постійно був сторож, який охороняв награбоване зерно. Але за свідченнями очевидців траплялися випадки гуманного ставлення німців до жителів села: залишили корову багатодітній сім’ї, ділилися пайками з голодними дітьми.

На селі владу у свої руки взяв староста Сиротенко І., допомагали йому поліцаї, чоловік десять. Всі вони з місцевих жителів. Про жорстокість Сиротенка згадують багато односельців. Цей чолов’яга бив людей, знущався над дітьми, стріляв по людях із пістолета. Багато доносів писав на односельців до німецької комендатури.

У селі Сиротенка ненавиділи і боялися. Цей катюга все ж отримав своє по заслузі. Справедливо з ним розправилась жителька села Варочка Гончаренко: відосмстила за смерть невинних людей, за побої, за зраду… Коли німці відступали, Сиротенко не встиг втекти і залишився у селі, продовжуючи господарювати. Взимку завітав до Гончаренко Варвари на підпитку. Вона його прикрила у сараї, а сама покликала жінок. Побили його гарно палицями, розділи його до нижньої білизни, а Варочка з власного ж Сиротенкового пістолета розстріляла його.

За цей самосуд Варочку Гончаренко забрали урядовці. …німці відступали, забирали з собою все, що можна було взяти, навіть ікони знімали у хатах. Жителі Могриці чинили опір фашистам: підпилювали мост через річку Псел, руйнували переправи із дощок через річку. Багато німців пішло під воду з награбованим, із зброєю. Розлютовані німці знімали ворота у людей, щоб полагодити міст, а люди вночі забирали свої ворота назад. Німці, розлючені такими діями могричан, підпалювали їхні хати. На вулиці Над’ярній було спалено багато хат. Вулиця схожа була на попелище. Звірячу лють, жорстокість німецьких катів ні з чим не зрівняти.

Могриця – край лісів. Куди не кинь оком всюди ліси. Зберігають вони у пам’яті роки війни, партизанські бої.

У 1941 році відступили наші війська , усі комуністи залишилися у підпіллі, у партизанському загоні, - згадує Олексій Максимович Баришок,- командиром загону був начальник міліції Миропільського району - Криловецький. Партизанський загін був названий на честь Сталіна. Партизани руйнували мости через Псел, декілька разів підпалювали будинок старости, Миропільську комендатуру німців.

Під час відступу радянських військ для ведення подальшої боротьби із загарбниками було залишено у місцевих лісах сховища продовольства і зброї. Коли лінія фронту відійшла від села Могриці, партизани вночі прийшли додому, щоб побачитися зі своїми рідними. Один із поліцаїв доніс у Миропілля німцям, що ті, хто був у партизанському загоні, перебувають зараз вдома у родинах. Німці вночі забрали партизан, до ранку тримали їх у сільській раді, а потім забрали у Миропілля і повісили. Із Могриці було десять чоловік. Потім повішених пустили під лід річки Псел. Серед повішених були і дружини партизан, які вночі хотіли допомогти своїм: приносили їм харчі, одяг.

Розлютовані німці не пожаліли навіть дітей партизан – живими потопили їх у річці. Після знищення первинного партизанського загону на території Краснопільського і Сумського районів у січні 1943 року діяв партизанський загін (командир Литвиненко В. А., комісар М. М. Гончаренко), створений об’єднаною підпільною групою сіл Юнаківки і Могриці. Ініціаторами приєднання підпільної групи із Могриці були брат і сестра Гончаренки. У березні 1943 року загін влився у частини діючої Радянської Армії, яка у цей час вела наступальні бої. Із попелу забуття постають картини розправи над партизанами, їхніми сім’ями, крик жінок, плач дітей на березі річки і автоматні черги…

Людська пам’ять витримає все. Трагічним спогадом викарбувалась ця подія у людські долі жителів села, очевидців цієї трагедії… При розповіді з’являються сльози, від болю пече серце… Про ці події, які відбулися на території маленького села на Сумщині у роки війни мало хто знає. Попіл забуття припорошив роками незгоєну рану моїх односельців. Ми зустрілися з людьми, які бачили власними очима, чули особисто про цю трагедію: Баришок О. М., Желізняк О. С., Желізняк К. М., Ткаченко Т. Ф., Охріменко Л. А.

Наймолодшим солдатом Великої Вітчизняної війни виявився Дмитрик Баришев – воювати він почав як оформлений боєць військової частини у неповні … шість років.

Народився Дмитро в селі Могриця Сумського району Сумської області. Батьки – Панас Никифорович і Феодосія Федорівна – були тоді ще молодими, початкуючими лікарями. Але пізніше, вже після війни і аж до середини 80-х, ім’я Баришева-старшого буде добре відоме в Сумах: він був головним лікарем у кількох лікарнях по черзі. Коли ж почалася війна, Дмитрикових батьків покликали на фронт. Хлоп’я благало: візьміть із собою. Та як ти його візьмеш?

На рідну землю прийшли чужинці. З цим ніколи не мирився наш народ. Хто міг – вів боротьбу, у партизанах, у підпіллі, а то й «неорганізовано» шкодив окупантам. Але що міг вчинити п’ятилітній дивак? Як висловити протест? Хіба що одним: утекти із дому. Що й зробив.

Подався туди, де гримотіли наші гармати. З єдиним бажанням: знайти батька, бути поряд з ним, допомагати йому у нелегкій боротьбі. Правдами і неправдами добралося хлоп’я до Києва і вже з нашими військами відступив від столиці – з госпіталем № 3148, який пригрів хлопчину, заніс його в списки свого персоналу.

– Подіяло те, – розповідав Дмитро Панасович, що головний лікар шпиталю був знайомий з моїм батьком, який, виявляється теж завідував госпіталем, але іншим. Мали надію, що незабаром зведуть мене з батьком. Та трапилося це не скоро…

У складі наших військ госпіталь № 3148 відступив за Київ. І потім ще довго велися оборонні бої. Дмитро доглядав за пораненими. Але не лише – як не тримали його у приміщенні, все ж умудрявся втекти на передову, допомагати санітарам виносити з бою поранених.

А потім почався наступ. Через Польщу, Австрію, Чехословаччину йшов малий солдат до самих стін рейхстагу. На час закінчення війни хлопчику було лише девять років, і мав він (дитина!) три бойові поранення.

Дмитро Панасович Баришев мав медалі «За звільнення Праги» і «За взяття Берліна», нагороди наймолодшого солдата Великої Вітчизняної війни…

Упродовж усіх фронтових доріг Дмитрика не полишала надія зустрітися з батьками. І мрія збулася. В останні дні війни, у Празі. Що то була за зустріч – можна лише уявити. Плакав, - згадує Дмитро Баришев,- увесь полк. А згодом до сім’ї долучилася й мама. Теж уціліла у воєнному пеклі. І була дорога до Сум, школа, навчання у Вищому Артилерійському училищі. Різні посади на військовій службі.

Пізніше Дмитро Панасович Баришев жив у Абхазії.

Населення

Загальна чисельність населення станом на 1 жовтня 1913 р. - 735 осіб

З них:

діти - 153

пенсіонери - 219

працездатне населення - 363

Економіка

Сучасний стан економіки.

Фізичні особи-підприємці, які працюють на території сільської ради:

Магазин ПП Остапенко - керівник Остапенко Анатолій Іванович

Магазин ФОП Остапенко - керівник Остапенко Анатолій Іванович

Магазин ФОП Гриценко - керівник Гриценко Надія Миколаївна

Пилорама ФОП Семиноженко - керівник Семиноженко Олександр Сергійович

ФОП Лебедко - Лебедко Сергій Іванович (вирощування свиней)

Освіта

Дошкільна, шкільна і позашкільна освіта

Розділ І Початок освіти на селі

Школу будували наприкінці ХІХ століття під керівництвом Земського управління. Вона знаходилася в центрі села і мала дві цегляних будівлі. Також біля школи були добудови:

З 1890 року школа була церковно-приходською. Заняття мали переважно церковний напрямок, але й давали початкові знання з читання і арифметики. Піп і дяк викладали закон Божий, вчили співати молитви. Школа була початкова, але дітей було багато. Батьки заставляли дітей ходити до школи, вимагали від дітей знання закону Божого.

• У 20-х роках церковно-приходська школа стала загальноосвітньою.
• До 1925 – початкова школа з чотирма класами.
• З 1925 року – семирічна школа.
• З 1928 року – школа колгоспної молоді (ШКМ).

У березні 1924 року Могрицьку початкову школу із районного центру чела Юнаківка прибула делегація по створення піонерської організації. У складі делегації були представники райкому комсомолу, учителі, старші піонери. У школі були проведені загальні збори, на яких представники розповіли, що таке піонерська організація, які її завдання, яким повинен бути піонер.

Збори вирішили організувати при Могрицькій школі загін юних ленінців. Тут же склали списки бажаючих вступити у піонери.

Багатьом дітям батьки забороняли вступати у піонерську організацію. Всього у список юних ленінців увійшло 35 піонерів. Першими були записані прізвища Лиховида Арсенія Ілліча, Гирявенка Миколи Яковича, Гончаренко Варвари Миколаївни, Ямпольської Олени Митрофанівни, Власенко Віри Митрофанівни.

1925 – 1930 роки активної участі піонерів дружини у громадсько корисній роботі. Піонери ведуть атеїстичну роботу, ведуть боротьбу з неписемнісю та неграмотністю. Кожному піонеру було дано завдання навчити читати і писати своїх неписемних членів сім’і. за цей час посаджено осокоровий сад у центрі села, ялинкові алеї, що біля будинку культури, сосновий ліс, що за вулицею Першотравневою. Велик азаслуга у цьому директора школи Михайліченка Дмитрія Степановича.

У 30-х роках до школи ходило близько 200 чоловік. У класах було по 45 учнів. Діти були різного віку, особливо хлопці 15-18 років ходили до 6-7 класу. Крім двох основних будівель школи навчання проводилося у розкуркулених, спеціально облаштованих для навчання хатах, що знаходилися поряд з приміщенням школи. У цих хатах було ще два класи. Також була ще підсобна школа – господарство, у цій школі дітей привчали до роботи: садали кукурудзу, вирощували картоплю, чорну смородину та порічки. Приміщення школи опалювали дровами, держава піклувалася про це: завозили з літа дрова, а старші учні рубали їх та складали біля школи.

Учні вивчали ботаніку, арифметику, граматику, музику, була фізкультура, малювання. Оцінювали знання учнів оцінками «добре», «посередньо», «відмінно». Заняття у школі починалися з ранку і закінчувалися після обід.

У школі була організована художня самодіяльність, у кожному класі був хор, свій баяніст. Також проводилися спортивні змагання, у яких переважно приймали участь хлопці.

У 1934 році при школі був організований піонерський клуб, він знаходився у розкуркуленій хаті біля церкви між приміщеннями школи. Тут піонери грали у шашки, шахмати, був у них патефон, музичні інстументи, з юнацькою цікавістю слухали музику на детекторному радіоприймачі по черзі через наушники. Школа виписувала журнали та газети для піонерського клубу. Працював музичний та хоровий гурток, керівником якого був Д. С. Михайліченко.

У 30- х роках у школі викладали – Михайліченко Д. С., Михайліченко К. С., Оконенко А. Г., Мордовець А. І., Корж К. С., Надія Петрівна та Марія Петрівна (учителі початкових класів).

Директора школи Дмитрія Степановича Михайліченка у 1937 році звинуватили у антирадянській пропаганді як «ворог народу» був ув’язнений до сталінських таборів.

Перед війною директорами були Лященко О. П. та Ауш О. І.

Розділ ІІ Освіта на селі у роки війни. (1941-1945)

У кінці осені 1941 року почалася окупація в села Могриці і тривала до 1943 року. Це були важкі часи для жителів села. На початку жовтня почали евакуювати техніку, переганяти на схід скотину. Лягло це на плечі жінок, чоловіки були на війні, а рятувати від німців все добро потрібно. Осінь того року була дощовою, холодною. По такій погоді жінки доганяли худобу до Росії, Старого Оскола, на станції простоювали по два-три дні, щоб передати військовим далі. Знову поверталися додому пішки, забирали табун коней, корів, - і знову до Старого Осколу. Жінки виснажені, втомлені, але ніхто не відмовлявся. Це потрібно для фронту, для Перемоги!

Село в роки окупації наче вимерло. Часто наїжджали німці з Миропілля: там знаходилась німецька комендатура. Для своєї армії кати відбирали у жителів корів, коней на м’ясо, зерно. Стара школа була забита зерном для німців. Не вистачало часу фашистам вивезти хліб, а тому постійно був сторож, який охороняв награбоване зерно. На селі владу у свої руки взяв староста Сиротенко І., допомагали йому поліцаї, чоловік десять. Всі вони з місцевих жителів.

В селі лишилися діти, жінки і старі люди. Школа була облаштована під склади для пшениці та іншого награбованого. Шкільне обладнання: парти, стільці, дошки – німці зібрали і спалили і навчання у школі було припинено На вулиці Старосільській залишилася шкільна майстерня. Це була стара хата під черепицею, без опалення, але в ній стояли 4-5 столів, декілька стільчиків. Саме в цьому приміщенні вчителька Мордовець Г. І. зібрала дітлахів, які мали бажання вчитися. Ходили на заняття до цієї школи не всі: тільки ті, хто мав можливість. Та й при новому окупаційному режимі це було небезпечно. Але незважаючи ні на що Мордовець Г. І. вчила дітей, проводила уроки. За партами сиділи напівголодні, холодні дітлахи, які кожного ранку поспішали до вчительки.

Підручники були тільки у вчительки, писали сажею, яку розбавляли водою, колотили і носили в склянках. Замість ручок писали гусячими перами. Зошитів не було, але знаходили старі недописані клаптики чистої бумаги.

Допомагала Мордовець вчити дітей Корж К. А. але вона боялася приходити до школи, бо це означало «працювати при німцях»

Діти до школи ходили різного віку. В класі були учні 10 і 15 років, переважно хлопці. Всього школу відвідувало до 20 учнів. В зимові сильні морози навчання припинялось, так як приміщення не опалювалося, чорнила замерзали. А як тільки мороз зменшувався, то діти одягалися тепліше і приходили до школи.

Після відступу німців в приміщенні основної школи в 1944 році був госпіталь для поранених бійців Радянської армії. Госпіталь евакували до Росії і почали організовувати школу.

Доля Мордовець Г. І. склалась незвичайно. За свідченнями очевидців тих подій вчительку звинуватили в тім, що вона працювала при німецькій владі – вчила дітей. Вона була під слідством, а пізніше переїхала за межі області. Корж К. А., яка теж працювала із Мордовець, переслідувань удалось уникнути. Її чоловік був офіцером Радянської армії і це вплинуло на її подальшу долю.

Розділ ІІІ Школа у післявоєнні роки 1946 – 1950 рік

Після війни приміщення школи збереглось, але потребувало капітального ремонту. Сільські майстри переслали підлогу, змайстрували столи, дошки відремонтували опалення. Місцева влада, ройонний відділ освіти допомагав організовувати освіту на селі. До села приїхали вчителі з Миропільського району. Школу очолив директор Семириченко Іван Федорович.

Українську мову викладала Оконенко Арина Григорівна, німецьку мову – Віра Карпівна, фізкультуру – Паляничко Олексій Данилович

«Директор був справжнім господарем, як батьком для вчителів і дітей, - згадує Жилізняк О. С. – Любив дисципліну, порядок, був справедливим, суворим, доброю і порядною людиною». Учителів діти боялися. Порушників дисципліни на уроці можно було вдарити указкою, потягнути за вухо, за чуба. Діти ходили до школи без пропусків, без запізнень на уроки. Вчились дуже старанно. На клас із сорока чоловік було 2-3 підручники, але знаходили можливість і час опрацювати домашнє завдання.

Навчальний процес мав класно-урочну систему. Урок тривав 45 хв. перерва 5-10 хв. Були канікули весняні та літні. В кінці року учні складали екзамени з 4 класу. В школі завжди був порядок. Учні приносили печені солодкі буряки, щоб перекусити на перерві, із заздрістю дивилось на того у кого було кусок сала чи хлібця з картоплею.

Щоденників у дітей не було, оцінки ставили в зошити а потім в табель: погано, посередньо, добре, відмінно.

Підручниками учні були забезпечені. Їх можна було купити з рук в Миропіллі коштували вони дешево. Після війни чорнила купували в таблетках, їх замочували наніч, а вранці розливали в пузирьки і йшли до школи.

Діти приймали участь в позашкільній роботі. Садили сквери, сади. Вони збереглися й до нашого часу: Ткаченків, Карпів, Кисилів. Учні допомагали прибирати колгоспні поля. Ходили на кукурудзу, картоплю, прополювалю бур’ян на полях.

В школі була організована на високому рівні художня самодіяльність. Діти самі вміли грати на гармошці, гарно співали, танцювали. Школи тісно співпрацювала сільським будинком культури по організації і проведенні сільських свят.

В післявоєнний час певна робота проводилась з батьками. Особливу увагу звертали вчителі на поведінку хлопців. Попереджували батьків про небезпечні вибухові предмети, які залишилося після війни. Проводилися в школі батьківські збори. Просили батьків щоб діти здавали попіл по 25 кг на для добрива колгоспні поля. Між школою і батьками була тісна співпраця і порозуміння.

До школи діти ходили бідненько. Майже всі однаково вдягнені. Замість портфелів – полотняні торбинки через плече, хлопці в - керзових чоботях, дівчата – в хусточах, довгих спідничках. Школа допомагала дуже бідним сім’ям матеріально: виділяла кошти на одяг та взуття.

Файл:Школа1.jpg

Сільська школа 1937 - 1989 р.р.

Зараз у селі працює загальноосвітній навчальний заклад – дошкільний навчальний заклад, де навчається 59 учнів та здобувають дошкільну освіту 14 дошкільнят і працює 16 учителів та 2 вихователі. Школа була збудована в 1989 році за сучасними вимогами, зі світлими просторими класними кімнатами, спортивним залом,в 2010 році загальноосвітня школа набула статусу навчально-виховного комплексу.

[[Файл:|400px|thumb|rait|Могрицький НВК]]

Культура

Будинок культури на 400 місць був збудований у 1964 році, у ньому ж знаходиться сільська бібліотека

Будинок культури

Релігія

В 1738 году прихожане могрицкого храма уже просили открыть при их храме второй причт: «в том селе Могрицах, писали они, при церкви Николая Чудотворца вдовой поп Иосиф за болезнью как в священнослужении, так и в исправлении треб исправиться не может… приходских дворов имеется довольное число, и можно быть двум священникам, которые в пропитании могут быть довольны». Они просили посвятить им в священника Фёдора Прожанского, который в Консистории показал о себе: «родом он польской области, городка Прожжены… был в киевских латинских школах 5 лет, в харьковских 2 года и, окончив философию, уволился, жил потом 8 лет в городе Сумах у полкового судьи Ивана Романова для обучения детей его латинской науке». Таким образом первый храм Святителя Николая в Могрицах основался около 1700 года. По надписи на кресте в 1766 году построен был уже новый храм Святителя. В 1844 году заложен каменный храм. На построение его владелец села князь Андрей Михайлович Голицын пожертвовал кирпич, известь, дерево и железо, а сумма для уплаты мастеровым собирается прихожанами. В архиве Правления исповедные росписи начинаются с 1752 года, а метрические книги с 1758 года. Число прихожан в 1730 году 740 муж., 710 жен., в 1750 году 780 муж., 751 жен., в 1770 году 830 муж., 840 жен., в 1790 году 880 муж., 896 жен., в 1810 году 929 муж., 979 жен., в 1830 году 1177 муж., 1265 жен., в 1850 году 924 муж., 1019 жен. пола.

Пам'ятки архітектури, історії та культури

Монашиське урочише

В нашій місцевості Софронівський пустині (монастирю) належав хутор Псел (Монашеське) в 26 кварталі Могрицького лісництва сучасна тереторія - заказник Банний яр. До 1918 року на цих землях господарювали монахи. їх господарсво вміщувало: дім молитви, їдальня, келії для монахів, гуртожиток для приїжджаючих робітників, пральню, баню, приміщення для худоби. Загальна площа лісу, що належала монастирю 1136 га. Розпашної землі 43,8 га. Навколишні сади і ставки також належали монастирю. Господарська робота в лісі, випасування худоби та інші роботи виконувли найманці з навколишніх сіл. Всю відповідальність за ведення господарства несли монахи, звітували Білогорському монастирю. У 1905 році об'єднавшись Юнаківка з Локней утворили сільский комітет, який керував вирубкою поміщіцького і монастирського лісу і готував план для захоплення їх земель. Спочатку комітет взяв ліс під свою опіку, щоб позбавитися його нищівного повалення, почали видавати населенню квитки на право вирубки, але це не допомогло, населення захопилося вирубкою лісу з квитками і без них.

Бажаючи зберегти від розграбування ліс настоятель монастиря просить Сумського управляючого вислати охорону з військових частин, але запит відповіді не отримав. Тим часом сільський комітет Юнаківської волості запропонували договір, умови якого були невигідні для монастиря. У ньому зазначено, що : і не підписання договору через три дні ліс буде знищений повністю. Тому настоятель змушений був підписати договір.Після подій 1918 року поміщецькі і монастирські землі перейшли у власність держави.На цих землях було організоване Юнаківське державне лісництво, які потім 10.07.1983 року перейшли у власність Могрицького державного лісництва

"Банний яр" Згідно постанови міністерства охорони природи УРСР від 28 жовтня 1974 року був створений державний лісовий заказник "Банний яр" (раніше тереторії монастиря) загальною площею 236 га квартали 26, 42, 43, 52 в лісах II групи, де ростуть рідкісні трав"яннсті рослини Дніпровськог-Валдайського міжльодовикового періода: "Лунарія оживаюча", "Страусине перо звичайне", "Зірчатка дубрава" підлягають особливій охороні, як цінні види рослин для вивчення. Охороняється зона квартали 25, 40, 41, 44, 51, 53, 54, 55.

На його основі заснований заказник «Лунарієвий», що безпосередньо знаходиться на території Могриці. Тут ростуть трав’янисті рідкісні рослини Дніпровсько-Валдайського міжльодовикового періоду: «Лунарія оживаюча», «Страусине перо звичайне», «Зірчата дубрава».

Персоналії

Лушпа Михайло Панасович - державний і партійний діяч, почесний громадянин м.Суми, член Спілки архітекторів України. Народився 4 жовтня 1920 року в селі Могриця.

Лиховид Михайло Степанович - Герой Радянського Союзу.Народився 28 лютого 1922 року в селі Могриці.

Олексій Максимович Мужицький розпочав службу у Прикордонному флоті НКВС. Воював за Севастополь, Новоросійськ, Одесу, Феодосію, учасник боїв на Малій Землі, дійшов до Будапешту. Нагороджений орденами "За відвагу", Вітчизняної війни II ст., а також має трудову нагороду - орден "За доблестный труд".

Антон Пилипович Баришок у квітні 1941 року був призваний до Червоної армії, пройшов усю війну, демобілізувався в 1944 році. Нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня.

Григорій Семенович Андрієнко воював на Курській дузі, визволяв Київ. Нагороджений орденом Вітчизняної війни І ст., медаллю Жукова Ш ст. Після війни працював у колгоспі ім. Петровського.

Василь Петрович Черниш розпочав свій воєнний шлях з Волоколамщини, визволяв рідне село Могрицю, потім воював на Ленінградському фронті. Перемогу зустрів у Німеччині в місті Штрадзберг. Нагороджений багатьма медалями.

Олександр Лаврентійович Левенець у 1943 році 17-річним юнаком пішов на фронт. Після війни 38 років працював учителем хімії та біології у Могрицькій школі. Нагороджений орденом Червоної Зірки.

Володимир Пантелійович Терещенко брав участь у боях за визволення Сумської області. Після війни працював у колгоспі ім. Петровського.

Микола Маркович Луценко війну пройшов розвідником. Визволяв Суми, Київ, Львів, Рівне. Воєнні шляхи його пройшли через Польщу, Чехословаччину. Після війни пропрацював 18 років комбайнером у колгоспі. Нагороджений орденами Червоного прапора, Вітчизняної війни, медалями.

Данило Федорович Бузюк - снайпер. Воював на 1-му Українському фронті. Був поранений під містом Ромни Сумської області. Після війни працював у колгоспі ім. Петровського.

Віктор Антонович Іваненко воював на 3-му Українському фронті. Після демобілізації працював у колгоспі начальником пожежно-сторожової охорони.

Родіон Тихонович Коваленко на фронті мав справу з технікою - зенітною установкою "Катюша". Дійшов до Берліна. Нагороджений багатьма медалями.

Олександр Лаврентійович Левенець у 1943 році 17-річним юнаком пішов на фронт. Після війни 38 років працював учителем хімії та біології у Могрицькій школі.

Цікаві факти

У 2000-2012 роках, поблизу села Могриці, на мальовничих схилах прикордонного простору, між ланцюгом межових городищ Сіверських земель, проходив пленер і симпозіум з ленд-арту. Не дивлячись на вже майже сорокалітню історію існування цього напрямку в світовому мистецтві і десятирічну практику на Україні, в нашій країні з ленд-артом знайома невелика частина людей, в основному фахівці - художники і мистецтвознавці.

Період його виникнення відноситься до 60-х років XX століття. Художники з Європи і Америки в цей період стали експериментувати із землею і навколишнім середовищем. У перекладі з англійського - це "мистецтво землі". Матеріалом вираження ідеї художнього твору служать: "земля, простір ландшафту, камінь, вода, повітря, візуально організовані в певні середовищні ситуації". Джерелом натхнення цих унікальних творів вважаються стародавні споруди, такі, як Стоунхендж, загадкові Лінії Наска. Деякі з цих споруд були культовими, деякі, за однією з наукових теорій - витворами стародавнього мистецтва. До цього часу залишається загадкою технологія створення багатьох із цих творінь. У гігантських творах американських художників, що створюються ними тривалий час, таких, як "Місто" Майкла Хейзера, простежуються відгомони споруд представників народів майя, інків і ацтеків. Будівництво його триває 30 років і ще продовжується. Так само довго продовжується і ще не закінчений проект Джеймса Турелла "Кратер Роден", де всередині кратера збудована обсерваторія, що діє. Можливо, наші нащадки через три тисячі років висуватимуть свої гіпотези про призначення цих споруд.

Історія ленд-арта насичена подіями і творами. З кожним роком збільшується число прихильників цього мистецтва. Зростає цікавість у світі до такого явища. Вивчення навколишнього середовища і його перетворення включені в програму шкільних і студентських пленерів в Європі. Архітектори і художники упроваджують ідеї цього напрямку мистецтва в своїх ландшафтних проектах. Вони перетворюють середовище, експериментують на міській реальності. Англійський автор Кріс Дрері створює зимові сади, ґрунтуючись на своїх пошуках в ленд-арті. Українські художники почали експериментувати із землею і навколишнім середовищем в середині 1990-х років. За пройдений період, майже десятиліття, виник і ствердив себе міжнародний симпозіум ленд-арта, що проходить у селі Могриця, Сумської області. Участь в арт-фестивалях свідчить про активність і значущість заходу в художньому житті країни. Енергетичним центром і куратором цього є чудова українська художниця - Ганна Гідора. У її житті мистецтво й історія тісно переплелися. Участь в археологічних експедиціях дозволила глибоко проникнути в суть місця, а художнє переосмислення цього простору - втілити свої відчуття в реальні образи - твори. Так виник у селі Могриця міжнародний симпозіум ленд-арта. Спочатку на рівні експерименту декількох людей, потім - художньої події, відображеної в періодичній пресі, телебаченні і каталогах, що освітлюють культурне життя країни. Безумовно, її енергії не вистачило б, коли б не друзі, які завжди поряд: беруть участь і допомагають. До цього явища в Могриці виявили цікавість і взяли безпосередню участь багато людей. Спасибі їм за це!

Символом симпозіуму стала родова скроньова спіраль племені сіверян, що у річному коловороті старослов'янського календаря VII ст., означає територіальну і змістову суть симпозіуму, який прагне до розвитку діалогу людини з прадовкіллям, розширення естетичного простору від межі "я території" художника до простору ландшафту, де їх об'єднує вічна влада часу. Кожного року симпозіум включає до своєї програмами проведення етнографічно-мистецької акції зі зведенням архітектонічних форм з глини і їх випалюванням.

У момент проходження симпозіуму на просторах села Могриці виникає галерея сучасного мистецтва. Термін її існування визначений терміном життя створених творів. Деякі творіння розтанули, тому що були зроблені з льоду, деякі зазнали зміни із-за зміни пори року, а деякі стоять до цих пір. В результаті усього сказаного можна зробити висновок, що виставка продовжує свій показ.

За пройдений період було створено багато цікавих робіт. У Марина Михайлова з Москви на невеличкому підвищенні, біля берега, краї якого вода щоденно злизувала, побудувала об'єкт "Фудзі, що не спить". "Небокрай" Кароліни Мозгової розкриває візуальні перетворення простору. Об'єкт "Лінія-Перехід" Андрія Блудова і Валерія Шкарупи, можна сказати, створений самою природою. Художники вирішили вдихнути у нього мінливість, окресливши одну зі сторін вогняним стьобанням. Все по-справжньому в "Консервуванні туману" Миколи Журавля: радість туманного ранку і процес консервації. Згодом автор демонстрував туман у галереях. Як він це зробив? Перетворив свої відчуття на реальний витвір мистецтва з туманом. У "Гавані" Наталі та Олега Коханів - простежується експеримент з'єднання жорсткого штучного ритму, створеного людиною, і лірики навколишнього середовища. У "Дорозі" Наталя Кохан продовжує створювати свої символи. У крейдяному кар'єрі, на місці функціональної дії екскаватора Юрій Фірсик та Ігор Швачунов за допомогою коротких дерев'яних кругляків створили образ віртуального органу - символ величного звучання музики землі. Ганна Гідора матеріалізує прозорість і стрункість стосунків між усім: між людьми, природними елементами своїх творів та довкіллям у роботі "Тіні білих стін". Андрій Блудов та Олексій Малих експериментують у роботі "Мости" зі світлом, а Андрій Гуренко з відкритим вогнем у творі "Місячне". Об'єкт у довкіллі Петра Бевзи та Олексія Литвиненка "Крейдяна година" - спроба передати час у просторі.

В цьому процесі беруть участь студенти. Молодості властиво вбирати все нове, осмислювати і розвивати його. Це не означає, що вони обов'язково працюватимуть в ленд-арті, але вже зможуть подивитися на світ іншим баченням, створити щось своє і зробити нашу дійсність кращою. Під час симпозіуму активно допомагають і створюють свої роботи студенти Сумського вищого училища мистецтв і культури ім. Д. С. Бортнянського, а також представники факультету мистецтв Сумського педуніверситету. Брали участь студенти і художники з Києва, Харкова, Львова, Мінська, Москви, Санкт-Петербурга і Польщі.

Міжнародний ленд-арт симпозіум — визначна подія для села. Більшість жителів села стали свідками цієї події.

Джерела

1. Відомості надані Могрицькою сількою радою.

2. Матеріали зібрані учнями школи і розповіді місцевих старожилів.

3. Використані матеріали шкільного музею та вчителя географії та історії.

Література

1.Історія міст і сіл УРСР. Сумська область, «Фабрика ім. Фрунзе», К, 1973.

Автор статті(посилання на сторінку користувача)

Кулик Сергій Олександрович